3. 2. Політичні режими

Якщо поняття «політична система» характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв'язок державних і не­державних інститутів, цінностей і норм, то категорія аполі­тичний режим» (лат. геітеп — керування) відбиває функці­ональний аспект політичної системи. Основними характе­ристиками політичного режиму виступають способи здійснення влади, що існують в даній політичній системі, по­рядок формування політичних інститутів, характер взаємин суспільства і держави, правовий статус особистості та ін.

«Політичний режим — це певне об'єднання системи партій, способу і голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску».

Дюверже Млідея політики. Застосування влади в суспільстві»

«Шд політичним режимом я розумію систему конституційних (за­конних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці».

Вятр Є. «Типологія політичних режимів»

«Під політичним режимом розуміється сукупність ідеологічних, інституціональних і соціологічних елементів, що сприяють фор­муванню влади на певний період».

Кремом Ж. - Л. «Західні політичні режими»

Таким чином, у загальному виді політичний режим мож­на визначити як сукупність засобів і методів реалізації політичної влади.

Найпоширеніша в сучасній політичній науці система класифікації політичних режимів може бути представлена в такий спосіб (таблиця 3. 3.):

Схема 33. Типологія політичних режимів

Політичні режими

Традиційні політичні системи: Демократія і Диктатура: деспотизм, тиранія, теократія, абсолютизм.

Сучасні політичні системи: Демократія і

Автократія:

авторитаризм (військові, традиційні, теократич­ні, персоніфіковані, неоавторитарні режими)

тоталітаризм (комунізм, фашизм, націонал-соціалізм)

При розгляді методів реалізації влади в традиційних по­літичних системах найбільш ефективним виявляється їх розподіл на демократії та диктатури.

Демократичний (гр. йето$ — народ, і сгаіоз — влада) режим уперше виникає в полісах (містах-державах) Ста­родавньої Греції і спочатку зводиться до можливості віль­ної участі всіх громадян у вирішенні державних питань.

«Розглянемо спочатку правління честолюбне (не можу дати йому Ліпше ім'я, хіба що назвати його тімократією або тімархією), за яким розглянемо й таку ж саму людину; потім візьмемо олігархію та олігар­хічну людину; далі розглянемо демократію і демократичного громадя­нина; і, нарешті, перейшовши до четвертого міста — тиранічного й ви­вчивши його, звернемось знову до душі тиранічної».

Платон «Держава»

«. . . Скільки видів має влада, що управляє людиною в її громадсько­му житті?. . . Монархічне правління, яке має на меті загальне благо, ми називаємо царською владою; влада небагатьох, але більш, ніж од­ного — аристократією (або тому, що правлять кращі, або тому, що мається на увазі вище благо держави та ті, хто до неї входить); а коли заради загального блага править більшість, тоді ми вживаємо позна­чення, загальне для всіх видів державного устрою — політія. . . Відхи­лення від зазначених устроїв такі: від царської влади — тиранія, від аристократії — олігархія, від політії — демократія. Тиранія — монар­хічна влада, що має на меті вигоду одного правителя; олігархія спря­мована на вигоди заможних громадян; демократія — на вигоди неза­можних; загального ж блага жодна з них на меті не має».

Арістотель «Політика»

Періодом найвищого розквіту античної демократії є V ст. до н. е. Приблизно до цього часу відносяться й перші спроби класифікації форм здійснення влади. Так, Сократ виділяє низку «правильних» (монархія, аристократія, де­мократія) і «неправильних» (тиранія, олігархія, охлокра­тія) форм правління; свої класифікації типів правління пропонують Платон (який виділив чотири форми влади — тімократію, демократію, олігархію і тиранію) та Арістотель (який слідом за Сократом протипоставив правильні фор­ми влади — монархію, аристократію і політію неправиль­ним — тиранії, олігархії і демократії).

Держави, що за способами реалізації влади схожі з афін-ською демократією, існували в Стародавньому Римі, Нов­городі, Флоренції та інших містах-республіках, але, як пра­вило, недовго, вироджуючись у охлократію (гр. осМо$ — юрба, і сгаіоз — влада), а пізніше — і в тиранію.

Під диктатурою (лат. аЧсіаШга, від сіісіаге — пропо­нувати) розуміється необмежена влада однієї особи або соціальної групи, що спирається на насильство як основ­ний метод управління. Диктатура як режим абсолютної влади однієї особи (диктатора) виникає у Стародавньому Римі в У-ІУ ст. до н. е. Диктатором називали вищу поса­дову особу, яка наділялася в надзвичайних випадках всією повнотою державної влади. Історичними різновидами дик­татури як форми одноособового правління є тиранія та деспотизм. Тиранія (гр. Іугаппіз) — це режим, заснований на одноособовому правлінні, що встановлюється насиль­ницьким шляхом. Класичні тиранії існували у Стародавній Греції в УИ-УІ ст. до н. е. у перехідний період боротьби народу з аристократією (гр. агізіоз — кращий та кгаіоз — влада) — родовою знаттю.

«Якщо несправедлива влада здійснюється тільки однією людиною, Чяка в ній прагне до своєї вигоди, а не до блага підвладного йому сус­пільства, такий володар називається тираном. Назва походить від на­сильства, оскільки, замість того, щоб керуватися справедливістю, гні­тить він силою. Тиран обтяжує своїх підданих не тільки в області благ тілесних, але й відносно благ духовних. Оскільки він більше жадає вла­ди, а не того, щоб приносити користь, він ускладнює всякий розвиток підданих, адже підозрює, що будь-яка перевага підданих шкодить його пануванню. Тирани прагнуть до того, щоб між підданими не кріпилися узи дружби та щоб ті не радувалися благу мирного життя; коли ж один одному не довіряє, то вони не можуть нічого вживати проти їх пануван­ня. Тому сіють вони розбрати між підданими, а також забороняють те, що пов'язує людей, наприклад, шлюби та збори, а також інші подібні речі, завдяки яким серед людей виникають дружба й довіра».

Фома Аквінський «Про владу»

Деспотизм (гр. сіезроіеіа — необмежена влада, йезроіеь — володар, владика) являє собою форму особистої необме­женої влади правителя, що спирається на величезний ад­міністративно-бюрократичний апарат керування. Такому режиму притаманно повне свавілля влади при абсолютно­му безправ'ї підданих. Деспотизм є характерним для тра­диційних, закритих політичних систем, основою легітим-ності яких виступають общинні цінності, авторитет тради­ції. Найбільше своє поширення деспотизм одержав у країнах Стародавнього Сходу (Ассирія, Вавилон та ін.).

