11.Релігійність та її вияви у сучасному світі

Утілення релігійної свідомості у мисленні і практичних діях кож­ного окремо взятого індивіда с його релігійністю, показником міри його залучення до релігії.

Дослідники релігії зараз кажуть про формування «нової релігійної свідомості». «Нова релігійна свідомість» розглядається ними одночас­но і як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому в ос­танню чверть XX ст. Основні риси «нової релігійної свідомості» такі:

— еклектичність, змішування релігійних і навколо релігійних ідей (магія, астрологія, чаклунство). Наприклад, за даними соціо­логів, сучасній людині так само легко повірити у чаклунство або переселення душ, як і у потойбічне життя і воскресіння мертвих;

— акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особистісно-ну досвіді здійснення кінцевої мети релігійної діяльності — єд­нанні людини з Божественним Началом;

— неінституційність. яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи формально у тому або іншому релігійному співтоваристві;

— підвищена релігійна мобільність, коли, приміром, третина опи­таних нещодавно американців вказала, що змінювала у житті свою релігійну приналежність, до того ж подекуди (30%) не раз!

Ще більш радикальною виглядає сучасна християнська «постмо-дерністська теологія». її основні ідеї такі:

1) Творення світу не є миттєвим актом, виявом безмежної могут­ності Божої. Не тільки будь-яка людина, але і кожна річ у світі є спів­творцем Бога, вони творять, крім себе, ще і весь світ, приймаючи на себе одночасно відповідальність за нього.

2) Утілення Бога в Ісусі Христі також відтворюється у кожній людині, оскільки вона є особливим мікрокосмом, маленьким само­достатнім світом.

3) Бог не перебуває у небесній сфері неприступним для спілку­вання. Він завжди присутній у земній сфері, не просто виражає себе у Священних текстах, але чекає від людини як від свого співрозмовника відповіді у вигляді особистісного розуміння цих текстів.

4) Християнство — це релігія соціокультурної меншості, якщо ' порівнювати кількість його послідовників (не більше 2 млрд) із загальною кількістю населення планети (6.5 млрд). Його слід розгля­датися лише як одну із мов — разом з наукою, мистецтвом, багатьма іншими віруваннями і культами, за допомогою якої кожна людина мас право повно виразити всю внутрішню різноманітність власного «Я». Схожі ознаки притаманні й сучасній українській релігійності

1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії.

2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверхо­вий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття від­повідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20% віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймовірно. «Отче наш»), ще третина — по 2-3.

Принагідно зазначимо, що 85% дорослого населення України пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.

3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, відріз няється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди ви­знають Існування Бога, однак не завжди визнають існування диявола, вірять в існування душі, гріха, раю і пекла.

Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії «справжніх віруючих». Це — переважно одинокі жінки похилого віку, які мешкали у сільській місцевості.Стан справ у цій сфері в інших країнах багато в чому залежить від національних і релігійних традицій. Наприклад у Франції регулярно відвідували богослужіння не більше 10% віруючих (2000). а в США цей показник був набагато вищим через традицію сімейного недільного відвідування церкви. У Нідерландах третина населення взагалі утруд­нилася віднести себе до якої-небудь релігії (1989).

12. Типи релігійних і нерелігійних людей

Релігійність можна розглядати як вияв конкретною людиною певних релігійних почуттів.

Існують три критерії, дотримуючись яких встановлюють якісні і кількісні характеристики цього процесу:

— характерні риси релігійної свідомості: глибина знання основ­них положень віровчення, молитов, релігійних норм і розпо­ряджень, священних текстів;

— найпоширеніші форми релігійної поведінки — регулярність відвідування культових споруд і здійснення обрядово-культо­вих дій;

— ступінь інтеграції і релігійні відносини: формальність або неформальність членства в релігійних організаціях, коло релігійних обов'язків, участь у місіонерській діяльності, щед­рість матеріальної підтримки релігії, яка сповідується.

Великі групи людей з приблизно однаковою інтенсивністю релігій­них властивостей можуть бути виділені у типи віруючих і невіруючих людей.

На співвідношення типів віруючих впливають два основні чин­ники:

— зовнішній чинник соціокультурного оточення або історичного етапу: зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Свроли була вищою й однорідною, ніж сучасного;

— внутрішній чинник особливостей віровчення, культу, релігійної організації конкретної релігії. Наприклад послідовники ісламу через тісний зв'язок у ньому суспільно-політичної і релігійної сфер у середньому демонструють значно більшу релігійну ак­тивність, ніж християни різних конфесій. Загалом розрізнюють:

1) «Активних віруючих». Вони вірять у всі положення віровчення, належать до релігійного співтовариства, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей.

2) «Пасивних віруючих», бони визнають основні положення віровчення, культові дії виконують нерегулярно, їх членство у релігійних організаціях є формальним, у поширенні своєї

релігії активної участі не беруть.

3) Тих, хто коливається між вірою і безвір'ям. Можуть сумніватися в основних положеннях віровчення, зрідка виконують найважливіші обряди; їх зв'язки з релігійними організаціями є епізодичними.

4) Індиферентних, або невіруючих. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до жодного релігійного об'єднання, однак із по вагою ставляться до релігії узагалі та віруючих людей. Можливі пооди­нокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів.

