5. Політичний режим демократії.

Поняття, суть демократії.

Демократія (від грець, demos - народ і cratos - влада) - народовладдя - одна з основних форм правління, політичної і соціальної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно зв 'язаний з республіканською формою держави. Демокра­тія, демократизм, демократизація та демократичність не одне й те ж: демократизм - це характеристика режиму, засобів правлін­ня, методів, що застосовуються, спосіб політичних відносин і по­ведінки влади. Тому демократичним, в принципі, може бути не тільки республіканська, але й монархічна держава, особливо су­часна, коли монархія відіграє номінальну роль. Реальна демокра­тія - форма, різновидність держави, що характеризується ви­знанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх ви­борчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменування демократії для держав різних політичних форм правління, але з подібними режимами. Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші мо­нархічні форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія, військова, племінна демократія попереддержавних етапів політичного розвитку людства. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновидність організації держа­ви-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та in.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), »й всі громадяни, що користуються рівними правами на управлін­ня державою. Демократія - форма устрою будь-якої організації, наснована на принципах рівноправності її членів, періодичної ви­бірності органів правління і прийняття рішень в них за більшістю. Демократія визначається як заснований на певній системі цінно­стей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Де­мократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть грома­дян в управлінні та ін. В Греції демократичні форми устрою дер­жави тривалий період чергувались із різноманітними формами монократії (тираніями, деспотіями), в Стародавньому Римі рес­публіканська демократія протягом декількох століття передувала правлінню монархічного імперського типу. В Середньовіччя неодноразово виникали демократичні міста-держави, де в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу (Голландія, Венеція, Женева, Новгород та ін.) реалізувалися де­мократичні принципи управління. В Новгороді вічові збори оби­рали релігійного володаря, республіка носила теократичний ха­рактер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру ви­рішувалися на народному віче. Соціальна і політична свобода, представництво влади і суверенність народу - основні риси де­мократичного правління державою.

Суть афінської демократії як різновидності організації, що існу­вала в Стародавній Греції, полягає в тому, що владою в ній воло­діла не одна особа - монарх, тиран і не група осіб - аристокра­тія, еліта, олігархія, а всі громадяни, які вільні і рівні, брали участь в управлінні державними справами, а думка більшості мала вирі­шальне значення. На думку Платона, практично єдино можли­вою формою демократії стає влада натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон'юнктурних інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши перемогу над деяки­ми своїми супротивниками знищують їх, інших виганяють, реш­ту урівнюють в громадянських правах і праві заміщення держав­них посад. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім на­зви. Запозичуючи з античності два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в процесі прийняття політичних рішень» філо­софи Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо сформулю­вали класичну теорію демократії, доповнивши її ідеєю «загаль­ного добра для всіх», що створюється на основі загальної волі. Пізніше економіст Йосиф Шумпетер висує у вигляді суб'єкту політичної дії індивіда, а не більшість або народ. Індивіди бо­рються за владу, народ - голосує, вибираючи гідних. Відповідно, І актуалізувалася проблема політичного лідерства. В теорії знахо­дять виправдання політичні партії.

За плюралістичною теорією демократи політичний процес ро;і глядається не як взаємодія окремих індивідів, а як взаємодія груп і групових інтересів. Відбувається зміщення акценту в уявленнях про демократичну систему - від ідеї правління більшості народу до ідеї захисту меншості згодом виникла елітарна теорія демо­кратії, що виходить з більш прагматичної настанови: влада в дер­жаві завжди належить меншості - еліті, тобто вузькому колу осіб, обраних управляти, керувати, володарювати. Політичний процес -це боротьба різноманітних груп інтересів за владу. Реалії життя такі, що народ від політики усунений. Але партісипаторна тео­рія демократії ґрунтується на необхідності забезпечення людям максимальної участі в політичному житті. Якщо ж неможливо безпосередньо реалізувати пряму демократію, то вже у всякому випадку необхідно створити політичну систему, що поєднує прин­ципи прямої і представницької демократії. В сучасних умовах є й інші форми демократичного правління державою.

