3. Особливості підготовки телеінформації

Якість та ефективність телевізійної інформації суттєво залежить під іпання особливостей її підготовки. У цій сфері практики телеба- 'и имя України нагромадило чималий до- і під, однак його теоретичного осмис- к'пня та узагальнення ще не зроблено й іидновідної літератури у нас поки що немає. Тому розгляд питань методики роботи журналіста, який займається під­готовкою телеінформації, є актуальним.

Основні прийоми та методи під­готовки, написання, редагування і по­дання інформації тележурналістка за­позичила у газетній та радіожурналіс- гиці, у документальному кінематогра­фі. Вони продиктовані спільними вимо- і ими, однаково характерними для усіх видів журналістики.

Передусім, це вимога об'єктивності. Як було вже зазначено, шлях до забезпечення об'єктивності інформації лежить через по- іання фактів без оцінювання їх журналістом, отже, нав'язування ним своєї думки.

За тоталітарного режиму найголовнішою вимогою, що визна­чала напрям інформації, її зміст, була партійність, комуністична пе­реконаність журналіста, його вміння оцінювати факти з так званих класових позицій, завдяки чому нібито досягалась об'єктивність иідображення фактів і явищ дійсності. Як наголошували радянські дослідники журналістики, "глибока і послідовна комуністична пар­тійність - єдино можливий шлях до об'єктивного описання фактів життя і відтворення картини сучасності"¹.

Майстерність тележурналіста, як і газетяра чи репортера радіо, була визначена, насамперед, його вмінням користуватися марксист­сько-ленінською методологією. Він повинен був уміти так зібрати факти, згрупувати їх і в такій формі викласти, щоб вони приводили нею аудиторію до комуністичної партійності. Тенденційний принцип

' Проблемы информации в печати. - М., 1971. - С. 22.

партійності породжував відверту брехню, лицемірство, замовчуван­ня фактів, невигідних для імперії зла.

Інформація, зокрема телевізійна, - явище суспільно значуще. Звідси й випливає така методична вимога щодо її підготовки, як від­бирати факти, що мають суспільне значення, тобто типові, актуальні, потрібні телеглядачам, корисні для нашого суспільства, практично цінні в управлінні ним.

Суспільна значущість, вагомість телевізійної новини прямо про­порційні кількості глядачів, яким вона адресована, - новина то ва­гоміша, що більша кількість її адресатів, і навпаки - суспільна значу­щість інформації знижується, якщо вона стосується меншої кількості глядачів. Тому тележурналіст має постійно дбати про те, щоб вибором і поданням на екрані інформації впливати на уми і серця багатьох людей, пробуджуючи і піднімаючи їхню громадську активність. Для досягнення цієї мети у нього ширше коло можливостей, ніж у газетяра чи радіожурналіста і в раціональному, і в емоційному аспектах.

Перш за все, розповідаючи про те, що і де відбулося, треба словом, а також, що важливо, зображенням відповісти і на питання - як, чому, яке значення, тобто потрібно в межах інформаційних мож­ливостей пояснити подію, хоча "вже сама констатація факту, опи­сання його так чи інакше відображає результати осмислення події журналістом"¹. Словесного пояснення подій, фактів, явищ потребує час, у якому ми живемо, відповідний йому рівень нашого мислення. З урахуванням цього тележурналісти зможуть надати інформації публіцистичного заряду, професійно, зі знанням справи виділити її з калейдоскопу неосмислених подій і фактів. Така інформація, безсум­

нівно, принесе телеглядачеві біль­ше користі, ніж та, в якій нема пояснення. Це дуже важливо і в телеінформації про міжнарод­не життя. Як слушно зазначив проф. Г. Г. Почепцов в інтерв'ю журналу "ПІК", власне інформа­ційне поле створює своє бачен­ня світу. Україна ж, на жаль, по-

Проблемы информации в печати. - М., 1971. - С. 25.

ні що накрита чужим інформаційним полем. Через те, що ми не ма- імо широкої кореспондентської мережі за кордоном, мусимо задо­щім,иятися іноземними теленовинами з їхнім трактуванням подій. Пі (повідно у нашій свідомості будується не власна, а чужа, нав'я- ішііі нам модель світу¹.

Забезпечувати виконання вимоги суспільної значущості інфор­мації - означає вміло добирати лише актуальні новини, цікаві для і иидача й оперативно їх подавати.

Коли телеінформація важлива для певного часу, ми кажемо: попа актуальна. Зрозуміло, що якоїсь шкали вимірювання актуаль­ності немає. Тут необхідне чуття журналіста, його обізнаність, умін- и ч ' гримати руку на пульсі життя".

Для тележурналіста дуже важливою є вимога оперативності в Поданні інформації з екрана. Як зазначено вище, телеінформація по- м іщійно має властивість абсолютної оперативності. І не використа­ну иати цю можливість, надану телебаченням, аж ніяк не можна. Іпіежурналісту, як і його колегам у газеті й на радіо, не треба

14. іПувати про так званий закон першої версії, суть якого така: "той, s і о перший повідомляє новину, має безсумнівну перевагу над тим, v го повідомляє ту ж новину другим. Навіть якщо цей другий подасть и точніше, всебічніше, краще. Річ у тому, що будь-яке повідомлення, и.ініть найелементарніше, не може не впливати на думку громад- • икості. А думку з приводу будь-якого явища значно легше створю-

15. і і и, ніж її спростовувати"². Звідси випливає завдання: до мінімуму і корочувати, а якщо можливо, і зводити до нуля відрізок часу між німою подією і подачею про неї інформації на телеекрані.

Серед основних методичних вимог, однаково характерних для исіх видів журналістської інформації, необхідно також виділити вимо­гу точності змісту. Як засвідчує практика, цієї вимоги гірше дотриму­ються на телебаченні, ніж у газеті й на радіо. Потрібно пам'ятати, що поняття точності телевізійної інформації охоплює кілька елементів. 11 ерш за все, це точність фактів, назв, цифр, прізвищ тощо, по-друге, цс мовностилістична точність, до якої, крім чіткості формулювань, правильності слововживання, можна включити і вміння ведучого, який читає текст, виділити головне за змістом у реченні, правильно і

Політика і культура. — 2001. - № 7.

Ідоровега В. Й. У майстерні публіциста. - Львів, 1969. - С. 170.