Диктатура як необмежена влада певної соціальної групи представлена режимами абсолютизму та теократії. Теокра­тія (гр. їкеоз — бог і кгаіоз — влада) — це форма здійснен­ня політичної влади, при якій управління державою здійснюється духівництвом (або безпосередньо главою церкви). Абсолютизм (лат. аЬзоіиіиз — безумовний) являє собою такий вид державного правління, при якому політична влада повністю належить монархові (або монархічній династії). Для абсолютної монархії є характерною мак­симальна централізація влади, що виключає наявність будь-яких органів управління, незалежних від монарха. Розквітом абсолютизму в країнах Західної Європи стали ХУІІ-ХУШ ст. У Росії абсолютна монархія (самодержав­ство) проіснувала аж до XX ст.

Для аналізу сучасних політичних систем прийнята кла­сифікація політичних режимів, що виходить з їх розподілу за ступенем централізації влади на демократичні та неде­мократичні (автократичні).

«Різниця між демократією та її протилежністю полягає в тому, що за демократії влада розподілена, обмежена, контрольована і викону­ється протягом певного строку, тоді як за автократії влада сконцентро­вана, неконтрольована, невизиачена та необмежена. Одним словом, чим демократія не є, тим є автократія».

Сарторі Дж. «Емпірична теорія демократії»

Основними різновидами сучасних недемократичних ре­жимів є тоталітаризм і авторитаризм.

Термін тоталітаризм (лат. ШаШ — весь, цілий, повний) ввів у політичну теорію і практику в 20-х роках XX ст. лі­дер італійського фашизму Б. Муссоліні. Згодом даний тер­мін став використовуватись в політичній науці для позна­чення такої системи розподілу влади, за якої політична система повністю підкоряє собі всі сфери громадського життя, спираючись при цьому на загальнообов'язкову ідео­логію. На відміну від диктатур традиційних суспільств, то­талітаризм має характерні риси, властиві лише індуст­ріальному суспільству з досить високим рівнем розвитку науки і техніки, широкою системою масової комунікації (що сприяє ідеологізації суспільства), політичною актив­ністю мас (розвитком партій і суспільно-політичних рухів тоталітарного характеру) та ін. Тому тоталітарні режими виникають (а більшість із них і припиняють своє існуван­ня) на світовій політичній арені тільки у XX ст.

«Тоталітаризм — це концепція, що створена на Заході після Другої к світової війни для характеристики Радянського Союзу та нацистської Німеччини, які принципово відрізняються від традиційних авторитаризмів дев'ятнадцятого століття. Гітлер і Сталін зухвалістю своїх політичних і су­спільних прагнень додали нового змісту поняттю сильної держави. Тради­ційний деспотизм на зразок франкістської Іспанії або представленого у ви­гляді різних військових диктатур Латинської Америки ніколи не прагнув роздавити «громадянське суспільство» — тобто суспільну сферу приватних інтересів, — а намагався лише контролювати її. Ані фалангісти Франко, ані пероністський рух в Аргентині не змогли виробити систематичної ідеоло­гії й лише упівсили намагалися змінити цінності та умонастрій народу. То­талітарна ж держава будується на явно вираженій ідеології, яка дає універ­сальну точку зору на людське життя. Тоталітаризм задається метою повні­стю знищити громадянське суспільство, встановити «тотальний» контроль над життям громадян. З тієї хвилини, як більшовики захопили владу в 1917 році, Радянська держава систематично знищувала всі можливі кон­куруючі джерела легітимності, включаючи політичні партії, пресу, проф­спілки й церкву. Залишилося суспільство, члени якого були зведеш до «атомів», не зв'язаних із жодними інститутами і посередниками, окрім все­могутнього уряду».

Фукуяма Ф. «Кінець історії та остання людина»

За характером пануючої ідеології виділяють такі різно­види тоталітаризму:

і. Фашизм (італ. /азсіо — пучок, зв'язка), що виник в Італії в 1922 р., проголошував своєю основною ме­тою відродження великої Римської імперії, характе­ризувався масовим терором, расизмом і ксенофобією, культом вождя (дуче).

2. Комуністичний тоталітаризм (лат. соттипіз — за­гальний), який сформувався в Радянському Союзі наоснові ідеології марксизму-ленінізму, що затверджу­вала можливість побудови безкласового комуністич­ного суспільства на основі реалізації принципів ко­лективізму, диктатури пролетаріату та ін. Характери­зувався ліквідацією приватної власності, плановоюмоделлю економічного господарювання, масовимирепресіями (було знищено близько 40 млн людей),культом особистості.

3. Націонал-соціалізм (нім. пагізтиз — від назви націо-нал-соціалістської партії Німеччини) — режим, що існував із 1933 р. по 1945 р. у Німеччині і увібрав у себе основні риси як фашизму, так і комуністичного тоталітаризму. Мета націонал-соціалізму зводилася до світового панування арійської раси та антикому­ністичного руху. Так само, як і інші форми тоталіта­ризму, націонал-соціалізм грунтувався на загальному пануванні партії та культі вождя (фюрера).

«З історичної точки зору народження гітлерівського режиму визначається волею, відмінною від комуністичної. . . Переходячи від історії до ідеології, я, як і раніше, буду наполягати на тому, що це розходження двох видів терору вирішальне, якими б не були риси подібності. Розхо­дження це — вирішальне через ідею, що надихає кожну із систем; в од­ному випадку завершальним етапом виявляється трудовий табір, в ін­шому — газова камера. В одному випадку діє воля до побудови нового режиму, а може бути, і створення нової людини, і для досягнення цієї мети годяться будь-які засоби; в іншому — проявляється прямо-таки диявольська воля до знищення певної псевдораси. Якщо стисло ви­класти зміст цілей, які ставлять перед собою обидві системи, я міг би за­пропонувати два формулювання. Говорячи про мету радянської систе­ми, я нагадав би відому думку: «хто хоче вподібнитися ангелові, уподі­бнюється звірові». Із приводу ж гітлерівської системи сказав би: людині нема чого хотіти вподібнитися хижому звірові, адже це занадто легко в неї виходить».