5) Атеїстів. Не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов'язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих се­ред дорослого населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 V то у 2002 р. — вже понад 60 %

Особливість цього процесу — усвідомленість вибору на користь релігії. Якщо у 1990-х роках до релігії поверталися люди, яким Ра­дянська влада просто не надавала можливості висловлювати релігійні почуття, то на межі 1990—2000-х років релігійну активність дедалі більшою мірою демонструють ті. хто відчув потребу у прояві власних релігійних переконань порівняно недавно.

Причини повернення українського суспільства до релігії — за зальна демократизація, зняття обмежень на діяльність релігійних ор­ганізацій і полегшення їх реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різноманітних релігійних визнань.Релігійність населення західноукраїнського регіону є у цілому вищою за релігійність інших областей України.Центрами поширення нетрадиційних для країни релігій, навпаки, є Донецька, Київська області. Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної історичної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими.Запропонована класифікація відображає у цілому світоглядний плюралізм, властивий світовій цивілізації початку XXI ст.

13. Процеси секуляризації і сакралізації.

Місце релігії у суспільстві змінюється у процесі його розвитку. Це відбивається у ряді понять, основоположні з яких — «сакралізація» і «секуляризація».

Сакралізація може бути охарактеризована як охоплення релігій­ною сферою різних форм суспільної, групової і індивідуальної свідо­мості, діяльності і поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Подібний процес був властивий раннім стадіям розвитку релігії. Крім того, він визначає реальне місце релігії у багатьох країнах сучасного світу. Прикладом збереження процесів сакралізації є деякі країни арабського світу, а на європейському континенті Ватикан, своєрідне місто-держава, резиденція Папи Римського, голови Римсько Католи­цької Церкви.

Це порівняно невелика територія (44 га) з населенням 1 тис. чол. Ватикан є залишком від Папської держави, яка колись займала значну частину Північної і Центральної Італії. Ватикан включає у себе собор Св. Петра і площу перед ним. Ватиканський і Латеранський палаци з садами і декілька церков поряд із собором О Петра, розташованих на Капітолійському горбі у Римі, а також заміську папську резиденцію у 25 км від Рима. Ватикан має всі атрибути незалежної держави: герб, прапор, гімн, армію з сотні швейцарських гвардійців, пошту, телеграф, власних спостерігачів практично у всіх великих міжнародних організа­ціях, включаючи 00Н, своїх представників (нунції) у 125 країнах світу. Річний бюджет Ватикану перевищує декілька мільярдів доларів.

Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у кордонах його резиденції.

Секуляризація являє собою процес вивільнення суспільства від впливу релігії. Головна ознака секуляризації — принцип відділення Церкви від держави. В Україні він уперше був законодавчо введений у 1918 р. і збережений у сучасному релігійному законодавстві. Цей принцип означає:

1) Невтручання держави у внутрішні церковні справи:

1. у зміст віровчення, обрядів, церемоній;

2. у систему управління Церквою, її ієрархію;

3. у підлеглість іншим релігійним центрам. — у фінансові витрати;

4. у навчально-виховну діяльність у духовних учбових закладах.

2) Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи з їх боку.

3) Невтручання релігійних організацій у функціонування державної системи судочинства.

Крім названого принципу, секуляризація виявляє себе в:

1. звуженні кола функцій, що виконуються релігією;

2. відчуженні церковної власності в інтересах держави або інших соціальних інститутів;

3. звільненні від релігійного санкціонування державно-правових відносин;

4. вилучення освіти з ведення Церкви.

5. розвитку світського мистецтва, моралі та Ін.

Наочним прикладом секуляризації може служити історія євро­пейських країн, починаючи з Нового часу. Наприклад, за цей період, частка релігійного мистецтва у живописі і скульптурі, що наближалася у Середні віки до 100%, скоротилася до 25% до кінця XVIII ст. і впала нижче за 5% до кінця XX ст.

Особливість процесу секуляризації — його неоднорідність у різних соціальних І конфесійних групах, у різних релігіях і типах релігійних організацій, у різних країнах і регіонах бвропи. Азії. Африки, Америки, у мінливих соціально - політичиих і культурних ситуаціях

Секуляризація не означає «смерті релігії», а призводить, радше, до видозміни традиційних форм сповідування релігії. Яскравіше за все це виявляється в:

— «релігійному плюралізмі» — співіснуванні серед одного наро­ду, соціальної групи, громадян однієї держави різних релігійних визнань;

— «приватизації релігії», яка означає особливість свідомості і діяльності сучасного віруючого, що звертається до Бога поза релігійними організаціями і культовими спорудами. Багатьом су­часним людям взагалі властиве переконання, що людина — це Бог. якому треба тільки уміло використати свої безмежні можливості

14. Основні підходи до вивчення релігії

Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологіч­ний (богословський) і світський (науково-філософськмй).

Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні роз­глядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне переживання люди­ною присутності Бога у житті людей і навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тією ж внутріш­ньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я».

Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки їх фахівців, знання ними основних закономірностей природи, суспільства, людини. Теологіч­ні (богословські) дисципліни так чи інакше використовують методи дослідження з гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що 2002 р. в Україні богослов'я було визнано науково-навчальною дисципліною. Вже існує певний досвід її викладання.

Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з інши­ми компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством.

Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утво­рення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, спе­цифічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії у суспільстві, історичні форми релігії. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загально наукових і спеціально-наукових методів дослідження.