грамотно донести написане, відсіваючи всілякі мовні помилки пі обмовки; і, нарешті, це точність у поєднанні закадрового тексту н відеоряду, що є специфічною для телевізійної інформації.

Методичні рекомендації щодо забезпечення точності змісту інформації, з огляду на перелічені вимоги, зводяться до такого. Фак­ти, назви, цифри, прізвища тощо, тобто всі деталі новини необхідно ретельно перевіряти на всіх етапах підготовки телеінформації. Журна­ліст, готуючи інформаційні переда­чі, повинен точно формулювати думки, граматично і стилістично правильно висловлювати їх. У нього під руками завжди повинні бути слов­ники, довідники, література з право­пису, стилістики. І якщо всього цьо­го нема, то створюється сприятливий ґрунт для різних неточностей.

Сказане стосується і роботи ведучого новин, особливо коли ним є диктор. Доцільно, щоб він прочитав уголос текст інформацій­ного випуску ще до перегляду відеоматеріалу - разом із редактором можна уточнити написане, поставити логічні наголоси. Це особливо важливо на місцевих телестудіях, де диктори менш кваліфіковані, ніж, скажімо, на загальнонаціональних телеканалах. З посиленою увагою повинен стежити редактор за дикторським читанням під час репетиції. Маючи перед собою другий примірник тексту, він пови­нен фіксувати у ньому допущені помилки, смислові неточності, щоб після репетиції назвати їх ведучому.

Нерідко у випусках новин, зокрема на місцевому телебаченні, помітне розходження між закадровим текстом і відеорядом. Звідси ще одна методична вимога: стежити за правильністю співвідношен­ня в телеінформації слова і зображення. Трапляється, що тексту у ві- деосюжеті більше, ніж плівки, і його доводиться скорочувати, зрозу­міло, не на шкоду змісту, залишаючи головне, суттєве в інформації. Лише після остаточної перевірки з'являється впевненість у правиль­ності співвідношення тексту й зображення, точності словесно-візу­ального подання новини на телеекрані.

До телевізійної інформації, як і до газетної та радіоінформації, однаково ставлять вимоги стислості і виразності, доступності і ціка- і. логічності й емоційності. Однак виконання цих вимог забезпе­чу ми. з урахуванням специфічних особливостей телебачення. Ска­чімо, стислості телеінформації можна досягти не тільки шляхом ла- ичпчного словесного викладу новини, а й такого ж її візуального Мішання. Так само, як зайві слова послаблюють думку, так і довгі, in і и гнуті відеокадри негативно позначаються на сприйнятті інфор­мації. Доречно нагадати, що в інформаційному сюжеті співвідно­шення тексту і відеоряду повинно бути один до одного. Це теж одна і им мог, якої треба дотримуватися.

Правильно використовувані візуальні можливості телеекрана ■ ирияють досягненню виразності і доступності відеоінформації, да­ни і. змогу журналістові збагачувати її особистою інтерпретацією за­чіп ь описування новини, як це необхідно робити в газеті й на радіо. І.мідяки відеоряду на телебаченні розширюються можливості для шіісзпечення ясності і чіткості викладу, наближення його до усної ромювіді, для яскравого, образного словесного подання матеріалу, шікористання у ньому епітетів, порівнянь, інших мовно-літератур- мнх засобів. Усе це, в підсумку, спрямоване на виконання вимог дос­тупності і виразності інформації.

Специфічні особливості телебачення необхідно враховувати і 111 я досягнення цікавості інформації (це поняття можна порівняти з и щомим поняттям "читабельність" у і ичеті). Викликати інтерес у глядача можна способами, відомими у пресі и па радіо, у сукупності з тими, що характерні лише для телеекрана. Се­ред останніх - динаміка у розкритті новин, різноманітність показу, персо- налізація новин, виявлення індиві­дуальності в їхньому поданні, зміс- ювс виділення кожної інформації через різноманітність людей на екрані (їхньої зовнішності, голосу). I Jcc це сприяє підвищенню інтересу глядачів до екранної інформації.

У тележурналістів немало специфічних можливостей і для до­сягнення емоційності інформації. Про виконання цієї методичної ви­моги ще мало дбають інформаційні служби телебачення України. А новину, подану з емоційним забарвленням, сприймають краще, ефек­тивніше, вона залишає в пам'яті глибокий слід. Емоційності телеін-формації можна досягти, з одного боку, через яскраві, насичені глибо­ким змістом зорові образи, з іншого - через публіцистично насичст слово журналіста, його вміння задушевно поговорити з кожним гляд;і чем окремо (в цьому якраз і полягає одна зі специфічних особливої' тей телебачення), його бажання викликати у глядача певну реакцію, Звичайно, дбаючи про емоційність телеінформації, не треба забувані про головне завдання, яке полягає в об'єктивному, логічно обґрунто ваному поданні новин з екрана. У цьому разі емоційні засоби вира­ження повинні діяти в парі з раціональними, всіляко допомагати їм.

Далі розглянемо особливості підготовки телевізійної інформації

Усне повідомлення

Методика підготовки усних повідомлень на телебаченні така ж, як і на радіо. Тому скористаємося методичними порадами відомо­го дослідника радіожурналістики В. Я. Миронченка¹ й подамо їх ре­феративно.

Отже, основний технологічний принцип викладу новин для передачі в ефір полягає в максимальному наслідуванні структури усної розповіді новин під час неофіційного спілкування людей. Якою ж є ця структура? Розповідь про новину люди завжди почина­ють з найсуттєвішого, потім викладають деталі й подробиці, а напри­кінці можуть дати ще й оцінку чи тлумачення розказаного. Так лю­ди найчастіше розповідають новини тоді, коли вони були безпосе­редніми учасниками або очевидцями події. Якщо ж про новину вони довідалися з інших джерел (хтось розповів, десь прочитав тощо), то в структуру усної розповіді входить ще й посилання на джерело інформації.

Структура усної розповіді з урахуванням обох варіантів має такі елементи: суть новини (найважливіше і найцікавіше); джерело інформації; деталі й подробиці; висновки та узагальнення. Відповід­но треба викладати новину і репортерові. Тому схема повідомлення найчастіше буває такою:

16. Початок повідомлення містить суть новини (що, де, коли від­булося).

17. Далі зазначають, звідки новина стала відома (де написано, хто заявив, де показали).

Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення. - К., 1996; Но­вини в ефірі (теорія й технологія коротких радіоповідомлень). - К., 1973.

1. Потім іде виклад деталей і подробиць (як трапилося, чому, |»/с причетний до події).

2. Наприкінці можливі висновки зі сказаного, а також тлума-

новини (що ife означає, що воно дає, яке значення події, які

Црродбачають її наслідки тощо).

Як бачимо, ця схема грунтується на структурі усної розповіді і, ціло, забезпечує найприродніший шлях подачі новини. (Зазначимо, цс дуже важливо на телебаченні з прикметною для нього розмов­ні по манерою спілкування). Система наведених вище питань допома- і ні репортерові впорядкувати зібрані факти відповідно до структури S і мої розповіді, надати повідомленню логічної стрункості й перекон- ишості. Звичайно, ніхто, крім автора, не може вирішити, яку відпо-

поставити на початок, а які подати далі, оскільки послідовність

ник паду в кожному випадку залежить від конкретних обставин.

Початок повідомлення. Як уже йшлося, тут викладають най- і v і к піше - те, що може одразу ж привернути увагу аудиторії, міцнившись для неї цікавим і важливим. Причому зробити це треба Н> же коротко - одним-двома реченнями. Оскільки новину сприйма- і ймуть на слух, то першу фразу тре- Оіі писати дуже просто і зрозуміло, пік, щоб вона відразу потрапляла в Пінь, сповіщала новину, пробуджу- ішил цікавість людей. Здебільшого iv г містяться відповіді на запитання tifo, де, коли і хто.

Така методична вимога має до- ■ гагньо логічних і практичних під- і гав. По-перше, цим способом най­простіше вийти на шлях усної при­родної розповіді, до якої прагне радіомовлення (і телебачення теж). По-друге, в цьому разі досягають ще однієї мети - відразу ж по- иідомляють новину, і адресат отримує змогу певного вибору. Якщо иовина зацікавила людину, вона послухає її до кінця, якщо ж ні — ісж непогано, бо головне все ж таки встигли передати. Тому на пер­ше місце ставлять об'єкт новини, характерну обставину чи рису но­тній, яку бажано виокремити. Уміння виділити головне й поставити мого на належне місце в реченні дуже важливе для підготовки хроні­кальних повідомлень, які переважно складаються з однієї фрази.

Ні мичіїчі. на іа питання що є на початку, тому що вона — перин і. и мічнчомлсиня. Гарний початок повинен також відповідати ц.і нін і.111 м ч <)( Точне зазначення місця події обов'язкове, оскільки по ніш.і помітна завжди мати документально точну адресу. Елемемі мін у ісж майже завжди є на початку. Та якщо його мають на ува н

або посилання на нього не обов'яі кове, то його можна упустити. Від­повідь на запитання хто на початку повідомлення з'являється тоді, коли ім'я домінує над іншими фактами події або коли ним можна приверну­ти увагу до фактів.

Жоден репортер не знає і по може сказати наперед, з відповіді Зіа яке запитання почне виклад новин Він просто прагнутиме почати пові домлення якомога цікавіше, покла- даючись на досвід та інтуїцію. Бага­то репортерів, працюючи над початком, вдаються до такого прийому - запитують себе, з чого б вони почали розповідь цієї новини зна­йомим. Відповідь, звичайно, містить суть новини.

Отже, на думку В. Я. Миронченка, з якою не можна не погоди­тися, гарним і правильним початок стає тоді, коли автор повідомлен­ня вміло добирає й розміщує в першому реченні кожне слово, праг­нучи привернути увагу слухачів. Відшукати належний початок йому допомагають репортерський досвід, знання справи, про яку він пише, урахування особливостей аудиторії, якій він адресує повідом­лення, знання чинників, що підвищують цікавість і важливість нови­ни. Серед важливих чинників є художнє опрацювання початків. Ось які головні типи початків навів В. Я. Миронченко:

вражаючий - складається з фрази, що містить сенсаційний

факт;

інтригуючий - містить фразу, що збуджує цікавість, інтри­гує слухача;

контрастний - складається із парадоксу або пари фактів, що виділяють протилежності чи крайності, у розумінні яких прихо­вана новина;

запитальний - містить запитання, у відповіді на яке прихо­дим у гь новини;

описовий - містить яскраву словесну картинку чи мініатюр­ні шрисовку, яка зображає людину, місце або перебіг події, викли­ки лсоціативні спогади, дає зоровий образ того, про що йдеться;

цитатний - містить заяву або вислів людини, яка є джере­лом інформації;

звабливий - складається з одного або кількох речень, які (нмиалюють інтерес, спонукають слухача дізнатися, що ж там стало- і >і насправді.

Винахідливі репортери інколи пишуть унікальні початки, по- N И'іують їх з літературними, історичними чи міфологічними ге- і'іиімп. Деякі з них засновують початки на афоризмах, відомих при­мі іках, перифразах. У деяких випадках журналісти починають виклад циннии з іронії, віршованого рядка або й просто з безпосереднього іінртання до слухача. Іноді на початок виносять адресу події.

Наведені вище різновиди зачинів, зазначив автор "Основ ін­формаційного радіомовлення", звичайно, не вичерпують усіх можли- "и \ варіантів, що траплялися і трапляються в журналістській роботі. ІІ.н правді їх набагато більше, а простір для журналістської творчості и роботі над початком практично не має меж.

Саме початок, його перша фраза для слухачів важить найбіль­ша. Гарний початок рекламує новину, збуджує інтерес людей, зму- 111 vі їх вдаватися у деталі та подробиці. А для автора повідомлення идіілий початок - це ключ, за допомогою якого він розкриває новину і шаходить належну тональність викладу.

Однак телевізійні репортери, особливо на місцевих студіях, ще in іостатньо дбають про урізноманітнення зачинів усних повідом­ниць та й у цілому телевізійної інформації, здебільшого обмежують- і ч гак званими звичайними або традиційними початками.

