Ефірне телемовлення в україні (за матеріалами преси)

За визначенням професора Олександри Сербенської, ефірне іти к ння є різновидом публічного мовлення і реалізується за допо­єною сучасної техніки по радіо й телебаченню, які створюють сьо- цнщі мовленнєвий фон, що впливає на мовленнєву поведінку і нухачів/глядачів", - вони "підсвідомо засвоюють манеру розмов- /МТИ; радіо- й телемовлення передають їм певний мовленнєвий Дш під, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь"¹.

Відрадно, що українська преса не стоїть осторонь проблем Мовлення в телеефірі, привертаючи до них увагу широкої громад­ськості. Головною проблемою с і|іі)сійщення ефіру. Ефір заповне­ним створеними у Росії програмами і. підповідно, російським мовлен­ії II м. Який же телепродукт із Росії, пилений за українські гроші, про­понують глядачам наші телеканали? Можливо такий, що містить пози- іивні думки і висловлювання про 11; 11 її народ, його історію, культуру, мову? Якби ж то так... Достатньо перегорнути сторінки українських иидань за попередні роки, щоб пересвідчитися у протилежному.

Як зазначено в газеті "День" (09.07.2004), те, що українофобія давно стала частиною російської політики, добре відомо тим, у кого родичі чи знайомі живуть у Росії. З їхніх запитань в ефірі стосовно України відчутні страхи за нас, побоювання за нашу долю без "старшого брата". Ці уявлення, як пише автор публікації "Імпортова­на вульгарщина", настільки безглузді, що можна лише припускати, які нісенітниці про Україну та українців нав'язують росіянам ро­сійські ЗМІ. Ось і в одному з випусків нагієвського епатажного шоу

Сербенська О. Культура усного мовлення. - Львів, 2003. - С. 15.

"Окна", закупленого і демонстрованого в Україні "Новим каналом", "високоінтелектуальна" "віконна" студія обговорювала, що робиш t двома "хохлушками", які, за надуманою версією авторів прогріїМЙ (про реальність фактів тут і в усіх інших шоу Нагієва не йдсті.щ), виправляють "хохляцький говір", займаючись оральним сексом 11" ни були представлені як типові представники всієї країни, як жннй II характеристика. І цю "характеристику" було підсумовано "висом• моральним" російським ведучим, який, звертаючись до розбещенії інородців, заявив: "Коли ви приїжджаєте до пристойної цивілізованої країни (маючи на увазі - до Росії), то поводьте себе пристойно".

У наведеній нижче довідці "Дня" повідомлено, що сюжет, мри який ішлося вище, став предметом серйозної розмови в Націоіі;і н, ній раді України з питань телебачення і радіомовлення, яка запрони нувала керівництву "Нового каналу" публічно вибачитися перед глЯ дачами за вихід в ефір програми образливого для українців змісту. '

Оперативно прореагувала на появу цього бруду в українські >м\ телеефірі і газета "Шлях перемоги" (30.06.2004), опублікувавши ми назвою "Помиї з "Вікон" відгук докторанта Карлового Університеї з Праги Олеся Андрійчука. Шкодуючи тих убогих душею людей, пін по чотири рази на тиждень дивляться і слухають це низькосортні балакання, - а найбільше тих, що вірять у його правдивість, автор закономірно обурюється з приводу того стереотипу українців, яким нав'язують глядачам російські телеканали. Тому навіть півсловом по згадуючи (забагато честі) ведучих, акторів, режисерів і продюсері и цієї, як пише О. Андрійчук, "помийної передачі, від якої смерди 11, ницістю і дебілізмом", він привертає читацьку увагу до обставини, на якій йому найбільше залежить: це реакція суспільства на такиіі плювок в очі. Близьким і зрозумілим для читачів газети є поди и автора з того, як керівництво "Нового каналу" могло випустити н ефір таку мерзоту і як інтелектуал Олександр Ткаченко після реакції Національної ради з питань телебачення і радіомовлення заявив, що вона не може, згідно з угодою, втручатися у зміст програми.

Немає меж здивуванню Олександри Рябченко ("Народне сло­во", 01.01.2005) разом із тисячами чи й мільйонами телеглядачів із приводу того, що "Новий канал" подав людям до вечері "На Святве­чір... "Окна"!". Авторка кореспонденції під такою назвою різко осу­джує постійне прагнення керівництва телеканалів остаточно зруйну­вати все те, що вирізняє українську націю з-поміж інших народів.

Иі'іі.і-кання створювати для українців програми на базі власної tfd-

пальної традиції. І не треба скаржитися, що немає коштів, зауважила

її І'ябченко, бо ж звідкіля вони беруться на закупівлю російського ширпотребу" на кшталт "Алі-Баби", прісних російськомовних і, ііігііільшого, російськоакторих "інтерівських" фільмів Оксани Бай- Ійк чи "плюсівського" "Подарка судьбы", або відвертого знущання, щ. о і "Сорочинський ярмарок" із Сердючкою в головній ролі. Але И що на Святвечір, коли люди прославляють народження Ісуса Урпста, в ефір виходить одіозна програма "Окна", - переповнило м ину терпіння. "Новому каналу" чомусь минувся безкарно показ мго московського телепродукту, про який ішлося вище. Тому редакція "Народного слова" ще раз звернулася до Національної ради

гань телебачення і радіомовлення з вимогою позбавити ліцензії

Поний канал" за систематичне знущання програмою "Окна" з Ук- |ші'пи й українців.

Мав рацію автор однієї з публікацій газети "Шлях перемоги" 11)').06.2005), коли писав, що попри декларовану належність цієї продукції вітчизняному виробникові, м ідеологічному та культурному сен- 11 ця продукція є неукраїнською або и антиукраїнською. Більшість цієї продукції російськомовна. Чи ж можна вважати проукраїнськими се­ріали, в яких українець обов'язково і вбивцею, ґвалтівником або просто недоумком? А все це робиться не­спроста. Як зазначив автор, "сама

поява таких продуктів на вітчизняному телебаченні є вельми зна­ковою і далеко не випадковою. Відбувається не просто мутація (де­які, хоча й суттєві зміни), а принципова зміна особистості, її іпфекційно-вірусне перепрограмування... без згоди і ба більше - без відома самих громадян".

За слушним твердженням автора надрукованої у газеті "Дзер­кало тижня" (07.08.2004) статті "Чи можна об'єднати націоналізм і глобалізм?" професора В. Лизанчука, "псевдобізнесова, псевдорин- кова політика, у якій застрягла переважна більшість телерадіооргані- зацій, аж ніяк не допомагає утвердженню високих духовних, мораль­них, національних ідеалів, української патріотично-громадянської

свідомості. Навпаки - велика кількість так званих рейтингових пер» дач є витонченим засобом масового психопрограмування, зросЩі щення, нівелювання природної сутності українців, знищення кулі турно-національного життєвого середовища".

Зокрема, увагу преси привернув довготривалий на каналі "МІ серіал "Бідна Настя". На нього в одному із випусків "Дня" (14.05.20(111 наведено два відгуки - Сергія Бовкуна з Житомира ("Ностальгія ні "нашою" імперією?") і Галини Александрової з Маріуполя ("Великі прання" російської історії"). Автори не могли не помітити, як "уо|! творчі ресурси "Бідної Насті" кинули на ідеалізацію імперської и минулого, на створення історичного міфу, який би надихнув учін ників, викликав у них почуття гордості за "велику Російську імпо« рію", і як "українці, обділені якісним національним "маскультом змушені споживати російський телепродукт, долучаючись до суто російської системи історичних цінностей, ментальності та ідеологи З газетної сторінки тривожно звучить запитання п. Бовкуна про іе, чи багато українців, які дивляться "Бідну Настю", знають, що кри сень-цесаревич Олександр, ставши імператором, двічі завдав удару по українській мові - Валуєвським циркуляром (1863) та Емським указом (1876)?

Демонструючи російські серіали, наше телебачення лиє воду на млин північного сусіда, сприяє тому, щоб Україну розглядали не інакше, як частину російськомовного ринку. Про це писав, зокрема, Олег Іващук у кореспонденції "Сниться наш фільм... російською мовою" в газеті "Слово Просвіти" (24.06.2004). "Останнім часом, - зазначив він, - у нижній частині телеекрана можна побачити такий собі фіговий листок, яким намагаються приховати безсоромну полі­тику русифікації. Йдеться про українські субтитри в російсько­мовних серіалах. Ніщо інше, як насмішка над рішеннями Нацради стосовно україномовності телерадіопростору, які тодішній голова цієї установи Борис Холод цілком серйозно оголосив "історичними". Та субтитри ще більше загострюють проблему".

Подібну думку ще раніше висловив у газеті "День" (13.02.2004) письменник Василь Шкляр. Відповідаючи в часописі на запитання "Чому ми не дивимося телевізор?", він, зокрема, зазначив: "Цинізмом видається дублювання російських фільмів за допомогою титрів. Я ро­зумію, що це штучна "компенсація" за рахунок українського ефіру.

Дне вона ще раз підкреслює ставлення до нашої нації, як до імухонімої".

Отже, титри у російськомовних серіалах аж ніяк не виправля­ти. становища: з дня у день в українському телепросторі звучить чуже слово. Чи можлива така ситуація у будь-якій іншій країні?