Найбільш суттєва різниця теологічного і науково-філософського підходів до вивчення релігії така:

1) Сферою дослідницької уваги філософії та науки є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов'я с переважним чином божественне надприродне одкровення, в якому вони сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі.

2) Свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру або на підставі авторитету священних текстів чи «от­ців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підлягає.

3) Наукове релігієзнавство намагається виключити особисту ре­акцію вченого на досліджуваний ним об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпаки — він не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вив­чається, він прилучений до нього своєю вірою.

4) Наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а є нейтральним, відстороненим. Воно однаково навийся до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну при­роду. На відміну від цього, теологія (богослов'я) є завжди конфесійною, концентруючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри.

Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підходи більш близькі один до одного, ніж це може здатися на пер­ший погляд:

1) Філософія й наука засновані на вірі у розум, який панує у нав­колишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов'я націлені на сприйняття Бога за допомогою розуму.

2) Науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані між собою також історично: теологія (богослов'я) є історично першими формами релігієзнавства.

15. Теологічний підхід до пояснення релігії

Цей підхід у християнстві представлений теологією (учення про Бога у католицькій і протестантській традиціях) і богослов'ям (учення про прославляння Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теолого-богословський підхід до релігії (конфесійний) умовно поділяється на два напрями. Прихильники першого з цих напрямів (П. Флоренський, Е. Трельч. Р. Отто) виступають з позиції роз'єднання релігії і суспільства. їх позиція базується на декількох ключових ідеях:

1) Існування релігії зумовлене існуванням Бога, який створив світ, заклав віру в душу кожної людини і потім відкрив їй істину в священних текстах. Наводяться і докази Буття Божого: онтологічний, телеологічний, моральний, історичний, психологічний. Наприклад кос­мологічний доказ, намічений великими античними мудрецями Платонон і Арістотелем і остаточно сформульований найавторитетнішим богословом західноєвропейського Середньовіччя Фомою Аквінськин (1225/1226—1274), вимагає для такого складного світу, як наш, пер­шопричини, первинного імпульсу для будь-якого руху, що сам має бути безпричинним, безумовним. Цей доказ розвивали знамениті філософи-раціоналісти Нового часу Г. Лейбніц і X. Вольф 3 ним сперечаються на тій підставі, що світ не вимагає першодвигуна, тому що здатність до руху є способом існування матерії.

2) Бачення Бога, на думку теологів і богословів, дається людині безпосередньо, воно закладене апріорно, тобто до будь-якого почут­тєвого досвіду, воно позначене тією ж внутрішньою достовірністю, що і відчуття людиною власного «Я». Тому, підкреслюють, зокрема, православні богослови, існує істотна різниця між «знанням про Бога» і «знанням Бога». Стати фахівцем зі Святого Письма і вчення Церкви може і невіруючий, але у таємницю «знання Бога» він не здатний проникнути.

3) Ставлення людини до «святого», як всього вихідного від Боже­ства, може бути двоїстим. З одного боку, воно викликає благочестивий страх, відчуття «іншості». З другого боку, воно приводить у захоплення, оживляє людину, тримає її у своїй чарівли­вості

4) вказується, що релігійне почуття і супровідний щодо нього релігійний культ необхідні для самопізнання людиною своєї вищої ду­ховної сутності, здатної відриватися від повсякденності, а в широкому сенсі — як шлях до порятунку. Ошляхетнюючи людську душу, релігія тим самим ошляхетнює у цілому суспільство і природу.

5) Сутність релігії несоціальна. надмірна, трансцендентна. Видимі лише зовнішні, формальні прояви релігії. її структури, організації тощо.

Послідовники іншої позиції (П. Бергер і Т. Лукман). навпаки, нама­гаються поєднати релігію і суспільство. Їх аргументи такі:

1) Релігія життєво необхідна для людини. Вона одночасно обґрун­товує і пояснює світу всій його впорядкованості, забезпечуючи мож­ливість орієнтації у ньому. Особливої ваги релігія набуває у конкрет­них, частіше за все граничних ситуаціях, на межі життя і смерті, коли тільки вона здатна надати необхідну духовну допомогу.

2) Таким чином, релігія не є чимось відірваним від звичайного природного світу і замкненим у своєму власному надприродному світі. Навпаки, релігія реалізує себе у постійній релігійній дії. тим самим священний релігійний Космос безперервно наближається до повсякденного світу, співіснує з ним.

3) в умовах сучасного суспільства, що відсунуло релігію на задній план, необхідне «повторне відкриття трансценденції», нехай навіть не в офіційній формі Церкви, а у приватних масштабах — сім'ї, ко­муни тощо.

16. Основні напрями сучасної теології

Починаючи із середини XX ст. у теології (богослов'ї) набули поши рення оригінальні концепції, які засвідчили процес поступового осу часиення релігії. Назвемо деякі з них, на наш погляд найцікавіші — «Теологія культури» (П. Тілліх):

1) Культура є самореалізацією Бога у світі і історії через людську діяльність.

2) Донедавна людина переживала почуття необхідності підкорятися Вищому закону. У XX ст. назріла потреба перетворити цей закон у головний внутрішній закон людини і таким чином обернути Бога і все священне у ще один вимір світського, мирського життя.