Посилання на джерело інформаиії. Автор, радить далі В. Я. Ми- І'опченко, може зазначити джерело інформації в будь-якій частині монідомлення, та, здебільшого, це роблять одразу після першої фра- ііі, у якій викладено новину. У повідомленні взагалі може не бути посилання на джерело інформації, якщо подія очевидна. В усіх ін­ших випадках посилання на джерело інформації необхідне. Воно іпільшує достовірність повідомлення, робить його правдивішим. При­чому ступінь достовірності то вищий, що авторитетнішим є джерело п. I . , нині Імі к иш органів влади, повідомлення власних корч

м і і.-і |>.іфних агентств, прес-центрів, газет, заяви офімні

і. м . мі- авторитетні джерела інформації.

/./,/ /,/<) подробиць. Деталі і подробиці задовольняють природ ii її НІН І ііііііість слухачів, роблять новину повнішою і переконлии нішо Переліком подробиць автор прагне розвинути і збагатити и > іншу. Розуміння й мету цієї частини повідомлення коротко МОЖНІ сформулювати так:

1. вона пояснює і висвітлює деякі риси новини, названі на ми

чатку;

2. доповнює виклад подробицями, що не були зазначені на ми

чатку;

3. містить відповіді на решту запитань, що не ввійшли до по

чатку.

Перш ніж починати виклад подробиць, автор, як правило, п<> винен пояснити те, що може виявитися незрозумілим після прослу ховування початку. Передусім, це стосується невідомих імен, техпім них термінів, наукових проблем, місцевих назв, історичних подій

тощо. Вся складність полягає у тому, що автор добре їх знає, часто забу­ваючи, що хтось може цього не знані Тому завжди треба ставити себе на міс­це слухача.

Отже, у разі потреби початок завж ди роз'яснюють у наступних реченнях. Якщо ж репортер почав виклад із суті новини, яка не потребує роз'яснення, то далі він просто наводить подробиці ці< і новини або в порядку зменшення важ­ливості, або в хронологічній послідовності.

Подробиці, здебільшого, викладають за правилом "що менше, то краще". Велика їх кількість знижує динаміку повідомлення, розпоро­шує увагу слухача. Тому досвідчені журналісти прагнуть наводити подробиць небагато, зате характерних і промовистих - таких, що доповнюють і розкривають новину.

В. Я. Миронченко радить робити речення короткими, чергува­ти їх з довшими, щоб уникнути монотонності, пильнувати, щоб вони йшли одне за одним гладко й логічно - цим досягають зв'язності у

И" ному абзаці й між ними. Якщо текст зв'язний, то сприймається {к і nine ціле, його легше слухати. На думку дослідника, зв'язний Міні і аж" повідомлення досягають:

1. повторюючи ключове слово, м ш. на початку;

2. використовуючи синонім до ІЙНічового слова або поняття, вжи- ііно нище;

3. використовуючи особові, від-

і і вказівні займенники {який,

чи чопа, вони, цей, той) щодо слів, і і и і мх раніше;

4. викладаючи подробиці у хро­пи імі ічній або логічній послідовності;

5. посилаючись на ім'я, факт ми ідею з попереднього абзацу;

6. уживаючи слова-зв'язки, які дають змогу плавно переходи- мі піл факту до факту, від думки до думки і які використовують для:

позначення часу або місця {потім, тоді, після цього, неза­баром, одночасно, весь час, нарешті, до цього, тут, удома, недалеко, близько тощо);

наведення прикладу {наприклад, щоб показати, проілю­струємо, зазначимо про таке, нагадаємо, говорячи про це, стосовно, відповідно, щодо та ін.);

виразності {особливо, передусім, зокрема, насправді, на­віть, більше, крім того, так само тощо); позначення зміни погляду {проте, однак, але, водночас, звичайно, незважаючи, навпаки, з іншого боку, іншими сло­вами тощо).

Варто зазначити, що деякі слова-зв'язки виражають певну дум- н. тому оперувати ними треба обережно.

Кінцівка повідомлення. Як зазначає В. Я. Миронченко, оскіль- і и шіклад новин ведуть у манері усної розповіді, то на кінець пові- ічмлсння потрапляють найменш важливі факти. Констатацією од-

о з них і може завершитися виклад. У цьому разі автор прагне

■ формулювати останнє речення так, щоб воно стало логічно-інтона- іиііпою крапкою і давало знати слухачеві, що повідомлення заверше-но. Добре, коли воно подане так, що саме підводить слухачів т певних висновків та узагальнень, які випливають зі сказаного.

Однак часто автор не обмежується простим описом новими | констатацією фактів, що характеризують її, а прагне наприкінці імі відомлення ще й якось підсумувати розповідь, відповідаючи на Г питання що означає це, що воно дає, яка його роль, значення. Виси.' вок повинен природно випливати з раніше наведених фактів. Цим досягають ідентифікації в оцінці новин.

Тому над кінцівкою, як і над початком, треба працювати ocoft* І ливо ретельно, домагатися, щоб вона була масштабною за узагаи. неннями, правильною за законами логіки. Така вимога ґрунтуєте * на результатах спостережень психологів щодо сприймання тексту н| І слух. Учені виявили, що в цьому випадку особливо добре запам'я т вують початок і кінець тексту як структурні частини, що найбільші виділяються.

Кінцівки, у яких наголошено на очевидному або, ще гірше, іш в'язано свою думку, не потрібні слухачам. Тому дуже важливою є ни мога подавати новину ненав'язливо, викладати факти об'єктивно і ш упереджено, так, щоб їх слухачі сприйняли як первинну інформацію. !

Влучна кінцівка розширює уявлення про об'єкт зображення, І досягають цього досить економними засобами - лише одним-двом > реченнями. Інша річ, що не завжди й не кожному вдається зробити м необхідною, такою, щоб вона допомагала слухачеві збагнути суп новини. Гарна кінцівка у повідомленні - як останній музичним акорд, як крапка в реченні. Вона завжди повинна бути такою, щоО слухачі відчули, що далі сказати нічого.

Усі ці методичні поради В. Я. Миронченка однаково стосуют) ся і радіо-, й усних повідомлень на телебаченні. Ними варто скорис татися і під час підготовки аудіовізуальної телеінформації.

Відеосюжет

З практики відомі дві форми підготовки телевізійних сюжетін перша - коли тележурналіст, володіючи пером і камерою, готус] текст інформації та її зоровий ряд; друга - коли він тільки пише текст, а знімання виконує оператор (у цьому разі журналіст очолюс] знімальну групу, оскільки на ньому лежить найбільша відповідаль­ність за точність і достовірність інформації). Друга форма поширені- ша, і це зрозуміло. Окрім того, вона має важливу перевагу – суттєвої |піііиіірює творчі можливості і в написанні тексту, і в підготовці ні ігоряду.

