Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ДРЕ-Лекции.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

4. Механізми регулювання державного та приватного секторів економіки

Механізмам регулювання діяльності суб'єктів рин­кового господарювання у державному та приватному секторах економіки властива певна специфіка. З'ясу­вання змісту основних засобів державного регулювання відповідних процесів (прогнозування, програмування економіки, макроекономічне планування, державні за­мовлення і контракти) дає змогу чіткіше визначити функції кожного із секторів, проаналізувати провідні тенденції їх розвитку. У сучасних умовах господарю­вання особливого значення набуває окреслення механіз­мів ефективної взаємодії державних та приватнопід­приємницьких структур у ринковій економіці, можли­востей їх практичного використання в Україні.

4.1. Державний сектор економіки і його регулювальний вплив на розвиток ринкової економіки

Матеріально-фінансовою основою запровадження державного регулювання, засобом системного викори­стання комплексу важливих інструментів, методів, форм і механізмів відповідної управлінської діяльності є державний сектор економіки.

Господарюючі суб'єкти державного сектору еконо­міки виробляють визначені державою суспільно корисні товари і надають соціально значущі послуги. У цьому разі держава є не тільки регулятором ринко­вих господарських відносин, а й безпосереднім їх уча­сником — власником ресурсів, виробником товарів і послуг.

Державний сектор економіки — сукупність підприємств, органі-] зацій, установ, що здійснюють економічну діяльність і перебувають у державній власності та якими управляють державні органи або особи, призначені чи ними найняті.

Сфери і масштаби поширення державного сектору економіки у кожній національній системі господарю­вання є змінними. Загальними підставами, які зумов­люють необхідність створення державних підприємств, установ і організацій, є такі:

— у межах приватного сектору не можна досягти макроекономічного оптимуму (передусім у випадках природних монополій), а також утримувати низько­рентабельні або капіталомісткі, але потрібні для су­спільства виробництва і підприємства, куди приват­ний бізнес йти не хоче (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);

— держава прагне контролювати ті галузі, які вона вважає важливими для економіки або оборони країни, особливо коли виникає загроза переходу відповідних фірм під повний контроль ТНК;

— держава зацікавлена в розпоряджанні інструмен­тами регулювання господарської, зокрема інвестицій­ної, діяльності або модернізації економіки через відпо­відні програми в сфері НДДКР;

— слід забезпечити міжгалузевий перерозподіл ре­сурсів, якщо приватні господарюючі суб'єкти неспро­можні це зробити;

— необхідне проведення цілеспрямованої регіональ­ної політики, пов'язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів, створенням там нових виробництв, об'єктів інфраструктури, додаткових робо­чих місць.

Близьким до поняття «державний сектор економі­ки» є термін «державна власність», проте вони не тотожні.

Державна власність — належність державі певної частини нагро­мадженого національного багатства — матеріальних, культурних, інтелектуальних, інноваційних та інформаційних ресурсів.

Держава може використовувати ці ресурси на свій розсуд. Втілення прав власності від імені держави забезпечуюсь відповідні органи влади. Ресурси держава переробляє на суспільні товари і послуги, для вироб­ництва яких необхідні спеціальні господарські структу­ри — підприємства (організації, установи). Саме вони в сукупності утворюють державний сектор економіки. Органи державної влади: не є його складовими, оскільки не здійснюють переробки ресурсів, вони лише представ­ляють державу як правовласника і розпорядника дер­жавної власності, а також власника суспільних благ. Отже, державна власність і державний сектор економі­ки співвідносяться як капітал-власність і капітал-функція.

Для виробництва суспільно корисних товарів і послуг господарські організації державного сектору витрачають копати державного бюджету, а їх доходи слугують джерелом його поповнення. Проте державні фінанси є результатом функціонування економіки зага­лом, а не лише її державного сектору. Вони утворюють особливу сферу економічних відносин, яка пов'язана з розподілом, перерозподілом та споживанням частини сукупного суспільного продукту з метою утворення гро­шових фондів, необхідних державі для здійснення її функцій. Державні фінанси матеріалізуються в різно­манітних грошових фондах, які стають державною власністю. грому змішувати їх із поняттям «державний сектор» неправомірно.

За ринкової економіки грошові кошти, які перебува­ють у розпорядженні держави, можуть набувати форми державного! замовлення (державного контракту) і вико­ристовуватися на потреби державного і недержавного секторів, а також на різні урядові програми, реалізацію яких можно доручати приватним компаніям. Це ще одне підтвердження недоречності зарахування держав­них фінансів до складу державного сектору економіки.

