4.2. Право громадян на працю. Правова допомога, яка може бути надана адвокатом з дотримання передбаченого Конституцією права на працю.

Право на працю гарантується низкою міжнародних договорів, звернення до яких дозволить розкрити його зміст. Відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Особливої уваги на міжнародному рівні набуло питання захисту від дискримінації у сфері трудових відносин. Так, ч. 2 ст. 23 Загальної декларації прав людини підкреслює, що кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Важливими положеннями, закріпленими ст. 23 Загальної декларації прав людини, також є положення, згідно з якими кожний, хто працює, має пра­во на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує людині гідне існування для неї та її сім'ї і доповнюване, у разі необхідності, іншими засобами соціально­го забезпечення; кожна людина має право створювати професійні спілки з метою захисту своїх інтересів. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права у ст. 7 закріплює положення, відповідно до якого держави, що беруть участь у Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

1) винагороду, що забезпечує, як мінімум, усім трудящим:

а) справедливу зарплату та рівну винагороду за працю рівної цінності без жодної різниці; зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови праці не гірше за ті, які мають чоловіки, з рівною оплатою за рівну працю;

б) задовільне існування для них самих та їх сімей відповідно до положень Пакту;

2. умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

3. однакову для всіх можливість просування на службі виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;

4) відпочинок, дозвілля та розумне обмеження робочого часу, оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні.

Декларація МОП (Міжнародної організації праці) про основні принципи і права у сфері праці (затверджена Міжнародною конференцією праці на її 86-й сесії в Женеві, 18 червня 1998 р.) проголошує принцип недопущення дискри­мінації у сфері праці та зайнятості.

Відповідно до пункту 20 преамбули Європейської соціальної хартії (перегля­нута, Страсбург, 03.05.96), всі трудящі мають право на рівні можливості та рівне ставлення до них при вирішенні питань про працевлаштування та професію без дискримінації за ознакою статі. Усі особи з сімейними обов'язками, які працю­ють і хочуть працювати, мають право робити це без дискримінації і за можли­вістю так, щоб 'їх службові обов'язки не суперечили сімейним.

245

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Згідно зі ст. 20 Європейської соціальної хартії, держави зобов'язуються визна­ти і вжити відповідних заходів з метою забезпечення реалізації права на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань про працевлаштування та професію без дискримінації за ознакою статі у таких сферах:

1. працевлаштування, захист від звільнення та професійна реадаптація;

2. професійна орієнтація, підготовка, перепідготовка та перекваліфікація;

3. умови працевлаштування та праці, включаючи оплату праці;

4. професійне зростання, включаючи просування по службі.

Спеціальна стаття Європейської соціальної хартії присвячена забороні дис­кримінації: «Реалізація прав, передбачених Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, стану здоров'я, належності до національних меншин або за іншими ознаками». Водночас, відповідно до Хартії, нерівне ставлення, яке ґрунтується на об'єктивних і розум­них засадах (підставах), не вважається дискримінаційним. Відповідно до Хартії, держави зобов'язані гарантувати право працюючих чоловіків і жінок на рівну винагороду за працю рівної цінності.

Згідно з Рекомендаціями МОП № 57 щодо професійного навчання трудящі обох статей повинні користуватися рівними правами на вступ до всіх технічних і професійних установ, а також на отримання однакових свідоцтв і дипломів після закінчення одних і тих самих курсів навчання.

Крім того, Україна є учасницею декількох спеціальних міжнародних дого­ворів, що забороняють дискримінацію у сфері праці. Так, 22 жовтня 1999 р. Ук­раїна ратифікувала Конвенцію Міжнародної організації праці № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейни­ми обов'язками, прийнята 67-ю сесією Генеральної Конференції Міжнародної організації праці 23 червня 1981. Відповідно до неї з метою забезпечення справжньої рівності чоловіків і жінок одна з цілей національної політики кожно­го члена організації полягає в тому, щоб особи з сімейними обов'язками, які ви­конують або бажають виконувати оплачувану роботу, могли здійснювати своє право на працю, не відчуваючи дискримінації, і, наскільки це можливо, гармонійно поєднували професійні та сімейні обов'язки.

Частиною національного законодавства України також є Конвенція № 111 про дискримінацію у сфері праці та занять. Стаття 1 цієї Конвенції закріплює по­ложення, відповідно до якого термін «дискримінація» включає:

1. будь-яку різницю, недопущення або перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного поход­ження або соціального походження, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей або ставлення в галузі праці та занять;

2. будь-яку іншу різницю, недопущення або перевагу, що призводить до зни­щення або порушення рівності можливостей або ставлення у галузі праці та заняття, визначуване відповідним членом по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, та іншими відповідними органами.

Будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо певної роботи, яка ґрун­тується на специфічних вимогах, дискримінацією не вважається.

Стаття 2 Конвенції № 111 про дискримінацію у сфері праці та занять покладає на держави такі зобов'язання: визначити і проводити національну політику, спря­мовану на заохочення рівності можливостей та ставлення до праці та зайнятості з метою викорінювання будь-якої дискримінації.