Після огляду об'єкта і складання короткого плану майбутньо- (II і южету починається основний етап у підготовці телеінформації - (інірапня текстового й зорового ма- Іі ріалу. Журналіст повинен оперу- нііім даними, які б висвітлювали, щи відбулося, де, коли, за яких цПі іпавин, чому, хто причетний і іц події, в чому її значення. Не всі мі питання повинні бути обов'яз- (II що висвітлені у телесюжеті, од­ин . пам'ятаючи їх, журналіст змо­ві- наслідувати в інформації струк- I V |)у логічно-послідовної усної роз-

ііді про подію, а це має особливе

Жіічсння на телебаченні з його максимальним наближенням до людини.

Щоб дати глядачам змогу постійно відчувати взаємозв'язок і причетність до подій, у процесі підготовки інформації треба дбати про візуальний матеріал не менше, ніж про текстовий, і завжди пам'ятати, що він має бути не простою ілюстрацією слів репортера, а органічною частиною телеінформації. Журналістові необхідно не МШ.КИ зафіксувати головні моменти події, а й передати відповідний настрій людей, розкрити глядачеві їхній внутрішній стан - таке зав­дання відеознімання. Це завдання можна успішно виконати за умови, що висвітлювані питання детально вивчить і оператор, який має пам'ятати, що зображення, як і слово, є тільки символом реальності, идним із видів телевізійної мови; що камера (скільки б ми не говори- іп про її об'єктивність!) сама не відтворює дійсності, а показує лише і е, що хоче оператор. Глибоке взаєморозуміння оператора з репорте­ром - запорука успішної співпраці, спрямованої, передусім, на прав­ічне відображення фактів.

Процес збирання текстового і візуального матеріалу для телесю- жсту завершують ретельною перевіркою на місці (за документами і через компетентних осіб) записаних журналістом прізвищ, цифр, ін­ших даних, уточненням деталей і подробиць, за допомогою яких пода- иатимуть картину події. Ця перевірка потрібна для виконання голов­ної методичної вимоги - забезпечення правдивості та об'єктивності

телеінформації. Адже переважно у професійних агентствах нокни точність і правдивість цінять більше, ніж оперативність і сенсацію.

Відбирання із зібраного матеріалу відеокадрів і словесних м них є передостаннім етапом у підготовці телесюжету. Репортер ріі зом з оператором переглядають відзнятий матеріал і складають пллм сюжету, тобто продумують черговість кадрів. Записати план потри > но Й операторові (для наступного монтажу стрічки), і журналістом! для врахування послідовності кадрів під час написання тексі \ інформації.

Тележурналіст, беручись за написання тексту, має вибрати і) записаного найголовніше, найсуттєвіше, продумати композицію іп формації. Йому допоможе відоме у пресі й на радіо правило подан новини у порядку зменшення важливості та значення повідомлюй, і ного. За цим правилом, або, як його ще називають у теорії журналіс­тики, "принципом перевернутої піраміди", репортер найчастіше ро t починає виклад новини з відповіді на запитання що відбулося Причому на початок інформації може бути винесене повідомленим не тільки про те, що відбулось, а й про те, що найголовніше у поди, який найсуттєвіший факт. Телеглядач переважно дізнається про подію з відеоряду телесюжету. Тому текст може починатися і і відповідей на запитання хто, коли, де, особливо якщо відповідь маг суттєве значення, несе потрібне інформаційне навантаження, пояс­нює побачене на екрані. Так чи інакше, початок телесюжету мас бути чітким, лаконічним, загадковим, цікавим за змістом і динаміч­ним за формою. Початок інформації на телебаченні - своєрідний

заголовок у газеті, тому він має максимально привертати увагу гля­дача. Окрім того, і словесний, і зо­ровий початок часто визначає напе­ред, чи буде телесюжет сприйнятий до кінця.

З практики газет і радіо відомі різні способи побудови початку ін­формації. Як зазначено вище, до­слідник української радіожурналіс- тики В. Я. Миронченко вирізняє різ­ні типи початків. Усіх їх застосовують і журналісти телебачення. Спосіб побудови початку телесюжету треба вибирати творчо.

У газетній замітці чи радіоповідомленні переважно після по­чт у зазначають джерело інформації. Цей спосіб використовують і її 11 іесюжеті, однак тележурналіст може не називати у тексті джере- |ш інформації, а робити це за допомогою титрів, що дає певний ви- Ipitiu у часі, допомагає словесно повідомити якусь додаткову деталь.

Назвати джерело інформації передбачає принцип правдивості, пі і і ктивності - головний у журналістиці. Для телеглядачів автори- н і ними джерелами інформації є різні документи, заяви офіційних m if), повідомлення телеграфних агентств, преси, кореспондентів те- и оачення. Але в багатьох випадках телебачення може і не посила­нії я на джерело інформації. Це допустиме тоді, коли подія або факт очевидні.

Після того, як написано початок телеінформації, зазначено її цжерело, репортер викладає деталі події, відповідаючи на запитання

18. то, чому, які подробиці. Для цієї частини телесюжету треба вдум- іііііо підбирати факти і деталі, пропускаючи несуттєві, другорядні, иключаючи у текст тільки найяскравіші, найхарактерніші.

Телевізійна інформація, як інформація у газеті чи на радіо, Иідповідає і на запитання за яких обставин. Однак відповідь на нього иісто дає саме зображення. Тому під час написання тексту дуже важ- ниво мати на увазі зоровий ряд, який уже сам інформує про подію, це дублювати його словом. Інформування через зображення вивіль-

19. ж місце для словесного пояснення побаченого, порівняння, зістав- іісііня з іншими подіями, фактами. Цю можливість, надану телеекра­ном, повинні якомога повніше використовувати телерепортери. Зав­ія ки їй глядач має одержувати з розповіді додаткові дані про подію, її інаватися думку про неї компетентних осіб. У цій частині інфор­мації доцільно використовувати синхронно зняті вставки-мікроінтер- и'ю, за допомогою яких посилюють ефект зацікавленості, готують основу для висновків.