Арон Р. «Демократія і тоталітаризм»

Незважаючи на численні розходження, усі види тоталі­таризму мають низку загальних рис, що дозволило амери­канським вченим К. Фрідріху та 3. Бжезінському виділити такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

1. єдина загальнообов'язкова ідеологія;

2. однопартійність;

3. державна монополія на засоби масової інформації;

4. централізована (планова) економіка;

5. потужний репресивний апарат.

Таким чином, тоталітаризм представляє собою політич­ний режим, що характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами громадського життя, пов­ним підпорядкуванням людини політичній владі, дикта­том ідеології, відсутністю прав і свобод особистості.

«Тоталітаризм є політичним ладом, що безмежно поширив своє втручання в життя громадян. . . Є єдиний владний центр: він покли­каний все знати, все передбачати, все планувати, все пропонувати. Зви­чайна правосвідомість виходить з передумови: все незаборонене є до­зволеним; тоталітарний режим припускає зовсім інше: все, що не дозво­лене — заборонене. . . Держава заявляє: є тільки державний інтерес, і ти

ним зв'язаний».

Ільїн 1. «Загальне вчення про право й державу»

Передумовою виникнення тоталітарного режиму в усіх країнах була, як правило, затяжна криза, що охоплювала основні сфери життя суспільства. Тривалий стан нестабіль­ності породжував неусвідомлену потребу людей в об'єд­нанні навколо тієї або іншої привабливої ідеї (навіть самої незбутньої, як, наприклад, відродження Римської імперії або побудова комунізму), прагнення до підкорення силь­ному політичному лідеру, який обіцяє стабільність і поря­док у суспільстві.

Однією з передумов зародження тоталітаризму на цьому тлі стає психологічний фактор — формування колективіст­ського світогляду, що затверджує пріоритет колективного над індивідуальним. Так, видатний російський філософ М. Бердяєв зазначав, що головна небезпека зародження то­талітаризму полягає саме в політизації утопічних поглядів, спробі реалізувати «ідеальне», прагненні до створення мо­нополії на істину, що «завжди тоталітарна, ворожа волі» ¹ Бердяєв Н. Судьба России. - М., 1990. - с. 331.

З позицій колективного світогляду людина сприймається як маленький гвинтик єдиного працюючого механізму, тому інтереси загальні, колективні ставляться набагато вище інтересів особистих, індивідуальних. І тоталітарна державна машина всіляко сприяє такому світосприйман­ню, придушуючи будь-яку несхожість, стираючи відмін­ності між людьми до мінімуму. Яскравою ілюстрацією та­кої тотальної уніфікації є відомий роман «Ми» Є. Замяті-на, в якому зображується суспільство, де вирішені всі проблеми, досягнуто абсолютне щастя шляхом повного знеособлювання, ліквідації всякої індивідуальності.

«Як завжди, Музичний Завод усіма своїми трубами співав Марш Єдиної Держави. Розміреними рядами, по чотири, захоплено від­биваючи такт, йшли нумери — сотні, тисячі нумерів, у блакитнуватих юніфах, із золотими бляхами на грудях — державний нумер кожного й кожної. І я — ми, — одна з незліченних хвиль у цьому могутньому пото­ці. Блаженно-синє небо, крихітні сонця в кожній із блях, не затьмарені божевіллям думок обличчя. . . ».

Замятін Є. «Ми»

Взагалі, ті психологічні (а слідом за ними — й соціальні) зміни, що відбуваються в суспільстві, «зараженому» тоталі­тарною ідеєю, найяскравіше відбилися не в науковій, а в ху­дожній літературі XX століття — у романах Дж. Оруелла «1984» і «Звіроферма», А. Кестлера «Сліпуча тьма», О. Хакс-лі «О, новий чудовий світ», Р. Бредбері «451 за Фаренгейтом», Є. Замятіна «Ми», В. Войновича «Москва 2042» та ін.

Так, антиутопія Дж. Оруелла «1984», що величезнимитиражами розійшлася по всьому світу (тільки у Великобри­танії з 1949 р. по 1984 р. було продано 11 млн примірниківроману) зображує логіку тоталітаризму точніше й наочні­ше, аніж будь-які наукові формулювання та схеми. «Йогохудожні символи: АНГСОЦ, Старший Брат, Двозначність,Новомова, — відзначає В. Чалікова, — стали провідними по­няттями політичного мислення в другій половині XX ст., а модель суспіль­ства, в якому живуть і гинуть Вінстон та Джулія, політологи за своєю силою порівнюють із Левіафаном Гоббса».

Держава АНГСОЦ (АнглійськийСоціалізм), створена Оруеллом у ро­мані «1984», шокувала читачів усьогосвіту. Вона виявилася буквальнимзліпком тоталітарних систем XX ст.,які повністю поглинули людину та їїволю.

«Світ зовні, за закритими вікнами, дихав холодом. Вітер закручував спіралями пил та обривки паперу; і, хоча світило сонце, а небо було різко блакитним, усе в місті мало безбарвний вигляд — крім розклеєних усюди плакатів. З кожного помітного кута дивилося обличчя чорнову­сого. З будинку навпроти теж. СТАРШИЙ БРАТ ДИВИТЬСЯ НА ТЕБЕ — говорив підпис, і темні очі дивилися в очі Вінстону. Внизу на вулиці вітер тріпав рваний плакат, на ньому миготіло слово АНГСОЦ. І на кожній площадці зі стіни дивилося одне й те ж обличчя. Пор­трет був виконаний так, що, куди б ти не став, очі тебе не відпускали: СТАРШИЙ БРАТ ДИВИТЬСЯ НА ТЕБЕ. У далечині між дахами сковзнув вертоліт, завис на мить, як трупна муха, і по кривій понісся далі. Це поліцейський патруль заглядав людям у вікна. Але патрулі в рахунок не йшли. Враховувалася тільки поліція думок. . .

Чотири будинки величезних розмірів настільки піднімалися над міс­том, що з даху житлового будинку «Перемога» можна було бачити всі чотири рази. В них містилися чотири міністерства, весь державний апа­рат: Міністерство правди, що відало інформацією, освітою, дозвіллям і мистецтвами; Міністерство миру, що відало війною; Міністерство лю­бові, котре відало охороною порядку, і Міністерство достатку, що відпо­відало за економіку. На новомові: мініправ, мінімир, міиілюб та мінідос. На білому фасаді міністерства правди елегантним шрифтом були напи­сані три партійних гасла: ВІЙНА-ЦЕ МИР, ВОЛЯ-ЦЕ РАБСТВО, НЕЗНАННЯ-СИЛА.