Мова і культура - поняття нероздільні, нагадано в газеті "( лово Просвіти" (29.07.2004). Мова - це генетичний код нації, мшетанта державної самодостатності. Тому проблема мови є вирі­шальною для майбутньої долі української культури та української нації. Наразі, як шіучно зазначив академік НАНУ Іван Дзю- (»а, культурну орієнтацію українського су- і мільства "визначають ЗМІ, а серед них (ильшість вважає принципове ігнорування української культури справою честі, доб- іссті й геройства. Як завжди, снобізм ви- і гупає в союзі з невіглаством...". Ці слова, розміщено під заголовком статті "Мовна си­туація в електронних ЗМІ". Її автор - сту­дент Вінницького національного технічного університету Олег Шведюк зазначив, що те­пер український ринок мас-медіа важко на­звати не тільки патріотичним, а й українсь­ким узагалі. Що стосується електронних ЗМІ, то причина теперішнього стану на телебаченні полягає в самій мові, яку ми чуємо з наших екранів, - вона видається неприродною. Відчувається, що в повсякденному спілкуванні й диктори, й актори віддають перевагу російській мові, а це накладає відбиток на їхнє мовлення. Через це в телепрограмах трапляється багато ненорма­тивної лексики. На думку автора, чекати якихось позитивних змін на телебаченні можна тільки за таких умов: або держава чи патріотичні організації почнуть вкладати гроші в розвиток справжнього сучас­ного, цікавого, динамічного українського за духом і змістом теле­бачення, або відбудуться зрушення в самому суспільстві, з'явиться соціальне замовлення. Тоді українська мова на телебаченні стане не реверансом у бік Закону про мови, а органічною частиною живого процесу.

А поки що стан української мови в електронних ЗМІ жинмі гідний. Уже згаданий вище тижневик Всеукраїнського товарнії и • "Просвіта" в одному з випусків (19.08.2005) під рубрикою "З поїнні головного редактора" опублікував невеликий, але гострий за сир і муванням допис Івана Павловського з Нової Каховки. Ось липи

один фрагмент з цього матеріалу: "Мені дуже важко жити, тому

почуваю себе в чужому оточенні. Я тридцять літ працював у Роси, її зараз здається, що я так і не повернувся додому. У мене зовсім дорослі діти, внуки. Я не можу разом із ними дивитися телевізор соромно. Це - антикультура, чужа українському характеру. Нас і > маніакальною наполегливістю намагаються зрусифікувати".

Увагу тих читачів газети "Голос України", які по-справжньому пройняті любов'ю до рідного слова і тривогою за його долю, при вернула стаття голови Васильківського міського осередку "Просвіти" Анатолія Марущака "Жонглювання - психологічна потреба" з під­заголовком "Через недбале ставлення до рідної мови близько ссмп мільйонів українців будують чужі держави" (18.06.2004). Роздуму­ючи над причинами посилення русифікації в Україні, автор згадни перші роки нашої незалежності, коли все наповнювалося україн ським змістом і помітну роль у цьому процесі відігравало телеба­чення, яке навертало людей до рідного слова. Однак після того, як телевізійні канали скупили грошовиті ділки, наша національна ідея швидко стерлася з телеекранів і вони зарясніли російськомовними передачами.

Про засилля російськомовних програм на формально "україн­ських" телеканалах йдеться, зокрема, у публікації "У дзеркалі окупа­ційного інформпростору", яку надруковано в газеті "Шлях пере­моги" (09.06.2004). Як справедливо зазначив її автор на підставі власних спостережень, "російська пропаганда атакує по радіо й теле­баченню українські мізки та душі 24 години на добу, користуючись присутністю багатьох своїх теле- і радіокомпаній в українському ефірі. Москва намагається керувати мовою, культурою та інформа­ційною політикою України".

"Ми втрачаємо не лише своє телебачення, ми позбуваємося найріднішого - мови", - з болем констатував автор публікації "Ук­раїнське телебачення по-російськи", надрукованої серед інших мате­ріалів тематичної сторінки "Телепростір" у газеті "Молодь України" (20.07.2004). Не можна не погодитися з думкою про те, що під час in рсмикання телеканалів в Україні важко збагнути, чи це наша ш'ржава, чи "окраєць Росії" - настільки переважає на екрані ро- • міська мова. Ось і в новорічну ніч 2004 року, і на Різдвяні свята всс українське телебачення було віддане на служіння "старшому брату". Недарма в інтерв'ю радіо "Свобода", яке згадано в публікації, мер Феодосії після поїздки в Туреччину сказав, що треба любити свою батьківщину, щоб тебе поважали інші народи. Воістину справедливі слова, однак прозвучали з уст мера, на жаль, не українською, а російською мовою. То, може, він мав на увазі Росію?

Не раз у передачах українських телеканалів їхні учасники російською мовою відверто насміхаються з "хохлів". Так було, зок­рема, у телепрограмі "Я все про вас знаю", на яку послався автор публікації "Українське телебачення по-російськи". В цій передачі дружина співака Павла Зіброва, розповідаючи про нього, зауважила, що він любить кізочок, сало та часник, бо "хохол є хохол". Сам же Зібров після єдиного речення, сказаного українською мовою, одразу ж перейшов на російську - а раптом, іронізував автор, телеглядачі його не зрозуміють. Ще гіршою є ситуація у спорті, яка особливо відчутна завдяки телебаченню. "Ми вихваляємося, що маємо тала­новитих футболістів, які грають за світові команди. Маємо братів Кличків, маємо талановиту Яну. Але, на превеликий жаль, ніхто їм не прищепив любові до рідної української мови", - писав автор.

Українська мова поки що не стала мовою живого спілкування з телеглядачами ні для Кличка, ні для інших наших відомих спорт­сменів. На це ще раз звернула увагу газета "Вечірній Київ" (08.10.2004). У нотатках з "круглого стола", проведеного "Просві­тою" та Національною спілкою письменників України і присвяче­ного 15-й річниці ухвалення Верховною Радою УРСР "Закону про мови..." та надання українській мові статусу державної, автор не без хвилювання і гіркоти запитав: "Чим же, чим же, скажіть, людоньки, пояснити, що ні Шевченко, ні Кличко, ні багато хто з наших чем- піонів-олімпійців - героїв Афін - не в змозі двох-трьох слів мовити українською?". Хоча є й інші приклади, які навів автор публікації: нові олімпійські чемпіони Олена Костевич та Ірина Мерлені (Мель­ник); найсильніша людина планети Василь Вірастюк; футболісти- донеччани (!!!) Анатолій Тимощук, Олег Лужний; багаторазова олім­пійська чемпіонка минулих років Лариса Латиніна - українськомовним

ЗМІ вони завжди дають інтерв'ю українською... Прикро, що такій прикладів надто мало.

У цьому ж номері газети започатковано рубрику "Повний абзан" для оприлюднення мовленнєвих "перлів", що з дня у день з'являюі І. ся в телеефірі. Один із них ("Жінка - це теж чоловік") подала газеїл, пославшись на дату і час телепередачі, та запросила до участі и рубриці читачів, шанувальників української мови.

"Без мови немає держави" - така назва великої за обсягом публіцистичної статті письменника Анатолія Шевченка, яку опуб­лікувала газета "Літературна Україна" (01.01.2004). Наголошуючи іі;і тому, що державний статус української мови - це фікція, і така ситуація цілком влаштовує владу України, автор написав: "Темпи русифікації всіх сфер суспільного життя в нібито незалежній Україні вже сягнули такого рівня, що навіть брежнєвсько-сусловська кама­рилья луснула б із заздрощів". Як зазначив далі письменник, протя­гом усіх років незалежності не раз писали і говорили про ненор­мальну ситуацію, в яку дедалі глибше заходить українська мова у своїй державі. І ось нарешті у березні 2003 р. відбулися парламент­ські слухання на тему функціонування української мови в Україні (парадоксальність ситуації пояснень не потребує). Автор статті,

згадуючи, зокрема, провальну спів­доповідь І. Чижа, якого присутні оплесками "просили" залишити три­буну, цілком закономірно дивував­ся, чому це голова Держтелерадіо, за його ж словами, не має конститу­ційного права втручатися в роботу приватних телеканалів, які ігнору­ють державну мову: "Якось специ­фічно пан Чиж розуміє Конститу­цію. Хіба високий посадовець не зобов'язаний реагувати на по­рушення Основного Закону у підлеглій йому сфері, незалежно від того, якої форми власності той чи той засіб масової інформації, зокрема і телеканали?".

Справедливим є зауваження письменника стосовно того, що під час парламентських слухань ні В. Литвин, ні Д. Табачник, ні І. Чиж не висловили осуду на адресу тих високих державних поса­довців, які, порушуючи статтю 10 Конституції й ухвалу Конститу-■ пішого суду щодо обов'язкового вживання на державній службі ні ржавної мови, цілковито її ігнорують. До речі, свідками цього є міньйони людей, які за допомогою радіо й телебачення ніби присутні и.і засіданнях Верховної Ради. Саме електронні ЗМІ "допомогли" ним тривалий час спокійно сприймати і такий ось казус, про який ідеться у статті, коли "у всі роки незалежності високопосадовий чиновник М. Азаров принципово, навіть ставши вже першим віце- іірем'єром, не хотів виступати державною мовою. А то якось на­решті спромігся: "з великим напруженням вимовляючи українські глова по-російському, зачитав нібито українською текст свого ви­ступу... Але не треба хвилюватися. Той же М. Азаров і далі в офіцій­них ситуаціях користується російською. Тільки іноді, немилосердно калічачи українські слова, знову ж таки пробує зачитати кілька українських фраз. Ніби хоче сказати: "Бачите, як у мене неоковирно ииходить - краще я не буду користуватися державною мовою".