Різноманітні організаційно-правові форми госпо­дарських структур, які входять до складу державного сектору економіки, визначаються законодавством окремої країни. Тому натепер не сформовано єдиного розуміння поняття «державне підприємство». Найча­стіше використовують визначення Європейського центру підприємств з державною участю (СЕЕР), згі­дно з яким державним підприємством вважають «будь-яке підприємство, в якому держава, державні органи або установи, інші державні підприємства є володарями, роздільно або спільно, прямо або опосе­редковано, частини капіталу». Розмір цієї частки або перевищує половину капіталу підприємства, або, залишаючись не основною частиною в капіталі під­приємства, дає змогу державі самим фактом свого існування або у поєднанні із специфічними правами мати реальну владу над підприємством. За висновка­ми експертів ООН, «державне підприємство повинне (як і будь-яке інше) займатися економічною діяльні­стю, володіти громадською правосуб'єктністю, права­ми юридичної особи і, окрім цього, повинно, безумов­но, так чи інакше належати державі або в іншій фор­мі контролюватися нею. Прибуток не може бути єдиною метою управління державним підприємством, на відміну від приватного бізнесу».

Можна зробити такі висновки щодо найсуттєвіших ознак підприємств державного сектору економіки:

1) підприємства повинні бути створені державою для досягнення певних цілей, переважно суспільних;

2) види господарської діяльності таких підприємств визначає держава в законодавчому порядку;

3) відповідні підприємства підконтрольні державі, вона повинна мати змогу впливати на їх діяльність через органи державної влади або уповноважених пред­ставників, призначених цими органами;

4) цілі діяльності таких підприємств подвійні: ство­рення певних суспільних благ виконання соціально-економічних завдань і отримання прибутку (доходу), тобто забезпечення комерційного ефекту. Цілі діалек­тично пов'язані, оскільки за умов організаційного відо­кремлення підприємств загального соціально-економіч­ного ефекту не можна досягнути без реалізації комер­ційних цілей;

Різноманітні організаційно-правові форми госпо­дарських структур, які входять до складу державного сектору економіки, визначаються законодавством окремої країни. Тому натепер не сформовано єдиного розуміння поняття «державне підприємство». Найча­стіше використовують визначення Європейського центру підприємств з державною участю (СЕЕР), згі­дно з яким державним підприємством вважають «будь-яке підприємство, в якому держава, державні органи або установи, інші державні підприємства є володарями, роздільно або спільно, прямо або опосе­редковано, частини капіталу». Розмір цієї частки або перевищує половину капіталу підприємства, або, залишаючись не основною частиною в капіталі під­приємства, дає змогу державі самим фактом свого існування або у поєднанні із специфічними правами мати реальну владу над підприємством. За висновка­ми експертів ООН, «державне підприємство повинне (як і будь-яке інше) займатися економічною діяльні­стю, володіти громадською правосуб'єктністю, права­ми юридичної особи і, окрім цього, повинно, безумов­но, так чи інакше належати державі або в іншій фор­мі контролюватися нею. Прибуток не може бути єдиною метою управління державним підприємством, на відміну від приватного бізнесу».

Можна зробити такі висновки щодо найсуттєвіших ознак підприємств державного сектору економіки:

1) підприємства повинні бути створені державою для досягнення певних цілей, переважно суспільних;

2) види господарської діяльності таких підприємств визначає держава в законодавчому порядку;

3) відповідні підприємства підконтрольні державі, вона повинна мати змогу впливати на їх діяльність через органи державної влади або уповноважених пред­ставників, призначених цими органами;

4) цілі діяльності таких підприємств подвійні: ство­рення певних суспільних благ виконання соціально-економічних завдань і отримання прибутку (доходу), тобто забезпечення комерційного ефекту. Цілі діалек­тично пов'язані, оскільки за умов організаційного відо­кремлення підприємств загального соціально-економіч­ного ефекту не можна досягнути без реалізації комер­ційних цілей;

5) частка держави в капіталі цих підприємств і від­повідно їх організаційно-правова форма залежать від мети створення. Якщо основна мета — досягнення су-| спільно значущої корисності, то держава повинна бути одноосібним власником, а підприємство як суб'єкт гос­подарювання — унітарним (майно такого підприємства неподільне). 5їкщо підприємство створено з метою виконання важливої для держави функції, а сфера його діяльності дає змогу отримати прибуток без додаткових державних інвестицій за рахунок ефективного мене­джменту, то підприємство засновується у формі корпо­рації (господарського товариства, наприклад акціонерної компанії або товариства з обмеженою відповідальні­стю). Мінімум державної участі, закріплений законодавчо, повинен надавати державі право впливати на ухвалення рішень, необхідних для суспільства.

