Літературний сценарій телефільму-нарису про м. Івано-Франківськ з циклу "Міста України"

(автор - 3. Дмитровськіш режисер - В. Андрощу редактор - В. Гаврилишип кіностудія "Укртелефільм ", 1980/>

Ще розмиті перші кадри нашого фільму і важко вгадати що приховується за барвистою мозаїкою нерізкості: букет тр< янд, обличчя чи будівля, а вже звучить мелодійно, чисто і свіжа гуцульська скрипка...

Ніщо так виразно не скаже про характер міста, його істо рію, що пронеслася над ним бурями часу, як погляд з пташино, о польоту.

Тісні квадратики старих кварталів з погордливими кам 'я ними стражами костельних шпилів... Мощена бруківкою старо­винна площа з традиційною для галицьких міст ратушею посере­дині... Далі, ніби на противагу цьому аскетизму, буйно розлилося

зелене море парків зі сріблястим плесом великого озера... А ось, рішуче розсунувши міські масиви, помчала вдалину аж до небо­схилу сучасна автомагістраль...

...Плаче, сміється й тор­жествує скрипка — наш незримий екскурсовод і коментатор. Ми почуємо її голос у моменти най­більшого напруження, у хвилини спогадів і роздумів.

На статичному кадрі па­норами, знятої з найвищої оглядової точки міста - майданчика на телевежі, напливом виникають заголовні титри: "МІСТО БІЛЯ СИНІХ ГІР"

Одразу зробимо застереження: наш погляд на місто, як і вся розповідь, буде переважно ліричним, м 'яким, бо саме такою є найхарактерніша, найбільш визначальна риса Івано-Франківська, обласного центру в Прикарпатті. Тому, можливо, першими сло­вами дикторського тексту будуть такі: "Різні є на світі міста: із щоденною вуличною тиснявою, автомобільним гуркотом і дзво-ном трамваїв, цілодобовим рокотом індустріальних гігантів, а є тихі, як ранкові світанки... ".

Кілька планів затишних куточків у старій частині міста, тятих з нижньої точки. Йдуть люди. М'яко шурхочучи, руха­ється вигадливими закрутами старих вулиць тролейбус. Зупинка біля будинку телеграфу. Площа Перемоги. Пересічення всіх марш­рутів у центральній частині. Місце зустрічей, відпочинку. Зелені газони, клумби троянд, фонтан... Десь за кронами каштанів і кленів зникли стіни будинків... Осінь. Кружляє у повітрі перше жовте листя, падає до ніг перехожих. Розмалювавши квадрати­ками асфальт, захоплено бавляться діти. Замкнулись у собі шах- матисти, примостившись на лавочках у затінку дерев...

Усе це бачить літня людина, що сидить на одній із лавочок. Сиве волосся з-під синього берета, трохи сумний погляд... Осінь... Час підсумків, час роздумів...

"У кожної людини є щось найдорожче, пов'язане чи то зі щемливими спогадами дитинства, хвилюванням першого кохання, чи то із захопленням улюбленою справою, поразками і пере­могами. Для мене все це зійшлося в одному понятті - Івано- Франківськ... "

Із субтитру або дикторської ремарки ми дізнаємося, що цей внутрішній монолог, записаний ще до знімання, належить Володимирові Георгійовичу Креховецькому, знаному в Івано-Фран- ківську майстрові з приладобудівного заводу, почесному грома­дянину цього міста.

"Мені випало бачити його у різні часи. Змученого важким гнітом польських панів, відчайдушного у боротьбі за своє визво­лення, мужнього у фашистській окупації, невтомного у праці і щиросердечного у пісні..."

Усе відклало свої сліди-мітки на його обличчі. Вдивіться уважно...

Прислухаймося до поради старого майстра і перекона­ємось, як багато можуть розповісти стіни старих будівель. На­віть тих, які поблизу нас, навколо теперішньої площі Перемоги.

...Провулок Фортечний. Назва ця прийшла до нас із давніх часів, нагадуючи про місто-фортегію, як і ця суцільна кам'яна стіна на всю довжину провулка.

Пам 'ятають сиву давнину міські церкви, костели, палац магнатів Потоцьких. Покажемо найцікавіші й найхарактерніші

деталі цих споруд, що підкреслюють благополуччя, розкіш влсн •<і можців, у паралельному монтажі зі старовинними гравюрами художніми полотнами (експонати обласного краєзнавчого му зею), які розповідають про важке життя простих людей.

...Бруківка площі біля ратуші. Колись тут вирував багато людний міський ринок. А в підземеллі знемагали непокірні селяни І народні месники-опришки... Тужно співає, немов ридає, скрипка І раптом обриває свій спів у момент різкого наїзду на пам'ятну дошку з написом: "Тут був страчений побратим прославленого н народі месника Олекси Довбуша - Василь Баюрак ".

