Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте причини виникнення державного сектору в ринковій економіці.

2. Укажіть переваги і недоліки, властиві державним підприєм­ствам в умовах ринкового господарювання.

3. Чим зумовлені цілі, завдання і доцільні межі поширення дер­жавного сектору в сучасній ринковій економіці?

4. Укажіть сутність понять «приватизація» і «реприватизація».

5. З якою метою здійснюють приватизаційні заходи за сталої ринкової системи господарювання? Чим ця мета відрізняється від цілей приватизації державних підприємств у трансформаційній еко­номіці?

6. Охарактеризуйте основні види та організаційні форми підпри­ємництва відповідно до чинного законодавства України. В яких сфе­рах діяльності підприємництво не можна застосовувати в Україні і чому?

7. З якою метою в умовах сталих ринкових відносин іноді прово­дять націоналізацію?

8. Чим зумовлена необхідність державного регулювання підпри­ємницької діяльності? Укажіть основні цілі регулювання цієї сфери відносин в сучасних умовах України.

9. Які основні засоби і методи реалізації державного регулюван­ня підприємницької діяльності використовують у сучасних ринкових системах господарювання?

10. Охарактеризуйте адміністративні бар'єри розвитку підприєм­ництва. Які саме адміністративні бар'єри є основними стримувальни­ми чинниками розвитку підприємництва в сучасних умовах України?

11. У чому полягає зміст державної регуляторної політики в Украї­ні? Охарактеризуйте основні етапи та процедури здійснення регуля­торної політики. Які заходи органів державної влади сприятимуть розвитку регуляторної реформи в Україні?

5. Механізми державного регулювання відтворювальних процесів у ринковій економіці

Ринковий механізм господарювання не завжди спроможний забезпечити оптимальний (ефектив­ний) розподіл ресурсів у суспільстві, а тому відтво-рювальні процеси в країнах із розвинутою економі­кою відбуваються завдяки активній участі держави. Використовуючи механізми державного регулюван­ня, уповноважені органи влади намагаються зміни­ти розподіл ресурсів для досягнення суспільно значу­щих цілей розвитку країни в умовах, коли ринкові регулятори не спрацьовують або спрацьовують недо­статньо ефективно. Роль держави у цьому контек­сті полягає в спрямуванні вектора руху економічної системи, стимулюванні прогресивних структурних зрушень. З огляду на це важливий аналіз сутності та особливостей реалізації основних механізмів дер­жавного регулювання відтворювальних процесів у ринковій економіці, формування розвинутого конку­рентного середовища, збільшення обсягів виробниц­тва і рівня зайнятості, залучення внутрішніх і зов­нішніх інвестицій. Інструментарій антикризового управління екологічними процесами і реструктуриза­ції економіки потребує вдосконалення, яке сприятиме

ктивізацїі економічного розвитку через підвищення фективності та рентабельності господарської іяльності.

5.1. Державне регулювання структури ірс зрушень в економіці та структурна політика держави

Метою втручання держави у процес структурних ирушень в економіці є зміна розподілу ресурсів для досягнення суспільно значущих цілей розвитку країни и умовах, коли ринкові регулятори не спрацьовують або спрацьовують недостатньо ефективно.

Державне регулювання структурних зрушень в економіці — комплекс заходів, {запроваджених уповноваженими органами державної влади з Дієтою оптимізації внутрішніх пропорцій націо­нальної економіки, підтримки ефективної, збалансованої, про­порційної структурні господарської системи країни.

Об'єктами регулювання держави при цьому є проце­си трансформації (ініціювання змін, їх стимулювання, раціоналізація таї укріплення) співвідношень між основними елементами економіки — галузями, секто­рами, регіонами тощо. Відбір сфер і напрямів цієї дер-жавноуправлінськй>ї діяльності відбувається на основі аналізу структури Національної економіки.

Структура національної економіки — сукупність пропорцій і від­носин між всіма елементами господарської системи країни, яка забезпечує її цілісність.

