- •1. Наукові засади державного регулювання господарських процесів і економічної політики
- •1.1. Економічне теорія як методологічна основа управління господарськими процесами
- •1.2. Методи дослідження економічних явищ і процесів. Позитивна і нормативна економіка
- •1.3. Рівні економічного аналізу та обґрунтування управлінських рішень
- •1.4. Регулювальна роль держави в контексті еволюції економічної теорії
- •1.5. Сучасне розуміння сутності державного регулювання економіки, економічної політики і публічного адміністрування (врядування)
- •1.6. Основні економічні цілі та умови їх системної реалізації
- •1.7. Система національних рахунків як методологія моделювання макроекономічних процесів
- •2.1. Організування господарського життя суспільства
- •2. Економічна система як об'єкт економіко-політичного регулювання
- •2.2. Основні фактори суспільного виробництва. Виробнича функція
- •2.3. Сутність, цілі і структура економічних систем
- •2.4. Типологізація і порівняння економічних систем
- •2.5. Права власності як основа функціонування економічних систем
- •2.6. Ринковий механізм координування господарського життя суспільства
- •2.7. Ефективність економіки, її фактори і показники
- •2.8. Рушійні сили і виміри економічного зростання
- •Запитання. Завдання
- •3. Економічні функції держави у сфері регулювання і господарських процесів
- •3.1. Відмови ринку як об'єктивні передумови втручання держави в економіку
- •3.2. Економічні функції держави та особливості їх реалізації в трансформаційній економіці
- •3.3. Сутність, етапи становлення та цілі державного регулювання економіки
- •3.4. Об'єкти та суб'єкти державного регулювання економіки
- •3.5. Інструменти, методи та механізми державного регулювання економіки
- •3.6. Моделі державного регулювання економіки та чинники їх запровадження
- •3.7. Ефективність державного регулювання економіки
- •3.8. Вади, доцільні межі та принципи державного регулювання економіки
- •4. Механізми регулювання державного та приватного секторів економіки
- •4.1. Державний сектор економіки і його регулювальний вплив на розвиток ринкової економіки
- •4.2. Прогнозування і програмування соціально-економічного розвитку країни, макроекономічне планування
- •4.3. Державні замовлення (державні контракти) в системі державного регулювання економіки
- •4.4. Регулювання приватизаційних процесів у трансформаційній економіці
- •4.5. Державно-приватне партнерство
- •4.6. Приватний сектор економіки і механізми державного регулювання підприємництва
- •4.7. Формування системи державної підтримки підприємницької діяльності
- •4.8. Регуляторна політика держави в господарській сфері
- •Запитання. Завдання
- •5. Механізми державного регулювання відтворювальних процесів у ринковій економіці
- •5.1. Державне регулювання структури ірс зрушень в економіці та структурна політика держави
4. Механізми регулювання державного та приватного секторів економіки
Механізмам регулювання діяльності суб'єктів ринкового господарювання у державному та приватному секторах економіки властива певна специфіка. З'ясування змісту основних засобів державного регулювання відповідних процесів (прогнозування, програмування економіки, макроекономічне планування, державні замовлення і контракти) дає змогу чіткіше визначити функції кожного із секторів, проаналізувати провідні тенденції їх розвитку. У сучасних умовах господарювання особливого значення набуває окреслення механізмів ефективної взаємодії державних та приватнопідприємницьких структур у ринковій економіці, можливостей їх практичного використання в Україні.
4.1. Державний сектор економіки і його регулювальний вплив на розвиток ринкової економіки
Матеріально-фінансовою основою запровадження державного регулювання, засобом системного використання комплексу важливих інструментів, методів, форм і механізмів відповідної управлінської діяльності є державний сектор економіки.
Господарюючі суб'єкти державного сектору економіки виробляють визначені державою суспільно корисні товари і надають соціально значущі послуги. У цьому разі держава є не тільки регулятором ринкових господарських відносин, а й безпосереднім їх учасником — власником ресурсів, виробником товарів і послуг.