Основні риси демократичного режиму

При всій різноманітності політичних про­блем, що висуваються сучасним життям загальним є демократичне їх вирішення. В демократії визначається той тип влади і той механізм її здійснення, що дозволяє найбільш безболісно кожній особі досягти цивілізованого, нормального життя. Однак у світі в сучасних умовах немає держав, де б демократія реалізо­вувалася повністю і могла б вважатися відносно ідеальною, зраз­ковою формою державного ладу, механізмом здійснення влади. З 226 країн світу в 79 країнах уже встановився демократичний політичний режим. Основу демократичного режиму складає еко­номічно незалежна особистість, яка володіє вільним вибором сфер діяльності і зв'язує своє буття з результатами власної діяльності. Така незалежність досягається тільки в умовах соціально закріп­лених пріоритетів особи перед суспільством і приватною власні­стю перед власністю державною. Економічно незалежні громадя­ни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні терміни представників в органи місцевого і державного управлі­ння. Конкуренція між громадянами за проведення представників в органи влади відображається в змаганні політичних партій. Полі­тична партія, представники якої складають більшість в обраних органах, стає правлячою, одержуючи більшість місць у різноманіт­них представницьких органах і займаючи ключові пости в струк­турах виконавчої влади. Інші політичні партії можуть або всту­пати в блоки з партією, що править, або створювати політичну опозицію. Так забезпечується міцна легітимація (законність) влади, переборюється політичне відчуження громадян, що сприяє стабіль­ності всієї політичної системи.

Демократичний режим, однак, не зводиться до захисту прав більшості, а забезпечує права меншості і в виборчій системі, і в представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення конренсусу з меншістю і опозицією. Критика влади і будь-яких її представників - атрибут демократичного режиму. Але консен­сус, взаємодія і згода, спрямовані на відвернення гострих конфліктів, що складають основу вироблення мирних форм роз­в'язання соціальних колізій шляхом постійного діалогу проти­борствуючих сторін. Поза ринковою економікою демократичний режим неможливий, оскільки саме ринок визначає зацікавленість громадян у діяльності, вільної від політичної влади і утворює різноманітні структури громадянського суспільства. Громадянсь­ке суспільство - передумова і умова демократичної політичної системи. В громадянському суспільстві представлені і конкретні інтереси людей, і баланс їх реалізації. Спираючись на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої і судової влади, демократичний режим сам є їх продуктом, який зводить в ранг нескороминучого завдання захисту законними за­собами інтересів особи. В захисті інтересів особи як стрижневій основі демократії, фокусується різноманітність демократичних форм, засобів людської діяльності.

Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька фор­ма - основна форма здійснення державної влади в демократич­ному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народ­не представництво. Безпосередня форма демократії допускає пря­ме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збо­ри, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держа­ви, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм пред­ставникам, беруть на себе обов'язок поважати і підтримувати ЇЇ, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний режим існує як сис­тема взаємних політичних обов'язків влади та народу.

Представницька демократія «правління народу, обране наро­дом і для народу». Такий політичний режим демократії повинен відповідати трьом вимогам: чесні, змагальні, вибори, що регулярно проводяться; уряд формується внаслідок виборів; демократія за­хищає права особи і меншості. Але демократичні політичні систе­ми діляться на дві: президентську і парламентську. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська модель допускає наявність законодавчого органу - парламенту, однак в ній вико­навча влада не підпорядкована безпосередньо парламенту. Кла­сичний приклад президентського режиму - США. Президент виступає як глава держави і як безпосередній керівник виконав­чих структур. Але президент стає диктатором, тому що повнова­ження строго визначені, і не володіє законодавчою владою, обме­жений в діях рішеннями Конгресу. Парламентський варіант демократичної політичної системи базується на тому, що виконавча влада в тому або іншому ступені істотно випливає від пар ламенту. Різні країни реалізують три основних типи парламент ського режиму: правління однопартійної більшості, коаліційне прав ління і консенсусне правління. Ефективність і гнучкість управління, основаного на суміщенні ідеї самоврядування і полі тичної участі, багато в чому нейтралізує негативні тенденції відчу женості людей від політичного процесу. Основний механізм, яким досягається представництво інтересів різноманітних груп (партій них, корпоративних і етнічних) - парламентаризм як система правління, основана на принципі розподілу влади і верховенстві виборних органів. Звичайно ж, сучасна парламентська демократія далека від ідеального народовладдя.