У завершальній частині телесюжету журналіст відповідає на шпигання яке значення події, яку вона відіграє роль у нашому жит­ті, які можливі її наслідки, тобто підсумовує побачене і почуте, узагальнює факти, дає їм оцінку, якщо це потрібно, тим самим логічно закінчуючи розповідь. Завдяки зображенню кінцівка телесю- жету має бути поглибленішою, ніж у повідомленні, що не має зоро­вого ряду.

Якою ж мала би бути мова телевізійної інформації? Ми зачин чали, що слово в жодному випадку не повинне дублювати зображеп ня. Тому, пишучи текст, необхідно відновлювати у пам'яті відзняи кадри, уявляючи собі в синтезі словесну і зорову частину сюжету Зображенню на телеекрані властива конкретність, отже, слово, ро і ширюючи межі побаченого, має бути більше пояснювальним, узи гальнювальним.

Водночас тележурналіст повинен дотримуватися ще й такої п правила: викорінювати загальні фрази. На жаль, у текстах інфоріш ційних програм місцевих телестудій простежується ще чимало бс t змістовних, порожніх фраз. Якраз вони і породжують довгий виклад, через них кількість повідомлень, скажімо, у десятихвилинному випуску набагато менша, ніж за аналогічний період в інформаційних програмах західних телекомпаній.

Тележурналіст, який працює над інформацією, повинен писані стисло, лаконічно, по-діловому, не витрачаючи слів на те, без чого можна обійтися. Та це зовсім не означає писати сухо, канцелярським стилем. Незрозумілі широкому колу людей техніцизми, канцелярські слова і звороти, непояснені цифри - все це проходить повз увагу телеглядача. Треба шукати прості, але яскраві, місткі слова, будувати з них розповідь, що відповідає структурі усної мови, ще і ще пере­читуючи написане й усуваючи з нього все зайве. Репортер має пам'я­тати, що правильні, розумні скорочення сприяють посиленню дина­міки телеінформації, отже, підвищують інтерес до неї.

Як і по радіо, з телеекрана розповідь сприймають на слух. Ця особливість потребує іншого, ніж у газеті, підходу до написання тексту. Передусім, дуже важливо, щоб він максимально наближався до розмовної мови. Для цього у тележурналіста є великий і різнома­нітний запас мовних та стилістичних засобів - пряме звертання до телеглядачів, образність у подачі фактів, застосування з цією метою епітетів, метафор, порівнянь, зіставлення і пояснення цифр, фонетич­но правильне чергування звуків, дотримання мовної ритміки тощо.

Якщо у газеті читачеві необхідно щось уточнити, перевірити, він має змогу ще раз це прочитати. На телебаченні такої змоги не­має. Тому будувати телеінформацію потрібно з простих речень і до­магатися граничної ясності. Тільки логічна послідовність у побудові и млу, словесна економність і чіткість, висока мовна кулі.іур.і і.

ін чіі іь телесюжетам виразність і доступність.

Телевізійним репортерам корисні будуть поради з книги лмг inn анського автора Джеймса Глена Стовалла "Як писати для засобів і нової інформації"". Основні з них зводяться до того, щоб прізвища, посади людей, названих у теленовинах, ідентифікувати: титули пере- н.іжно називають першими; уникати скорочень, навіть у разі повтор­ною згадування, окрім найвідоміших і поширених; уникати прямого імітування - телеглядачам важко зорієнтуватися, де саме у тексті цитата; якнайменше використовувати знаки пунктуації - це утруд­ни» роботу ведучого чи диктора; уникати використання займенни- кп< - надмірна їх кількість може завадити чіткому розумінню мате­ріалу; адресувати новини глядачеві; використовувати короткі речен­ня; писати у теперішньому часі тощо.

Телевізійний репортер має широкі можливості для емоційного шиїиву на глядача. Добре продуманою сюжетною інтригою, вдало шайденими яскравими, образними і ювами можна і треба впливати на почуття телеглядачів, викликати у них співпереживання - все це спри­ятливо позначається на посиленні ефекту зацікавленості.

По-справжньому втягнути гля­дача у процес дослідження події, иплинути на його емоції зможе жур­наліст, який сам глибоко перейметь­ся тим, про що пише. Як зазначив шведський дослідник, а в минулому

репортер з багаторічним досвідом роботи на телебаченні Е. Фіхте- ііус, "оповідач мусить бути сам захоплений і зацікавлений подією, щоб розповісти про неї ненудно і небуденно. Мова, таким чином, ііде не тільки про обов'язки репортера інформувати, а й про бажання розповісти. В основі хорошої журналістики - захопленість самого репортера"¹. Під час написання тексту телесюжету треба мати на увазі психологію домашнього сприйняття новин з екрана.

' Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. - Вернамо, 1999. - С. 10.

Інтерв'ю

Як і в пресі та на радіо, процес підготовки інтерв'ю на телеба­ченні починається з визначення теми. У тому, щоб вона була ак­туальною, злободенною, суспільно значущою, журналістові допомо­же його широка обізнаність, поінформованість, правильна орієнтація в сучасних умовах.

Після того, як тему визначено, треба ознайомитися з висвіт­люваною проблемою. Це робота дуже важлива і вкрай необхідна, тим більше, що журналістові, який працює в редакції інформації, дово­диться брати інтерв'ю з найрізнома­нітніших питань. Тому він повинен ретельно підготуватися до розмови у прямому ефірі (саме цей варіант ми розглядаємо), щоб вести її динаміч­но, зі знанням справи.

Далі журналіст визначає коло питань, за відповідями на які сфор­мується більш-менш повне уявлення про думки співрозмовника з цього приводу, його компетентність, обіз­наність із проблемами. Попередня розмова необхідна і для зна­йомства з людиною, для налагодження взаємного контакту, а також для того, щоб оцінити мовленнєві можливості співрозмовника, що дуже важливо, адже під час зустрічі вже в ефірі інтерв'юйованому не "підкажеш" відповідей. Тому з'ясувати все, пояснити специфічні вимоги екрана можна тільки під час попередньої розмови, яка, звичайно, триватиме набагато довше, ніж відведено часу для інтер­в'ю в інформаційній програмі. Та журналіст повинен уважно вислу­хати людину, не перебивати її, навіть якщо вона говоритиме багато і з відступами, зробити відповідні записи в блокноті, домовитися про час зустрічі в редакції. Із нагромадженого під час розмови матеріалу журналіст вибирає найсуттєвіше, продумує запитання, які він за­дасть на передачі.