Висновок автора статті такий: зросійщення захоплює дедалі ширші кола владного чиновництва; президента й прем'єр-міністра цс, з усього видно, не турбувало, бо й самі вони вживали ненорма- іивну лексику, роблячи нелогічні паузи, коли говорили українською: давалося взнаки перебування переважно не в українському мовному режимі. Додамо, що все це особливо було відчутно з телеекрана.

На жаль, культура мовлення Леоніда Кучми за роки його президентства так і не піднялася до належного рівня. І телебаченню нічого не залишалося, як передавати в ефір бодай фрагменти аудіові­зуальних записів президентських виступів, розмов. Тому телеглядачі України звикли до його мовних покручів, замішаних на суржику висловів. Що поробиш, доводилося з цим миритися - президентові ж не накажеш говорити правильно. Але те, що трапилося у Нідерлан­дах, привернуло увагу широкої громадськості, багатьох мас-медіа.

Як повідомили, зокрема, українські видання, на прес-конфе­ренції після саміту "Україна - ЄС" зарубіжні журналісти поставили Леонідові Кучмі кілька гострих запитань, на які він, напевно, і не сподівався, тому й відреагував розгнівано у притаманному йому стилі. Одному журналістові він заявив, що у того "звєрський вигляд, коли задає питання", іншому сказав, що треба "не від фонаря гово­рити". Англійською та голландською мовами ці слова Леоніда Дани­ловича "синхроністи" дослівно перекласти не змогли, от і трапилася кумедна ситуація. Повідомляючи про це під рубрикою "Язик мій -

ворог мій", газета "Високий Замок" (10.07.2004) дотепно назвала ш теріал "Як перекладається голландською "від фонаря"?". А прокомен­тувала викладене так: "Президент не вперше дивує вітчизняну й и рубіжну аудиторії словесними "перлами". Особливо, коли виступає v "прямому ефірі", а не читає заготовлений текст з папірця чи з іе лесуфлера... А тим часом з мовної культури лідера (і не тільки з неї) у світу складається враження про країну".

Не краще виглядав під час публічних виступів, які транслю вало телебачення, і тодішній прем'єр-міністр та ще й кандидат у президенти України Віктор Янукович. Зокрема, у Луганську кандп дат на посаду глави держави самовпевнено заявив, що його команди прийшла до влади надовго: "сильних і здорових людей набагато більше, ніж "цих козлів, які нам заважають жити". Така "зеківська" говірка шокувала громадськість, про це свідчать численні газетні публікації, які можна було б об'єднати спільною назвою: "Політику, скажи слово, і ми знатимемо - хто ти...". Таку назву, до речі, мало інтерв'ю з професором Олександрою Сербенською у газеті "Високий Замок". Учена справедливо наголосила на тому, що культура мови - це не лише знання її норм, а й велика відповідальність за свої мовленнєві дії, за мовну поведінку, що українці, як і інші нації,

мають свою літературну мову - нею (а не суржиком, кримінальним жар­гоном) повинні володіти ті, хто готує себе у народні поводирі. Ця заувага, висловлена знаним професором-лінг- вістом значно раніше, стала ще ак­туальнішою під час президентських виборів 2004 р.

Як видно із газетних публіка­цій, закономірний подив і невдово­лення у людей (читачів і глядачів одночасно) викликало те, що у закордонних поїздках, а також під час відвідин східного та південного регіонів України Леонід Кучма, зде­більшого, послуговувався російською мовою, а не мовою своєї держави. Телебачення, зрозуміло, широко тиражувало його виступи, ніби заохочуючи всіх до наслідування прикладу говорити "на общепонятном".

Опубліковані у пресі матеріали свідчать і про те, що телсгля- м.і'ин неприємно вражало російське мовлення Віктора Януковича. З m om приводу автор публікації "Патріот" України говорить росій- (і.кою?" у газеті "Молодь України" (02.09.2004) зробив висновок, що пікс можливе лише в нашій державі, яку хочуть остаточно зросій- ніи і и. У цій же газеті (20.07.2004) докір відомому тележурналістові ІІіісилеві Климчуку (а разом із ним усім тележурналістам) висловив Костянтин Матущак з Вінниці. Респонденти Климчука (як і біль­шості тележурналістів в Україні) під час відеознімання послугову- иилися російською мовою. З огляду на це автор листа через газету шцитував: "Невже найкращий журналіст минулого року не патріот? Чому не поставив перед тими українофобами вимогу - поважайте державну мову! Хто, як не журналіст, повинен піклуватися про її шхист". Справді, чи змирився б тележурналіст у будь-якій країні питу з тим, що його респондент, громадянин цієї країни, відповідає на запитання недержавною мовою? Наприклад, у Росії чи Польщі - українською. Таку ситуацію навіть важко уявити.

До висловленого зауваження варто долучити дуже доречну думку лауреатки конкурсу мовної радіогри "Чорним по білому" киянки Олени Невідомої. У розмові з кореспондентом газети "Вечір­ній Київ" (24.06.2005) Людмилою Таран, яка з теплотою зазначила, що мова цієї жінки "красива, виважена й тихоплинна", п. Олена, зга­дуючи цикл програм Анатолія Погрібного про мовні проблеми, ска­зала: "Дуже гарна передача, але мені більш імпонує інтонація не нарікання, а спокійно-наступальна, як у професора Києво-Моги- лянської академії Михайла Кірсенка. Нам бракує впевненості в тому, що ми господарі на своїй землі. Людям потрібно про це нагадувати, щоб вони вчилися поважати себе".

На жаль, на телебаченні немає жодної передачі про мову, наго­лосила у листі до газети "Молодь України" (20.07.2005) Валентина Сидорук з м. Іллічівська, немає культу Слова. Зате є "кролики", "гу­саки", Вєрка Сердючка - мовляв, лише на таке ми здатні. Тут не забу­вають у будь-якій ситуації "ввернути" питання про двомовність. Програма на телеканалі "1+1" "Самый умный" серед тих, що російсь­кою мовою. Аякже, хіба може бути "самый умный" україномовним?".

А ось автор кореспонденції "Якщо українське - то опівночі", яку надрукувала "Молодь України" (06.08.2004), вже знає, чому На­ціональна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирі-

шила додатково виділити час - після опівночі. Це на той виіі.і нш, зіронізував він, якщо хтось захоче ввести додатково україїк і.и програми на українському ж телебаченні, де все або майже ж •

зайнято російськими серіалами та іншою продукцією північ

сусіда. Бо коли помер видатний український майстер кіно Костят им Степанков і митці та представники громадськості заиропонун;пп щоб по телебаченню показати фільм за його участю, то керівниціии українського телебачення надало для цього час після опівночі. "А іін> їм було робити, - іронічно запитував автор, - знімати з ефіру ропи ські телесеріали? Переносити на інший час "очєнь харошіє пєсні" чи дуже вже "харошіє шуткі"? Знаєте, той, хто замовляє їх, може дужо розсердитись...". На глибоке переконання автора кореспонденції триває повновагове зросійщення українського телебачення. Залити лося лише змінити його назву. Бо не українське воно за суттю.

Зазначимо, що газета "Молодь України" постійно приділіи увагу питанням ефірного мовлення, особливо акцентуючи на проб­лемі зросійщення українського радіо- й телеефіру. Порушено її були і під час "прямої лінії"" з президентом Національної телекомпапи Олександром Савенком (05.03.2004). Пославшись на Закон про рої виток в Україні телебачення і радіомовлення, його вимоги щодо функціонування державної мови, Олександр Миколайович сказан "Я глибоко переконаний: якщо ми сьогодні не втримаємо рідну укр;і їнську мову, то більше Бог не надасть такого шансу. Тому що впро­довж століття такої унікальної можливості ми не мали, окрім 1918 і 1991 років. Більше шансу може не бути... Ніяк не можу погодитися і тим, що коли не 98, то всі 99,9 відсотка радіоефемівського ефіру н нас заполонила російська мова".

А такою була відповідь президента Національної телекомпангі на зауваження під час "прямої лінії про те, що мова дикторів "кру­чена", бо вони у побуті російськомовні (цитуємо повністю): "Ви за­чепили дуже болісну проблему. У мене самого, буває, вуха "в'я­нуть", коли ведучий щось "сказоне". На жаль, нинішня школа жур­налістики набагато відрізняється од двадцяти-тридцятилітньої давнини. Раніше були дуже серйозні вимоги до мови. І я також не можу сказа­ти, що задоволений рівнем мови на своєму каналі. Але, з іншого боку, подивіться, що робиться взагалі на телебаченні, навіть на україно­мовних каналах. Є канали, де українською мовою звучить лише або погода, або новини, чи один спорт йде тільки українською. Решта (Ютлютно все - російською. Це біда, велика наша біда. Мені жаль, що ми іалншаємося чи не єдиним україномовним острівцем у телера- нюпросторі".