Отже, домінування певного елементу в загальній системі орієнтирів діяльності господарських організа­цій зумовлює виокремлення серед них установ (вирі­шального значення набуває необхідність виконання переважно соціальних завдань) та підприємств (основ­ними є цілі забезпечення комерційних результатів функціонування). Як правило, установи фінансує дер­жава за кошторисом, а підприємства мають самостій­ний баланс і одержують доходи від своєї діяльності.

Коли держава стає співзасновником (співучасником) підприємств корпоративного типу, тобто підпри­ємств, створених у формі господарських товариств, об'єктами її власності є пакети акцій або паї, що відповідають розміру державної частки, внесеної до статутного капіталу (контрольний пакет акцій (пай) становить 50% від статутного капіталу товариства). Держава І реалізує права власника пакетів акцій (паїв) через здійснення набутих корпоративних прав.

Державні корпоративні права — це права держави як учасника господарських товариств, у статутному капіталі яких є її частка. Вони залежать від розміру державної частки в капіталі товариства і охоплюють права на участь в управлінні товариством, отримання інформації про його діяльність і відповідної частки прибутку (дивідендів) товариства та активів у разі його ліквідації, а також інші правомочності, передбачені зако­нодавством та статутними доркументами товариства.

Отже, основними складовими державного сектору в умовах ринкової економіки є: державні установи (заклади), державні підприємства, державні корпора­ції. Організаційно-правова форма цих господарських структур залежить від специфіки їх законодавчого за­кріплення, а їх співвідношення визначається пріорите­тами використання державного сектору. Визначальний вплив на це мають особливості соціально-економічного розвитку країни, місце в системі світогосподарських зв'язків, обсяг і характер виконуваних державою функ­цій, принципи здійснення урядової політики та інші чин­ники. Для оцінювання масштабів державного сектору в економіці найчастіше використовують такі показники:

а) частка державного сектору:

— у загальному обсязі виробництва;

— у загальному обсязі основних фондів;

— у загальному обсязі інвестицій в основний капітал;

б) питома вага продукції, виробленої підприємства­ми державного сектору галузями;

в) частка працівників державних установ і підпри­ємств у загальній кількості зайнятого населення країни тощо.

У господарській системі України на початку ринко­вих реформ державний сектор економіки домінував. Так, в 1992 р. питома вага підприємств державної фор­ми власності становила 70,2% , а обсяг виробленої ними продукції — 81,8% у загальних показниках промисло­вого виробництва.

Натепер у країні функціонують більше 7 тисяч дер­жавних підприємств, 43 казенні підприємства, понад 16 тисяч державних організацій (установ, закладів) (табл. 4.1).

Частка власності держави в статутному капіталі усіх господарських товариств за номінальною вартістю пакетів акцій оцінюється в 43,49 млрд грн, з них на ДХК і НАК припадає 20,74 млрд грн (47,6% загаль­ної вартості). За експертною ринковою оцінкою активи потужних державних компаній становлять (в доларах США): НАК «Нафтогаз України» — 8,6 млрд, ШАТ «Укртелеком» — 2,43 млрд, ВАТ «Одеський при­портовий завод» — 0,3 млрд. Попри наявність таких вагомих активів! у корпоративному портфелі держави, Нині він переповнений дрібними пакетами акцій, недопроданими під час приватизації відповідних підпри­ємств і непривабливими для інвесторів. При цьому а п очний сегменті у структурі ДКП продовжують займа­ти акції підприємств, щодо яких порушено проваджен­ня у справі про банкрутство (194 господарських това­риств, або 25,6% від їх загальної кількості). Внаслідок цього рівень доходів від володіння державою відповід­ними активами Залишається вкрай низьким — загаль­на сума перерахованих до бюджету дивідендів від суб'єктів підприємницької діяльності, утворених за участю держави, станом на кінець 2009 р. досягла 4.41,19 млрд грн: (приблизно 0,25% від загальної суми доходів, передбачених Законом про Державний Бюджет на 2009 p.).