Вінстон вийняв з кишені двадцятип'ятицентову монету. І тут дрібни­ми чіткими буквами ті ж гасла, а на зворотному боці — голова Старшого Брата. Навіть з монети переслідував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигарет­них пачках — усюди. Всюди тебе переслідують ці очі й обволікає голос. Увісні й наяву, на роботі й за їжею, на вулиці й удома, у ванній, у посте­лі — немає порятунку. Немає нічого твого, крім кількох кубічних санти­метрів у черепі».

Оруелл Дж. «1984»

Відвертість, з якою персонаж Оруелла — співробітник «поліції думок» О'Брайєн, який катує відступників у «Мі­ністерстві любові», формулює мету існування тоталітарної держави — знищення особистості як такої, її повне підко­рення владі, створення атмосфери постійного страху — шо­кує навіть сучасного читача. Читачам у Великобританії (та й в інших країнах) 40-50 рр. XX ст. формули «мета вла­ди — влада», «репресії заради репресій», «катування заради катувань» уявлялися кошмаром, готовим от-от збутися в реальному житті. Холодна війна між двома економічними та ідеологічними системами, здавалося, з неминучістю на­ближала настання влади О'Брайєнів.

«Ми — жерці влади. Бог — це влада. Влада колективна. Влада — це влада над людьми, над тілом, але найголовніше — над розумом. Якщо людина не страждає, як ви можете бути впевнені, що вона виконує вашу волю, а не свою власну? Влада полягає в тому, щоб заподіювати біль і принижувати. У тому, щоб розірвати свідомість людей на шматки й скласти знову в такому вигляді, в якому вам завгодно. Тепер вам зро­зуміло, який світ ми створюємо? Він буде повною протилежністю тим дурним гедоністичним утопіям, якими тішилися колишні реформатори. Світ страху, зради і муки, світ, що, вдосконалюючись, ставатиме не менш, а більш безжалісним. Колишні цивілізації стверджували, що вони засно­вані на любові та справедливості. Наша заснована на ненависті. У нашо­му світі не буде інших почуттів, крім страху, гніву, торжества і самозни­щення. Усі інші ми винищимо. Усі. Ми розірвали зв'язки між батьками і дитиною, між чоловіком і жінкою, між однією людиною та іншою. Ні­хто вже не довіряє ані дружині, ані дитині, ані другові. А незабаром і дру­жин, і друзів взагалі не буде. Немовлят ми заберемо в матерів, як забира­ємо яйця з-під курки. Статевий потяг витравимо. Розмноження стане щорічною формальністю, як поновлення продовольчої картки. Оргазм ми зведемо нанівець. Не буде іншої вірності, крім партійної. Не буде ін­шої любові, крім любові до Старшого Брата. Не буде мистецтва, літера­тури, науки. Зникне допитливість, життя не буде шукати собі застосу­вання. З розмаїтістю задоволень ми покінчимо. Але завжди, завжди буде сп'яніння владою, і чим далі, тим сильніше, тим гостріше. Завжди, кож­ну мить, буде пронизлива радість перемоги, насолода від того, що насту­пив на безпорадного ворога. Якщо вам потрібний образ майбутнього, уявіть собі чобіт, що топче обличчя людини. . . І пам'ятайте, що це — на­вічно. Обличчя для розтоптування знайдеться завжди. Завжди зна­йдеться єретик, ворог суспільства, для того щоб його знову й знову пере­магали й принижували. Ніколи не припиняться шпигунство, зрад­ництва, арешти, катування, страти. Це буде світ терору — у такому ж ступені, як світ торжества. От який мир ми побудуємо. . .

Нас не займає чуже благо, нас займає тільки влада. Ані багатство, ані розкіш, ані довге життя, ані щастя — тільки влада, чиста влада. Ми зна­ємо, що робимо, і в цьому наша відмінність від усіх олігархій минулого. Всі інші, навіть ті, хто нагадував нас, були боягузами і лицемірами. Гер­манські нацисти і російські комуністи були вже дуже близькі до нас за методами, але в них не вистачило мужності розібратися у власних мо­тивах. Вони робили вигляд та, імовірно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на обмежений час, а далі, рукою подати, вже видно рай, де люди будуть вільні та рівні. Ми не такі. Ми знаємо, що владу ніколи не захоплюють для того, щоб від неї відмовитися. Влада — не за­сіб; вона — мета. Диктатуру засновують не для того, щоб охороняти рево­люцію; революцію роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета репресій — репресії. Мета катування — катування. Мета влади — влада».

ОруеллДж. «1984»

Від страшної дійсності тоталітарних суспільств — фа­шистської Італії, комуністичного СРСР, націонал-соціа-лістської Німеччини — світ АНГСОЦу, створений Оруел-лом, відрізняється лише своєю абсолютною відвертістю. Саме цим — свого роду «очищеною ідеєю» тоталітариз­му — він і лякає читача, який звик до того, що будь-який уряд подає свої рішення й дії у вигідному світлі, «загор­таючи» реальну політичну практику у гарну «обгортку» ідеології і йменуючи навіть відверто «силові» періоди прав­ління «епохою демократичних починань». (Так, мабуть, найбільш «жорстка» з існуючих сьогодні тоталітарних дер­жав — КНДР — вже у своїй назві тричі вказує на демо­кратичний характер влади — Корейська Народна Демокра­тична (тобто така, що спирається на владу народу) Респу­бліка (від лат. гез риЫіса — справа народу). На практиці ж північнокорейське «народовладдя» є класичною тоталі­тарною державою, що спирається на культ особи та пану­ючу комуністичну ідеологію.

Монополія влади на інформацію, придушення інакомис­лення і опозиції призводять до формування в громадян тоталітарної держави особливого типу свідомості, не зв'я­заної мораллю, а обґрунтованої винятково політичною до­цільністю, принципом «мета виправдовує засоби».

«Моральність повинна бути підпорядкована інтересам класової бо-ратьби пролетаріату. Морально все те, що служить руйнуванню ста­рого експлуататорського суспільства й об'єднанню всіх трудящих на­вколо пролетаріату, що створює нове суспільство комуністів».

Ленін В. «Завдання союзу молоді. ПІ Всеросійський з'їзд комсомолу. 1920»

«Там, де ісщє одна загальна вища мета, — підкреслював англійський вчений Ф. А. Хайєк, — не залишається місця для жодних етичних норм або правил»¹. ¹ Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросы философии. — 1990. — № 11. СІ 23-165.