Схвильованого листа надіслав до редакції "Молоді України" і ' і 07.2004) Ростислав Петрина з м. Тореза. Як зізнався він у листі, |Ии' ие один рік болить його душа за рідну мову, її стан в Україні, і иім біль він пробує вгамувати на папері, наводячи численні прик- Шіди зневажливого ставлення до української мови і роздумуючи над мім, чому так діється. Окремі рядки його великого за обсягом і ціка- ііиго за змістом листа стосуються й телебачення: "Кричати хочеться, і і вмикаю УТ-1, а там звучить пісня російською мовою, пере­микаю на "Інтер", УТ-2, Новий канал, ICTV, ТРК "Україна" - всюди російська мова. Навкруги нас, українців, створено якийсь мовний ішкуум, наче ми живемо не в Україні, а десь за її межами". (До речі, цю думку редакція використала для заголовка матеріалу, назвавши іімго "Вакуум чи... гетто?"). "За Конституцією, - читаємо далі, - иржавна мова — українська. Та чомусь держава не гарантує її нам. Ін іьшість населення - українці, а рідної мови майже не чуємо".

Автор вилив свій біль і з приводу української пісні: "Таке ирлження, що для української піс­ні ефір виділяють за залишковим принципом. На УТ-1 становище не краще. Наприклад, кожного дня з (і-ї до 9-ї години, коли транслюється передача "Доброго ранку, Україно!", звучить одна українська і 6-8 російських пісень... А УТ-1 - цс ж український національний, я повторюю, НАЦІОНАЛЬНИЙ ка- нал, який повинен піклуватися українською мовою, бити тривогу з при- ноду такого стану мови. На інших каналах становище ще гірше. Таке ираження, що українську пісню не пускають в ефір. Та не тільки пісню. І як їсти приготувати, і поради лікаря, і як квіти кімнатні вирощувати, як за домашніми тваринами доглядати та інше... І все російською".

А між тим, як нагадала читачам часопису "За вільну Україну" її класний кореспондент у Києві Галина Лсвицька (15.07.2004), під час останнього перепису 68% населення України назвали рідною мовою українську. Нині в Україні без будь-яких обмежень можна приймати всі російські канали через кабельний зв'язок та супутникові канн і« Українське законодавство зобов'язує теле- і радіоорганізаціі ш > ні мовлення українською мовою, але цієї вимоги ніхто не дотриму< і■».« я Рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлснпч м|ні зміну такої ситуації зависло в повітрі. Незважаючи на численні пн |і нення української більшості до органів влади різних рівнів, в Укр.іім ській державі обмаль українського ефірного часу.

До речі, щодо згаданої вище пісенної ситуації в українському телепросторі (а головним компонентом будь-якої пісні, зрозуміJIO, І мовленнєве слово, що звучить разом із музичним супроводом). 'їм проблема зросійщення теж дуже гостра. Недарма у лютому 2001 р близько 50 співаків, музикантів, продюсерів надіслали Президент омі України відкритого листа з проханням сприяти показу програм ■ українською музичною продукцією. Виконавці заявили через прсі у, що зіштовхуються з відмовами радіостанцій та телеканалів транс, ми вати українську музику. Як повідомили згодом газети, Націонал мін рада України з питань телебачення і радіомовлення, вивчивши пору шені у листі питання і проаналізувавши наповнення аудіовізуалі. ного простору в державі, вирішила підтримувати вітчизняних вики навців, які через телерадіоефір популяризують музично-пісенну кулі туру українського народу, і порекомендувала телерадіоорганізаціям збільшити частку національної музично-пісенної продукції в про грамному наповненні свого ефіру.

Однак рекомендація так і залишилася рекомендацією, тобі о порадою, пропозицією, побажанням, і ситуації в ефірі з українською піснею вона суттєво не змінила. Про це йдеться в опублікованих у пресі листах справедливо обурених телеглядачів, в інтерв'ю з відо­мими виконавцями.

"У середині 90-х я очікував буму на все українське. Але, оче­видно, неправильно відчув суспільство...". Ці слова лідера музичної групи "ВВ" Олега Скрипки виділено в опублікованому в газеті "День" (29.04.2004) інтерв'ю з цим добре знаним виконавцем. Його відповіді на запитання кореспондента пройняті любов'ю до свого, рідного, як от: "В "українізації"" естради "ВВ", без зайвої скромності, відіграє свою роль. Ми вперто співаємо українською мовою навіть у Москві і залишаємося популярними. Інші дивляться на нас і пробують собі".

Чіткою є позиція щодо мови в цілому та ефірного мовлення зокрема й іншої відомої співачки. "Марія Бурмака: "Час навести лад

b tmїї му житті, в своєму домі" - такий заголовок інтерв'ю з нею у [full "Слово Просвіти" (27.05.2004). Відповідаючи на запитання ІИп для Вас українська мова?", вона сказала: "Це моя рідна мова, т і мого щоденного спілкування, мова, якою я розмовляю зі своєю іншою... Я - українська співачка, яка пише авторські пісні й співає |ііпііською. І люди, що приїжджають в Україну і чують мене, Ьі\ міють: людина співає українською мовою, отже, ми в Україні. А .ни.км є ще артистів, яких можна послухати, але не зрозуміти, в «і пі країні ти знаходишся... Оскільки я народилася на цій землі, то й юіюдії моїх пісень є українськими коренево".

І Неприємний осад від перегляду на каналі "Інтер" конкурсу Ми Україна - 2003" залишився в автора репліки "Як українці "Міс" Итрали" ("За вільну Україну", 08.09.2003). По-перше, через те, що цфірпий час для "Міс України" безжально обрізали, мовляв, навіщо /мниме показувати найвродливіших представниць нації - ліпше нада­ні більше місця у телепрограмі примітивним російським телесеріа- мм. По-друге, сама організація шоу бажала бути кращою, проду- Мінмшою. А по-третє, що просто незрозуміло, з уст ведучих Ксенії Кучьменко ("Міс-Україна-1997") та Олексія Дівєєва-Церковного Іиїтсрівський телеведучий) чомусь линув у залу "вєлікій і магучій". Чк шначив автор репліки, "мимохідь ловиш себе на думці, можли- іиі, це "Міс Роси" обирають. Проте, шолошують конкурсанток, і сум­ніші розвіюються. Дівчата наші, з рпиих регіонів України".

Пославшись на джерело в На­ціональній раді з питань телебачен­ня і радіомовлення, газета "Україна молода" (04.09.2004) повідомила, що шіада прагне, нехтуючи всіма нор­мами, надати права загальнонаціо­нального мовлення телекомпанії "Глас", яка є спільним проектом УПЦ Московського патріархату та структур, близьких до Гене­рального прокурора України. Чи прибуде нашій державі користі від того, риторично запитує газета, що на всю країну мовитиме кон­фесія, діяльність якої постійно позначена проросійськими впливами та антиукраїнськими висловлюваннями?

Подив і нерозуміння у читачів львівської газети "ПостуїЯ викликали надруковані у двох номерах поспіль матеріали щшш наслідків рішення Національної ради з питань телебачення і ра ии мовлення від 14 квітня 2004 р. про обов'язкове для всіх телерадіо<і|і ганізацій мовлення українською мовою - "Українізацію призу]ним но" (15-16.01.2005) та "Українізацію ефіру не скасовуванії (18.01.2005). У першому з них ішлося про те, що Національна ріши припинила виконання рішення з 1 січня 2005 p., пояснюючи це тим що за нового Президента у Національній раді відбудеться ротацім и членів, а вже новий склад ради повинен підтвердити або зміниш рішення щодо забезпечення телерадіомовлення державною мовою, II наступному ж номері газети, з посиланням на заступника голоті Національної ради Віталія Шевченка, повідомлено, що Націоналі.їм рада з питань телебачення і радіомовлення рішення не скасовувал.і і не запроваджувала жодних мораторіїв чи обмежень до 1 січи» 2005 р. на виконання цього рішення. А пояснення В. Шевченка и газеті таке: "У зв'язку з гострою критикою "мовного" документ Кучмою Нацрада двічі розглядала питання про внесення змін ш нього, але нічого не постановляла. Однак тодішній керівник Нацради передав до Адміністрації Президента сфальсифікований документ рішення про так званий "мораторій до 1 січня". Таким чином "рої гніваного Президента тоді заспокоїли, а обіцяних Кучмою юридич них обґрунтувань його критики Нацрада так і не дочекалася".

Українська преса неспроста била тривогу з приводу зросійщеп ня телерадіоефіру в Україні. Як прозоро заявили на шпальтах гази від імені українських громад Москви голова ради Товариства укр.і їнської культури "Славутич" професор Василь Антонів і голова тов;і риства "За нашу Україну" кандидат технічних наук Павло Сени к, "основні зусилля давніх і новітніх русифікаторів України спрямовані проти прадавньої української мови. Вони понад 300 років копали и копають могилу для України й української мови, а могильною ло­патою для української мови в Україні їм слугує "русскій язик" ("Слово Просвіти", 19.08.2005). Ось такий невтішний висновок ук­раїнців "зі сторони", який заперечити неможливо.