Формування державного сектору в країнах із стали­ми ринковими відносинами відбувається, як правило, на основі створення нових об'єктів та господарських організацій за рахунок коштів державного бюджету і націоналізації державою об'єктів, які перебували у приватній або змішаній власності, в т. ч. шляхом їх викупу.

Націоналізація — реалізація уповноваженими органами влади комплексу заходів, пов'язаних із відчуженням або переданням майна приватних осіб до державного сектору економіки на осно­ві державних актів або його викупу.

Націоналізація зумовлена необхідністю:

— збереження підприємств та інших об'єктів вироб­ничої і соціальної сфери, які мають стратегічне значен­ня для гарантування економічної безпеки країни або необхідні для її соціально-економічного розвитку (якщо це не можна виконати в інший спосіб);

— захисту споживачів від зловживань, до яких може призвести перебування в приватній або змішаній власності відповідних господарських організацій чи об'єктів (у разі відсутності інших заходів попередження та усунення цих зловживань);

— структурної перебудови національної економіки (коли вона не може бути здійснена приватним капіта­лом або за допомогою традиційних засобів державного регулювання економіки);

— припинення незаконного переказу прибутків за кордон.

Націоналізацію проводять за виникнення реальної загрози економічній безпеці країни, зокрема банкрут­ства стратегічних підприємств, незаконного переказу прибутків підприємств за кордон, зміни профілю при­ватизованого підприємства або організації, якщо це суперечить суспільним інтересам; заниження вартості приватизованого майна, продажу об'єктів державної власності за цінами, нижчими від їх реальної вартості, та інших порушень законодавства країни. Залежно від об'єктів, встановленого порядку проведення й відшко­дування, його розмірів розрізняють кілька способів здійснення націоналізації в ринковій системі господа­рювання (табл. 4.2).

Спосіб формування державного сектору значною мірою зумовлює масштаби його поширення та роль у розвитку економіки тієї чи іншої країни. Напри­клад, у Франції, Італії, Великій Британії, Австрії державний сектор! виник переважно внаслідок націо­налізації певних [галузей і підприємств, а у ФРН, США, Швеції, Японії держава будувала або купувала господарські організації, які перебували на межі банкрутства. У першій групі країн частка державно­го сектору в національному багатстві є дещо вищою, і ніжу другій.

Досвід провідних індустріально-розвинутих країн засвідчує, що існують два основні способи визначення оптимального розміру державного сектору:

1) визначення соціальних видів діяльності, якими повинні займатися державні підприємства без встано­влення кількісних обмежень;

2) чітке обмеження кількості підприємств, які ви­знаються державними поза залежністю від їх виду діяльності.

Перший спосіб є достатньо гнучким, тому його вико­ристовує більшість європейських країн. Прикладом вті­лення другого підходу є Нова Зеландія.

За сталих ринкових відносин державний сектор, як правило, доповнює, стимулює, підвищує гнучкість та адаптивність, але не заміщує собою розвиток приватно­го сектору економіки та сектору домашніх господарств. Це передбачає здійснення державним сектором ком­плексу основних функцій (табл. 4.3).

Таблиця 4.2 - Основні способи націоналізації підприємств (організацій, господарських об'єктів) у ринковій економіці

Ознака

Спосіб здійснення націоналізації

Об'єкт націоналізації

— стосується визначально приватних підприємств (організацій, об'єктів), які підлягають націоналізації; — стосується приватизованих раніше підприємств (організацій, об'єктів), які підлягають поверненню до державної власності

Порядок проведення

— примусовий (за ініціативою органів державної влади і без погодження із власниками); — добровільний (за ініціативою власників підприємства)

Порядок відшкодування

— без відшкодування коштів (конфіскація); — з одночасним (повним) відшкодуванням коштів; — з відшкодуванням коштів протягом певного періоду

Розміри відшкодування

— з відшкодуванням коштів, виходячи із ринкової вартості майна і збитків, які можуть виникнути у власника внаслідок націоналізації; — з відшкодування коштів, виходячи із сум, фактично сплачених новим власником під час приватизації державного майна з урахуванням впливу інфляції

Таблиця 4.3 - Основні регулювальні функції державного сектору в ринковій економіці

Функція

Зміст функції

Підтримувальна (врівноважувальна, корегувальна)