Державний сектор економіки — сукупність підприємств, органі-] зацій, установ, що здійснюють економічну діяльність і перебувають у державній власності та якими управляють державні органи або особи, призначені чи ними найняті.
Сфери і масштаби поширення державного сектору економіки у кожній національній системі господарювання є змінними. Загальними підставами, які зумовлюють необхідність створення державних підприємств, установ і організацій, є такі:
— у межах приватного сектору не можна досягти макроекономічного оптимуму (передусім у випадках природних монополій), а також утримувати низькорентабельні або капіталомісткі, але потрібні для суспільства виробництва і підприємства, куди приватний бізнес йти не хоче (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);
— держава прагне контролювати ті галузі, які вона вважає важливими для економіки або оборони країни, особливо коли виникає загроза переходу відповідних фірм під повний контроль ТНК;
— держава зацікавлена в розпоряджанні інструментами регулювання господарської, зокрема інвестиційної, діяльності або модернізації економіки через відповідні програми в сфері НДДКР;
— слід забезпечити міжгалузевий перерозподіл ресурсів, якщо приватні господарюючі суб'єкти неспроможні це зробити;
— необхідне проведення цілеспрямованої регіональної політики, пов'язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів, створенням там нових виробництв, об'єктів інфраструктури, додаткових робочих місць.
Близьким до поняття «державний сектор економіки» є термін «державна власність», проте вони не тотожні.
Державна власність — належність державі певної частини нагромадженого національного багатства — матеріальних, культурних, інтелектуальних, інноваційних та інформаційних ресурсів.
Держава може використовувати ці ресурси на свій розсуд. Втілення прав власності від імені держави забезпечуюсь відповідні органи влади. Ресурси держава переробляє на суспільні товари і послуги, для виробництва яких необхідні спеціальні господарські структури — підприємства (організації, установи). Саме вони в сукупності утворюють державний сектор економіки. Органи державної влади: не є його складовими, оскільки не здійснюють переробки ресурсів, вони лише представляють державу як правовласника і розпорядника державної власності, а також власника суспільних благ. Отже, державна власність і державний сектор економіки співвідносяться як капітал-власність і капітал-функція.
Для виробництва суспільно корисних товарів і послуг господарські організації державного сектору витрачають копати державного бюджету, а їх доходи слугують джерелом його поповнення. Проте державні фінанси є результатом функціонування економіки загалом, а не лише її державного сектору. Вони утворюють особливу сферу економічних відносин, яка пов'язана з розподілом, перерозподілом та споживанням частини сукупного суспільного продукту з метою утворення грошових фондів, необхідних державі для здійснення її функцій. Державні фінанси матеріалізуються в різноманітних грошових фондах, які стають державною власністю. грому змішувати їх із поняттям «державний сектор» неправомірно.
За ринкової економіки грошові кошти, які перебувають у розпорядженні держави, можуть набувати форми державного! замовлення (державного контракту) і використовуватися на потреби державного і недержавного секторів, а також на різні урядові програми, реалізацію яких можно доручати приватним компаніям. Це ще одне підтвердження недоречності зарахування державних фінансів до складу державного сектору економіки.
Різноманітні організаційно-правові форми господарських структур, які входять до складу державного сектору економіки, визначаються законодавством окремої країни. Тому натепер не сформовано єдиного розуміння поняття «державне підприємство». Найчастіше використовують визначення Європейського центру підприємств з державною участю (СЕЕР), згідно з яким державним підприємством вважають «будь-яке підприємство, в якому держава, державні органи або установи, інші державні підприємства є володарями, роздільно або спільно, прямо або опосередковано, частини капіталу». Розмір цієї частки або перевищує половину капіталу підприємства, або, залишаючись не основною частиною в капіталі підприємства, дає змогу державі самим фактом свого існування або у поєднанні із специфічними правами мати реальну владу над підприємством. За висновками експертів ООН, «державне підприємство повинне (як і будь-яке інше) займатися економічною діяльністю, володіти громадською правосуб'єктністю, правами юридичної особи і, окрім цього, повинно, безумовно, так чи інакше належати державі або в іншій формі контролюватися нею. Прибуток не може бути єдиною метою управління державним підприємством, на відміну від приватного бізнесу».
