93. Творчість максима рильського, її ід.-худ.Зміст, стильові ознаки (збірки «На білих островах», «Під осінніми зорями»). Неокласичні мотиви

Книга "На білих островах" цікава, по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика "настроїв". Ліричний герой книги - мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподіленим), як Гейне у "Книзі пісень". Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють "грізні стіни", відокремлюючи його від людства. Його мучать жахливі сновиддя, - якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це - "безсилії раби": вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх - але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну.        На "білих островах" поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі. "Білі острови" - це хмари на синьому морі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується: "За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як: Годі! Скінчилася пісня моя, Годі! Розстроїлись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу - несуть якісь труни, - можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "Євгенії Онєгіні" Пушкін, малюючи образ Ленського.

       А крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор - здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і розчарування в нього - неорганічні, навіяні літературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П. Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність.        У деяких віршах уже починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які "хліба не мають" і "волі на мент лиш єдиний бажають".

       Найчуйніші з старших і молодих читачів помітили це тоді ж. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившися з збіркою "На білих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Ізольду Білоруку" (одну з поем самої Лесі Українки). Юний тоді чернігівський семінарист, а нині також один із найвидатніших поетів Радянської України, Павло Тичина в поезії 1940 року згадував, як йому відчувся у тоненькій книжці молодого побратима протест проти нудної і сірої дійсності, як, зачитавшись його віршами під час лекції з богослов'я, він піднісся духом й пройнявся ясними, хоч і невиразними сподіваннями на майбутнє.

"Дитинство показує, яка буде людина, так само, як ранок показує, який буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мільтон. Але це вірно тільки почасти. Нерідко похмурий сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привів до світосприймання, зовсім протилежного тому, яке панувало (не цілком) на зорі його творчості.        Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет встиг закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919 - 1929 років він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей час вийшли його збірки "Під осінніми зорями" (1918), "Синя далечінь" (1922), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомін і відгомін" (1929).

Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу літературних вражень, владу "книги", що її Анатоль Франс називав "опіумом Заходу". І, звичайна річ, не тільки самого Заходу. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер відзначається літературною ерудицією. Ерудиція - велика справа; але, як і все інше, - вона діалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з живим життям. Але в збірці "Під осінніми зорями", як і у надрукованій того ж, 1918 року "ідилії" "На узліссі", написаній класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського (гадаємо, що його не слід, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на "безлюдні узлісся", намагається жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і зброю в боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної насолоди.

       Поетові ніби не спадає на думку, що такий "універсалізм" межує з чистісіньким еклектизмом. "Усе зрозуміти і все пробачити" - ця думка здавна здавалася високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах життя, як і в ділі народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднішого епігонства.

"Мудрі книги" тимчасово навалилися всім тягарем на поета, і ще рідко йому щастить визволитися з-під них і заговорити власним голосом. Саму назву книги "Під осінніми зорями" взято, як вказує поет у Кнута Гамсуна. З трагедії Гете виходять Фауст і Мефістофель і, стоячи серед площі, знову дивляться на вікно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедія кохання - вічна, поет зараз же згадує Лорелею з відомої поезії Гейне. Він порівнює себе з Одіссеєм, натомленим блуканнями, але блукає він поки що тільки по світу, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропічних країн, піратських фрегатів, коралових островів приходять до його віршів із згадок про романи Жюля Верна або Луї Жаколіо. Задумавшись про Європу, він зараз же згадує "співучий Лангедок" провансальського поета Містраля, Францію Рабле і Рембо, Англію Шекспіра і Діккенса. Імена Гомера, Сафо, Пушкіна, Лєрмонтова, Тютчева, Іннокентія Анненського досить часто зустрічаються в його поезіях. Так писали в XIX столітті французькі "парнасці", в XX - російські акмеїсти; після Жовтневої революції на Україні цієї давньої традиції дотримувалась невеличка група поетів, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого відгомону у нових, радянських читачів, Яких дедалі більшало й більшало. А письменник без читача - це птах без повітря.        Ще "парнасці" у Франції другої половини XIX століття створили образ "башти з слонової кості", де, недосяжний для бур сучасності, повинен жити й творити поет. Але в "башті з слонової кості" Рильський не всидів, та й, сидячи в ній, весь час мучився. У збірках 1918 - 1926 років ліричні теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе і читачів, що в своїй естетській келії він знайшов крижаний, бездонний спокій, піднісшись над земне кохання і земні страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровільно накладений на себе тягар, і він гірко нарікає на самотність, на внутрішню порожнечу - нарікає в іншій, досконалішій технічно формі, аніж зойки його першої книжки. Він шукає виходу і знаходить його поки що в природі.        Уявну "довічність" прекрасних вигадок змінює справжня, як йому здається, незмінність основ буття, що відкривається спогляданням природи. У першій книзі поезій у нього ще не було своїх власних слів для відтворення цього споглядання. І "білі острови", і квіти, і птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замість квітів взагалі тепер з'являються біла гречка, покошені проса, яблука; пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами.       Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак - незмінність. Літо, гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучних мух, а над усім цим ніби зупинився час; зелений літній день розлігся на землі, наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев півсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. Це майже фетівське світовідчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традиціях селянчиного сина? Хоч би скільки він твердив про свій "крижаний спокій", до його спокійної споглядальності весь час вриваються дисонанси, що наростають від книги до книги, хоч поет і намагається показати, нібито його "солодкий світ" - непорушний і недоторканий.

М. Рильський посідає одне з чільних місць в українській поезії. Характерною рисою його лірики є прагнення до гармонії — між особистістю і навколишнім світом, людиною і природою. У світі ліричної поезії М. Рильського переважають насичені кольори: «Червонобоким яблуком округлим скотився день, доспілий і тяжкий, і ніч повільним помахом руки широкі тіні чорним пише вуглем» («Людскість»).

Сердечні переживання автора відбуваються на фоні природи. Він з великою майстерністю зображує пори року: весна («Гнуться клени ніжними колінами… Ще от день — і все ми, все покинемо для бла-китнокрилої плавби», — «Ластівки літають, бо літається…»); літо («Як соковито й повно гуде і стелеться понад землею ясного полудня віолончель!» — «Опівдні»); осінь («Запахла осінь в’ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом…» — «Запахла осінь…»). Для «неокласичної» лірики поета характерна просторово-часова її організація. Зображуваний простір у нього поставлений у далеку перспективу і підноситься до чогось значущого. Час у поезії звільнений від побутової конкретики. Дія відбувається на тлі «всезагальної» епохи. У поезіях М. Рильського за двадцять років відбулися істотні стильові зміни, що проявляються у тому, що зникають впливи символізму, імпресіоністичної моментальності у фіксації переживань, посилюється класицистична ясність, точність композиційного ладу (у ліриці), стрункість синтаксису.