48.Економічне та політичне становище в Україні після Другої світової війни.

Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала війна, стало включення Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль поляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєднання до УРСР земель, де західні українці складали більшість населення. В результаті у 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Особливо болісно переживали поляки втрату Львова — давнього бастіону польської культури.

Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків. Натомість у Радянську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої на Україні різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців для Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з німцями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської політики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн євреїв, що мешкали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не пережив майже ніхто, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на Схід.

Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості. Після війни на Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян.

Приєднання західних територій не привело до помітного збільшення відсотка українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення, яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі її суспільство з багатонаціонального перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.

49.Сталінські репресії в Україні після Другої Світової війни.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все - від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН-УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944- 1956 рр. - 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні- серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН - УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955-1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів - в 11 разів, екскаваторів - у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники - безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959-1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.