Можна зробити такі висновки щодо найсуттєвіших ознак підприємств державного сектору економіки:
1) підприємства повинні бути створені державою для досягнення певних цілей, переважно суспільних;
2) види господарської діяльності таких підприємств визначає держава в законодавчому порядку;
3) відповідні підприємства підконтрольні державі, вона повинна мати змогу впливати на їх діяльність через органи державної влади або уповноважених представників, призначених цими органами;
4) цілі діяльності таких підприємств подвійні: створення певних суспільних благ виконання соціально-економічних завдань і отримання прибутку (доходу), тобто забезпечення комерційного ефекту. Цілі діалектично пов'язані, оскільки за умов організаційного відокремлення підприємств загального соціально-економічного ефекту не можна досягнути без реалізації комерційних цілей;
Різноманітні організаційно-правові форми господарських структур, які входять до складу державного сектору економіки, визначаються законодавством окремої країни. Тому натепер не сформовано єдиного розуміння поняття «державне підприємство». Найчастіше використовують визначення Європейського центру підприємств з державною участю (СЕЕР), згідно з яким державним підприємством вважають «будь-яке підприємство, в якому держава, державні органи або установи, інші державні підприємства є володарями, роздільно або спільно, прямо або опосередковано, частини капіталу». Розмір цієї частки або перевищує половину капіталу підприємства, або, залишаючись не основною частиною в капіталі підприємства, дає змогу державі самим фактом свого існування або у поєднанні із специфічними правами мати реальну владу над підприємством. За висновками експертів ООН, «державне підприємство повинне (як і будь-яке інше) займатися економічною діяльністю, володіти громадською правосуб'єктністю, правами юридичної особи і, окрім цього, повинно, безумовно, так чи інакше належати державі або в іншій формі контролюватися нею. Прибуток не може бути єдиною метою управління державним підприємством, на відміну від приватного бізнесу».
Можна зробити такі висновки щодо найсуттєвіших ознак підприємств державного сектору економіки:
1) підприємства повинні бути створені державою для досягнення певних цілей, переважно суспільних;
2) види господарської діяльності таких підприємств визначає держава в законодавчому порядку;
3) відповідні підприємства підконтрольні державі, вона повинна мати змогу впливати на їх діяльність через органи державної влади або уповноважених представників, призначених цими органами;
4) цілі діяльності таких підприємств подвійні: створення певних суспільних благ виконання соціально-економічних завдань і отримання прибутку (доходу), тобто забезпечення комерційного ефекту. Цілі діалектично пов'язані, оскільки за умов організаційного відокремлення підприємств загального соціально-економічного ефекту не можна досягнути без реалізації комерційних цілей;
5) частка держави в капіталі цих підприємств і відповідно їх організаційно-правова форма залежать від мети створення. Якщо основна мета — досягнення су-| спільно значущої корисності, то держава повинна бути одноосібним власником, а підприємство як суб'єкт господарювання — унітарним (майно такого підприємства неподільне). 5їкщо підприємство створено з метою виконання важливої для держави функції, а сфера його діяльності дає змогу отримати прибуток без додаткових державних інвестицій за рахунок ефективного менеджменту, то підприємство засновується у формі корпорації (господарського товариства, наприклад акціонерної компанії або товариства з обмеженою відповідальністю). Мінімум державної участі, закріплений законодавчо, повинен надавати державі право впливати на ухвалення рішень, необхідних для суспільства.
Отже, домінування певного елементу в загальній системі орієнтирів діяльності господарських організацій зумовлює виокремлення серед них установ (вирішального значення набуває необхідність виконання переважно соціальних завдань) та підприємств (основними є цілі забезпечення комерційних результатів функціонування). Як правило, установи фінансує держава за кошторисом, а підприємства мають самостійний баланс і одержують доходи від своєї діяльності.