Удруге журналіст зустрічається з інтерв'юйованим уже в ре­дакції перед виходом програми в ефір. Перше, про що він має подбати, - це створення для запрошеного атмосфери доброзичливос­ті, невимушеності; поговорити про щось віддалене від теми інтер­в'ю, познайомити з режисером, іншими працівниками редакції, пока-ніш апаратну, студшнии павільйон, розповісти про призначення плшчних засобів тощо. У павільйоні, присівши за столик на місці, їм (готовленому для проведення інтерв'ю, при ввімкнутому світлі і и.і її.цитованих телекамерах можна почати розмову по суті. Отже, до їм н'рв'ю треба запрошеного підводити плавно, поступово, даючи йо­му (могу звикнути до обстановки. Ці психологічні чинники необ-хід- ін і враховувати під час підготовки співрозмовника, щоб допомогти йому зняти напруження, відчути себе спокійніше, впевненіше.

Гостеві варто розповісти про характер запитань, але не форму- новати їх так, як буде задано на передачі. З огляду на обмеженість і фірного часу треба попросити інтерв'юйованого висловлюватися і іисло, уважно слухати запитання; можна нагадати йому із його ж попередньої розповіді те основне, суттєве, що, на думку журналіста, шцікавить аудиторію.

Успіх інтерв'ю, передусім, залежить від інтерв'юйованого. Як­що він конкретно і просто відповідатиме на запитання, чітко і пере­конливо висловлюватиме свої думки, легко і невимушено тримати­меться в кадрі, виявляючи зацікавлення до висвітлюваних питань, то іаке інтерв'ю, звичайно, за вдалого вибору теми зацікавить телегля­дачів. Журналіст, починаючи інтерв'ю, повинен повідомити, чим ноно зумовлене і яка його мета, після чого представити співроз­мовника. Інтерв'юер мусить пам'ятати, що від того, яким буде поча- юк, багато в чому залежить основна частина інтерв'ю. Тому треба добре обдумати перші фрази, щоб ними зацікавити глядача, привер­нути його увагу до екрана.

Початкова активна роль журналіста у веденні інтерв'ю виявля­ється в тому, що саме він задає тон розмови, його впевненість і жва­вість думки, задушевність і доброзичливість передаються інтер- в'юйованому, сприятливо позначаються на його поведінці перед те­леоб'єктивом, на формулюванні відповідей.

Наступне завдання журналіста - чітко й нешаблонно формулю­вати запитання, підтримуючи розмову; якщо потрібно, спрямовувати відповіді у потрібне русло, допомагати точніше їх сформулювати, стежити за тим, "щоб розмова не заходила в нетрі професіоналізму і не скочувалась на второвану стежку очевидних істин, щоб не згасав глядацький інтерес, щоб екран весь час відкривав глядачеві нове"¹.

' Кузнецов Г. События отраженные в личности // Проблемы телевидения и радио.-М„ 1971.-С. 64-65.

На телеекрані журналіст є ніби представником глядачів. Тому його запитання під час інтерв'ю мають бути такими, щоб відповіді на них цікавили якщо не всю аудиторію, то принаймні більшу it частину. На перший погляд може здатися, що сформулювати запи тання просто і легко. Справді, задавати банальні, шаблонні заип тання - справа нескладна. Тільки такими ж будуть і відповіді на них

Інколи після того, як жури.І ліст задав співрозмовникові пер» ше запитання, той, відповідаючи на нього, висловить думку і з іп ших питань. Погано це чи добре Звичайно, якщо б передбачалося 10-15-хвилинне інтерв'ю, а інтер в'юйований перетворив його п;і довгу розповідь, то це погано. Та якщо йдеться щонайбільше про

трихвилинне інтерв'ю в інформаційній програмі, то висловлення думок і з інших питань, які збирався задати журналіст, цілком мож ливе, його добре сприйме глядач.

Наприкінці інтерв'ю журналіст має подякувати за розмову і коротко підсумувати її. Ця частина логічно завершує інтерв'ю.

Отже, від підготовленості, компетентності та професійною вміння журналіста вести інтерв'ю багато в чому залежить, що і як скаже його співрозмовник.

Коментар

Після визначення теми, яка, зрозуміло, має бути актуальною, цікавою для широкої аудиторії, журналіст проглядає відеоматеріали, що слугують основою для створення коментарю, ознайомлюється з даними редакційної фактотеки. У нього мали би бути підшивки газет, довідкова література, адже час для підготовки оперативного коментарю обмежений. Нагромадивши достатню кількість матеріалу, журналіст осмислює його, визначає конкретне завдання, складає план написання коментарю. У плані послідовно перелічують висвітлювані питання, будують композиційний каркас коментарю. Це полегшить подальшу роботу, зробить її чіткішою і цілеспрямованішою, розши­рить можливості для пошуку словесних форм подачі матеріалу.

У літературному оформленні тлумачень про події та факти, микладені у попередньому повідомленні чи відеосюжеті, журналіст може йти одним із двох шляхів: спочатку дати аналіз того, про що діз- іішіііся телеглядачі і що потребує глибшого роз'яснення та оцінки, а її щрикінці підсумувати свої міркування висновками; або почати ко­ментар з висновку, а вже потім пояснити, на підставі чого це зроблено.

Вважаємо, що перша форма побудови коментарю логічніша і шкономірніша. Вона дає змогу журналістові не пропонувати відразу і споглядачам свого висновку, а іпктовно підвести до нього. Ось и к цс радить робити В. М. Яро­шенко: "На початку коментарю и ддується його безпосередній привід. Цим приводом, як зви­кнімо, є подія, що має широке і ромадське звучання. Про неї курналіст згадує для того, щоб можна було, відштовхнувшись під події, розвинути і поглибити повідомлення. Основна частина коментарю у кожному конкретному инпадку будується на розсуд автора. У завершальній частині комен- іир, по суті, відповідає на питання, порушені у вступній частині"¹.