її формують суспільний поділ праці, розвиток ніГязків між елементами відповідної системи. Струк­тура національної економіки має динамічний харак­тер, залежить від впливу багатьох чинників: наяв­ності виробничих ресурсів та умов їх розміщення, 1 стабільності ринків збуту та видів економічної ді-м п.ності тощо. Розірізняють кілька основних видів < труктурних співвідношень у національній економіці Мтнбл. 5.1).

г

Таблиця 5.1

Основні види структурних співвідношень у національній економіці

Вид	Зміст
1	2
Відтворюваль-ні	Відображають співвідношення частин господарської системи, які виокремлюють залежно від участі у різних фазах відтворення суспільного продукту. Характеризують напрями використання ВВП (НД) на відтворення основного капіталу, споживання та нагромадження, пропорції між виробничим та особистим споживанням, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між заміщенням використаних засобів виробництва (фондом заміщення) та новоствореною вартістю (чистою продукцією) тощо
Галузеві	Відображають пропорції розвитку окремих галузевих секторів, груп галузей, міжгалузевих комплексів, галузей, підгалузей, видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки
Функціональні	Допомагають уточнити пропорції відтворювального типу. Характеризують взаємодію та залежність окремих сегментних ринків (ринку ресурсів, продуктів, грошей, валюти, цінних паперів, науково-технічних розробок, нерухомості тощо) та їх елементів (попиту і пропозиції, цін і витрат, доходів і видатків тощо). До них належать співвідношення між платоспроможним попитом і пропозицією на створений ВВП (НД), між платоспроможним попитом і пропозицією на окремих ринках пов'язаних ресурсів і продуктів, між продуктивністю праці і зарплатою, між доходами і витратами, між інвестиціями і заощадженнями, між експортом та імпортом продукції тощо
Технологічні	Характеризують співвідношення технологічних укладів, які визначають технологічну базу виробництва і зумовлені рівнем перетворення речовин, енергії та інформації

Закінчення таблиця 5.1

1	2
Територіальні	Відображають пропорції у розміщенні виробництва та інфраструктури в окремих територіальних (регіональних) утвореннях (системах), що характеризуються: наявністю природних ресурсів (корисних копалин, сировини), природно-кліматичними і демографічними умовами, культурними традиціями тощо. Розрізняють два типи розмежування таких структурних пропорцій: на економічні райони, територіальні господарські (виробничі) комплекси і спеціальні економічні зони; на адміністративно-територіальні одиниці (район, область)
Соціальні	Відображають співвідношення між організаційно-правовими формами підприємництва та режиму власності, між певними верствами населення, диференційовані за рівнем доходів

При аналізі галузевої структури в Україні розрізня­ють традиційний підхід, успадкований від адміністра­тивно-командної системи господарювання, та новітній, пов'язаний із ринковою трансформацією вітчизняної

І економіки.

За традиційним підходом у складі національної еко­номіки України виокремлюють галузі, підгалузі, міжга­лузеві комплекси тощо. Класифікаційною (системофор-мувальною) одиницею галузі є підприємство. Великі га-

Ілузі поділяють на підгалузі — сукупності підприємств, які випускають однорідну продукцію або виконують однорідні роботи, надають однорідні послуги (напри -

ІКлад, у промисловості — вугільна, нафтогазова, легка, харчова, хімічна та ін.; у сільському господарстві — рослинництво, тваринництво; на транспорті — автомо­більний, залізничний, водний та ін.). Суттєве значення

І для аналізу галузевої структури національної економіки мін виокремлення міжгалузевих комплексів — палив­но енергетичного, хімічно-лісового, агропромислового, машинобудівного, транспортного та ін.

Забезпечувальні галузі називають інфраструкту­рам. Розрізняють виробничу інфраструктуру (охоплює

галузі, які безпосередньо обслуговують матеріальне виробництво (транспорт, зв'язок, шляхове господар­ство, енерго-, газо-, водопостачання)) та невиробничу (загальна і професійна освіта, охорона здоров'я).