Коли держава стає співзасновником (співучасником) підприємств корпоративного типу, тобто підприємств, створених у формі господарських товариств, об'єктами її власності є пакети акцій або паї, що відповідають розміру державної частки, внесеної до статутного капіталу (контрольний пакет акцій (пай) становить 50% від статутного капіталу товариства). Держава І реалізує права власника пакетів акцій (паїв) через здійснення набутих корпоративних прав.
Державні корпоративні права — це права держави як учасника господарських товариств, у статутному капіталі яких є її частка. Вони залежать від розміру державної частки в капіталі товариства і охоплюють права на участь в управлінні товариством, отримання інформації про його діяльність і відповідної частки прибутку (дивідендів) товариства та активів у разі його ліквідації, а також інші правомочності, передбачені законодавством та статутними доркументами товариства.
Отже, основними складовими державного сектору в умовах ринкової економіки є: державні установи (заклади), державні підприємства, державні корпорації. Організаційно-правова форма цих господарських структур залежить від специфіки їх законодавчого закріплення, а їх співвідношення визначається пріоритетами використання державного сектору. Визначальний вплив на це мають особливості соціально-економічного розвитку країни, місце в системі світогосподарських зв'язків, обсяг і характер виконуваних державою функцій, принципи здійснення урядової політики та інші чинники. Для оцінювання масштабів державного сектору в економіці найчастіше використовують такі показники:
а) частка державного сектору:
— у загальному обсязі виробництва;
— у загальному обсязі основних фондів;
— у загальному обсязі інвестицій в основний капітал;
б) питома вага продукції, виробленої підприємствами державного сектору галузями;
в) частка працівників державних установ і підприємств у загальній кількості зайнятого населення країни тощо.
У господарській системі України на початку ринкових реформ державний сектор економіки домінував. Так, в 1992 р. питома вага підприємств державної форми власності становила 70,2% , а обсяг виробленої ними продукції — 81,8% у загальних показниках промислового виробництва.
Натепер у країні функціонують більше 7 тисяч державних підприємств, 43 казенні підприємства, понад 16 тисяч державних організацій (установ, закладів) (табл. 4.1).
Частка власності держави в статутному капіталі усіх господарських товариств за номінальною вартістю пакетів акцій оцінюється в 43,49 млрд грн, з них на ДХК і НАК припадає 20,74 млрд грн (47,6% загальної вартості). За експертною ринковою оцінкою активи потужних державних компаній становлять (в доларах США): НАК «Нафтогаз України» — 8,6 млрд, ШАТ «Укртелеком» — 2,43 млрд, ВАТ «Одеський припортовий завод» — 0,3 млрд. Попри наявність таких вагомих активів! у корпоративному портфелі держави, Нині він переповнений дрібними пакетами акцій, недопроданими під час приватизації відповідних підприємств і непривабливими для інвесторів. При цьому а п очний сегменті у структурі ДКП продовжують займати акції підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство (194 господарських товариств, або 25,6% від їх загальної кількості). Внаслідок цього рівень доходів від володіння державою відповідними активами Залишається вкрай низьким — загальна сума перерахованих до бюджету дивідендів від суб'єктів підприємницької діяльності, утворених за участю держави, станом на кінець 2009 р. досягла 4.41,19 млрд грн: (приблизно 0,25% від загальної суми доходів, передбачених Законом про Державний Бюджет на 2009 p.).
Формування державного сектору в країнах із сталими ринковими відносинами відбувається, як правило, на основі створення нових об'єктів та господарських організацій за рахунок коштів державного бюджету і націоналізації державою об'єктів, які перебували у приватній або змішаній власності, в т. ч. шляхом їх викупу.
Націоналізація — реалізація уповноваженими органами влади комплексу заходів, пов'язаних із відчуженням або переданням майна приватних осіб до державного сектору економіки на основі державних актів або його викупу.