За відсутності системи моральних обмежень, у тоталітарній системі неми­нуче набуває чинності такий механізм соціального відбору, за яким нагорі виявляються люди, повністю вільні від мо­ралі й здатні на будь-які дії.

«У суспільстві, де взяли гору тоталітарні тенденції, люди непедан-тичні й, просто кажучи, безпринципні мають набагато більше шансів на уепіх. . . Щоб брати участь в управлінні тоталітарною системою, недо­статньо просто приймати на віру порядні пояснення непорядних дій. 'феба самому бути готовим переступати будь-які моральні закони, якщо цього вимагають вищі цілі. Оскільки мету встановлює лише верховний вождь, то кожний функціонер, виступаючи лише інструментом в його руках, не може мати моральних переконань. Головне, що від нього потріб­но, — це беззастережна особиста відданість вождеві, а слідом за цим — повна безпринципність і готовність буквально на все. Функціонер не по­винен мати власних таємних ідеалів або уявлень про добро й зло, які мог­ли б спотворити наміри вождя. У тоталітарному суспільстві знайдеться багато справ, що вимагатимуть жорстокості, залякування, обману, Адже ві гестапо, ні адміністрація концтабору, ні Міністерство пропаганди, ні СД, ні СС (як і аналогічні служби в Італії або в Радянському Союзі) не є підходящим місцем для вправ у гуманізмі. Але в тоталітарній державі щлях до високого становища веде саме через ці організації».

Хайек Ф. «Дорога до рабства»

Тоталітарна ідея в такому суспільстві практично обож­нюється, а її носії — єдині у світі, хто знає, що і як потрібно робити — стають об'єктами для поклоніння. Ідеологія ста­виться вище критики, вона представляється єдиною правдою, істиною на всі часи, що підмінює собою реальне життя.

«Кажу вам, Вінстоне, дійсність не є чимось зовнішнім. Дійсність існує в людській свідомості й ніде більше. Не в індивідуальній свідомості, що може помилятися, — тільки у свідомості партії, колек­тивній і безсмертній. Те, що партія вважає правдою, і є правда. Немож-• ливо бачити дійсність інакше, окрім як дивлячись на неї очима партії. . . Одна вільна людина завжди зазнає поразки. Але якщо вона може пов­ністю, без залишку підкоритися, якщо вона може відмовитися від себе, якщо вона, може розчинитися в партії так, що сама стане партією, тоді вона стає всемогутньою і безсмертною. . . Дійде до того, — подумав Він-стан, — що партія оголосить: двічі по два — п'ять, і вам доведеться пові­рити. Рано чи піздю вони обов'язково дійдуть і до цього, це логічно ви­пливає з їхньої політики. Адже партійна філософія заперечує не тільки

досвід, але й саму реальність зовнішнього світу».

Оруелл Дж. «19 84»

Порівняйте цю промову вигаданого Оруеллом персона­жа зі словами цілком реальної особи з радянської політич­ної дійсності. От як пояснював Г. II. Пятаков, радянський державний діяч, член ЦК Комуністичної партії Радянсько­го Союзу (до речі, теж згодом репресований), на що повин­на бути здатна людина, яка зв'язала себе із більшовицькою (комуністичною) партією.

«Більшовизм — це партія, що несе ідею перетворення у життя того, що вважається неможливим, нездійсненним і неприпустимим. . . Заради честі й щастя бути в її лавах ми повинні пожертвувати і горді­стю, і самолюбством, і всім іншим. Вступаючи до лав партії, ми викидає­мо з голови всі нею засуджені переконання. . . Небільшовики й, взагалі, категорія звичайних людей не можуть зробити миттєвої зміни, перево­роту, ампутації своїх переконань. . . Ми — партія, що складається з людей, які роблять неможливе можливим: переймаючись думкою про насиль­ство, ми направляємо його на самих себе, а якщо партія цього вимагає, якщо для неї це важливо й потрібно, актом волі зуміємо в 24 години ви­кинути з голови ідеї, з якими носилися роками. . . Придушуючи свої пе­реконання, викидаючи їх, — потрібно в найкоротший строк перебудува­тися так, щоб внутрішньо, всім мозком, всією істотою бути згідними з тим або іншим рішенням, постановою партії. Чи є легким насильниць­ке викидання з голови того, що вчора ще вважав правим, а сьогодні, щоб бути в повній згоді з партією, вважати помилковим? Звісно, ні. Проте насильством над собою потрібний результат досягається. . . Я чув такого роду міркування: партія може прикро помилятися, наприклад, вважаю­чи чорним те, що в дійсності безперечно біле. . . Усім, хто підсуває мені цей приклад, скажу: так, я буду вважати чорним те, що вважав і що могло здаватися білим, тому що для мене немає життя поза пар­тією, поза згодою з нею».

Валентинов Н. «Пятаков і більшовизм»

Усі без винятку види тоталітарних режимів виходили з одного посилання — «влада завжди права». У комуністич­ному Радянському Союзі — «Партія завжди права» (Л. Троцький); «Муссоліні завжди правий» — у фашистській Італії (офіційне гасло); у націонал-соціалістській Німеччи­ні — «Фюрер завжди правий» (І. Ріббентроп) і т. д.

«Людські відносини, що становлять тканину суспільства — сім'я, релігія, історична пам'ять, мова, стають мішенню, — від­значає М. Геллєр, — суспільство систематично і методично атомізуеться, близькі особисті зв 'язки людини викорінюються і заміняються іншими, обраними й затвердженими для неї державою»¹. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. - М. : АСТ, 2004. - С. 60.

Державна ідеологія проникає навіть в особисті й інтимні зв'язки людини — сімейні. Так, піонер Павлик Мо­розов, який видав режиму своїх батьків, був перетворений ра­дянською пропагандою на зразок непримиренної боротьби з куркульством в ім'я колективізації, став прикладом для кіль­кох поколінь радянських дітей. Тоталітарна держава створює «нову людину», змінюючи всю структуру її свідомості (ідеа­ли, вірування, цінності) шляхом встановлення абсолютного контролю над засобами масової інформації, системою освіти і виховання. Відзначаючи визначальний вплив ідеології на свідомість людини, ще в 1971 р. Перший Секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв у звітній доповіді на з'їзді комуністичної партії говорив про створення нової історичної спільності — радян­ського народу². Отчетньїй доклад ЦК КІІСС XXIV еьезду КПСС. — М: Политиздат,1971. - Р. НІ, 1.