246

4. Конституційне законодавство

Конвенція № 117 про основні цілі та норми соціальної політики (дата ухва­лення — 22 червня 1962 р., дата набуття чинності — 23 квітня 1964 р.) містить спеціальний розділ, положення якого спрямовані на заборону дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членства (розділ V). Згідно зі ст. 14 цього розділу, метою політи­ки відповідно до Конвенції про основні цілі та норми соціальної політики є скасування будь-якої дискримінації серед трудящих за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членст­ва щодо: 1) трудового законодавства та угод, які надають рівні економічні умови тим, хто законно проживає і працює в цій країні; 2) допуску на державну або при­ватну службу; 3) умов найму та просування по службі; 4) можливостей для про­фесійного навчання; 5) умов праці; 5) заходів з охорони здоров'я, охорони праці та забезпечення добробуту трудящих; 6) дисципліни; 7) участі в переговорах про укладання колективних договорів; 8) ставок заробітної плати, які визначаються відповідно до принципу рівної оплати за працю рівної цінності.

Метою здійснення політики у сфері зайнятості держав — учасниць Конвенції про політику у сфері зайнятості від 15 липня 1966 р. № 122, згідно зі ст. 1 є забез­печення свободи вибору зайнятості та найширших можливостей для кожного трудящого щодо одержання підготовки та використання своїх навичок і здібнос­тей з метою виконання роботи, для якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного або соціального походження.

Чимало із зазначених положень міжнародно-правових актів було враховано при підготовці Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 26 травня 1995, ст. 14 якої закріплює положення, відпо­відно до якого кожна людина має право на працю і захист від безробіття, а також на рівну винагороду за рівноцінну роботу, включаючи отримання пільг, на одна­кові умови щодо праці рівної цінності та на рівний підхід до оцінки якості робо­ти. Частина 2 цієї статті спрямована на захист прав жінок. Відповідно до цієї норми з метою забезпечення ефективної реалізації прав працюючих жінок Договірні Сторони зобов'язуються:

а) надавати оплачувану відпустку, достатню допомогу по соціальному забезпе­ ченню або допомогу із громадських фондів для жінок, які беруть відпустку до і після пологів тривалістю, передбаченою національним законодавством;

б) вважати незаконним, якщо підприємець повідомляє будь-якій жінці про звільнення під час її перебування у відпустці у зв'язку з вагітністю або повідомляє її про звільнення з роботи в такий час, коли термін повідомлення закінчується за її відсутності;

в) забезпечити для працюючих матерів, які годують своїх немовлят, вільний час, достатній для цієї мети;

г) регулювати прийом на роботу жінок для роботи у нічну зміну в промисловості;

д) регулювати прийом на роботу жінок на підземних гірничорудних роботах і відповідно на інших видах роботи, які не прийнятні для них через небезпеку, шкідливості для здоров'я або важкість.

Законодавство України у сфері праці та зайнятості утворює окрему галузь. її основою виступають положення, закріплені у ст. 43 Конституції України. Відповідно до них кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Згідно з Конституцією України використання примусової праці забороняється. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату,

247

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

не нижчу від визначеної законом. Конституція України гарантує захист від неза­конного звільнення та право на своєчасне отримання винагороди за роботу. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізо­вує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Конституція України встановлює заборо­ну використання примусової праці. Не вважається примусовою працею військо­ва або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка вико­нується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

До трудових прав громадян, гарантованих Основним Законом нашої держави, можна віднести право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється зако­ном з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Ще одним трудовим правом, гарантованим на конституційному рівні, є право кожного, хто працює, на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів що­тижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімаль­на тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Слід також відзначити, що порушення трудових прав може потягти застосу­вання до порушника кримінальних санкцій. Стаття 172 КК України встановлює кримінальну відповідальність за грубе порушення законодавства про працю. Не­законне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю караються штрафом до 50 неоподатковува­них мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними робо­тами на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, — кара­ються штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або ареш­том на строк до шести місяців.

Стаття 173 КК України встановлює кримінальну відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або арешту на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до двох років за грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином чи уповноваженою ним особою шляхом обману або зловживання довірою або примушення до виконання роботи, не передбаченої угодою.

КК України також передбачена кримінальна відповідальність за примушення до участі в страйку або створення перешкод для участі в ньому, а також за безпідставну невиплату заробітної платні, стипендії, пенсії або інших установле­них законом виплат.

248

4. Конституційне законодавство

Кримінальна відповідальність установлена також за порушення вимог законо­давства про охорону праці у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбав­ленням волі на той самий термін.

Адвокат з метою сприяння реалізації права на працю може надати таку юри­дичну допомогу:

• надати консультацію та роз'яснення з юридичних питань, що стосуються права на працю;

• надати усні й письмові довідки щодо трудового законодавства України, у то­му числі міжнародно-правових договорів, які гарантують право на працю і які бу­ли ратифіковані Україною;

• скласти заяву, скаргу та інші документи правового характеру з приводу по­рушення прав на працю;

• посвідчити копії документів у справах, які ведуть адвокати;

• здійснити представництво в суді, інших державних органах перед громадя­нами та юридичними особами;

— надавати юридичну допомогу з питань трудового законодавства під­ приємствам, установам, організаціям тощо.