Націоналізація зумовлена необхідністю:
— збереження підприємств та інших об'єктів виробничої і соціальної сфери, які мають стратегічне значення для гарантування економічної безпеки країни або необхідні для її соціально-економічного розвитку (якщо це не можна виконати в інший спосіб);
— захисту споживачів від зловживань, до яких може призвести перебування в приватній або змішаній власності відповідних господарських організацій чи об'єктів (у разі відсутності інших заходів попередження та усунення цих зловживань);
— структурної перебудови національної економіки (коли вона не може бути здійснена приватним капіталом або за допомогою традиційних засобів державного регулювання економіки);
— припинення незаконного переказу прибутків за кордон.
Націоналізацію проводять за виникнення реальної загрози економічній безпеці країни, зокрема банкрутства стратегічних підприємств, незаконного переказу прибутків підприємств за кордон, зміни профілю приватизованого підприємства або організації, якщо це суперечить суспільним інтересам; заниження вартості приватизованого майна, продажу об'єктів державної власності за цінами, нижчими від їх реальної вартості, та інших порушень законодавства країни. Залежно від об'єктів, встановленого порядку проведення й відшкодування, його розмірів розрізняють кілька способів здійснення націоналізації в ринковій системі господарювання (табл. 4.2).
Спосіб формування державного сектору значною мірою зумовлює масштаби його поширення та роль у розвитку економіки тієї чи іншої країни. Наприклад, у Франції, Італії, Великій Британії, Австрії державний сектор! виник переважно внаслідок націоналізації певних [галузей і підприємств, а у ФРН, США, Швеції, Японії держава будувала або купувала господарські організації, які перебували на межі банкрутства. У першій групі країн частка державного сектору в національному багатстві є дещо вищою, і ніжу другій.
Досвід провідних індустріально-розвинутих країн засвідчує, що існують два основні способи визначення оптимального розміру державного сектору:
1) визначення соціальних видів діяльності, якими повинні займатися державні підприємства без встановлення кількісних обмежень;
2) чітке обмеження кількості підприємств, які визнаються державними поза залежністю від їх виду діяльності.
Перший спосіб є достатньо гнучким, тому його використовує більшість європейських країн. Прикладом втілення другого підходу є Нова Зеландія.
За сталих ринкових відносин державний сектор, як правило, доповнює, стимулює, підвищує гнучкість та адаптивність, але не заміщує собою розвиток приватного сектору економіки та сектору домашніх господарств. Це передбачає здійснення державним сектором комплексу основних функцій (табл. 4.3).
Таблиця 4.2 - Основні способи націоналізації підприємств (організацій, господарських об'єктів) у ринковій економіці
Ознака |
Спосіб здійснення націоналізації |
Об'єкт націоналізації |
— стосується визначально приватних підприємств (організацій, об'єктів), які підлягають націоналізації; — стосується приватизованих раніше підприємств (організацій, об'єктів), які підлягають поверненню до державної власності |
Порядок проведення |
— примусовий (за ініціативою органів державної влади і без погодження із власниками); — добровільний (за ініціативою власників підприємства) |
Порядок відшкодування |
— без відшкодування коштів (конфіскація); — з одночасним (повним) відшкодуванням коштів; — з відшкодуванням коштів протягом певного періоду |
Розміри відшкодування |
— з відшкодуванням коштів, виходячи із ринкової вартості майна і збитків, які можуть виникнути у власника внаслідок націоналізації; — з відшкодування коштів, виходячи із сум, фактично сплачених новим власником під час приватизації державного майна з урахуванням впливу інфляції |
Таблиця 4.3 - Основні регулювальні функції державного сектору в ринковій економіці
Функція |
Зміст функції |
Підтримувальна (врівноважувальна, корегувальна) |
Вирівнювання економічного циклу, підтримка зайнятості населення: за погіршення господарської кон'юнктури та скорочення приватних капіталовкладень державні підприємства не зменшують обсягів свого виробництва. Оновлення основного капіталу в цих господарських організаціях, будівництво нових об'єктів державної власності за рахунок коштів державного бюджету припадають зазвичай саме на періоди спаду |
Стимулювальна |