Вирівнювання економічного циклу, підтримка зайнятості населення: за погіршення господарської кон'юнктури та скорочення приватних капіталовкладень державні підприємства не зменшують обсягів свого виробництва. Оновлення основного капіталу в цих господарських організаціях, будівництво нових об'єктів державної власності за рахунок коштів державного бюджету припадають зазвичай саме на періоди спаду

Стимулювальна

Забезпечення позитивних структурних зрушень в економіці: держава створює нові об'єкти, розширює і реконструює існуючі в тих сферах діяльності, галузях і регіонах, де можливості залучення приватного капіталу є недостатніми. Розвиток підприємств державного сектору часто розглядається як основа посилення інтеграційних процесів у сфері виробництва товарів і послуг, вирів -нювання територіальних умов ведення бізнесу, проникнення національного капіталу на ринки інших країн і просування інвестицій тощо; фундаментальні наукові дослідження, підготовка і перепідготовка кадрів та виконання інших важливих завдань, пов'язаних із якістю розвитку інших секторів економіки

Перерозподільна (перерозподіл фінансових потоків)

Тарифне (цінове) регулювання, особливо у сфері діяльності природних монополій. Заниженя ціни на продукцію державних підприємств сприяють стабілізації цін у країні, а ціни за державними замовленнями і контрактами часто визначають рівень цін у відповідній галузі; володіння державою активами прибуткових господарських організацій забезпечує отримання державним бюджетом суттєвих неподаткових доходів, що зменшує податковий тиск на приватний сектор економіки, стимулюючи його розвиток

Мобілізаційна

Концентрація ресурсів (матеріально -речових, трудових, фінансових) для реалізації державних контрактів і стратегічних проектів, у т.ч. виконання оборонних замовлень, будівництво нових об'єктів, які забезпечують підтримку і розвиток економічного потенціалу країни, його адаптацію до нових умов господарювання тощо

Контрольна

Контроль за здійсненням експортно-імпортних операцій, використанням природних ресурсів загальнодержавного значення, реалізацією великих інвестиційних проектів, що мають стратегічне значення для розвитку країни

«Точково» впливаючи на функціонування господар­ських структур через прийняття відповідних упра­влінських рішень, органи влади мають змогу регулюва­ти інвестиційні та виробничі процеси, розв'язувати численні соціальні проблеми. Здійснення регулюваль­них функцій державного сектору економіки передбачає використання всього можливого набору інструментів, ме­тодів, форм і механізмів цієї державно-управлінської діяльності, особливо засобів прямого адміністративного регулювання.

Застосування важелів прямого регулювання щодо структур державного сектору дає змогу чітко визначати обсяги, структуру і ціни продукції, оперативно прийма­ти необхідні управлінські рішення, спрямовувати їх діяльність на забезпечення пріоритетів державної полі­тики, при цьому безпосередній адміністративний вплив ефективніший і дешевший, ніж використання інших регулювальних (опосередкованих) методів. Підприєм­ства і установи державного сектору мають широкі можливості формування довгострокової виробничо-ін­вестиційної стратегії, оскільки мають певні переваги порівняно із приватними структурами, зокрема значні і стабільні обсяги закупівлі сировини, матеріалів, ком­плектуючих, пільги, знижки, доступні кредити, можливість економії на масштабах виробництва. Проте застосування засобів прямого регулювання зумовлює необхідність постійного погодження з органами дер­жавної влади господарських рішень. Відсутність персо­нальної відповідальності посадових осіб за наслідки цих рішень часто призводить до надмірної бюрократизації процесу управління. Державні підприємства не завжди раціонально використовують ресурси, оскільки вони для них є відносно дешевими, менше побоюються поглинання або банкрутства. Пільги і привілеї створю­ють режим сприяння, послаблюють стимули ринкової конкуренції та ефективного господарювання.

Отже, використання державного сектору як засобу регулювання економіки має як позитивний, так і нега­тивний вплив.

При оцінюванні ефективності державного сектору існує два підходи: з урахуванням критерію рентабельності (як і для будь-якого підприємства) та з урахуванням корисності для національної економіки загалом. У першо­му випадку підприємство керується ринковими критерія­ми прибутку, рентабельності, строку окупності капіталь­них витрат тощо. У другому — критеріями є задоволення суспільних потреб і створення необхідних суспільних благ. Критерієм суспільної ефективності державного сек­тору слугує також його внесок у зниження загальних витрат, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності та створенням умов конкурентоспроможності на внутрішньому та світових ринках. Така ефективність не залежить безпосередньо від окупності витрат.

