7. Становлення адвокатури за радянських часів.

Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незва¬жаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режи¬му. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.

Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провін¬ційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.

Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адво¬катури скасовувалися іститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь-якому громадянину (громадянці), який мав цивільні пра- ва. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступе¬ня дореформених (реформи 1864 p.).

Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехід¬ним періодом для адвокатури.

Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіцій¬ним актом нової влади, який містив спробу створення нової — радянської адвокатури.

Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що ЗО листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.

На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918р., приймається Декрет № 2, який був вида¬ний на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахис¬ників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.

11 травня 1920 р. Радою народних комісарів видається Постанова «Про реєст¬рацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції прий¬мається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.

Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціону¬ванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.

Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійсько-му з'їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що мож¬ливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури — або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з'їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.

25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру.

Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціаліста¬ми — членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отрима¬ли вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.

Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаю¬чись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.

1.6. Адвокатура України у 1922—1931 pp. Керівні органи

адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 р.

Нормативні акти, що регулювали організацію та діяльність

адвокатури України у цей період. Порядок набутій статусу

адвоката в ці роки.

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, дер¬жавних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв'язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.

З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адво¬катуру не привели до успіху.

1.7. Адвокатура України у 1931—1939 pp. Форми діяльності адвокатів, правове та фінансове становище об'єднань адвокатів, оплата праці адвокатів, організація контролю за діяльністю адвокатів та дисциплінарна відповідальність адвокатів.

Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).

22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.

1.8. Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність адвокатури у 1939—1962 pp. Правове становище колегій адвокатів та організація діяльності юридичних консультацій. Оплата праці адвокатів. Нормативні акти, які передбачали і регулювали питання оплати праці. Дисциплінарна відповідальність адвокатів та порядок оскарження дисциплінарних стягнень.

Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між ро- ботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком'юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов'язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов'язкові до вико¬нання колегіями адвокатів директиви.

У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надан¬ня юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.

Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.

У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов'язана з приходом до влади М. С Хрущова.

У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийня¬ли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися при¬ватною адвокатською практикою.

1.9. Правове становище адвокатури України у 1962—1980 pp. Законодавчі та нормативні акти, що регу-лювали діяльність адвокатури у цей період. Керівні органи колегій адвокатів та їх повноваження. Прийом та виклю¬чення із колегій адвокатів.

У 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положен¬ня про адвокатуру в УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвока¬тура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об'єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об'єднання осіб, які займаються адвокатсь¬кою діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допита¬ний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконан¬ням обов'язків захисника в даній справі».

У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств, установ, рад¬госпів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.

Конституція СРСР, яка була прийнята у 1977 p., включала статтю, в якій йшлося про адвокатуру (ст. 161), а 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР «Про адвокатуру».

Згідно зі ст. 159 Конституції (Основного Закону) України, прийнятої на поза¬черговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20 квітня 1978 р., для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно.

У Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури давалося в описовій формі: «Адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій». У той же час, у ст. 2 цього Закону йшлося про організацію та поря¬док діяльності, права та обов'язки адвокатів. Стаття 7 Закону закріплювала засади адвокатської таємниці: «Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше нада¬вав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв'язку з наданням юридичної допомоги».

Положення про адвокатуру Української СРСР 1980 р. в цілому повторювало Закон «Про адвокатуру в СРСР» (1979 p.).

1.10. Адвокатура України у 1980—1990рр. Нормативно-правові акти, що регулювали діяльність адвокатури у цей період. Створення Спілки адвокатів України. Мета, завдання, структура та органи Спілки адвокатів України.

5 червня 1981 р. було прийнято Закон України «Про судоустрій», ст. 15 якого була спрямована на забезпечення обвинуваченому права на захист. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ у суді. Правову допомогу при вирішенні справ у судах в Україні надають адвокати, а також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги, права й обов'язки адво¬катів, а також інших осіб, які мають право на зайняття правовою діяльністю і беруть участь у судочинстві, визначаються законами. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно. Такою є остання редакція ст. 16 Закону України «Про судоустрій» 1981 p., який втратив чинність у зв'язку з набуттям чинності нового Закону України «Про судоустрій». До 2001 р. редакція цієї статті була такою: «У судочинстві в цивільних і кримінальних справах адво¬кати надають юридичну допомогу громадянам і організаціям. Порядок подання юридичної допомоги адвокатами, права і обов'язки адвокатів, які беруть участь у судочинстві в цивільних і кримінальних справах, визначаються Законом України «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами України». У такій редакції її було викладено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій» (1994 p.). Перед цим ст. 16 діяла в своїй первісній редакції, а саме: «У судочинстві в цивільних і кримінальних справах адвокати подають юридичну допомогу громадянам і організаціям. Порядок подання юри¬дичної допомоги адвокатами, права і обов'язки адвокатів, які беруть участь у судочинстві в цивільних і кримінальних справах, визначаються законодавством Союзу РСР і Української РСР, а у встановлених законом випадках — і законодав¬ством інших союзних республік».

20 вересня 1990 р. в м. Києві у Будинку вчителя відбувся установчий З'їзд Спілки адвокатів України. З'їзд прийняв рішення про створення САУ і затвердив її Статут. Спілка має відділення в усіх областях України, АРК, містах Києві та Се- вастополі.

Крім Спілки адвокатів України в Україні діють ще ряд загальнодержавних гро- мадських організацій адвокатів — Асоціація адвокатів України, Асоціація моло¬дих адвокатів і ін. Чинне законодавство не обмежує адвокатів як у праві створю¬вати громадські організації так і входити в них.

1.11. Закон України «Про адвокатуру». Його підготовка, прийняття та введення в дію. Набуття статусу адвока¬та за цим Законом. Права та обов'язки адвоката, оплата праці та дисциплінарна відповідальність.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру», адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридич¬них осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Закон був прийнятий 19 грудня 1992 р. і вводився в дію Постановою Верхов¬ної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про адвокату¬ру» № 2888-ХП. Згідно з цим нормативно-правовим актом Верховна Рада Ук¬раїни постановила ввести в дію Закон України «Про адвокатуру» з 1 лютого 1993 р. Постановою встановлювалося, що свідоцтва на право заняття адвокатсь¬кою діяльністю видаються без складання кваліфікаційних іспитів особам, які на день прийняття цієї постанови є членами колегій адвокатів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям — юридичним особам. Крім того, Постановою було доручено Кабінету Міністрів України до 15 січня 1992 р. розробити та подати на затвер-дження Президенту України проекти Положення про кваліфікаційно-дисцип¬лінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури; внести пропозиції про приведення чинного законодавства та рішень Уряду у відповідність з цим Законом.

Цією Постановою були визнані такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 p., Положення про адвокатуру Української РСР і Закон Української РСР «Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР» від 31 жовтня 1980 р.