Забезпечення позитивних структурних зрушень в економіці: держава створює нові об'єкти, розширює і реконструює існуючі в тих сферах діяльності, галузях і регіонах, де можливості залучення приватного капіталу є недостатніми. Розвиток підприємств державного сектору часто розглядається як основа посилення інтеграційних процесів у сфері виробництва товарів і послуг, вирів -нювання територіальних умов ведення бізнесу, проникнення національного капіталу на ринки інших країн і просування інвестицій тощо; фундаментальні наукові дослідження, підготовка і перепідготовка кадрів та виконання інших важливих завдань, пов'язаних із якістю розвитку інших секторів економіки |
Перерозподільна (перерозподіл фінансових потоків) |
Тарифне (цінове) регулювання, особливо у сфері діяльності природних монополій. Заниженя ціни на продукцію державних підприємств сприяють стабілізації цін у країні, а ціни за державними замовленнями і контрактами часто визначають рівень цін у відповідній галузі; володіння державою активами прибуткових господарських організацій забезпечує отримання державним бюджетом суттєвих неподаткових доходів, що зменшує податковий тиск на приватний сектор економіки, стимулюючи його розвиток |
Мобілізаційна |
Концентрація ресурсів (матеріально -речових, трудових, фінансових) для реалізації державних контрактів і стратегічних проектів, у т.ч. виконання оборонних замовлень, будівництво нових об'єктів, які забезпечують підтримку і розвиток економічного потенціалу країни, його адаптацію до нових умов господарювання тощо |
Контрольна |
Контроль за здійсненням експортно-імпортних операцій, використанням природних ресурсів загальнодержавного значення, реалізацією великих інвестиційних проектів, що мають стратегічне значення для розвитку країни |
«Точково» впливаючи на функціонування господарських структур через прийняття відповідних управлінських рішень, органи влади мають змогу регулювати інвестиційні та виробничі процеси, розв'язувати численні соціальні проблеми. Здійснення регулювальних функцій державного сектору економіки передбачає використання всього можливого набору інструментів, методів, форм і механізмів цієї державно-управлінської діяльності, особливо засобів прямого адміністративного регулювання.
Застосування важелів прямого регулювання щодо структур державного сектору дає змогу чітко визначати обсяги, структуру і ціни продукції, оперативно приймати необхідні управлінські рішення, спрямовувати їх діяльність на забезпечення пріоритетів державної політики, при цьому безпосередній адміністративний вплив ефективніший і дешевший, ніж використання інших регулювальних (опосередкованих) методів. Підприємства і установи державного сектору мають широкі можливості формування довгострокової виробничо-інвестиційної стратегії, оскільки мають певні переваги порівняно із приватними структурами, зокрема значні і стабільні обсяги закупівлі сировини, матеріалів, комплектуючих, пільги, знижки, доступні кредити, можливість економії на масштабах виробництва. Проте застосування засобів прямого регулювання зумовлює необхідність постійного погодження з органами державної влади господарських рішень. Відсутність персональної відповідальності посадових осіб за наслідки цих рішень часто призводить до надмірної бюрократизації процесу управління. Державні підприємства не завжди раціонально використовують ресурси, оскільки вони для них є відносно дешевими, менше побоюються поглинання або банкрутства. Пільги і привілеї створюють режим сприяння, послаблюють стимули ринкової конкуренції та ефективного господарювання.
Отже, використання державного сектору як засобу регулювання економіки має як позитивний, так і негативний вплив.
При оцінюванні ефективності державного сектору існує два підходи: з урахуванням критерію рентабельності (як і для будь-якого підприємства) та з урахуванням корисності для національної економіки загалом. У першому випадку підприємство керується ринковими критеріями прибутку, рентабельності, строку окупності капітальних витрат тощо. У другому — критеріями є задоволення суспільних потреб і створення необхідних суспільних благ. Критерієм суспільної ефективності державного сектору слугує також його внесок у зниження загальних витрат, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності та створенням умов конкурентоспроможності на внутрішньому та світових ринках. Така ефективність не залежить безпосередньо від окупності витрат.