Низька рентабельність державного сектору спосте­рігається у всіх країнах, що насамперед зумовлено спе­цифічною галузевою структурою державних підпри­ємств. Значна їх частка забезпечує функціонування об'єктів інфраструктури, вони також діють у сировин­них і енергетичних галузях, де необхідні великі інве­стиції, а період обігу капіталу — тривалий. Державні підприємства постачають дешеві послуги, електроенер­гію, сировину, сприяючи зниженню витрат у приватно­му секторі. Отже, при оцінюванні витрат держсектору вважають не тільки на прямі вигоди, а й на побічні. Проте наявні й суб'єктивні фактори низької рентабель­ності державного сектору — некомпетентність, безгос­подарність, корупція, Усунення або принаймні обме­ження впливу таких чинників стає першим кроком в оптимізації системи управління цими господарськими організаціями.

Метою управління державним сектором економіки є набуття держаною прав власності щодо певних госпо­дарських організацій і підприємств шляхом забезпечен­ня ефективності їх діяльності, спрямованої на зростання національного багатства, підвищення добробуту насе­лення, збільшення зайнятості, зниження темпів інфля­ції, оптимізації платіжного балансу, а також втілення інших регулювальних функцій державного сектору в ринковій системі господарювання.

Управління: державним сектором економіки поділя­ють на дві взаємозалежні, але відносно самостійні скла­дові: управління шляхом перетворення форм і відносин власності та розподілу створеної власності між претен­дентами й управління функціонуванням без зміни фор­ми власності.

Управління державним сектором економіки шляхом перетворення форм і відносин власності передбачає пов­ік; (приватизаційний продаж) або часткове передання (оренда, застава, концесія, лізинг, довірче управління) приватному сектору прав володіння, розпоряджання, користування державною власністю на постійній або тимчасовій основі. Ціллю такої діяльності є збільшення ефективності діяльності підприємств, організацій, галузей і сфер економіки завдяки приватній ініціативі, підви­щенню рівня компетентності менеджерів та використанню новітніх управлінських технологій, раціоналізації витрат та посиленню впливу конкурентних засад веден­ня бізнесу. Пріоритетами є: створення належної норма­тивно-правової бази для запровадження процесів транс­формації відносин власності, забезпечення дієвого кон­тролю за виконанням угод, дотриманням норм, правил і процедур здійснення необхідних приватизаційних заходів, налагодження моніторингу відстеження ефек­тивності їх здійснення тощо.

Управління функціонуванням державних підпри­ємств і установ передбачає втілення цільової функції їх створення, а саме — налагодження виробництва ви­значених державою суспільно корисних товарів і послуг на засадах використання державної власності і під без­посереднім контролем органів державної влади. Це забезпечують шляхом збереження, нарощування, під­тримки, оновлення майнової бази цих господарських структур, раціонального використання виробничих і фінансових ресурсів, а також отримання доходів та соціально значущих результатів від такої діяльності. Конкретні напрями і методи забезпечення управлінсь­кого впливу держави визначаються насамперед особли­востями організаційно-правової форми відповідних суб'єктів господарювання. Так, управління державни­ми установами (закладами) здійснюють на основі їх бюджетного фінансування, складання єдиного коштори­су доходів та видатків, державної закупівлі товарів і послуг, вироблених для суспільних (державних) потреб. Управління державними підприємствами та компанія­ми ґрунтується на затверджених фінансових планах їх діяльності та укладених з ними відповідних угод з вико­нання державних замовлень (контрактів).

Запроваджена нині в Україні система управління господарськими організаціями державного сектору еко­номіки загалом відповідає усталеним принципам органі­зації такої діяльності. Проте нині відсутні чіткі уявлен­ня щодо пріоритетів і можливостей використання дер­жавного сектору в регулюванні господарських процесів, а спрямованість державного управлінського впливу щодо нього зумовлюється головним чином потребами трансформації відносин власності.

Правові основи управління об'єктами державної власності відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про управління об'єктами державної власності».

Діяльність підприємств, установ, організацій дер­жавного сектору економіки в ринковій системі господа­рювання є необхідною передумовою запровадження різ­номанітних засобів державного регулювання економі­ки, зокрема програмування і планування розвитку соціально-економічного розвитку країни.