"Тотальний наступ на все українське, який демонструють нам у теле- й радіоефірі різні "плюси", "інтери" та "ери" з блатними "шансонами", так уже дістав весь український народ, що інстинкт самозбереження нації у всіх, без винятку, прошарках населення дає L ссбс знати. Через газетне й книжкове слово, через національні ції 11 іо і танець, вишивку й скульптуру, малюнок та кераміку народ ін'К' самоусвідомити себе й явити світу...". Це рядки з репортажу щ. цкора "Молоді України" Юрія Брязгунова "Крига скресає: за .и Р-кавну мову бореться Одеса" (20.07.2004). Інформаційним приво­знім для його написання послугувало п'ятиріччя від дня започатку- Ійііия акції "Українська мова - мова єднання", ініціатором якої став Іішова Одеської обласної організації Національної спілки журна- III її» України Юрій Работін. А подієвою основою репортажу став шпопробіг від Одеси аж до могили Тараса Шевченка у Каневі на •Ігрпечій горі - як фінальний етап ювілейного конкурсу, завданням ікііго було утвердження державної мови в засобах масової інформа­ції і чи не найперше - на телебаченні. Приємно, що саме Одеса, і ішачив репортер, в особі керівника обласної журналістської орга­ні ііщії, стала в авангарді боротьби за українське слово і його статус в Українській незалежній державі.

Якось дивно усвідомлювати після стількох років нашої неза- І ніжності, що українська мова вза- -—Д млі і на телебаченні зокрема, м'я- pagfe—jj _ \ ко кажучи, не в належній пошані. l/^PPsfj ^ Але такими є реалії сьогодення. 1 ' eS І \ \

Кожна мова, як живий орга- jjjiprl де

ним, потребує постійної уваги й \ І

піклування, а наша - ще й дер- жавного захисту. І захист цей повинен бути послідовним, сис-

іємним і результативним. Такий висновок зроблено у пресі після • цільного засідання колегії Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, на якому заслухано питання координації дій центральних органів виконавчої влади щодо реалізації державної мовної політики. Щоб поліпшити ситуацію з українською мовою, колегія наголосила на потребі створення при Держкомтелерадіо Ук­раїни департаменту мовної політики.

Що стосується безпосередньо телебачення, то тут, як наголоше- іо у пресі, особливе значення має створення якісного українськомов- юго продукту, який був би конкурентоспроможним на телевізійному ринку. Що більше його з'явиться, то престижнішою буде наша моий, | ефірне мовлення в Україні позбудеться згубних чужинецьких виліпім.

Дуже близькою до проблеми зросійщення ефірного u'llh мовлення в Україні, а то й похідною від неї є проблема суржикі шин (мовний суржик є продуктом зросійщувальної агресії). Серед засоЙЦ масової інформації ця проблема найгостріша на телебаченні з іки• аудіовізуальністю, "живим" мовленням в ефірі. Загалом вона скли і на й різнопланова. Ось які причини та варіанти суржикізацн о явища (крім, зрозуміло, загальноімперських потуг зросійщення, ;н н міляції у довготривалу добу бездержавності України) виокремим професор Анатолій Погрібний у ґрунтовній, багатій на цікаві й спілі роздуми та узагальнення статті "Суржикізація", опублікованії і ^ газеті "Слово Просвіти" (22.07.2004). Передусім, це ті суржиконосії які свідомо витравлювали з себе природну українськомовність, іт милково вважаючи той суржик, що на нього переходили, ЯІ російську мову. Є і зовсім мимовільні носії суржику (і їх найбільші'І які вже засвоїли його як родовий спадок, - це друга група. Трсі и І четверта — ті, які звертаються до суржикових форм тому, що просте не знають форм літературних, а є й такі, що, добре знаючи літері турні форми, все ж оперують суржиковими, аби "не виділятися" Інші групи, за А. Погрібним, це ті люди, суржик у мові яких засіпд чує, що вони перебувають у дорозі від української мови до росіїї ської, і, навпаки, ті, чий суржик - то крок у їхньому поступовим\ поверненні від російської до рідної української мови; є ще ті, ям розуміють наявність суржику у своїй мові як ґандж, і ті, які вбачакл ь у ньому позасумнівну нормальність, нарешті, дуже багато тих, яких усе це цілковито не турбує ("яка разниця?").

Найголовніше ж те, що, як зазначив автор статті, "суржик паразитує на комплексі саме малоросійської (а не української) не повноцінності, однією з причин якої і є підлягання іншій мові, іншій культурі, що її помилково чи інерційно вважають кращою, вищою", тому позбавлення від суржику конкретних мовців, передусім, залежить від них самих, "від їхньої власної волі, особистої готон ності позбавитися нерішучості чи ледачості духу. Хто боронить пе­рейнятися цим вже й сьогодні". І необхідно всіма способами сприяти їм у цьому. Та оскільки більшість носіїв суржику і без чийогось осуду добре розуміють свою ваду, то з ними, вважав А. Погрібний, треба працювати з винятковою педагогічністю, розважливістю у цій і праві, без шельмування, кпинів та кривлянь, щоб Суржикову хво­робу остаточно не загнати в глибини. На тверде переконання автора, ьрім сфери ЗМІ та освіти, яким суржик має бути протипоказаний, Оодні заборони неможливі". Навіть на рівні закону. Та й чи можливо прийняти закон, який захистив би чистоту нашої мови, коли пере- Илжна частина депутатів-верховнорадівців розмовляє суржиком. У цьому неважко переконатися під час парламентських телетрансля­ции У них, як і в інших прямоефірних чи у відеозаписі публічних мпступів та передач розмовного характеру зі студії мовці, здебіль­шого, говорять суржиком. Як же в цьому разі бути журналістам телебачення - йому, як і іншим ЗМІ, повторимо процитовані вище слова, "суржик має бути протипоказаний". Має, але, на жаль, не є. З цього приводу А. Погрібний писав: "Прислухаймося, прошу, до мови багатьох радіоканалів, а особливо - телевізійних програм - і \іба не відчуємо спроб легалізації суржику й у ЗМІ, і в інших сферах нашого життя, про яке ті ЗМІ розповідають? Іноді ті спроби наче й непомітні - наприклад, ви чуєте: "більш широкий" ("более широ­кий") замість простого українського "ширший", або "давайте працю- иаги" ("давайте работать") замість простої й органічної української форми "працюймо". Подібні приклади - незлічені. Рясніє ними й ефірне мовлення тележурналістів, а надто - спортивних.

Не менш ґрунтовною і глибокою за змістом є стаття Людмили Стельмах "Якою мовою розмовляє Україна?" у газеті "День" (29.12.2004). Назву статті пояснено у підзаголовку: "Нашу російську такою не назвеш, а українська "збагатилася" суржиком". У чому ж суть проблеми, яку порушено у цій публікації? Йдеться про мовлен­ня тієї чималої частини населення України, яка є російськомовною. Такі люди вважають, що розмовляють нібито правильною росій­ською мовою, не усвідомлюючи неповноцінності своєї мови. Навіть багато освічених людей грішать неправильними наголосами, непра­вильним вживанням прийменників, вони мають густий заміс української артикуляції й інтонації. Цю думку авторка доповнила таким спостереженням: "Якось прослухавши себе на магнітофон­ному записі, я як філолог (плюс три аспірантські роки в Москві) охнула: зрозуміло, я не плуталася у дієприслівникових та прислів­никових зворотах, але інтонації, але приголосні! Посміхнувшись, подумала: чудовий актор російського театру, професор Рушковський із його напрочуд красивою російською мовою не взяв би мене свого

часу на свій курс у театральному... Але легко втішилась: в мене лі » вихід, вихід - моя рідна українська мова".

Авторка запропонувала читачам прислухатися до російська) мови в транспорті, на вулицях, у магазинах, до того, що долити і телеекрана з вуст і запрошених на телебачення людей, і ведут програм, аби переконатися у тому, що вони розмовляють україїм ю

ваною російською (сказати б українською російською). Поясне

тут просте: рідні звуки закладені в нас генетично. Як багаторічний викладач-філолог, Л. Стельмах, на підставі власних спостережеш, дійшла висновку, що російськомовне населення України, природі їм ніколи не заговорить не те, що хорошою, а хоча б правильною мовою Посмішку викликає згадка про випадково почуте інтерв'ю і Андрієм Данилком. Він послуговувався російською мовою. Ал| якою? Авторці статті спершу здалося, що артист виступає у свое му жанрі, але згодом зрозуміла, що це інтерв'ю таки з Данилком, а не і Вєркою Сердючкою, і порадила йому спочатку оволодіти хорошою українською - тоді легше буде з опануванням іноземної. На думку вченої, для людей, які розмовляють суржиком, ситуація аж ніяк m безнадійна. За и спостереженням, "замислюючись" над тим, як те 4 и інше слово сказати українською, можна позбутися русизмів проти

гом тижня-двох місяців (залежить віл гнучкості мислення та сили бажан ня). І ще одне цікаве спостереження вченої: людей, які легко "перестри­бують" із російської на українську, набагато легше навчити англійської. Ті ж, для кого існує бар'єр перед українською, він такий же високий і перед іноземною.

Розуміючи, що міське насе­лення центру та сходу країни "враз" не заговорить українською, Л. Стельмах звернулася до батьків як педагог, а ще більше - як громадянин, з порадою-настановою, в якій згадано і телебачення: "Так, - скажіть ви дитині, - я не розмовляю українською, але ось поясни мені це слово або переклади оте". Пограйте з дітьми біля телевізора: хто швидше та більше "піймає" помилок, яких сила силенна звучить із екрана. Прослухайте разом регулярну передачу на українському радіо про правильне вживання мин, хай це буде так само природно, як ви водите дітей до цирку, юопарку або лялькового театру... Поясніть, доведіть дитині, що >|мща візитна картка особистості... - це насамперед наша мова та шіраз обличчя, які вражаюче взаємозв'язані. Правильна мова це вхід v культуру. І це майже як вирок. Дайте своїм дітям шанс, полюбіть |і,иом із ними красиву, співучу, з її лукаво-мудрим гумором, не- шцчайно багатогранною та гнучкою лексикою нашу мову".