З різноманітними підходами до визначення суті і змісту де­мократичного режиму і самої демократії зв'язана і неоднозначність їх тлумачень. З давнини існує два підходи: нормативний і описо­во-емпіричний (досвідний). Формування ідеальної моделі демо­кратичного режиму, обґрунтування його переваг у порівнянні з іншими формами управління суспільством і допускає норма­тивний підхід. Виходячи з належного, вимог політичної свідо­мості, політичної культури і будується реальне політичне життя. Аналіз демократії, демократичного режиму в реаліях життя, до­свіду існування і діяльності з допомогою описово-емпіричного підходу дозволяє визначити їх властивості уточнювати, а іноді і переглядати їх суть і зміст. Звичайно ж, демократія - влада на­роду або «правління народу, обране народом і для народу» ви­ступає нормативним ідеалом, а не характеристикою реальних де­мократичних держав. Отут-то і є внутрішні суперечності. Суть суперечностей полягає в тому, що влада народу означає самовря­дування народу, а звідси випливає і заперечення політичного панування владних структур, засобів і форм примушення та інших атрибутів держави. Звичайно ж, справжнє народовладдя несуміс­но з існуванням держави. Але в реальному житті демократія ніде і ніколи не існувала без держави. І відмирання держави в сучас­них умовах (як і в найближчій перспективі) - ілюзія, утопія. Демократія як народовладдя виступає орієнтиром, метою полі­тичного розвитку суспільства.

В повсякденному житті, враховуючи різноманітність суспіль­них явищ, свободу людини і неминучу розбіжність інтересів і праг­нень, устремління різних людей, соціальних спільностей, а також необхідність соціальної системи управління, реальна демократія -влада більшості над меншістю. Проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості - умова для розуміння демократії. Визначаючи зміст демократії, відомий англійський філософ Карл Поппер, відкидаючи питання про правління наро­ду, зосереджує увагу на проблемі зведення до мінімуму шкоди, що можуть завдати суспільству негідні правителі, і які необхідно створювати політичні, соціальні інститути і механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати. Виходячи з моральних настанов, Карл Поппер вважає, що взагалі ніхто не може бути суве­реном, тобто володіти правом використовувати владу за бажан­ням і розсудом, відкидає концепції демократії, що визначають особливу мудрість або безпомилковість «гласа народного». Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати можливість впливати на політику тоді, коли того побажають, що бюрократи, В також обрані особи повинні вважатися слугами народу і вести себе відповідно, що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажання та пріоритети більшості, поважати меншість. Демократія - система, в якій правителі можуть бути замінені мирно, а тиранія - система, де зміна правителя без кровопролит­тя не обходиться. Авторитет влади, держави базується на прин­ципі забезпечення державою рівного захисту прав і свобод всіх громадян і на підпорядкуванні їх законам. І хоча різноманітні сучасні демократичні держави відрізняються одна від одної різно­манітними рисами, властивостями, особливостями, але всім де­мократичним державам притаманні загальні визначальні риси: по-перше, визнання народу джерелом влади, сувереном в дер­жаві; по-друге, рівноправність громадян; по-третє, підпорядку­вання меншості більшості при прийнятті рішень та їх реалізації; по-четверте, обрання основних органів управління держави.

Демократично організоване суспільство.

Риси соціального життя.

Складність соціальної структу­ри і зумовлена нею різноманітність соціального життя. Плюралізм соціальних організацій та форм її життєдіяльності.

Розвиток соціальної активності мас. Демократизація й організація соціального життя. Самовиявлеп-

I пя інтересів соціальних спільнот.

І Свідома, вільна, відкрита соціаль­на боротьба, результатами якої є реформи.

Розвиток демократичних форм

[ життя соціальних спільнот як умо­ва соціальної еволюції.

Риси політичного життя.

Різноманітність форм політично­го життя різних соціальних спільнот. Плюралізм політичних організацій, розмаїття форм їх політичної діяль­ності. Розвиток політичної актив­ності мас. Демократизація й органі­зація політичного життя.

Волевиявлення політичних інтересів соціальних спільнот. Відкрита політична боротьба, що здійснюється шляхом демократич­них реформ. Пошук мирних шляхів ослаблення гостроти конфліктів.

