94. Поезія д. Павличка. Розмаїття її форм, проблема. Особл.Худ.Світобачення

Першу свою збірку Павл. назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибраних поезій, яка вийшла 1975 року й підбила підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Павличка скоріше перегук з його славетним попередником — і водночас сучасником. Поезія Павл. зростала на традиціях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власного творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, високий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павл. характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьому розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Павличкові завжди була чужа чиста споглядальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його стилю. Кожна книга чи цикл має свою поетичну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно зараз, коли творчість поета набула філософської глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивершену форму. У подальшій творчості українського поета ми знаходимо все більше наслідків впливу на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне багатоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якості вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внутрішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що викликані тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962). Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) завоювали неабияку популярність серед молоді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реальні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповнений громадянськими турботами.

Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилюють людину. Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоширеніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася народом як вираження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним. Павл. в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності: Два кольори мої, два кольори -Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Захоплення жіночою кpасою, палкий жаль за втpаченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках - такі почуття пpоймають цикл поезій "Пахощі хвої". Ця тема пізніше пpодовжена в книзі "Гpанослов" і в збіpці "Таємниця твого обличчя".

Віpш Д.Павличка "Коли ми йшли удвох з тобою..." пpозоpістю і ясністю думки доходить до сеpця. Конфлікт у віpші значно глибший і сеpйозніший, ніж видається на пеpший погляд. І пpичини pізної поведінки юнака та його коханої на вузькій польовій стежці слід шукати у дотpиманні наpодної моpалі. Автоp піднімає пpоблему й сам дає відповідь на неї: тpеба, щоб людина не маліла, не здpібнювалася моpально і духовно, була щаслива у найінтимніших почуттях.

У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній цикл «Любов», що згодом дістане назву «Пахощі хвої». Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у «Зів'ялому листі» І. Франка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу «Чого ти мною так гордуєш...» є прямим наслідуванням вірша - «Чого являєшся мені...» із «Зів'ялого листя». І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл «Пахощі хвої» соціальний. Точніше морально-соціальний, антиміщанський.У збірці «Таємниця твого обличчя» (1979) поет з вершин життєвого досвіду оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й тривання. Ліричний герой збірки - звичайна людина, яка вміє тонко відчувати й цінувати красу. Кохання - почуття багатогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але містких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї;..», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками-біг» та інші. Своєрідна, закроєна за давніми язичницькими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється на; явір, стала улюбленою піснею закоханих: Я стужився, мила за тобою З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою, Сам один між буками стоїть.

Фольклорні образи явора і яворини— символи вірного, незрадливого, але безнадійного кохання й невимовної туги. Автор ненав'язливо зображує, як драма людського серця переливається в рослинну символіку. Та вершинною точкою ліричної напруги є ще один вигаданий автором образ:

Розітну ть йому печальні груди. Скрипку зроблять із його журби:

Музичний інструмент, який несе тугу людського серця, не зможе грати нещиро, фальшиво. Та якщо ми згадаємо, що образ скрипки — це символ мистецтва, то зрозуміємо, що поет хотів наголосити на призначенні мистецтва щиро, правдиво нести в світ красу.