Народжується нова мелодія. Уже з нотками протесту піднесення. Меморіальна дошка на будинку повідомляє, що в цьо му приміщенні на літературних вечорах виступав видатний писі. менник Іван Франко, тут у 1914 році він читав свою знамениту поему "Мойсей". Можливо, передаючи пафос революційного ру ху, прозвучить мотив гімну "Вічний революціонер", написаного на його слова.

Поступово маршову мелодію змінює лірична. Ніжний юна­чий голос співає про пам 'ять серця, про безмежну і ніжну мате­ринську любов - від неї бере по­чаток любов до своєї Батьківщини.

Затишок міського парку іме­ні Тараса Шевченка, бюст Кобза­ря в тінистій алеї, окремі куточки парку, атракціони, безтурбот­ність і веселощі дітвори. А десь у далині продовжує звучати пісня... Кольорова афіша повідомляє про відкриття традиційного у місті осіннього свята пісні. Зелений театр у тіні вікових дерев. На естраді заслужений працівник культури України Михайло Сливоцький. Слухають його спів сотні людей. Серед них бачимо і В. Креховецького. Пісня трохи мікшується, і ми чуємо роздуми нашого героя:

"Пісня тепер у пошані... В кожному інституті свій ан­самбль, на кожному підприємстві хори, квартети, тріо. Народ у нас від природи співучий... Скільки нових хороших пісень з'яви­лось. Взагалі це природно: пісня виражає стан душі, робить лю­дину товариською. Слухаю Михайла Сливоцького і думаю, що, мабуть, немає байдужих до його пісні. Не професійний же він і півак, а як глибоко відчуває пісню. А добра пісня, як і добра праця, любить терпіння й наполегливість... ".

Раптово тиша. Кінчик різця прокладає першу лінію на дерев 'яному бруску. Коли різець відривається від дерева, звучить ритм коломийки. І знову тиша (майстер працює!), і знову кілька музичних фраз. Перебивками - ряди різців різної конфігурації, ,'отові вироби різьбяра, у яких відчутні гуцульські мотиви.

Ось знову рука впевнено бере різець. Ні, скальпель... Опера­ція в клініці медінституту. Уважно стежать за нею через огля­дове вікно студенти. Медсестра витирає піт з чола хірурга. Знову обличчя різьбяра. Співає скрипка... Чи не вона наспівує майстрові сюжет різьби, а хірургові підказує рішення - єдино правильне і рятувальне для чийогось життя?

Фасади будинків, що нагадують узори, вишиті руками гу­цульських майстринь... Цілі сюжети, присвячені праці, мистец­тву, відпочинку. У художньому монтажі вони поетично розка­жуть про любов жителів до свого міста, про те, як однаково ці­ниться тут праця і пісня.

На стіні однієї з кам 'яниць зображення гуцула з трембі­тою. Здається, ось-ось почуємо закличний голос екзотичного інструмента. І тоді...

Весела, гамірна суєта ранкової пори. Спанорамувавши об 'єк- тивом кінокамери вниз, потрапляємо немов в інше місто. Широка, чітко розмічена білими лініями головна вулична артерія Івано- Франківська. Вздовж вулиці сучасні споруди готелю "Україна", Будинку творчих організацій, нового театру, Будинку профспілок... Все це знімемо в русі, ніби підкоряючись загальному ритму.

Мчать у кілька рядів легкові машини, рейсові міські авто­буси, тролейбуси. При посадці пасажирів читаємо назви маршру­тів: "Приладобудівний завод", "Автоливмаш", "Позитрон", "До­мобудівний комбінат", "Арматурний завод"... Здається, ми пере­неслися в цілком нове місто.

Довгофокусним об'єктивом знімемо потік робітників, що йдуть до прохідної сучасного підприємства. Серед них В. Крехо- вецький. Іде, не поспішаючи, час від часу вітаючись з колегами по праці, просто знайомими. За кадром його роздуми:

"Що колись було в Івано-Франківську, в роки моєї молодо­сті? Кілька кустарних майстерень, з яких найбільша налічувала

близько ста робітників. Безробіття було жахливіш. На місі. біржі праці часом реєструвалось 10 тисяч безробітних. Теш звичайно, кожній молодій людині є де застосувати свій талап Судіть самі: на одному лише підприємстві "Автоливмаиі" /// цює кілька тисяч людей. Або мій рідний завод. Колись тут мі товляли примітивні ваги, тепер - електронну техніку. За післЛ воєнні роки потужність заводу зросла у ЗО разів... ".

Стерильно чисті цехи приладобудівного заводу. За к<п веерами в білих халатах молоді робітники й робітниці. Електрон не табло показує час.

Амфітеатром аудиторія у медінституті. Так само у бі т халатах студенти.

Біля навчальної бурової майбутні нафтовики єдиного в У раїні інституту нафти і газу. Все тут, як на виробництві - сі

часне бурове обладнання, каски, та ж праця... Після ввімкне/ніч рубильника набирає обертів ри­тор...

Різнобарвними віялами розвіваються сукні танцівниці. на сцені. Стоп! Балетмейстер робить зауваження і просить повторити все спочатку. Ih ребивкою кольорова афіша, "Лауреат міжнародних кон­курсів танцювальний ансамбль "Гуцулочки " Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника ".