Розвиток політичної демократії як усунення можливості політич­ної революції.

В сучасних умовах демократизація суспільства має глобальні масштаби і включає в свій зміст не тільки зміни в політичній сфері, але й зміни в суспільстві, що тягне за собою глибокі зру­шення в структурі влади. Влада ж шляхом різноманітних еконо­мічних, політичних і культурних перетворень робить соціальну еволюцію людства не тільки більш стабільною, але й більш динамічною. Однією з важливих умов невідворотності демократизації виступає закладена в природі людини постійна тяга до особисто го, творчого самоутвердження; тяга що згодом робить неминучим встановлення такого соціального і політичного порядку, яким рахувався б з нею. Людська природа не піддається перекувашпм і переплавці - це базове становище вже не можна ігнорувати: полі тичні режими, що намагалися це зробити, ганебно зійшли з полі тичної арени. Природно, демократизація - незворотний процес Невідворотність зовсім не виключає тимчасових гальмувань і відкочування в різноманітних сферах суспільства, що йде по шляху демократизації. Не секрет, що починаючи з кінця 80-х років XX ст відбувається крутий поворот у політиці праворуч. Це спроба формування повномасштабного конкурентно здатного виробник тва на приватновласницькій капіталістичній основі, що веде до значної нерівності за прибутками різних соціальних верств. При родно, це означає глибокі зрушення і в політичному курсі (орі єнтація суспільного розвитку, його рух розрахований на задово лення інтересів могутніх соціальних верств та інших суспільних груп), тобто відбувається капіталізація суспільства і в політик ному режимі організація соціальних взаємодій всередині суспіль­ства, між ним і державою і всередині держави. Принципове зна чення має прийняття оптимального політичного курсу, тому що політичний курс - головна передумова максимально демократии ного режиму. Розгорнуто демократичний режим реалізується лише при такому політичному курсі, що створює широкий соці­альний консенсус.

Для політичного життя XX ст., на відміну від попередніх століть, характерне те, що в сучасних умовах стало можливим політично регулювати динаміку екологічного життя, переорієп товувати напрямки екологічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а, отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному визначенням політичної діяльності. В сучасних втрачає актуальність питання бідності для майже двох третин населення світу. Розуміння класового підхо­ду, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйняте для сучасних оцінок багатьох проблем, самобутності культур та ін. Ці проблеми сягають корінням не в класові відно­сини, не в існування експлуатації, капіталізму, а в природу су­часної цивілізації індустріальної і постіндустріальної. Широкого розвитку в країнах Заходу та й в ряді регіонів Сходу набула демократія. Це сприяло тому, що політичні партії, що виражали інтереси більшості, одержали можливість завоювати владу. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. Суспільство соціально стає багатошаровим, різноманітним. Чи сельно зростають міжкласові, маргінальні групи, виникають гру пи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями ти ін. Широкого розвитку набирають масові суспільні рухи, як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає полі­тичним та правовим інструментом, засобом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. Інтереси широких мас, екологічні, національні, групові, відчутно впливають на політику, її реаліза­цію, утвердження миру на планеті. Фактором зближення людей різного соціального походження виступають і масові рухи, наби­рають в сучасних умовах широкого розвитку зближення різнома­нітних соціальних спільностей людей, що само по собі теж якось мірою консолідує діяльність політичних партій. Різноманітне різнобарвне і політичне життя світового співтовариства, яке в су­часних умовах не зводиться до необхідності соціальної революції. Новою своєрідною реальністю, умовою виживання стає для люд­ства глобалізація політичного життя. Виникають можливості до­мовленостей, пошук шляхів мирного вирішення проблем полі­тичних, соціальних, економічниХі духовних, встановлення консенсусу взаємодії. Все це умови існування людства, рушійна сила політичного процесу. Політичне життя, завдяки зростанню поінформованості, стає надбанням широких народних мас, які активно включаються в політику, в суспільне життя. Особли­вості розвитку політики і політичного життя сприяли стабілі­зації суспільного життя, цілісності, єдності, соціальній впоряд­кованості, плюралізму своєрідності політичного простору активності та ін. Політична стабільність суспільства ~ такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерними в ос­новному сталість і збереження функціонування політичних інсти­тутів, порівняно стабільний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни в полі­тичній сфері.