3) Головною теоретичною задачею для дослідників релігії повинне

стати виділення у культурі сенсоутворюючих елементів, у яких, злито воєдино і релігійне, і світське.

«Теологія визволення» (Г. Гутьсрес). Традиційно богослов'я лише потрактовувало істини Одкровення. Відтепер, навпаки, теологія повинна виступати за покращення земних умов життя християнина, звільнення його від політичного і соціального гніту, економічних негараздів. Це і є те справжнє спасіння, яке Церква обіцяє своїм вірним.

«Теологія надії», названа так за працею Ю. Мольтмана. Він порівнює Церкву із стрілою, випущеною у світ. її мета — не просто індиві­дуальне, особистісне, «духовне» спасіння. Це реалізація надії на справедливість, гуманізацію людських стосунків у цілому світі. Від­так, позиція християнина — то не пасивне очікування Другого При­шестя Христа і встановлення Царства Божого на землі, але активна праця з перетворення навколишнього світу на християнських заса­дах, «знаючи, що ваша праця не марнотна у Господа!» (1 Кор 15:58).

«Феміністська теологія» (М. Дейлі. Р. Ретфорд Рутер):

1) Треба значно розширити вивчення категорії Жіночого у релігії. Розгляд цієї категорії мас з одного боку, показати просякнутість більшості національних і світових релігій чоловічим началом, з другого, — вказати шляхи видозміни віронавчальної і культової практики у бік збільшення представництва у них Жіночого.

2) Треба визнати й визначити основні форми і засоби цілої релігійної системи приниження Жіночого, яку можна знайти у будь-якій релігії.

На думку «феміністської теології», у релігії Бог, як правило, — представник сильної статі, попри те, що досконала істота за самим своїм визначенням не мас статі, вона і Творець, і Отець, і Мати водночас. На рівні віровчення це приниження постійно зустрічаємо у закидах про «гріховність», «неповноцінність жін­ки», на рівні культової практики — у найрізноманітніших його обмеженнях у вигляді менструальних табу, згідно з якими жінку вважали нечистою у певні дні, практиках жертвопринесення (ритуальне самоспалення вдів у індуїзмі), жорсткого контролю за жіночою репродуктивністю й сексуальністю.

3) Треба спробувати переписати священну історію, зробивши наголос на участі жінок у встановленні й поширенні християн­ства (Марія Магдалина), ісламу (мати пророка Аміна й улюблена дочка Фатима), збереження іудаїзму під час його розсіяння по світу (цариця Есфір). відновити забуті імена інших церковних активісток, містиків, святих і мучениць.

Тому феміністська теологія веде боротьбу за розширення й по­легшення доступу жінок до різних ступенів священства і посад у релігійних організаціях.

— Сучасна «постмодерністська теологія». Вона уважає, що Творення світу не є миттєвим актом, виявом безмежної могутності Божої. Будь-яка людина, але і кожна річ у світі є співтворцем Бога, вони творять, крім себе, ще і весь світ, приймаючи на себе одночасно відповідальність за нього. Отже. Бог постійно перебуває у світі і не просто виражає себе у священних текстах, але чекає від люди­ни як від свого співрозмовника відповіді у вигляді особистісного розуміння цих текстів.

17. Філософський підхід до пояснення релігії

Філософський, світський підхід не дає однозначної відповіді на питання про сутність і виникнення релігії. За всю історію людської дум­ки було чимало спроб пояснити феномен релігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспек­ту — припущення про те, що саме природа людини, перенесена на нав­колишній її світ, стала основою уявлень про надприродні сили і богів.

Перше наукове пояснення походження релігії — натуралістич­не, його основоположниками вважають французьких просвітителів XVIII ст. До них примикали класик німецької філософії Л. Фейєрбах (1804-1872), а також К. Маркс (1818—1883) і

Ф. Енгельс (1820— 1895).

Представники цієї теорії вважали, що:

1) Релігія походить від споконвічного безсилля людини перед пануючими над нею природними і соціальними силами.

2) Подальше існування релігії підтримується сформованими у су­спільстві відносинами панування й підпорядкування, які всіля­ко поневолювали людину і вимагали зрозумілого їй пояснення цієї сваволі.

3) Унаслідок розвитку суспільства й звільнення людини, особливо завдяки успіхам науки та зростанню рівня освіченості широких народних мас, релігія буде поступово себе зживати.

Соціологічний напрям бере с вій початок у працях відомого французького філософа 0. Конта (1798-1857). Іншими представниками цього напряму були німецький філософ, соціолог і політолог М. Вебер (1864—1958)., французький суспільствознавець Е.Дюркгейм (1858 — 1917) і американський соціолог Т. Парсонс (1902—1986).

Даний підхід визначає релігію таким чином:

1) Релігія є соціальним інститутом, таким самим, як держава, освіта тощо.

2) Релігія виконує суспільно важливі функції. Релігія як соціаль­ний інститут встановлює визначальні норми і мотиви соціаль­ної поведінки у суспільному середовищі, робить їх абсолютно значущими для людей. Зокрема, одні релігії, наприклад буддизм, стимулюють «втечу від світу» і занурення людини у глибини власного «Я», інші релігії, особливо християнство, навпаки, спрямовують людину на завоювання і перетворення світу, що дає можливість західному співтовариству гордитися досягненнями науково-технічного прогресу. Представники етнологічного напряму — дослідники численних народів, що перебували на ранніх стадіях розвитку, Е. Тайлор, Дж. Фре­зер.