У сусідньому приміщенні ще одна репетиція - готується до виступу відомий далеко за межами області естрадний ансамбль "Росинка". Потім побачимо його виступ уже перед глядачами. Звучать слова із пісні про рідне місто:

" ...Івано-Франківськ - мої мрії і сни, Тебе я всім серцем кохаю. Івано-Франківськ—місто щастя й весни, Краса прикарпатського краю...".

І знову слово скрипці. Вона поведе нас до синіх карпатських вершин, в заповідні місця цієї перлини України.

Стіною стоять на гірських схилах столітні смереки. Неда­леко під орудою лісничих йде осіннє садіння лісів майбутнього.

Разом із тим в одному з лісових масивів вибірково вирубу­ють дерева.

Напис крейдою на завантаженій деревиною платформі: Івано-Франківськ, меблевий комбінат". Це дає нам привід по­ні рнутися у місто і відвідати ще одне з його підприємств.

Тут виготовляють відомі по всій Україні та за її межами меблеві набори "Гуцулка ", "Бистриця ".

Рухається конвеєр з заготовками. Окремі операції збирання меблів. А ось, нарешті, виставлені для огляду готові вироби. Гар­ні, ошатні, сучасні. Такі прикрасять будь-яку квартиру. А іце ко­ні інтер 'єр доповнять вироби місцевої фабрики художнього ви­шивання, які експонувались на багатьох виставках світу. Вишиті тут рушники й обруси, сорочки і блузки приносять людям ра­дість своїми різноманітними узорами, веселковим переплетенням кольорів.

У цеху машинного вишивання вже багато років трудиться шана майстриня Ніна Пилипівна Левицька. Вона коротко розпо­вість про творчість місцевих художників, про те, як при розроб­ці нових виробів конструктори, модельєри широко використову­ють традиції народного прикладного мистецтва. В цьому запо­рука успіху й популярності.

З кінокадрів, знятих на фабриці художнього вишивання, ло­гічним буде перехід до виставкового залу обласного Будинку творчих організацій. Його фасад прикрашено мозаїчним панно, що присвячене розвитку народної творчості у Прикарпатті. Ми уже зазначали, що такі панно, виконані місцевими художниками, характерні для оформлення міських будівель. Вони прикрашають їх, надають неповторності всьому місту. Панно на фасаді Будинку творчих організацій налаштує нас на продовження теми народної творчості.

У виставковому залі зібрані кращі роботи народних уміль­ців. Різьба по дереву, кераміка, вишивки...

Доповнюючи побачене, зазвучать, переливаючись, струни цимбалів, солов 'їні трелі сопілки, зіллються в одну мелодію - пра­ця гуцула невіддільна від пісні...

"...Угорах Карпатах криниця була. Там красна гуцулка по воду ішла... Там дзвінко лунають пісні іздаля І голос трембіти там чути щодня... ".

Мелодія виривається на простір, пливе над старим і тніЩІ білокам 'яним містом. І якщо дивитися на нього з боку дороги іЦІ веде у давній Галич, то місто здається подібним на велетенськЩ морський вітрильник.

Разом із В. Креховецьким дивимося звідси на новобудови

За кадром роздуми В. Креховецького:

"Що й казати, дуже багато побудовано у нас за післявін пні роки. А скільки будується. Те, що було тільки задумано архітекПЩ рами, нині вже реальність. Кожна нова будівля милує око... Спини облицьовані карпатським гранітом, будинки прикрашені панно вітражами, у багатьох з них настелено художній паркет. А пащ критий ринок - такого, мабуть, немає в жодному місті... ".

Диктор підхопить думку В. Креховецького. Справді, ші кожному кроці нове переплітається зі старим. В цьому свое/и і) ність міста. Прекрасні уроки краси й гармонії завжди давала & дає будівничим природа Карпат і Прикарпаття. Це не могло ііФ позначитися на міській архітектурі й, звичайно ж, на формувач ні такої внутрішньої потреби, такої невід 'ємноїриси характеру кожного мешканця, як постійне бажання зробити своє місто гарним, упорядкованим, квітучим.

Органічно поєднуючись, старі й нові будівлі взаємно допои нюють одна одну, створюють єдиний ансамбль. Якось затишна почуваєш себе і на прямих широких вулицях, і на невелики \ площах, що нагадують влітку барвисті гуцульські килими. Перс копатися у цьому допоможуть кінокадри, зняті в старій частиш міста і в районах новобудов.

А на завершення пройдемося алеями парку, окремі дерева якого є ровесниками міста, свідками його трьохсотлітньої істо­рії, вийдемо до озера — улюбленого місця відпочинку, побудованого і любовно прикрашеного руками самих городян.

...У тихе надвечір'я ллється скрипкова музика. Ніби пісня про рідне місто...

Переходить у нерізкість зображення, перетворюючись на мінливу всіма барвами мозаїку.

Кінцеві титри.