«У романі Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», що був опублікований у 1962 році, наведена яскрава ілюстрація тоталітарних надій. Герої кни­ги—божевільні (пацієнти лікарні), які живуть інфантильно-безглуздим життям під наглядом владної Великої Сестри. Герой роману Мак-Мерфі на­магається їх звільнити, порушуючи правила лікарні, виводячи ув'язнених-пацієнтів на волю. Але в ході цієї спроби він виявляє, що серед них немає жодного, котрого тримали б у лікарні проти його волі. Зрештою всі вони від страху перед зовнішнім світом добровільно залишаються в стінах лі­карні під владним захистом Великої Сестри. Це й була кінцева мета тота­літаризму: не просто позбавити людину волі, а й змусити її боятися волі й навіть без примусу визнавати свої ланцюги чимось благодійним».

Фукуяма Ф. «Кінець історії та остання людина»

Особливою формою автократичного політичного режиму виступає авторитаризм (лат. аиіогііаа — вплив, влада). Дов­гий час авторитарний режим розглядався не як окремий вид політичного режиму, а як особливий різновид тоталітариз­му, його доповнення. Поширенню цієї думки сприяв аналіз проблем модернізації й розвитку, проведений Комітетом по­рівняльної політики при дослідницькій раді з соціальних наук (Зосіаі Зсіепсе КезеагсЬ Соипсіі) в 60-х рр. XX ст., коли група провідних політологів світу в ході розгляду розвитку суспільства від його традиційної до сучасної стадії, виділи­ла два ідеальних типи політичного режиму: демократичний і тоталітарний. Авторитарний режим був визнаний перехід­ним режимом, що виникає в результаті переходу суспільства від тоталітаризму до демократії.

Тільки із середини-кінця 1970-х рр. під виливом науко­вих дискусій про феномен тоталітаризму (праці К. Поп пе­ра, Ф. А. Хайєка, X. Арендт, 3. Бжезінського, К. Фрідріха, X. Лінца та ін.), а також під впливом праць С. Хантінгто-на, Г. О'Донелла, Дж. Кірпатрік та ін., які виділили такі різновиди автократії, як бюрократично-авторитарний ре­жим, корпоративний авторитаризм та ін., авторитаризм став сприйматися як особливий, самостійний вид автокра­тичного (недемократичного) політичного режиму.

«Авторитарні режими є політичними системами з обмеженими, не заснованими на відповідальності, політичному плюралізмі, без ре­тельно розробленої панівної ідеології (однак із чіткою ментальністю), без інтенсивної або екстенсивної політичної мобілізації (за винятком певних етапів розвитку), і в яких лідер (іноді невелика група) відправ­ляє владу в рамках формальних і слабко визначених, але в дійсності, добре передбачуваних обмежень».

Лінц Х. «Тоталітарні та авторитарні режими»

Із широким поширенням авторитаризму в слаборозви-нених суспільствах, у політичній науці виникла інша край­ність — спроба розгляду демократії та авторитаризму як ідеальних типів режимів, з виділенням їх крайніх проя­вів — анархії й тоталітаризму відповідно.

Аналіз реальної політичної практики, форм і різновидів сучасної автократії — від традиційних монархій до військо­вих режимів і «фасадних» ліберальних демократій, а також аналіз процесів посттоталітарної трансформації країн Схід­ної Європи (зокрема — Чехії, Словаччини, Угорщини та ін.) дозволяють говорити про те, що авторитаризм висту­пає цілком самостійним видом політичного режиму зі сво­їми мотивами виникнення, причинами існування й відтво­рення, серед яких сучасні політологи виділяють:

1) збереження традиційного типу суспільства з орієнта­цією на звичні та стійкі форми соціального життя і авторитети;

2. відтворення клієнтальних відносин у соціальнійструктурі суспільств, що розвиваються;

3. збереження патріархального і підданського типів по­літичної культури, що зумовлює відсутність активно­го впливу населення на політичну систему;

4. значний вплив релігійних норм (насамперед, ісламу,буддизму, конфуціанства) на політичні орієнтації на­селення;

2. економічна відсталість;

3. нерозвиненість громадянського суспільства;

2. високий ступінь конфліктності в суспільствах, що роз­виваються, та ін. ¹

¹ Авторитарний политический режим / Политология / Под ред. М. А. Василика. - М., «Юристі,», 2005. - С. 243.

Авторитаризм представляє собою такий різновид неде­мократичного політичного режиму, заснованого на принци­пі централізації влади, при якому влада одноособового пра­вителя (диктатора) або правлячої еліти не обмежується ані правом, ані представницькими органами влади, ані систе­мою розподілу влади. Авторитаризм має безліч рис, що рід­нять його з тоталітаризмом: концентрацію політичної влади в одних руках, відсутність опозиції, закритість політичної еліти, використання силових методів впливу та ін. Але, на відміну від тоталітарного, авторитарний режим не спираєть­ся на єдину, загальнообов'язкову ідеологію, яка регламентує всі сфери життя суспільства. Авторитаризм не ставить перед суспільством і владою незбутніх, позамежних завдань, він не претендує на «тотальне панування над людськими душами»: державний контроль може не поширюватися на такі сфери громадського життя, як економіка, культура, релігія та ін.

Таким чином, до основних характерних рис авторитар­ного політичного режиму можна віднести:

1. централізацію політичної влади;

2. закритий характер політичної еліти;

1. монополізацію державною владою політичної сфери привідносній свободі в інших сферах громадського життя;

2. пріоритет силових методів над іншими в політично­му управлінні;

3. відчуження народу від влади та ін.

Найпоширенішою класифікацією авторитарних режи­мів, що існують у сучасному світі, є система, запропоно­вана польським політологом Є. Вятром. Відповідно до цієї класифікації виділяють:

1. Військові режими. Вони виникають, як правило, внаслі­док державного перевороту, путчу (нім. риївсН — пере­ворот) — захоплення влади диктатором або військовимугрупованням, що супроводжується знищенням опози­ції, репресіями по відношенню до політичних діячів ко­лишньої влади. В силу того, що значна частина такихпереворотів у XX ст. відбувалася в країнах ЛатинськоїАмерики, в сучасній політичній практиці військове абополітичне угруповання, що прийшло до влади неконституційним шляхом і здійснює дикта­торське правління методами'терору, на­зивається хунтою (ісп. ]ипіа — об'єднан­ня, збори, від назви вищого органавиконавчої влади в іспаномовних краї­нах). Прикладами військових режиміввиступають диктатура «чорних полков­ників» у Греції (1967-1975), військовийпереворот у Панамі (1968), хунта Піно-Августо Піночет _{чета в Чил} (1973}-1989) та ін.