Б. Малиновський — вбачали у релігії, поряд з мистецтвом і моральністю, природно сформований, первинний елемент людської культури і спосіб її нормального функціонування.

Біологічні і психологічні концепції, що їх розробляли

амери­канський філософ прагматик У. Джеймс (1842 — 1910).

німецький представник «філософії життя» В. Дільтей (1833—1911).

французький етнолог Л. Леві-Брюль (1857—1939),

австрійський психіатрі філософ, основоположник психоаналізу З. Фройд (1856—1939)

і його послідов­ники, пояснювали існування релігії таким чином:

1) Формування релігійних уявлень відбувається на основі «Едіпова комплексу», як модифікація певних емоційно-психічних станів — за­здрості й страху, любові й сорому.

2) Релігія є способом компенсувати тиск на людину культурного співтовариства, яке змушує П придушувати свої природні потяги через необхідність дотримання соціально значущих норм.

3) Західне суспільство у наш час провокує релігійні почуття людей у нових видах, наприклад, формою сучасного ідолопоклонства виступає поклоніння силі, успіху і владі ринку.

На сьогодні у науці дедалі більше зміцнюється комплексне бачен­ня проблеми: походження релігії є наслідком взаємодії багатьох фак­торів — матеріальних, соціальноекономічних і духовних. Доти, доки наука не дає повної й зрозумілої відповіді на питання про походження релігії, залишатиметься місце й для підходу релігійного.

18. Структура сучасних релігій

Релігія має два боки: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, якій відкривається віруючому, що живе згідно із духовними і моральними приписами одної або іншої релігії. З зовнішнього боку релігія є:

— у суспільно-практичному відношенні — організацією з певною структурою управління (Церква), правилами життя своїх послі­довників, культом;

— у філософському плані — світоглядом, який включає у себе систему конкретних положень (істин). До істин релігії відно­ситься передусім сповідання Бога. Ідея Бога може мати дуже різноманітні за формою, змістом і мірою ясності утілення у різних релігіях:

— монотеїстичних (віра в єдиного Бога).

— політеїстичних (віра у багатьох богів).

— дуалістичних (віра у два божественні начала: добро і зло).

— анімістичних (віра у наявність душі у всіх сил і явищ природ­ного світу).

З внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що відкриває людині надприродний світ.

Існують й інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них. до зовнішньої структури релігії належать:

— релігійні уявлення (комплекс ідей і образів, пов'язаних з вірою у надприродне);

— релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віруючі спілкуються з надприродним);

— релігійні настрої (емоційно-психологічні стани, викликані вірою у надприродне) і релігійні організації.

До внутрішньої структури релігії відносять:

— релігійну картину світу (погляди на навколишній світ як на світ природний і надприродний);

— релігійну науку життя (моральні і соціальні правила поведін­ки віруючої людини).

Згідно з іншою точкою зору, поширеною у вітчизняному релігієзнавстві соціологічного напряму, в структурі виділяють:

1) релігійну свідомість,

2) релігійну діяльність,

3) релігійні відносини

4) релігійні організації. Це більш загальна структуризація релігії.

Нарешті, згідно зі ще однією точкою зору, релігія складається: з 4 основних частин:

віри, віровчення, релігійного культу і релігійної організації.

Віра — особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження або настанови без достатніх обгрунтувань. Віра буває релігійною і нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде переконання людини або людей в існуванні над природного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування неземних форм життя) цієї ознаки позбавлена.

Віровчення — систематизований виклад вмісту віри у догматах, себто визнаних раз і назавжди незмінними істинах, що не підлягають критиці. Зміст віровчення охоплює не тільки безпосередньо релігійні істини, але і погляди на економічний, політичний, суспільний устрій, моральні основи людського життя тощо.

У найбільш значних релігіях віровчення міститься у Священних книгах — Святому Письмі, як то Біблія для християн і Коран для му­сульман. Святе Письмо за своєю суттю вважається Посланням, з яким Бог звернувся до людей, а в істинність цього Послання залишається лише вірити.

Культ — система (впорядкована сукупність) певних, встановлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертвопринесення, запалювання свічок та іиш.) мо­литва — індивідуальне або колективне словесне звернення віруючого до предмета своєї віри.

Релігійна організація — оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, очолюване частіше за все служителями культу. Церква є вищою формою релігійної організації. Рівню Церкви в організаційному плані якраз відповідає традиційне для України православне християнство.

19. Релігійна свідомість

Стрижнем релігійної свідомості є віра у надприродне, точніше кажучи — надприродні істоти, якості, зв'язки та стосунки, які не під­владні закономірностям матеріального світу, а навпаки, перебувають в їх основі, панують над ними.

Релігійна свідомість існує на двох рівнях: теоретичному і побу­тово-життєвому (можна зустріти й інші назви: релігійна ідеологія та релігійна психологія, концептуальний і буденний рівні тощо).

Теоретичний рівень релігійної свідомості складається з:

— Системи релігійних вірувань, центральне місце серед яких, безумовно, займає ідея надприродного.

— Релігійних концепцій економіки, політики, права, суспільства, моралі, мистецтва тощо.

