5. Соціологія релігії

Поява соціології релігії наприкінці XIX — на початку XX ст. відбу­лася під впливом двох факторів:

1) Перші ж розвідки релігії в її історії наштовхнули вчених на думку, що задовільне пояснення витоків релігії, специфіки її виявів у різні історичні епохи й у різних народів неможливе без урахування соціального середовища, невіддільним елементом якого вона є, і функцій, які вона у ньому виконує.

2) Починаючи із позитивної філософії французького мислителя 0. Конта, тривав процес становлення соціології як окремої гуманітарної науки про суспільство.

У соціології релігії розглядаються суспільні закономірності ви­никнення, розвитку та існування релігії впродовж усієї історії людства, її складові компоненти та структура, місце, роль і функції релігії у суспільстві, вплив на інші елементи суспільної системи, особливості зворотної дії конкретного суспільства на релігію.

Соціологія релігії відрізняється від так званої «релігійної соціоло­гії», досить поширеної у першій половині XX ст. «Релігійна соціологія» на замовлення релігійних організацій досліджувала переважно релігій­ну поведінку віруючих людей, маючи на меті визначення напрямів підвищення ефективності діяльності церковних інституцій.

Найвидатнішими дослідниками релігії з соціологічних позицій уважають німецького соціолога й суспільствознавця:

Моксо Веберо, автора трьох томів «Праці з соціології релігії»;

Ернсто Трьольча (1865—1923). котрий дослідив соціальні елементи християнства і зробив значний внесок у загальну соціологію релігії, проаналі­зувавши основні релігійно соціологічні поняття;

Йохімо Воха (1898—1955). котрий у своїй невеличкій праці «Вступ до соціоло­гії релігії» намагався окреслити теоретико-методологічні контури нової дисципліни.

Соціологічне дослідження може проводитися на двох рівнях:

на теоретичному рівні розкриваються загальні характеристики взаємодії реліні і суспільством;

на емпіричному — конкретні стани релігійності (рівень ¹ релігійності у певному регіоні, типологія ставлення до релігії, думки про релігію різних груп населення тощо). Робиться це че­рез систему специфічних категорій і понять, запозичених із тер­мінологічного апарату філософії, соціології, інших релігієзнавчих дисциплін або створених на цій основі самостійно.

Головна проблема, яка досі постає перед соціологією релігії, — це проблема визначення релігії, адже від її розв'язання багато у чому залежить розробка методологічних підстав і постановка дослідницьких завдань цієї наукової дисципліни. Труднощі полягають у необхідності віднайти спільну для всіх релігій сутність і. спираючись на неї. відо­кремити релігійну дію від будь-якої іншої соціальної дії. Соціологи релігії йдуть двома шляхами:

— Перший шлях — субстанційний (змістовний) — означає визначення сутнісної ознаки, за якою релігійне явище можна буде відрізнити від явища нерелігійного, хоча, можливо, зовні схожого на релігійне

— Другий шлях — функціональний — вважає більш доцільним визначати не що є релігією, а як вона працює, тобто досліджу­вати не сутність релігії, а її прояви.

Найчастіше сутність релігії вбачається у вірі «в надприродне», або у спілкуванні (переважно культовому) зі «священним» як чимось відмінним від звичайного, повсякденного. Цей спосіб визначення спрацьовує стосовно переважної більшості традиційних форм релігії. З іншої — функціональної — точки зору, релігія постає як сукупність символічних форм і дій, що співвідносять людину з кінцевими умовами їі існування (життя і смерть), або як сукупність уявлень і дій, спрямо­ваних на включення тих, хто до них причетний, у соціальну взаємодію. Оскільки під подібне визначення підпадають практично всі явища куль­тури і майже всі люди, з такої точки зору релігія вважається синонімом культури, людства й суспільства.