2. Традиційні режими, що одержали найбільше поши­рення в державах з абсолютною формою монархічно­го правління, для яких характерна або відсутність органів представницької влади, або їх жорстке підко­рення монархові, зосередження в руках глави держа­ви всієї повноти влади, легітимність якої носить тра­диційний характер. До таких режимів відносяться політичні системи країн арабського Сходу — Саудів­ської Аравії, Оману, Брунею та ін. Різновидами да­ного виду політичного режиму є:

• клановий авторитаризм у традиційних суспільст­вах, заснований на етнічних або сімейно-родовихвідносинах (Заїр, Гватемала);

• національний авторитаризм, для якого характернеправління певної етнічної групи (Туркменістан,Узбекистан);

3. Теократичні режими, що характеризуються концент­рацією реальної влади в руках духівництва аборелігійного лідера (навіть при можливому існуванніпредставницьких органів влади і президента як гла­ви держави). Прикладом такого різновиду авторита­ризму виступає теократія в Ірані, що склалася післяреволюції 1979 р., коли реальну владу в країні захо­пив ісламський фундаменталізм на чолі з аятолоюХомейні.

4. Персоніфіковані режими — режими особистого прав­ління, у яких влада належить лідерові, що спираєть­ся не на політичні інститути, а на репресивно-полі­цейський апарат. Прикладами такого режиму є режи­ми їді Аміна в Уганді, Саддама Хусейна в Іраку.

5. Неоавторитарні режими, які характеризуються зосе­редженням влади в руках правлячої еліти при фор­мальному існуванні опозиції й системи конкурентнихвиборів. Прикладом такого типу режиму може слу­жити неоавторитаризм у Мексиці, а також у Росії табільшості країн — колишніх республік СРСР.

Велика розмаїтість форм авторитаризму в сучасному світі пов'язана з багатьма факторами, серед яких: слабкий економічний розвиток, політична модернізація, трансфор­мація партійних систем, перехід від тоталітаризму до де­мократії та ін. Тому, крім розглянутих видів авторитариз­му, у сучасній політичній науці виділяють:

• однопартійні режими¹ (Єгипет при Насері, Аргентинапри Пероні); ¹Мухаев Р. Политология. - М. : ПРИОР, 1997. - с. 162.

-корпоративний авторитаризм², різновидами якого єтіньовий авторитаризм — влада тіньових (кримі­нальних) угруповань, бюрократичний авторита­ризм — (фр. — Ьигеаисгаґіе, букв. — панування кан­целярії, від фр. Ьигеаи — бюро, канцелярія й гр. кга-іо$ — влада) — влада, здійснювана закритою групоючиновників, адміністративно-управлінським апара­том, що спирається на армію та силові державні струк­тури, а також олігархічний авторитаризм — влада, заснована на сполученні політичного й економічного панування (Філішііни при Маркосі); ² Желтов В. Политология. — Ростов н/Д: Феникс, 2004. — с. 244.

-популістські режими¹ (лат. рориіиз — народ), орієнто­вані на завоювання популярності в широких мас за допомогою демагогії, використання стереотипів і мі­фів, маніпулювання суспільною думкою, широкого ви­користання форм безпосередньої демократії — вибо­рів, референдумів, а також різноманітних форм полі­тичної участі громадян (мітингів, демонстрацій та ін.) з метою штучної легітимації влади (Лівія, Білорусь). ¹ Политология / Под ред. . М. А. Василика. — М: Юрисгь, 2001. — с. 247.

Авторитаризм може виникати як перехідний режим при модернізації традиційних держав, при лібералізації тоталі­тарних режимів, виступаючи формою посттоталітарної трансформації суспільства (Південна Корея, Китай).

«Нині нації й економіка належать у різних країнах до настільки не-^ схожих епох, що в наявності — крайня розмаїтість політичних структур. Держави, що досягли лише національного рівня, очевидно, не можуть допускати суперництва партій, що тяжким тягарем лягає на розвинені країни. Держави, що проходять початкові стадії індустріалі­зації, теж виявляються в скрутному стані, коли мова заходить про те, щоб встановити конституційно-плюралістичні режими, тобто допусти­ти боротьбу партій».

Арон Р. «Демократія і тоталітаризм»

Демократичний (від гр. сіетоз — народ, і кгаіоз — влада) політичний режим у самому загальному вигляді може бути охарактеризований як форма організації та функціонуван­ня політичної системи, при якій всі члени суспільства ма­ють рівні можливості реалізації своїх прав і свобод.

«Демократія, якщо дати коротке визначення, — це політична систе­ма, в якій громадяни користуються сукупністю основних громадян­ських і політичних прав і де провідні політичні лідери обираються в ході вільних та чесних виборів і діють в межах закону».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К.,Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

У політичній науці до середини XX ст. склалося кілька різних моделей демократії. Так, у межах теорії політичних еліт під демократією розуміється прав­ління еліти, засноване на відкритомумеханізмі її рекрутування, що забезпе­чує її постійний зв'язок із суспіль­ством {теорія демократичного елітиз-му), або ж влада, заснована на конку­ренції між різними елітними групами,що запобігає формуванню цілісної елі­тарної групи (теорія плюралізму еліт).

Дані елітистські теорії, що поєдна­ли теорію демократії й класичні елітарні уявлення про суспільство, які Иозеф Шумпетер традиційно заперечували саму можли­вість існування демократії, спираються на так звану кон­цепцію конкурентної демократії Й. Шумпетера. Конку­рентна теорія виходить із розуміння демократії як пред­ставницької влади, вибраної шляхом вільних конкурентних виборів більшістю при збереженні гарантій меншості.

Таким чином, за Шумпетером, стає можливим таке прав­ління політичних еліт, що здійснюється за згодою народу та під його контролем.

«Демократичний метод — це такий інституціональний механізм для сприйняття політичних рішень, за яким окремі індивіди одержують право на прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за го­лоси виборців. Принцип демократії в такому випадку означає, що кер­мо влади повинно бути передане тим, хто має підтримку більшу, аніж

інші конкуруючі індивіди або групи».