У світі, читаємо далі, існує шанобливе здивування, навіть по­ні» щодо того, як українцям узагалі вдалося зберегти свою мову, попри багаторічні, наполегливі та послідовні гоніння. В результаті, н,і глибоке переконання авторки, постраждали обидві мови: мова- нрибулець, російська, яку тепер такою й не назвеш, і корінна, ук­раїнська, що "збагатилася" русизмами, не властивими їй зворотами, юрсзвісним суржиком, - тобто відбувається девальвація та профа­нація слова. Такий невтішний висновок, до якого зобов'язані при- і лухатися найперше ті, хто несе слово у маси й уже через це мусить постійно стояти на його сторожі. Серед таких - тележурналісти, чким чи не найважче, бо вони мають справу переважно із живим словом, яке не відредагуєш, як у газеті, не перевіриш за словником чи довідником, не виправиш в ефірі, коли воно вже прозвучало з уст с піврозмовника. Та й їм самим необхідно дбати повсякчас про під- нищення власного мовленнєвого рівня - у статті на це звернуто особливу увагу.

Доречними, реальними для практичного втілення є висловлені наприкінці статті побажання та пропозиції щодо поліпшення те­лемовлення. "Мене не цікавить рухомий рядок із вказівкою марки одягу ведучого, - зазначила JI. Стельмах, - було б цікавіше прочита­ти прізвище редактора передачі, прізвище хорошого перекладача зарубіжного фільму, як це ми побачили після блискуче перекладено­го мюзиклу "Моя прекрасна леді": у кінці великим планом - переклад Бориса Тена (на "1+1")". Або ще така пропозиція: "Чому б не ввести систему штрафів за ляпи та неграмотність, аж до позбавлення ліцен­зії? Яка газета або який із каналів наважаться ввести, наприклад, рубрику "Помилки на телеекрані, виявлені глядачем" і навіть влаш­тувати своєрідний конкурс серед них, а також конкурс на виявлення "найзнаменитішого" горе-журналіста або політика. Упевнена, тисячі телеглядачів охоче і навіть з азартом візьмуть у ньому участь".

У червні 2004 р. в Києві відбувся символічний суд над суЩ жііком. Організатором цієї акції стала асоціація захисту української культури "Український світанок". Головував на суді Олесь Донні м

прокурора був Юрій Покальчук, а адвокатом суржику висту

Богдан Жолдак. Суржик звинуватили у тому, що він розхитує підті лини української духовності, сприяє русифікації в Україні. Звіти мри перебіг цієї неординарної події опублікували газети "День" ("Сур« жик не обирають"), "Літературна Україна" ("Суржик засудили, nut жити дозволили"), "Українське слово" ("Суржик на лаві підсудних "І, "Україна молода" ("Зґвалтування суржиком") та інші часописи.

На "судовий процес" запрошено мовознавців, письменними діячів української культури, представників засобів масової інфор мації. Серед запрошених були і такі знані тележурналісти, як Ми кола Княжицький та Микола Вересень. До речі, професор Анатолій Погрібний, що теж був присутній на "судовому засіданні", згодом у статті "Суржикізація", про яку йшлося вище, зазначив, що чи in найдотепніше висловився з приводу небезпечності заборони суржи ку Микола Вересень. Він застеріг, що у цьому разі Україна нн явилась би просто паралізованою, бо ж ні тогочасний Президент, ні міністри, ні інші посадовці, ні депутати не змогли б виконувати свои функцій, тому що всі засіли б за вивчення нормативної літературні 11 мови...

Згадували на "судовому процесі" "звєзду" суржику Вєрку Сср- дючку. Як цілком резонно наголосив професор Олександр Поно

марів, створюючи за кордоном негативнии імідж українця, Вєрка Сердючка в ком­панії російськомовних партнерів виглядає дурнуватою і недолугою. Не витримує критики те, що наше телебачення своїм показом сприяє Андрієві Данилку у прини­женні української мови та українського менталітету, незважаючи на численні кри­тичні листи у пресі, яких уже, мабуть, на­бралося на ціле окреме видання, допомагає лицедієві, що, як писала, зокрема, "Літе­ратурна Україна" (25.03.2004), виступаючи в Росії, "створює у росіян враження, що всі українці розмовляють, як Вєрка Сердючка. Що української мови не існує, а є смішний, але Повністю зрозумілий для них "південний діалект російської". І обто, що ми не маємо своєї мови і, отже, не є окремою від росіян нацією".

Телебачення часто фактично змушене тиражувати суржик, и к им розмовляють наші співвітчизники - від високопосадовців до рядових членів суспільства, однак пропагування "сердючок", "кро- шків", кавеенівських насмішок над усім українським, над нашою мовою зокрема можна або й треба потрактувати як зумисне. А ще коли додати до цього все те, про що йшлося вище, то є всі підстави иважати національний рівень телевізійного мовлення в Україні явно недостатнім.

Що ж до газетних публікацій про "суд" над суржиком, то в них ие лише всебічно і повно відтворено цю подію, а й відповідно її осмислено, прокоментовано, що цілком виправдано, оскільки це той випадок, коли ЗМІ не можуть бути осторонь надзвичайно важливої проблеми. Тому говорити про якусь тенденційність тут, зрозуміло, не доводиться. Позитивно, що газета "Українське слово" наприкінці івіту подала низку мовних покручів, ненормативних слів, які нерідко чуємо з телевізійного екрана. Найбільше ж їх трапляється у спортив­ному телемовленні. На них звертає увагу, зокрема, Петро Федотюк в "Етюдах про мову", які періодично публікує "Літературна Україна". Наведемо один із таких етюдів, надрукований серед інших у газеті ще у квітні 2002 р.

"Я вже звертав увагу на чудернацьку мову коментаторів у репортажах з футбольного чемпіонату світу 1998 року. Час летить непомітно. І ось знову світовий чемпіонат з "гри номер один". Пояс­нюють наші журналісти перебіг подій на полі по-різному: той краще, той гірше, та єднає їх спільна біда - мовна стихія, на жаль, усе ще не є питомо українською, це лише англо-російський коктейль вітчиз­няного розливу. Досі спортивні коментатори не виробили власного самобутнього стилю. Жодного разу не довелося почути української ідіоми. Це не жива мова, а "язик" ледь не міліцейського протоколу. Ось тележурналіст перекладає кожне слово російської приказки "апетит приходить під час їжі", не знаючи, либонь, що в українській є принаймні один з відповідників - "апетит з їдою прибуває".

Не може не викликати усмішки такий "філософський" опус: суддя "має рацію і має свисток, яким свистить постійно". Але не до сміху, коли чуєш натуральне ґвалтування мови: "він вміє це робити - потягнути час", "всі ці люди не до порівнянь", "є МОЖЛИВІСТЬ, ІЦ(ІІ і прискориться", "йому б не склало великих труднощів", "удар залипни бажати кращого", "вирішити завдання перемоги", "щось записував и момент показу картки", "напам'ять я не пам'ятаю точно", "він стоїм, туди, де летять м'ячі", "гравець поки що найгостріший у цьому п;і прямку", "підтягнувся до оборонних порядків", "пішов в обіграні ", "вентиляторні дірочки на футболках", "спітніла футболка".

Коментаторам вочевидь бракує української лексики: "пройшли три хвилини" (треба - минуло) "дійсно" (справді), "будуть збивані наступальний пил" (завзяття, запал, азарт), "володіє сильним уд:і ром" (у нього сильний удар), "більш цікаво" (цікавіше), "щось схожо на осаду" (облогу). Не в злагоді вони з відмінками: "команда не да< можливість" (не дає можливості), "завдати серйозну травму" (завда­ти серйозної травми), "браво, голкіпер" (голкіпере); дадаїзмом віє від одкровення, в якому йдеться про те, що в Туреччині навіть вулиці "називають ім'ями футболістів" (правильно - іменами), або про тс, що в Європі живе багато "турок" (турків).

Не можуть тележурналісти визначитись і з наголосами. Один коментатор говорить як каміння вергає - у його вимові звучить май­же "двадцать", а не двадцять, "корейци", "турецкий". А ще - "фут­болист", "Італия"...

Зрозуміло, бувають ситуації, коли на роздуми у тлумача поє­динку, як і в гравця, зовсім не вистачає часу, мовець, як і футболіст, мабуть, теж має право на помилку, тільки ж коментатори щонай­частіше помиляються чужою мовою, не своєю. А це свідчить не тіль­ки про кепську філологічну підготовку, а й про те, що мислять вони, на жаль, також не рідною мовою. Люди ж слухають (не забуваймо: за такими змаганнями стежать мільйони!) і за голови хапаються. І співчувають передовсім не, скажімо, корейцям, яким у відповідаль­ному матчі за третє місце зненацька дали джосу турки, а понівеченій мові. Котра, як оті коні у новелі Коцюбинського, ні в чому не винна. А винні ті, хто навчає наших спортивних тлумачів, та ще оті, хто безборонно випускає їх в ефір" ("Літературна Україна", 22.04.2002).

А тепер наведемо інший матеріал, опублікований у газеті "Голос України". Між ним і тим, автор якого Петро Федотюк, - від­різок майже у два з половиною роки. Чи за цей час щось змінилося на краще у телевізійному спортивному мовленні?