На телебаченні можна виділити дві форми написання літера- іурної основи коментарю: повну й тезисну. Перша, яку, здебільшого, і застосовують у телевізійній практиці, передбачає написання всього ісксту коментарю - ця форма перенесена на телеекран з газети і радіо. Такий текст на місцевих телестудіях часто подає в ефір дик- юр. Прочитані ним твердження не досягають бажаного ефекту вже і ому, що сприймаються з уст диктора не як його власні, а як пере­дані, виконані ним. І якщо читання диктором усних повідомлень або іакадрових текстів відеосюжетів не викликає заперечень, то читання ним коментарів не відповідає природі цього жанру. Адже телевізій­ний коментар - це висловлена безпосередньо глядачеві особиста думка компетентної особи про події, факти, явища. Передавати цю думку через посередника-диктора - означає свідомо знижувати її ор-

Ярошенко В. Н. Информационные жанры радиожурналистики. - М., 1976. -

С. 55.

анічність і достовірність, оскільки "диктор - завжди лише виконі вець, перед виходом в ефір він вивчає не проблему, а сценарій"¹.

Отже, безсумнівно, що виступати з коментарем на телеекрані повинен тільки його автор. Здебільшого ним буває тележурнали і Однак чомусь його функції на місцевих телестудіях нерідко обмежо ні написанням тексту коментарю, який він доручає читати дикторові, а якщо і з'являється у кадрі, то втрачає індивідуальність і вистуїшгі не як коментатор, який мислить у кадрі, пристрасно переконує им дача у правоті своїх тверджень, а як той же диктор, який читає тексі, причому робить це непрофесійно.

Методичні норми подачі телевізійного коментарю запозичені від радіо. З часом вони адаптувалися відповідно до специфічних іш мог телеекрана, змінилися. Наприклад, характерна для радіо вимої .і максимального наближення мови коментарю до розмовної мови м.і телебаченні посилилася завдяки можливості не тільки чути комента­тора, а й бачити його. Так само більшою, ніж на радіо, є вимога пер соніфікації коментарю на телеекрані.

Які ж методичні вимоги до телевізійного виступу журналіста- коментатора? Передусім, він повинен добре продумати початок, зробити його таким, що інтригує. Від того, як буде почато коментар, суттєво залежить його сприйняття. Викликати інтерес у телеглядачі» до висвітлюваних питань можна тільки особистою зацікавленістю темою, щирістю у розмові з людьми, які перебувають біля телевізій­них екранів, переконаністю у твердженнях.

Розмовляти з телеглядачами (саме розмовляти - у цьому одна і особливостей телевізійного виступу коментатора) треба, широко ви­користовуючи розмовну мову, говорити просто і дохідливо. Точність у доборі слів, чіткість у побудові фраз мають логічно переплітатися з образним і яскравим викладом думок. Журналістові у твердженнях, особливо економічного напряму, доводиться оперувати цифрами, посилатися на статистичні дані. Як їх роз'яснити, порівняти, пере­вести у відомі, такі, що легко сприймаються, величини, - про це тре­ба думати заздалегідь до виходу в ефір.

Домагатися, щоб мова була гнучкою, послідовною й емоцій­ною, можна тільки шляхом ретельної підготовки до кожного виступу на телеекрані, постійного удосконалення мови, пошуку образних

' Кузнецов Г. События отраженные в личности // Проблемы телевидения и радио.-М., 1971.-С. 62.

Ціиіістичних засобів. Тут журналістові допоможуть магнітофон і ві- itniM.ii нітофон. Перегляд і прослуховування записаних виступів, їх- міи /(стальний аналіз разом із редактором та режисером дадуть змогу іі|іо,іпалізувати і критично оцінити телевізійний коментар.

Дуже важливо вміти без напруження, легко і невимушено три- МіНися перед телекамерою. Від цьо- іи і у ітєво залежить можливість мис- ЙНТИ у кадрі. Важливо також, щоб у ♦ уриаліста-коментатора виробилися п і піпість мови, швидкість реакції ІИІІІО. Для цього потрібно постійно ^ Ііріщювати над собою.

Словесне втілення коментарю І Мііі виникати на очах у телегляда­чі и У такому разі, чи потрібна жур- іі нистові-коментатору репетиція перед виходом в ефір чи ні? Вва­жимо, що потрібна. І навіть декілька репетицій. їх треба розглядати in іільки як можливість чітко визначитися у коментуванні, а й як можливість повправлятися у розмові, зробити словесні заготовки, що ««падуть у пам'ять. Ними журналіст зможе легко оперувати під час передачі. Завдяки репетиціям коментатор почуватиметься в кадрі і покійніше і впевненіше.

Методично неправильна, на наш погляд, нинішня практика Читання під час репетиції тексту коментарю або навіть підглядання у нього з метою запам'ятовування. Зрозуміло, що після такої репетиції журналіст на передачі не буде думати про те, як цікавіше та чіткіше шісловити свої думки і твердження, переконати глядача у їхній правильності, а про те, щоб не забути чогось із написаного, не пе­реставити абзаци і речення, не змінити розписаний на папері поря­док слів. Тому на репетиції, як і на передачі, журналіст має послу- юнуватися тільки спеціально складеним планом.

Так виглядає процес підготовки і подачі коментарю на телеві- иііпому екрані, такими є основні шляхи його вдосконалення, йдучи мкими, журналіст зможе досягати підвищення ефективності цього жанру. Варто наголосити, що коментаторська робота потребує від журналіста глибоких знань, широкої обізнаності. Набути їх можна, пльки спеціалізуючись у висвітленні окремих питань. Через обме­женість штату редакцій інформації місцевих студій журналістам, які в них працюють, не під силу коментувати події і факти із рі іпиц сфер життя. Тому до цієї роботи треба залучати авторитетних cm ціалістів промисловості та сільського господарства, працівників <і|> ганів статистики, науковців, інших експертів, які мають необхідні дані для коментаторських виступів на телеекрані.

Стати телевізійним коментатором може не кожен. І не всі, ми нині виконує таку роль, мають для цього природні та професійш дані. Зрозуміло, що кваліфіковані коментатори не з'являться одра іу, вони "прийдуть, але це не відбудеться завтра чи навіть післязавтра Неординарна людина з'являється на телеекрані після того, як и появу підготують навіть не десятки і не сотні, а тисячі людеіі шкільні вчителі, університетські професори, колеги і, звичайно, гля­дачі"'. З такою думкою не можна не погодитися.

Заманський В. Телебачення: техніка чи людина // Культура і життя. - 1994. - 12 берез.