45.Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини.

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та ін. міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Йдеться про своєрідні взірці, «еталони», на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності держави та ін. учасники суспільного життя.

 Діалектика універсалізації.

Як відомо, у XX—XXI  століттях  однією  із  загальних  тенденцій  розвитку інституту прав людини є його глобальна універсалізація.

        У змістовному аспекті  зазначена тенденція знаходить прояв у тому, що нині абсолютна більшість держав:

      визнали   існування проблем здійснення і захисту

невід’ємних, „природних” прав і свобод людини та необхідність поступового розв'язання таких проблем;

 погодились  із  закріпленням  у  Загальній  декларації  прав

людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних національних законів);

 домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів, котрі  ними  ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних державах  часницях та піддавати  його своєму  контролю і впливу,  а  також дали  згоду  на  виконання  рекомендацій  і рішень цих органів;

  дійшли консенсусу щодо процедури розгляду  питань, пов'язаних із порушенням  прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення.

Диверсифікація змісту  прав людини.

Ця, друга, тенденція найчастіше   знаходить свій прояв процесі розв'язання (теоретичного і практичного) таких проблем:

 з’ясування  сутності  (визначення  поняття)  феномена  прав

людини та можливостей його однозначного розуміння;

  „дозування” прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного  змісту  й  обсягу  шляхом  встановлення  певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

 витлумачування прав людини як неодмінної умови їх

реалізації, охорони і захисту  та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному (континентальному) рівнях.

 Абсолютний  універсалізм.  Окремі  науковці  обстоюють можливість застосування  у всесвітньому  масштабі єдиної, універсальної  концепції  прав  людини.  Зокрема,  А.  Робертсон стверджує, що  права людини належать індивіду внаслідок самого  факту  належності  до  роду  людського  і  мають  бути гарантовані   на основі принципу рівності  (без жодної дискримінації). Неприпустимими  є будь-які відмінності на основі принципу  регіоналізму:  африканець  або  американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат.

 Синонімом терміно-поняття  абсолютного  універсалізму, яке традиційно  характеризує  моральні  поняття  певного суспільства, слід  вважати поняття монізму  (останнє використовується  нами  для  характеристики  елементів  змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член  певного  суспільства може не лише  може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівноцінними способами.  Іншою  тезою  їхнього  вчення  є  те,  що  моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних цінностей.

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей обмежуючись,   проте,   визнанням самого факту існування  такої  системи). Однак  їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації  суспільного  життя  немає  ієрархічних  відносин,  а також  у  тому,  що  існує  певний  мінімум,  „поріг”  моральних цінностей,  забезпечуючи  дотримання  яких  суспільство  може організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Культурний релятивізм. Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у поступовому формуванні єдиної  всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які є  сукупністю  систем  соціально-культурних  цінностей,  що  не взаємодіють і не збігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об’єктивним  критерієм, якому має відповідати  внутрішня політика кожної держави.