Безпорадність на тлі олімпійського золота

Визнали, що наші спортсмени успішно представляли Україну м:t всесвітньому атлетичному форумі. Чого не скажеш про тележур­налістів.

На жаль, це стосується практично кожного посланця Націо­нальної телекомпанії, який узявся коментувати події Олімпіади.

Мова. Шарпанський: "в Маскві", "трідцать три", "накачаних мишц".

Степанищева: "у перемозі є і ваша доля". "Суржик" став візи- іівкою спортивних коментарів НТКУ.

Словниковий запас. Відома героїня із "Дванадцяти стільців" порівняно зі спортоглядачами НТКУ - Ціцерон.

Визначення рівня готовності атлета, скажімо, для Савелія - до- свідчений(на), дуже досвідчений(на), недосвідчений (на), молодий (а).

Терещук видала взагалі неперевершену фразу "абсолютно юна двадцятирічна спортсменка".

Побудова речення. Зрозуміло, коли українська мова є іноземною, то людина мислить якоюсь іншою, а тоді перекладає на державну. Ось що виходить.

Шарпанський: "Це спортсмен, ну, по-перше, він молодий". Продов­ження немає, нам залишається здо­гадуватися, що там ще, окрім моло­дості.

Зміст сказаного. Відкриття Олімпійських ігор. Чоловічий го­лос розповідає, що запалювання на воді олімпійських кілець, яке від­бувається зараз, вже використовувалося раніше. Але "у греків воно має глибший зміст та інше значення". І все. Жодних пояснень. Що ж ото втнули елліни, залишиться, мабуть, таємницею навіки.

Вимова. Не хрипіти, не гугнявити, чітко вимовляти всі літери. Не шепелявити, не торохкотіти... Є ще багато вимог. Але вони, оче­видно, не стосуються спортивних журналістів НТКУ. Даруйте мені, та говорити про це треба, коли людина за професійний інструмент обрала усне слово. Делікатність проблеми утримує від того, аби назвати прізвища. Однак дехто з олімпійських телекореспондентів

має елементарні фізичні вади мовного апарату. Треба або випраним ти їх, або полишити мікрофона.

Інформаційна насиченість. Як вчать майбутніх журнали ии

коментатор повинен заздалегідь готуватися до роботи: мати не лі

прізвища спортсменів, а й багато допоміжних відомостей. Ок|>і і того, розраховувати, що не кожен слухач, глядач добре орієнту< їм и в усіх видах змагальної програми, не постійно стежить за перебітм подій. Є ще багато прописних істин, які опановує навіть початківці!. Репортажі з Олімпіади за змістом майже всі були однакові: на кипи мі (майданчику, на доріжці...) такі-то атлети. Зараз вони побіжать (попливуть, стрибатимуть...).

Дасаєв: "Оце зараз виступає румунська спортсменка. На цьоіи\ закінчуємо наш репортаж". Який вигляд має турнірна таблиця, наші? Ні слова.

Інтонаційна забарвленість. Коли слухаєш наших спортко ментаторів, то переконуєшся: відсутня будь-яка школа. Очевидно, жоден із них не брав уроків не лише акторської, а й дикторської маіі стерності. Звідси якесь неприродне емоційне забарвлення, неточне реагування на ситуацію. До речі, це біда не лише НТКУ. Той самий Свирін, цідячи крізь зуби, із французьким прононсом у якійсь фальши вій піднесеній тональності розповідає і про поразки, і про перемоги.

Робота в кадрі. Помітна недбала режисура. Часом оглядач у розмові з гостем повертається до камери вухом, а то й спиною. І Іс скажу, що це дуже приємне видовище. Журналіст із своїми запитан­нями частіше буває надтрадиційним. Незалежно від того, кого запро­сили до розмови.

Деякі запитання взагалі виходять за межі коректності. У плав­чихи, яка пробилася до фіналу, цікавляться: оце вам за тридцять, чи не важко?..

Майже кожного олімпійського чемпіона допитували: кидатиме чи ні заняття спортом; радий, що виграв золото?

Мабуть, найбезпораднішою була Степанищева. Мовний бар'єр вона так і не подолала. Звідси скутість у розмові, одноманітність.

Керівництву НТКУ потрібно, на мій погляд, утворити кваліфі­каційну комісію, куди увійшли б режисери, актори, логопеди, мово­знавці, спортивні фахівці. Лише за дозволом такого поважного зі­брання допускати журналіста до ефіру.

Анатолій Федорів " ("Голос України", 08.09.2004).

Про недоліки у коментуванні футбольних поєдинків чемпіонату і мропи 2004 р. з гумором писав у газеті "Експрес" Богдан Волошин. Ного враження від почутого в ефірі подаємо у скороченому вигляді.

"Неперевершений Сергій Дерепа, під зворушливе бубоніння и кого я раніше не раз поринав у солодкі обійми сну, зробив усе, щоб її і ихенько розчинився в "нірвані" його голосу. Мені навіть довелося іінльшити гучність приймача. Пан Дерепа вкотре "втішив" своєю нрнкметною рисою: схоже, він знову зовсім не орієнтується, що ро­биться в далекій Португалії.

Під час церемонії відкриття коментатор спочатку назвав роз­мінну модель середньовічної каравели, яка пливла своєрідним руко- гворним океаном із матер'яних хвиль, - кораблем Христофора Ко- іумба. Потім висловив думку, що це все-таки корабель славетного португальського мандрівника та першовідкривача Васко да Гами. З ілких слів годі було втямити, чиє ж судно плавало на стадіоні.

Коли ж розпочався матч між португальцями і греками, стало ірозуміло, що коментатор або сидить задалеко від телеекрана (бо українці не знайшли грошей послати коментаторів на тур­нір, і ті, як і всі посполиті, дивляться матч по телеку, тіль­ки вголос), або не дуже-то знає футболістів. Втомившись від важких у вимові грецьких прізвищ, він став називати тіль­ки тих грецьких гравців, чиї прізвища були короткими. Не краще було і з доволі склад­ними, як на український язик, прізвищами португальців. Словом, під кінець матчу коментатор ледве дихав. Та й я разом з ним, бо ж як християнин співчуваю людині, що мусить сповняти нелюбу справу.

Коли ж я дочекався наступного матчу, "втіхи" було значно більше. Щебіт солодкої парочки коментаторів - Ігоря Циганика та Сергія Ковальця - під час матчу збірних Росії й Іспанії перевершив досягнення добродія Дерепи. "Тішили" вухо вболівальника веселі Ігоркові фрази на кшталт "на кордоні штрафного майданчика", додавав духу десятки разів повторюваний вислів знаного футболіста "ти правий". Та "апофігеєм" цього дуету став пасаж пана Циганика:

"За його антропо-мон-блін-фіцтичними даними...". Очевидно, комі м татор хотів покласти усіх на підлогу фразою "антропометричні ті ні", та, очевидно, перегорів, часто її повторюючи для тренування м< ред матчем і пустив півня.

Від цих коментаторських кульбітів я навіть забув про футбіш, Після цього матчу була якась спустошеність у душі і бажання нимі нути балакучий ящик з дев'ятого поверху, разом з коментаторами і вбогим українським телебаченням.

Наступного дня я добряче виспався під буркотіння пана Дер о пи на блідій грі хорватів із швейцарцями, щоб сповна насолодипн и двобоєм гігантів - віртуозних французів й амбітних англійці» Увімкнув телек, і на душі стало легше: матч коментував найкращим на мою думку, український коментатор - Дмитро Джулай.

Відразу було зрозуміло, що хлопець підготувався до матчу Сипав статистичними викладками, різноманітною інформацією про футболістів, тренерів і навіть перекладав, що саме співали францу­зам несамовиті англійські вболівальники на трибунах..." ("Експрес", 15.06.2004).

Як бачимо, висловлені зауваження стосуються і манери спіл­кування коментатора з телеглядачами, і його загальної та вузькофл хової ерудиції, і вміння "чути" себе, й інших чинників, від яких не­мало залежать якість та ефективність не лише передач, а й ефірного телемовлення в цілому.

На підставі навіть цих трьох газетних публікацій неважко дійти висновку, що до перших двох проблем телемовлення - русифі­кації та суржикізації - долучається третя, не менш важлива - проб­лема непрофесійності частини журналістів. Вона тісно пов'язана з двома попередніми, бо мова є найважливішою складовою частиною майстерності тележурналіста, виразником його фахового рівня, його іміджу. Недостатнє знання мови, немов у дзеркалі, відображається в ефірному телемовленні. Однак, крім знання мови, її граматики, лек­сики, фонетики, важливе значення мають змістове наповнення, логі­ка викладу, естетика висловлювання, вибір співрозмовника, поведін­ка людини у мовленні, її міміка, жести, інші чинники.

Хоча б щодо темпу читання теленовин. Ветеран війни і праці з Дніпропетровщини Сергій Ворошило у листі до редакції "Голосу України" (23.07.2004) назвав ведучих новин близьким йому з часів війни словом "кулеметники", пояснюючи це тим, що вони не гово­рять, а строчать, мов кулемети, - без пауз, без інших ознак культури мови. Через це багато-хто, особливо старше покоління, не сприймає ■ні не може зрозуміти того, що читають у такому темпі диктори, - Доводиться тільки здогадуватися, про що йдеться.