Шумпетер Й. «Капіталізм, соціалізм і демократія»

З позицій партісіпаторної теорії (англ. рагіісіраіе — участь) демократія, навпаки, полягає в особистій участі народу в політичному житті, а про ступінь демократичнос-, ті тієї чи іншої політичної системи можна судити за мож­ливостями прямої участі мас в управлінні.

Насправді, конкурентна та партісіспаторна теорії демо­кратії не суперечать одна одній, а акцентують увагу на різ­них організаційних і правових формах ЇЇ здійснення: пред­ставницькій та безпосередній (прямій). Представницька демократія виявляється в діяльності сформованих народом (виборцями) органів державної влади і самоврядування; пряма — здійснюється шляхом безпосереднього волевияв­лення громадян на виборах і референдумах.

«У маленьких політичних системах, подібних до місцевих співтова­риств, «народ» має можливість безпосередньо брати участь в обго­воренні, визначенні та проведенні в життя суспільного курсу. У біль­ших політичних системах, до яких відносяться сучасні держави, демо­кратія повинна, здебільшого, здійснюватися через опосередковану участь у виробленні політичного курсу. Вибори, конкуренція політич­них партій, незалежні засоби масової інформації та представницькі ор­гани уможливлюють певний рівень демократії, певний рівень «правлін­ня народу»».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

У реальному політичному житті кожна демократична політична система має свої особливі, специфічні риси. Але, незважаючи на розбіжності, можна виділити такі загальні характеристики демократичного політичного режиму:

1. політичний плюралізм (лат. ріигаііз — множинний) —принцип, що припускає вільне співіснування різнихідеологічних течій, партій, політичних і громадськихорганізацій, рухів, а також різноманіття форм полі­тичної діяльності й вираження політичних інтересів;

2. верховенство права — домінування закону в усіх сфе­рах громадського життя, високий ступінь реалізаціїправ і свобод людини;

3. виборність органів державної влади, їх залежність віднаселення та регулярна змінюваність;

4. реалізація принципу розподілу влади, відповідно доякого державна влада поділяється на три рівноправ­ні і незалежні гілки — законодавчу, виконавчу і судо­ву, що запобігає ЇЇ концентрації в руках однієї особиабо окремої соціальної групи;

5. наявність розвиненого громадянського суспільства, підяким розуміється сукупність неполітичних відносину суспільстві (економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних), вільних від пря­мого втручання з боку органів державної влади.

Поява в середині — кінці XX ст. ці­лої низки теорій демократії {ціннісної, економічної, раціонально-утилітарної, інституціональної, модернізаційної та ін.) призвело до розмивання змісту са­мого терміна «демократія», під яким стали розуміти форму політичної ор­ганізації суспільства, засновану на ви­знанні народу основним джерелом влади, і певний філософський, світо-

глядний ідеал людського буття, і форму політичної участі, і моделі діяльності різних суспільних інститутів, і багато чого іншого. Тому для характеристики демократії саме як форми політичного режиму (на відміну від «демократії» як ідеального типу влади), американський політолог Р. Даль запропонував використовувати новий термін — «поліархія» (гр. роп — множинність, і агсЬе — влада).

Невід'ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі обов'язкові якості політичної системи, як плюралістич-ніспгь і опозиційність.

«Поліархія — це специфічний вид режиму для управління сучасною державою — режиму з характеристиками, які виразно відрізняють його від усіх інших режимів, що існували до XIX століття, а також від більшості сучасних режимів, що встановилися в націях-державах. . . — режим, заснований на відносно високій терпимості до опозиції (до тих, хто протистоїть діям уряду), на широких можливостях впливати на по­ведінку уряду й навіть на можливості зміщення мирним шляхом різних

офіційних осіб».

Даль Р. «Поліархія: участь і опозиція»

Роберт Даль виділив низку умов, необхідних для існу­вання сучасної політичної демократії (або, за Далем, «по­ліархії»):

1. Контроль за рішеннями уряду конституція покладаєна офіційних осіб, які обираються народом.

2. Дані офіційні особи періодично обираються за допо­могою чесно проведених виборів, що виключаютьбудь-який примус.

3. Практично все доросле населення має право обиратиофіційних осіб.

4) Практично все доросле населення має право претен­дувати на виборні посади.

5. Громадяни мають право висловлювати свою думку,не побоюючись переслідування з політичних моти­вів.

6. Громадяни мають право одержувати інформацію зальтернативних джерел інформації, які перебуваютьпід захистом закону.

7. Громадяни мають право створювати незалежні асоці­ації й організації, включаючи політичні партії та гру­пи інтересів.

Американські політологи, провідні спеціалісти центру європейських досліджень Стенфордського університету Ф. К. Шміттер та Т. Л. Карл, відзначають, що дані Уїмови в цілому вичерпують сутність демократії, але пропонують додати до списку Р. Даля ще дві умови:

8. Обрані народом офіційні особи повинні мати можли­вість здійснювати свої конституційні повноваження, не зазначаючи протидії (навіть неформальної) з боку інших офіційних осіб. Демократія опиняється в не­безпеці, якщо військові або співробітники державних установ чи підприємств мають можливість діяти не­залежно від виборних керівників і, тим більше, на­кладати вето на рішення народних обранців.

9. Держава повинна бути суверенною і діяти незалежно від політичних систем більш високого рівня. «Даль та інші сучасні теоретики, — відзначають вчені, — очевидно, вважали дану умову очевидною, оскільки вели мову про формально незалежні національні держави. Однак після розподілу сфер впливу, укладення безлічі неоколоні­альних угод, виникнення союзів і бло­ків проблема автономії стала досить серйозною. Чи є по-справжньому де­мократичною система, якщо виборні керівники не здатні прийняти обов'яз­кові для всіх рішення без їх затвер-дження ззовні? Це питання стає досить суттєвим, навіть якщо зовнішній

вплив виходить із демократичної держави, а внутрішня влада здат­на тією чи іншою мірою їй про­тистояти (як у Пуерто-Рико). У протилежному випадку, як, на­приклад, у республіках Прибал­тики, воно виявляється принци­повим»¹.

¹ «Что єсть демократій»? — ]оигпа1 оі Оетосгасу. — Зиштег 1991, Уоіи-те 2, ШтЬег 3, р. 75-88.

Перелік умов і процедурних норм дозволяє визначити, що таке демокра­тія. Але він нічого не говорить про те, зауважують вчені, як реально функціонує демократична система правління. Найпростіша відповідь: «Згідно з волею народу». Більш складна: «Відповідно до колективної волі по­літиків, які діють в умовах обмеженої невизначеності»². Там же.