1.Охарактеризуйте взаємовідношення філософії з релігією та мистецтвом

Філософії належить особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона пов'язана з усіма її формами, але не зводиться до їх суми і не може бути сама зведена до якої-небудь із форм суспільної свідомості.

Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень наука, зокрема теорій, що пов'язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.

Священнослужителі завжди підкреслюють, що сферою науки, її першочерговою справою є дослідження лише фізичного світу, лише сфери поцейбічного. А потойбічне – сфера релігії і, можливо, філософії. Головним для сучасних релігій є стурбованість тим, щоб людство, захопившись земними проблемами, не забувало, що над ним існують вищі, вічні інстанції, які здійснюють невсипущий контроль та їх суд.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне – серцевина релігійних роздумів. Зв'язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв'язку.

2. Основні етапи розвитку філософії в Україні.

Перший період розвитку української філософії - князівська доба, починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філософія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філософських, етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична спадщина і патристика (твори отців церкви -Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.). Крім перекладів біблійних книг, античних, візантійських, болгарських авторів, творів отців церкви та їх тлумачень, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі. Серед них потрібно назвати «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Житіє Феодосія» Нестора, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського та ін.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності ("закону») та свободи ("благодаті»).

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (ХУІ-ХУШ ст.). Це так званий період бароко в українській культурі.

Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характерним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звичних уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення символічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури барокко стає «героїчна особа».

За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтенсивності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українському національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовних традицій, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф. Прокоповича і т. ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії.

Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX - поч. XX ст.). Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минулого нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.

БІЛЕТ 5