Згідно з Господарським кодексом України, до сфери матеріального виробництва належать галузі, яким вла­стиві види діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, при­родні ресурси), а також продовжують виробництво у сфе­рі обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції та ін. Усі інші види діяльності у сукупності формують сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу).

Основу новітнього підходу до аналізу галузевої структури становлять макропропорції між галузевими секторами економіки, тобто між групами галузей, що мають однакові економічні характеристики. За цим підходом виокремлюють п'ять інституційних секторів:

1) нефінансові корпорації, до яких належать три групи галузей:

А — галузі, пов'язані з видобуванням ресурсів;

Б — галузі, зайняті переробкою ресурсів та вигото­вленням готової продукції;

В — сфера послуг (у т. ч. інформаційне, науково-тех­нічне, комунікаційне, фінансове обслуговування вироб­ництва);

2) фінансові корпорації;

3) сектор загального державного регулювання;

4) домашні господарства;

5) некомерційні організації, що обслуговують до­машні господарства.

Інституційною одиницею вважають господарську одиницю, основними ознаками якої є:

— право самостійного володіння товарами та акти­вами від власного імені, що дає їй змогу обмінюватися правами власності на ці товари й активи при операціях з іншими одиницями;

— здатність приймати самостійні економічні рішен­ня і здійснювати господарську діяльність, за яку вона сама несе пряму відповідальність перед законом;

— здатність приймати фінансові та інші зобов'язан­ня від свого імені, а також укладати договори;

— існування для неї повного набору рахунків, у т. ч. балансу активів і пасииів, або практичної можливості — як з економічЕіої, так із юридичної точки зору — щодо підготовки повного набору рахунків, а також стати­стичної звітності в разі необхідності.

Національну економіку формують інституційні оди­ниці, що є резидентами України.

Інституційні один:їці-нерезиденти, що здійснюють операції з резиденти]|ми інституційними одиницями або мають з ними інші економічні зв'язки, утворюють групу, яку вважають, за загальноприйнятою міжнарод­ною методологією, самостійним сектором «інший світ», призначеним для оцінювання зовнішньоекономічної діяльності.

Інституційні одиниці поділяють на дві великі групи:

— юридичні особи, що створені та діють відповідно до законодавства, незалежно від того, які особи або суб'єкти можуть воло.піти ними чи контролювати їхню діяльність;

— фізичні особи або групи осіб у формі домашніх господарств.

Основними видами юридичних осіб є корпорації (у т. ч. квазікорпоращї), некомерційні організації, ор-ІГани державного управління. Термін «корпорація» у І контексті «Класифікації інституційних секторів еконо­міки» використовуюсь як узагальнювальний термін [для господарських товариств.

Корпорації —■ інституцЩні одиниці, що створені спеціально з метою ринкового виробництва товарів та послуг і є джерелами прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників.

У ринковій еконойіці корпорації вважають основ-

ІВоіо інституційною формою підприємництва. Корпора-

іі і і перебувають у приватній власності акціонерів і

Ііиповиків, відповідальність кожного з яких обмежена

рплміром капіталу, вкладеного в акції.

Квазікорпорації — це унітарні підприємства, тобто

п порені одним засновником (власником), а в усьому

111111 ому не від різняюті эся від корпорацій. Квазікорпора-

Ьіями є державні, комунальні підприємства, підприєм-

Ьтна споживчої кооперації, приватні підприємства,

створені на основі приватної власності одного громадя-

I Нина, а також іноземві підприємства.

В економіці країни діє багато некомерційних органі­зацій (НКО), що займаються некомерційною господар­ською діяльністю.

Некомерційна господарська діяльність — самостійна система­тична господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господа­рювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

НКО можуть створювати приватні особи, корпорації або органи державного управління.