— Релігійної філософії, яка переймається передусім проблемою буття світу, місця й ролі у цьому світі людини, її вищого при­значення, безсмертя душі.

Розробкою та поширенням конструкцій теоретичного рівня релігій­ної свідомості займається особлива група професіоналів — теологи та релігійні філософи, викладачі духовних навчальних закладів, релігійні письменники й журналісти, видавці релігійної літератури, священно­служителі тощо.

На побутово - життєвому рівні релігійна свідомість постає у ви­гляді найбільш типових релігійних образів, настроїв, почуттів широкого загалу віруючих людей. Припустимо, у християнстві переважна біль­шість віруючих уявляє собі Бога із зовнішністю та рисами характеру людини. На думку християнських богословів, релігійне переживання навколишнього світу на побутово-життєвому рівні релігійної свідомості завжди наводить на думку про першопричину і Творця усього, що до­повнює почуття віруючих острахом і благоговінням.

Теоретичний і побутово-життєвий рівні релігійної свідомості тісно пов'язані один з одним. Теологічні побудови набувають у свідомості віруючих вигляду конкретних образів. З другого боку, теоретичний рівень релігійної свідомості покликаний витлумачувати релігійні явища на побутово-життєвому рівні, узагальнювати їх, сприяючи тим самим їхнім змінам у тому чи іншому напрямі. Релігійній свідомості властиві деякі особливості. Серед релігій­них компонентів побутово-життєвого рівня до найконсервативніших елементів відносяться традиції, до найдинамічніших — релігійні настрої.

1) Консерватизм релігійної свідомості забезпечує життєстійкість релігії, широкі можливості її пристосування до зовнішніх, суспільних умов її існування.

Консерватизм релігійної свідомості також пояснюється на її теоретичному рівні вічним, незмінним характером божественного ладу, який треба наслідувати, й того суспільно/о ладу, який склався на зем­лі. Наприклад праця великого польського астронома

М. Коперника. в якій він виклав науковий погляд на устрій Сонячної системи, була «реабілітована» Римсько-Католицькою Церквою лише у 1828 р.. через 250 років після її виходу в світ.

2) Символізм релігійної свідомості — наділення предметів, дій, слів і текстів особливими релігійними значеннями — пояснюється теологами (богословами) тим. що ніяка земна реальність не здатна висловити ідеальну божественну досконалість, отже, вимагає певного опосередкування.

Це опосередкування відбувається через унаочнення основних її навчальних положень у чуттєвих образах — людиноподібних істот, тварин, рослин, матеріальних предметів, природних явищ. Релігії знавці погоджуються з тим. що ці образи потрібні для того, щоб продемонстру­вати неосвіченій більшості віруючих складні, абстрактні релігійні ідеї.

Зміст релігійної свідомості, зокрема, християнської, в останню чверть XX ст. зазнав значних змін. Дослідники релігії зараз говорять про формування «нової релігійної свідомості».

20. Релігійна діяльність

Релігійна діяльність поділяється на культову і позакультову діяльність.

До позакультової належить: діяльність із

1. тлумачення і систематизації релігійних ідей їх викладання у духовних учбових закладах,

2. місіонерська діяльність,

3. виховання у сім'ї,

4. керівництво різними ланками релігійної організації.

Культ — система (упорядкована сукупність) визначених, установлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою, яких людина містичним чином спілкується з Богом.

Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертвопринесення, запалювання свічок тощо)

молитви— індивідуальне або колективне словесне звернення віруючих до предмета своєї віри.

Прикметна риса культової діяльності — її символічний хорактер. Він полягає у тому, що слова й рухи під час виконання релігійних обрядів, усі предмети культової діяльності в очах віруючих є носіями певного втаємниченого, надприродного значення. Сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом.

Першою формою фіксації релігійного канону можна вважати релігійну міфологію, що пояснювала «сюжети» культових актів. Надалі він фіксується у і священних текстах.

Культ у релігії має потрійне Значення:

1) За допомогою культу немовби встановлюється і підтримується зворотний зв'язок між світом природним (земний, людським) і світом надприродним (небесним, божественним).

2) Система культових дій у всій її складності і розгалуженості постійно підтримує релігійну віру, с зовнішнім вираженням цієї віри. За допомогою культових дій і засобів у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи (святих, ангелів) та виникають релігійні почуття. У їхньому розумінні ці образи й відчуття є цілком реальними ознаками

і спілкування з надприродним.

3) Спільні культові дії сприяють зміцненню стосунків між віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої вони належать, а також є одним із найдієвіших засобів навернення до того чи іншого сповідання неофітів — нових віруючих.

Культ є найважливішим показником ступеня зрілості релігії — чим більше вона розвинута, тим складнішим і регулярнішим стає культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за годинами, днями тижня і річними датами.

Оскільки обрядово-культова система релігії, як правило, являє собою систему колективних дій. то ці дії потребують упорядкування, організації

Для відправлення релігійного культу віруючим потрібні спеціальні культові засоби. До культових засобів належать насамперед культові споруди. Крім них. засобами культу можна вважати релігійні зобра­ження і скульптури, спеціальне начиння, яке використовується для богослужіння, особливий одяг служителів культу, музику. Усі ці засоби, як правило, мають передати віруючим певні релігійні ідеї. Зазвичай зовнішній вигляд та оздоблення культових споруд, їхнє внутрішнє планування. вибір особливого місцеположення покликанні продемонс­трувати велич і всемогутність надприродного, священну гармонію і досконалість створеного < керованого ним світу.

