- •1. Первіснообщинний лад на території України.
- •2. Скіфо-сарматський період.
- •3. Східні слов’яни в Ітис. До н.Є.
- •4. Передумови створення східнослов’янської держави. Політика перших київських князів.
- •5.Спільні риси та особливості правління перших київських князів.
- •6. Запровадження християнства. Значення цієї події для Русі.
- •7. Причини феодальної роздробленості Київської Русі.
- •8. Монголо-татарська навала та її вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Русі.
- •10.Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •9. Галицько-Волинське князівство кінця хііі - поч. Хіv ст.
- •11. Люблінська унія (1569 г.) Україна у складі Речі Посполитої.
- •12. Виникнення українського козацтва і Запорозької Січі
- •13. Козацько-селянські війни в Украине наприкінці хvi – в 30-і роки хviі ст. Та їх наслідки.
- •14.Причини, характер та рушійні сили Визвольної війни укр.Народу під проводом б.Хмельницького.
- •16. Вплив російсько-українського договору 1654 р. На подальший соціально-економічний та політичний розвиток України.
- •17.Пошук альтернатив історичного розвитку України в добу Руїни.
- •18. Суперечності політики гетьмана і.Мазепи.
- •19. «Конституція» Пилипа Орлика як спроба створення української правової держави.
- •20.Характеристика Гетьманщини 18 ст.
- •21.Причини та етапи ліквідації царським урядом залишків української державності у другій половині 18 ст.
- •22. Гайдамацький та опришківський рухи на Правобережній Україні середини й другої половини 18 ст.
- •23. Причини та зміс національного відродження в Україні першої половини 19 ст.
- •24.Виникнення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
- •25.Соціально-економічне та політичне становище на Західній Україні першої половини 19 ст.
- •26.Скасування кріпосництва в Росії та його особливості й наслідки в Україні.
- •27. Особливості розвитку промисловості в Україні наприкінці 19 ст.
- •28.Національні рухи в Україні другої половини 19 – на початку 20 ст.
- •29. Виникнення політичних партій в Україні на початку 20 ст.
- •30. Діяльність українських думських громад в 1 і 2 Державних думах російської імперії.
- •31.Особливості проведення аграрної політики п.Столипіна в Україні та її наслідки.
- •32.Україна в роки Першої світової війни.
- •33.Створення Української Центральної Ради, її лідери та політична програма.
- •34. Унр і Брестський мир. Причини та наслідки радянсько-української війни.
- •35. Внутрішня і зовнішня політика Української держави гетьмана п.Скоропадського.
- •41. Радянська політика колективізації на селі. Причини та наслідки голодомору 1932-1933 рр.
- •42. Сталінська індустріалізація України та її наслідки.
- •43.Сталінський терор в Україні 30-х років 20 ст. «Розстріляне відродження»
- •44. Україна в геополітичних планах фашистської Німеччини напередодні Другої світової війни.
- •45.Мета та зміст політики «радянізації» західноукраїнських земель напередодні Другої світової війни.
- •46. Німецька окупаційна політика в Україні у 1941-1944 рр.
- •47.Радянський та повстанський визвольні рухи під час Другої світової війни.
- •48.Економічне та політичне становище в Україні після Другої світової війни.
- •49.Сталінські репресії в Україні після Другої Світової війни.
- •50. Особливості процесів десталінізації в Україні за часів хрущовської відлиги.
- •51. Характер дисидентських рухів в Україні 60-80-х років 20 ст.
- •52.Причини застійних явищ в соціально-економічному і політичному житті України 70-80-х років 20 ст.
- •53.Обставини проголошення незалежності України у 1991 році.
- •54. Державотворчі процеси в умовах розбудови незалежної України.
- •55.Соціально-економічні проблеми становлення незалежної України.
- •56.Державна символіка незалежної України та її історичне походження.
- •57. Становлення та утвердження принципів зовнішньої політики незалежної України.
- •58. Становлення і розвиток митної служби Укр. В умовах незалежності.
- •60. Східна та західна діаспора.
30. Діяльність українських думських громад в 1 і 2 Державних думах російської імперії.
У Російській імперії революційно – визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. В Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.
Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулося в 1905р. в період розвитку революції по висхідній лінії:
червень – збройне повстання на панцернику «Потьомкін»
жовтень – загальний політичний страйк, що змусив Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи
листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом Шмідтом, виступ полку саперів в Києві на чолі з підпоручником Жаданівським
грудень – збройні повстання робітників. Вони не переросли в великі збройні постання і після їх придушення революція пішла на спад.
В Україні революція носила і національно – визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротби. Національних рух в період революції мав значні здобутки:
після Маніфеста 17 жовтня зявилася легальна українська преса
виникла культурно – освітня організація «Просвіта», яка мала філіали в багатьох містах України
відкрилися українські школи, здійснювалися спроби викладатися українською мовою в університетах
активну діяльність у першій Думі (1906р.) та в другій Думі (1907р.) розгорнулася українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували організацію — Центральну Раду. Її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під проводом Є. Чикаленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували М. Ковалевський, П. Христюк та М. Шаповал. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.
На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток української культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав, що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж російський уряд, виведе його з війни. Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національний рух може порушити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Центральну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але стратегічно розташовану меншість. Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.
Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегацію на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з великими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це визнання ознаменувало апогей впливу й авторитету Центральної Ради.
Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управління країною.
Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.
