14. Європейське історіопис. 12-14 ст.

Період ХІІ-ХІV ст. хар. у Зх. Європі екон. піднесенням, утворенням і зміцненням перших нац.. держав. Виняткову роль у цих процесах відігравало середньовічне місто, що поступово перетворювалось у центр адміністративного, торговельно-економічного і культурно-духовного життя.

Немаловажне значення мали хрестові походи, які призвели до зіткнення з арабським світом та його культурою.

На духовне життя того часу величезний вплив мала боротьба між імперією і папством за верховенство влади, яка внесла пожвавлення у церковну літературу, змушену піддавати конфронтації й критичному аналізові арґументи сторін. Два духовних осередка, що притягали до себе освічену еліту Європи, склались у Парижі і Шартрі. Нагромаджений досвід теологічної інтерпретації минулого диктував перегляд деяких положень “священої” історії під кутом зору її узгодження з історією дійсною (світською). Не випадково єпископ Парижа П.Коместор у праці “Церковна історія” ставив питання про обов’язковий поділ історії на “священу” і “світську”, зазначав труднощі із датуванняи подій Біблії, в тому числі щодо народження Ісуса Христа. У теологічній літературі сформувались дві течії: традиційно-консервативна теологічно-реформаторськаДо останніх належали мислителі середньовіччя Росцелін, Абеляр, Гійом Коншський, Іоанн Солсберійський та інші. Вони виступали проти кричущих невідповідностей, які поширювались церковною літературою, закликали осягати істини, в тому числі й віри, спираючись на розум і логіку. Християнські теологи змушені були шукати нових способів трактування провіденційної схеми історії.. Помітним внеском у “модернізацію” підходів до теологічної історії були погляди фр. каноніка Гуго з Сен-Віктора (пом.1141 р.). У коментарях до Біблії він переніс увагу з традиційного провидіння на свідому діяльність людей у кожну історичну епоху.

Погляди Гуго були розвинені Ансельмом Гавельберзьким (ХІІ ст.), який історію та історію церкви пропонував розглядати як процес постійних змін, кожна з яких провадить до щораз вищої істини у пізнаннні провидіння. Загальний хід історії аналізував також єпіскоп Фрейзінгенський Оттон (бл.1111-1158). У творі “Хроніка або історія двох царств” він подав у завершенному вигляді теологічну ідею розвитку, що полягала у поступовому досягненні людством “Царства Божого” у земному житті. Анґлієць Іоанн Солсберійський (бл.1115-1180) віддавав

перевагу “гуманістичному” спрямуванню думки. У творах продемонстрував поєднання філософської освіченості та історичного мислення за античними зразками. “Історія папства”,“Наука управління”, “Металогіка”. У них він привертав погляди сучасників до необхідності логічного осягнення постулатів віри, щоб поступово наближатися до більш повного розуміння божественої істини.

.Аббат 12 ст. монастиря у Ножані Ґвіберт Ножанський написав твір “Діяння Бога через франків”, в якому подав опис першого хрестового походу, що здійснювався силами переважно французького лицарства. У 1112 р. — “Хронографія” валлонського ченця Сіґеберта з Жамблу, в де використав велику кількість хронік, історій, анналів з метою підтвердити офіційну схему історії “чотирьох царств”. Праці Гонорія Оттонського “Картина світу” і “Сума всієї історії”, які були зібранням дат і описів найважливіших подій від часів античності до сучасності.Не була оцінена сучасниками праця ченця Ордеріка Віталія “Церковна історія”, котра стала добрим джерелом для істориків ХІХ-ХХ ст., відбігав від теологічної догми і нав’язував до античної традиції у описі подій: Норманське завоювання було провідною темою анґлійської історіографії, починаючи з ХІ ст. Хроністи та історики послідовно описували події завоювання і

роль норманів у становленні анґлійської державності.Нім.історіографія зосереджувалася на двох значущих темах: стосункахпапства з імперією, східній політиці відносно слов’ян і балтів. (твори Ламперта Ґерсфельдського, Оттона Фрейзінгенського, та Адама Бременського, Арнольда Любекського відповідно).

Історична думка Італії не вирізнялась від поширеної у Європі. Міські хроністи Мілана, Ґенуї, Пізи, Венеції та інших описували внутрішню боротьбу партій і кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. твір заслуговує на увагу “Хроніка Салімбене” (сер. ХІІІ ст.), написана французьким ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити політичну боротьбу в декількох італійських містах. Хроніка була оригінальним твором, який поєднував хронограф, міську хроніку, Францисканський орден залишив популярну в середньовіччі історичну компіляцію “Квіти часів”, що приписується Мартіну Міноріті. Архієпископ в Ґнєзно (Польща) Мартін Опавський написав “Хроніку пап та імператорів” — сухий підручник з історії папства з повним переліком пап та їхніх діянь. Інший домініканець — Вінцентій Бове був автором енциклопедичної праці ХІІІ ст. “Велике зерцало. “Розважальність”, як і в попередні часи античності, в цілому знижувала інформативний вміст творів, натомість поширювала коло читачів. У гонитві за формою опису автори зверталися до віршованої форми.У Франції здобула популярність “Римована хроніка” Філіпа Муска, що містила 31 тисячу віршів з викладом історії Франції до 1241 р.

Ґійом Ґіард у віршованій формі розповідав про діяння французьких королів (ХІV ст.).

Подібні віршовані хроніки народилися в Німеччині — “Кельнська римована хроніка”

“Австрійська римована хроніка” (була написана дрібним шляхтичем барона Ліхтенштейна Оттокаром зі Штірії