Суб'єктом культової діяльності може бути релігійна група або віруючий Індивід. Індивідуальний або колективний характер культових дій залежить від форми обряду і його призначення.

Способи культової діяльності визначаються змістом релігій­них вірувань. У будь-якому випадку культова діяльність канонічна, послідовність дій, з яких вона складається, їх приховане, внутрішнє значення прописані до найменших дрібниць і не підлягають довіль­ній зміні з боку віруючих. У ранніх формах релігії переважали колек­тивні жертвопринесення, у світових релігіях і багатьох поширених у січасному світі етнічних релігіях на першому місці стоїть молитовне богослужіння.

Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості.

21. Релігійні організації

Релігійна організація — оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.

Існує багато різновидів релігійних організацій. Форма релігійної організації залежить від рівня розвитку тієї чи іншої релігії, а також критеріїв їхнього виділення.

Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди.

Релігійна громада являє собою первинне територіальне об'єд­нання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. Ін­шими її ознаками є:

— добровільне контрольоване членство (законодавчо не менше 10 осіб);

— високий ступінь регулярності культу;

— відсутність централізованого керівництва при наявності серед віруючих осіб, наділених функціями священнослужителів.

Головне завдання громади — спільна культова діяльність, задля ре­алізації якоі громади будують власні культові споруди й утримують штат їхніх служителів. Не менш важливим різновидом релігійної діяльності громади є виконання місіонерського обов'язку. До завдань багатьох релігійних громад належить також доброчинна діяльність.

Через стадію громади пройшли усі світові релігії — буддизм, християнство, іслам — на ранніх етапах своєї історії.

Деномінація — релігійне об'єднання, що перебуває у стадії органі­заційного оформлення, у процесі централізації. Деномінація є широ­ким релігійним об'єднанням. їй властиве пряме, обліковане членство. Керують деномінацією органи, обрані віруючими. У них представлені пропорційно і духовенство, і прості віруючі. Деномінаціями вважають­ся різні напрями такого відгалуження християнства, як протестантизм (баптисти, адвентисти, методисти).

Церква являє собою централізоване, численне самоврядне об'єднання віруючих, яке склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Для цього типу релігійного об'єднання характерні такі ознаки:

• централізоване ієрархічне управління;

— наявність професійного священства (кліру), чітко відо­кремленого від простих віруючих (мирян);

— зовнішнє формальне членство замість облікованого. Фактично членом Церкви вважається кожна людина, про що красномовно свідчить обряд хрещення немовлят у деяких напрямах христи­янства.

Церква є вищою формою релігійної організації. Рівню Церкви в організаційному відношенні якраз відповідає історично панівне у нашій країні православ'я.

Секта — релігійне об'єднання із самобутнім віровченням і культом, що. як правило, відкололося від більшої організації і характеризується порівняною нечисленністю, замкнутістю, ізольованістю від світу й від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів, що сповідуються його прихильниками.

Сектантські догмати прості, але тяжіють до основ вчення тієї релігії, з якої виникла секта. Самобутність сектантського віровчення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення центральних.

Культова практика сектантів насправді спрямована не на підтримку внутрішнього духовного зв'язку з надприродним, а на демонстрацію свого різко негативного ставлення до світу. Численні заборони, дотримання яких вимагає від своїх прихильників секта, покликані зіграти роль своєрідного сита, проходячи через яке, гідні відокремлюються від негідних.

Влада у секті, як правило, дається завдяки особистим «духовним дарам» і визнанню «духовної сили». її лідери виявляються у результаті особливого натхнення, що начебто сходить на людей.

Як правило, секти — досить короткочасні об'єднання й не існують довше, ніж життя одного покоління.

Щодо релігійної організації діє закономірність — чим більш зрі­лою є та чи інша релігія, тим більш численною і складною є релігійна організація.

Релігійні організації також можуть створюватися для функціону­вання також у позарелігійних сферах (наприклад, «Банк Святого Духа» у Ватикані, християнські, ісламські політичні партії та ін.).

22. Функції релігії

Той факт, що релігія існує протягом значної частини історії людсь­кого суспільства, безумовно, засвідчує її велике значення для людей і порушує питання про функції, які вона виконує. Ці функції стосуються як безпосередньо людини, так і суспільства у цілому.

Світоглядна функція релігії є основною. Релігія надає певний сенс і мету людському життю. Головна ідея, що пропонується релігією віруючим. — це ідея Спасіння.

Якщо у попередні епохи виконання цієї функції робило релігію провідною формою суспільної свідомості та духовного життя більшості людей, то з кінця XIX ст.. з того моменту, коли відомий німецький фі­лософ Ф. Ніцше (1844—1900) оповістив про «смерть Бога», релігійна поведінка людей стала більш індивідуалізованою й усвідомленою.

У той же час для кожної окремої людини релігія виконує також компенсаційну функцію. Ця функція постає як процес долання у ду­ховному світі життєво важливих суперечностей І проблем людського життя. Релігія психологічно компенсує залежність людей від суспільних умов і обставин особистого життя. Наприклад соціальна нерівність перетворюється на рівність у гріховності та стражданні, а милосердя, турбота і добродійність пом'якшують бідність і знедоленість.