Низька рентабельність державного сектору спостерігається у всіх країнах, що насамперед зумовлено специфічною галузевою структурою державних підприємств. Значна їх частка забезпечує функціонування об'єктів інфраструктури, вони також діють у сировинних і енергетичних галузях, де необхідні великі інвестиції, а період обігу капіталу — тривалий. Державні підприємства постачають дешеві послуги, електроенергію, сировину, сприяючи зниженню витрат у приватному секторі. Отже, при оцінюванні витрат держсектору вважають не тільки на прямі вигоди, а й на побічні. Проте наявні й суб'єктивні фактори низької рентабельності державного сектору — некомпетентність, безгосподарність, корупція, Усунення або принаймні обмеження впливу таких чинників стає першим кроком в оптимізації системи управління цими господарськими організаціями.
Метою управління державним сектором економіки є набуття держаною прав власності щодо певних господарських організацій і підприємств шляхом забезпечення ефективності їх діяльності, спрямованої на зростання національного багатства, підвищення добробуту населення, збільшення зайнятості, зниження темпів інфляції, оптимізації платіжного балансу, а також втілення інших регулювальних функцій державного сектору в ринковій системі господарювання.
Управління: державним сектором економіки поділяють на дві взаємозалежні, але відносно самостійні складові: управління шляхом перетворення форм і відносин власності та розподілу створеної власності між претендентами й управління функціонуванням без зміни форми власності.
Управління державним сектором економіки шляхом перетворення форм і відносин власності передбачає повік; (приватизаційний продаж) або часткове передання (оренда, застава, концесія, лізинг, довірче управління) приватному сектору прав володіння, розпоряджання, користування державною власністю на постійній або тимчасовій основі. Ціллю такої діяльності є збільшення ефективності діяльності підприємств, організацій, галузей і сфер економіки завдяки приватній ініціативі, підвищенню рівня компетентності менеджерів та використанню новітніх управлінських технологій, раціоналізації витрат та посиленню впливу конкурентних засад ведення бізнесу. Пріоритетами є: створення належної нормативно-правової бази для запровадження процесів трансформації відносин власності, забезпечення дієвого контролю за виконанням угод, дотриманням норм, правил і процедур здійснення необхідних приватизаційних заходів, налагодження моніторингу відстеження ефективності їх здійснення тощо.
Управління функціонуванням державних підприємств і установ передбачає втілення цільової функції їх створення, а саме — налагодження виробництва визначених державою суспільно корисних товарів і послуг на засадах використання державної власності і під безпосереднім контролем органів державної влади. Це забезпечують шляхом збереження, нарощування, підтримки, оновлення майнової бази цих господарських структур, раціонального використання виробничих і фінансових ресурсів, а також отримання доходів та соціально значущих результатів від такої діяльності. Конкретні напрями і методи забезпечення управлінського впливу держави визначаються насамперед особливостями організаційно-правової форми відповідних суб'єктів господарювання. Так, управління державними установами (закладами) здійснюють на основі їх бюджетного фінансування, складання єдиного кошторису доходів та видатків, державної закупівлі товарів і послуг, вироблених для суспільних (державних) потреб. Управління державними підприємствами та компаніями ґрунтується на затверджених фінансових планах їх діяльності та укладених з ними відповідних угод з виконання державних замовлень (контрактів).
Запроваджена нині в Україні система управління господарськими організаціями державного сектору економіки загалом відповідає усталеним принципам організації такої діяльності. Проте нині відсутні чіткі уявлення щодо пріоритетів і можливостей використання державного сектору в регулюванні господарських процесів, а спрямованість державного управлінського впливу щодо нього зумовлюється головним чином потребами трансформації відносин власності.
Правові основи управління об'єктами державної власності відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про управління об'єктами державної власності».
Діяльність підприємств, установ, організацій державного сектору економіки в ринковій системі господарювання є необхідною передумовою запровадження різноманітних засобів державного регулювання економіки, зокрема програмування і планування розвитку соціально-економічного розвитку країни.