Думку дописувача з Дніпропетровщини щодо темпу ефірного читання поділяють, як видно з газет, й інші телеглядачі, зокрема І гппадій Марін з Білої Церкви. Куди поділися співучість і мелодій­ність української мови, дивувався він у листі до газети "День" 11106.2004), який редакція помістила під рубрикою "Пошта теле- киубу "Дня", назвавши допис "Екранні скоромовки", що відповідає су гі викладеного у листі. На думку автора, "більшість наших веду­чих різних телепрограм, за винятком хіба що Миколи Канішевсько- ГО, перетворили нормальну розмовну мову на невиразну скоромов­ку... От і доводиться слухачам напружуватися, щоб уловити невираз­но виголошену дикторами інформацію. І це не завжди вдається піівіть людині, яка закінчила два вищі навчальні заклади".

А наскільки важливими є вибір співрозмовника, вміння розго- норити його. У цьому разі треба враховувати різні чинники, зокрема и>бре відоме тележурналістам від- чуітя скутості. Як писала газета "Ве­чірній Київ" (11.06.2005), усвідом- исння того, що сказане тобою почу­ють тисячі людей, часом серйозно і альмує розумову діяльність. Справ­ді, часом людина, яка у спокійних умовах говорить виразно і розумно, може розгубитися перед телекаме­рою і мікрофоном. Газета з цього приводу розповіла про низку кур- иозних випадків, що трапилися з людьми, коли на них був спря­мований телеоб'єктив.

Про добір учасників передачі, оточення їх увагою, створення відповідних умов більше дбають на телебаченні гостьові редактори. І іони першими зустрічаються з майбутніми гостями студії (а від пер­шої зустрічі суттєво залежить поведінка гостя перед телекамерою). Нині без таких людей уже не обходяться розважальні передачі, ток- июу, телеігри і навіть інформаційні програми, які передбачають діа­лог з експертами у прямому ефірі. Про значення та особливості їхньої роботи йдеться в інтерв'ю під назвою "Гостинність як професія" у газеті "День" (29.04.2004). Відповідаючи на запитання кореспондента газети Катерини Дядюн, головний редактор

програми "Підйом" на "Новому каналі" Вікторія Забулонеька |)<міі§| віла, як і де підбирає для передач цікавих співрозмовників, як ній ін цінує людей з позитивною енергетикою, оптимістичним ПОГЛЯДОМ МИ життя, хорошим настроєм, що передається й глядачеві.

У цій же газеті є роздуми ведучої "Шоу Іванни Найди' іі|Иі особливості підбору людей для передач, про те, як часом пижмі вмовити їх виступити в студії. На запитання "Яким же має бу ї и ні дучий популярного шоу, щоб його сприйняли телеглядачі? Гнім чутливим співрозмовником, холодним профі..." Іванна Найда мі і повіла: "Потрібно бути самим собою. Не вийде грати байдужу, якіЦ| мене тема хвилює, або намагатися переживати, коли не відчути мі емоцій".

Як зазначено вище, від вибору співрозмовника дуже залежим те, як сприйме передачу телеглядач, і є не лише у великих за ефір ним обсягом програмах. Правильний вибір людей позитивно пошії чається і на новинних відеосюжетах. Про це йдеться, зокрема, у добірці відповідей телефахівців на поставлене газетою "Дені (05.03.2004) запитання "Як зробити "офіційні" сюжети цікавими дій глядача?". На переконання виконавчого директора Асоціації мером- вих телерадіомовників України Катерини Котенко, "щоб зроби їм офіційну інформацію цікавою для якомога більшої аудиторії, робо'і.і журналіста повинна полягати у тому, щоб відшукати й розговорім и якихось цікавих людей. Людей, які, по-перше, переконані в тому, іцп вони говорять, по-друге, вміють говорити".

Чому ж у телеефірі країн Заходу люди цікаво та доступно ро ї повідають про події в їхньому відомстві? Пояснення К. Котенко тут таке: там є офіційні речники, фах яких і зобов'язує вміти цікаво подати звичну інформацію. У нас, здебільшого, намагаються знайти перших осіб (держави, відомств, установ, організацій), які цього ро­бити не вміють.

Такий погляд щодо порушеного питання поділяє і заступник головного редактора інформаційної служби ICTV Олександр Семн- рядченко, який вбачає головну причину "неяскравості" офіційної хроніки у її героях (політиках і чиновниках) з їхніми малозрозуміли­ми заявами жахливою мовою, напружено-кам'яними обличчями; у тому, що у нас майже немає вмілих, виразних ораторів, які самі собою викликали б інтерес у телеглядачів.

I Позитивно те, що газети не лише звертають увагу на ті чи інші ііі і ііі в ефірному телемовленні, а й намагаються з'ясувати причини, lino їх породжують. Головною є проблема добору кадрів для роботи її і телебаченні. Вона бере початок із факультетів журналістики, де ни- недостатньо дбають про підготовку фахівців із хорошими мов- I ііспнєвими даними. Тому має рацію знаний ведучий спортивних Програм "Студії "1+1" Сергій Полховський, коли говорить, що те­лежурналістами повинні ставати лише ті, хто вміє грамотно і цікаво розповідати ("День", 20.06.2005). Актуальною є й проблема підви­щення кваліфікації працівників телебачення саме з погляду ефір­ної о мовлення. На думку головного редактора СТБ Юрія Горбаня, "в умовах ринкового конкурентного телебачення професійність праців­ників медіа, в першу чергу, залежить від них самих. Якщо критично навитися до власної праці, аналізувати її, робити висновки та само- идосконалюватися, - це буде найкращим методом підвищення квалі­фікації" ("День", 20.06.2005).

Власне, так і робить (з його слів) спортивний коментатор Дмитро Джулай: "Після кожного репортажу я аналізую свою роботу. Мені важливі власні враження, а ще - враження людей, думку яких я ціную. Робота коментатора певною мірою публічна, тому без само­критики дуже легко задерти носа, знищити у собі те хороше, що маєш. Простіше кажучи, перетворитися на людину, яка виконує свою роботу лівою ногою" ("Експрес", 04.07.2005).

Наш огляд газетних публікацій, у яких порушено проблеми ефірного телемовлення в Україні, завершимо кількома уривками з нарису Людмили Таран у газеті "Вечірній Київ" про людину, яку більшість із нас заочно знає за голосом в ефірі. Вона не має стосунку до телемовлення, бо працює на радіо, однак її високий професіо­налізм, відповідальне ставлення до слова є добрим прикладом для телевізійних дикторів, ведучих новин, репортерів, коментаторів, ог­лядачів, шоуменів - усіх тих, хто несе з телеекрана слово у наші домівки. Отож, диктор українського радіо Світлана Горлова.

"Увесь свій артистизм вона віддає роботі перед мікрофоном. А праця зі словом тільки на позір легка й проста. Ще замолоду Світлана Горлова читала словники української мови - як ромами. На ніч - бодай лексику на одну літеру. Так у пам'яті закарбоїи н.пися наголоси, рідкісні слова. Донині дяку складає своїм учителя ••¹¹

торам, звукорежисерам, чиї імена вже давно стали золотим фон ніЦ Українського радіо.

...Взагалі, її вирізняла ґрунтовність і професійність стати mil до всього. Як контролювала себе під час записів! Пригадує: буми їй душу вкладеш у програму, а послухаєш плівку - не те! Розпоіи ні», яка "підступна" штука ефір і мікрофон. Він таке може проминім чого сам у собі не підозрював. Колись на українському радіо оущ добра школа дикторів. "Розбір польотів" був серйозним - зате ж 11Ф лоси як звучали!

...Світлана Горлова - заслужена артистка, професіонал ліь u

кого класу, голос якої - своєрідна візитівка радіожурналу "Cm

вже протягом двадцяти років. Недарма ж програма номінувалаї і. ми Національну премію імені Шевченка - не лише за "зміст", а іі ні "форму".

...Вона не "озвучує" чужі тексти, а втілює голосом в ефірі Країну Мови - і то не лише у "Слові". Нині ж, бідкається дикторка, її профсч їм практично вимирає: на радіо - інші тенденції. Нові часи - нові звич.іі Та страшніше, коли зникає висока культура мовлення, добро тії и и вишкіл. Світлана Горлова страждає не тільки морально, а й фізично коли чує в радіоефірі: "напій допомагає ПЕРЕНОСИТИ біль", або "Киїф", "українціф". Вважає це неповагою і до себе, і до слухачів.

За походженням Світлана Горлова - напівукраїнка-напіврос і янка. Але пані Світлана, що народилася в Києві, а виростала в селі І і > реничах під столицею, спілкується лише українською. Звісно, як про фесіонал, має чудову вимову і російської мови. Та своїм надзавданням вважає виховання не лише культури мови, а й нормальної самоповаги Через ефір і особистим прикладом" ("Вечірній Київ", 01.07.2005).

І в цьому газетному матеріалі прозвучала думка про значений самоконтролю в ефірному мовленні, "розбору польотів", за образним висловлюванням Світлани Горлової. З досвіду знаємо, що аналп певної телепередачі, здебільшого, зводиться до кількох речень про неї, сказаних колегою-оглядачем на студійній летючці. А ось деталь­ного професійного розбору, зокрема праці ведучого, на жаль, майже не практикують (немає часу на такі "дрібниці"). Ми глибоко пере­конані, що якби це робили, та ще й із залученням експертів зі сто­рони, рівень ефірного мовлення був би набагато вищим, чого чекає і вимагає через пресу телевізійна аудиторія.

ТЕРМІНОЛОГІЯ