Близька до неї психотерапевтична функція (функції) — покра­щення емоційно-психологічного стану людини, яке досягається низ­кою засобів. Ідея співпричетності до Вищої сили підносить цінність особистості віруючого, підвищує його самооцінку, спілкування із членами релігійної спільноти викорінює відчуття одинокості й без­порадності, молитва чи участь у богослужінні допомагає позбутися відчуття повсякденності, зосередитися натомість на вищих ідеалах віри, Надії. Любові тощо.

Регулятивна функція релігії полягає у тому, що за допомогою певних ідей, цінностей, установок, стереотипів і традицій будуються стосунки людей в історично визначеному типі суспільства. Зрозумілою є необхідність і важливість виконання цієї функції, бо ще Ф.М. Достоєвський у «Братах Карамазових» писав: «Якщо Бога немає, тоді

все дозволено». Виконання релігією регулятивної функції стає можливим тією мірою, якою вона одночасно створює загальнозначущі мораль і право, контролює їх дотримання і встановлює у зв'язку з цим розгалужену систему заохочень і покарань.

Легітимізуюча функція релігії складається з обґрунтування, ос­вячення, надання законного характеру визначеному типу суспільного порядку й держави. Суспільство звертається до авторитету релігії, щоб зробити свої вимоги значущими для своїх членів, передавати від одного покоління до іншого ті правила і норми, які воно висуває кожній ок­ремій людині як суспільній, соціальній істоті. Найпростішим прикладом релігійної легітимізаціі може служити добре відома формула визнання верховенства королівської влади — «Милістю Божою!».

Крім зазначених вище, релігія у суспільстві виконує такі функції:

— Комунікативну — налагодження і підтримка зв'язків між од­новірцями у світі, унаочненням такої функції є моральна і ма­теріальна підтримка мусульманськими державами (Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами) братів мусульман по всьому світу.

— Інтегративну — підтримка конфесійної або етнічної спільноти, зміцнення підвалин державності (наприклад, Ізраїль). Проте, вона мас й свій зворотний бік — делнтегротивну функцію, поділ суспільства на вороже налаштовані одна до одної спіль­ноти (згадаємо конфлікт між греко-католиками і православни­ми у Західній Україні).

— Культуротронслюючу — збереження, розвиток близьких до релігії галузей культури (архітектури, музики, образотворчого мистецтва тощо) та їх передачі від покоління до покоління. Таким чином забезпечується безперервність історичного життя того чи іншого народу або навіть цивілізації.

23. Первісні форми релігії

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зароди­лися за кілька десятків тисяч років до н.е., слід вважати окремими, са­мостійними первісними формами релігії, ще не має загальноприйнятого рішення у релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм. Проблема полягає у тому, що у первісному суспільстві різнорідні вірування і культи співіснували і перепліталися у найвигадливіших комбінаціях.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були притаманні такі особливості:

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику, керую­чу природою і людьми силу, що знаходиться над світом. Замість цього давні люди поклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наді­лялися надприродними властивостями і якостями.

2. Змішування життя і культу: у цьому зв'язку прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було її богослужінням. Кожна її дія здійснювалася відповідно до освячених тися­чолітньою традицією обрядів і правил, що було важливо для накопичення, збереження й передачі від одного покоління до іншого моральних приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання у навколишньому світі.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем'я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили у чудодійну силу померлих предків тощо.

Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особливостями мислення перших людей, що сприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними почуттями, емоціями й волею. Основні форми первісних вірувань та культів такі: Фетишизм — поклоніння матеріальним предметам найближчого оточення людини як наділеним надприродними властивостями.

Тотемізм — комплекс обрядів і вірувань, пов'язаний з ¹ уявленням про надприродний зв'язок людини й окремих соціальних колективів із тваринами й рослинами.

Анімізмом називається віра у самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ.

Магія — комплекс ритуальних обрядів і дій. які. згідно з переко­нанням їхніх виконавців, можуть спричинити надприродний вплив на навколишній світ із певною практичною метою.

Розрізняють магію контактну та імітативну. Контактна магія заснована на безпосередньому контакті з предметом або його части­ною, імітативна — на маніпуляціях з його замінником (зображенням, лялькою, символом тощо).

Особливим різновидом магічних практик уважається система табу — система надприродно пояснюваних заборон і приписів, функціонування якої (накладання, зняття, покарання) відбувається за певним ритуалом.

Шаманізм — особливий комплекс обрядів І ритуалів, пов'язаний з віруваннями у надприродні здібності і можливості давніх служителів культів — шаманів.

У реальних первісних релігіях різнорідні уявлення і культи співіс­нували і перепліталися. У той же час названі вище первісні форми релігії були настільки поширеними і універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних виявах давнього суспільства.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною більш розвинутих релігій або народної культури. Разом з тим. як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX—XXI ст. різні форми первісних релігій сповідувало не менше 100 мли чоловік: 80% від цього числа припадає на Африку. 18% — на Азію і Латинську Америку. 2% — на народи Австралії й Океанії. Цікаво відзначити, що у таких африканських державах, як Мо­замбік. Кот д'Івуар. Мадагаскар. Буркіна-Фасо. Зімбабве. Сьєрра-Леоне, первісних форм релігії ще кілька десятиліть тому дотримувалось від 50 до 70% населення.