Сочевички

Сочевички – отвори в пери­дер­мі, за допомогою яких відбува­ється газооб­мін і ви­па­ровування во­ди. Со­че­вич­ки за функ­цією нагадують про­дихи в епідер­мі­сі, але вони складніші за будовою. Ці утвори добре по­мітні на гілках із гла­де­нь­кою по­верхнею, розташовані у вигляді боро­да­во­чок, в яких тканини, що ле­жать нижче, прорива­ються назовні че­рез покривну тка­нину. Сочевички помітні й на поверхні дея­ких плодів у вигляді дріб­них точок (яб­луня, груша). У біль­шос­ті деревних порід сочевички утворю­ють­ся вже на од­но­річ­них пагонах.

При утворенні сочевички в епідермі під про­ди­ха­ми починають інтен­сивно ді­ли­тися клі­тини і виникає фелоген. По­тім фелоген у напрямку до поверхні орга­на продукує клітини, які розта­шовуються пух­ко одна до од­ної. Нази­вають їх випов­нюючими клі­ти­нами. Під дією тиску ви­пов­нюючих клітин корок розтріскується, утво­рю­ється канал сочевички.

У молодих пагонів сочевички мають вигляд неве­ли­ких горбиків, які зазвичай безлад­но роз­та­шовані на їхній по­верхні. Із набли­жен­ням холодів фело­ген відкладає під випов­ню­­ючою тканиною шар за­ми­ка­льних клі­тин, які част­ково скорковілі та щі­ль­но зім­­кнуті між собою. Ці клі­тини за­кри­вають вхід до соче­вич­­ки, а навесні під тис­ком но­воутворених ви­пов­ню­вальних клітин шар замикальних клі­тин розкриває­ться. Існу­ють сочевички кілька ро­ків, роз­ростаються тан­гента­льно за рахунок діяль­нос­ті фе­ло­ге­ну.

Форма та розташування сочевичок у різних рос­­лин можуть бути різними: у бе­ре­зи вони витяг­нуті в гори­зон­тально­му нап­рямку у вигляді чорних стьожок у покрив­ній тканині, у клена сочевички видовжені вздовж стеб­ла, в бузини во­ни еліптичної форми і розкидані по стеблу. У деяких рос­лин, наприклад, у вино­граду, соче­вич­ки не утворю­ють­ся. Стебла таких рослин що­ро­ку звільняються від покривної тканини, внаслідок чого вся їх­ня поверхня стає про­никною для повітря.

Перед настанням холодів фелоген про­дукує під виповнювальною тканиною со­че­­ви­чок замикальний шар, який скла­дає­ть­ся зі скорковілих клітин. Між цими кліти­на­ми залишаються невеликі міжклі­тин­ники, тому повної ізоляції внут­рішніх тка­нин рос­лини від навколишнього сере­до­вища не бу­ває навіть взимку. Навесні замикаю­чий шар під тиском нових клітин, утворених фелогеном, розривається і со­че­вички зно­ву стають фізіологічно актив­ними.

Кірка, або ритидом

У більшості деревних рослин помір­но­го клі­мату (клен, груша, граб, дуб, сос­на та ін.) внаслідок багато­ра­зо­во­го на­ша­­ру­вання перидерм утво­рю­єть­ся кірка, або ритидом (від лат. „rutudo” – зморш­ку­ва­тий). Це мертва тканина, на зов­­нішній виг­ляд – дір­час­та, тріщинувата, вона май­же не­проникна для газів, води та пожив­них ре­чо­вин.

Кірка утворюється завдяки щорічно­му за­кла­данню нових шарів фелогену (су­цільним кільцем або окре­ми­ми ді­лян­ка­ми) та формуванню з них перидерм. Кож­на наступна перидерма закладається глиб­ше від поперед­ньої.

Зазвичай у деревних порід кірка по­чинає з’являтися в зрілому віці: в яблуні – на 6-8 році, в сосни в 8-10 ро­ків, у дуба – в 25-30-річному віці, у граба – че­рез 45-50 років. Тріщини в ній вини­ка­ють під тис­ком ново­ут­во­рених внутріш­ніх тканин стеб­ла та внас­лідок того, що клітини корка поступово відмирають. Мерт­ві тканини кір­ки не можуть розтягуватися і тому досить гли­бо­ко розтріс­ку­ються.

Дея­ким деревам властива лус­ку­вата кір­ка, яка відпадає непра­вильними ділян­ка­ми (сос­на, дуб, хінне дерево, платан). Кіль­цю­ва­та кірка утворюється тоді, коли пе­ри­­дер­ма закладається у вигляді цилін­дрич­них ді­­лянок у корі, як це спос­терігається у ви­но­граду, евкаліптів, кипарисів та ін..

Кірка – значно міцніша покривна тка­нина, ніж корок. Вона захищає стов­бури та багаторічні гілки від механічних впли­вів, надлишкового випаро­ву­вання води, ви­мер­­зання, вес­ня­них опіків, обгораннях при лі­сових поже­жах, проник­нення пара­зитів, від пошкоджень гризунами та ін. У народ­но­му гос­по­дарстві кірку викорис­то­вують для добування дубильних речовин, дьог­тю тощо.