До ринкових НКО належать ті, що надають товари та послуги за економічно значущими цінами, тобто за ціною, яка допомагає вплинути на рівень попиту. З іншого боку, статус НКО дає їм змогу мати додаткові кошти у вигляді добровільних пожертвувань приватних осіб, корпорацій або органів державного управління, за рахунок яких вони можуть одержати активи, що прино­сять значні доходи від власності.

До неринкових НКО належать ті, що надають основ­ну частину товарів і послуг безкоштовно або за спеці­альними цінами. Основним джерелом фінансування для них є кошти державного бюджету, регулярні внес­ки їхніх членів, пожертвування, інші трансферти, а також доходи від власності. У складі неринкових НКО виокремлюють: НКО, контрольовані та фінансовані переважно органами державного управління; НКО, які обслуговують домогосподарства.

Пріоритетними напрямами державного регулюван­ня структурних зрушень в економіці України в сучас­них умовах господарювання є:

— розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

— активізація інвестиційних процесів у розвитку національної економіки;

— підвищення інноваційності (науково-технічного рівня та якості) та конкурентоспроможності продукції;

— ліквідація диспропорцій між розвитком галузе­вих комплексів, підвищення частки галузей, що вироб­ляють кінцеву продукцію;

— раціоналізація розміщення виробництва та забез­печення збалансованого розвитку регіонів країни;

— сприяння розвитку ринкової інфраструктури (банків, бірж, страхових та інвестиційних компаній тощо);

— забезпечення ефективного співвідношення між обсягами внутрішньої та зовнішньої торгівлі, посилен­ня міжгалузевої та прямої кооперації у зовнішньоеко­номічних зв'язках,! зміна структури експорту на користь готової продукції, насамперед наукоємної;

— посилення соціальної спрямованості та екологіч-ності розвитку національної економіки тощо.

Коли втілення пріоритетних напрямів органічно поєднується і узгоджа ється в діях уповноважених орга­нів влади і спрямовується на забезпечення позитивних структурних зрушенії, в економіці, що мають глибин­ний, довгостроковий! характер, йдеться про запрова­дження структурної політики держави. її реалізація залежно від міри втручання та застосовуваних механіз­мів може бути пасивною або активною. Кожна країна обирає варіант, в якому тією чи іншою мірою поєдну­ються обидва зазначених типи. Пасивному варіанту на­дають перевагу країни, що тяжіють до моделі економіч­ного лібералізму (СПІД, Канада), активному сценарію — країни економічного дирижизму (Японія, Франція, Швеція) (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

Характерні ознаки запровадження пасивної та активної структурної політики держави

Характе­ристика	Пасивна політика	Активна політика
1	'!	3
Пріоритетні механізми реалізації	Ринкове само­регулюванні шляхом взаємодії попиту і пропозиції, конкуренції суб'єктів господарю­вання й перфливу капіталу і ресурсів унаслідок зміни норм пріибутку	Державне регулювання із використанням прогнозних оцінок окремих елементів розвитку структури економі­ки, розроблення державних програм і планів структурної перебудови, використання селективної державної підтримки окремих галузей, регіонів, виробництв тощо
Методи реалізації	Традиційні правові та економічні методи опосередкованого впливу держави на перебіг господар­ських процесів	Розширений перелік методів прямого і опосередкованого впливу

Закінчення таблиця 5.2

1	2	3
Період досяг-	Тривалий	Прискорений
нення проголо-
шених цілей
Соціальні	Генерує виникнення	Зорієнтована
наслідки	значних соціальних	на своєчасне
реалізації	проблем і	розв'язання
	конфліктів	соціальних проблем

До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних субсидій, дотацій, надбавок, позик і преференцій для розвитку окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та контрактів, індика­тивного планування і програмування, цінового дотуван­ня й цільового фінансування виробництва окремих видів продукції, діяльності окремих суб'єктів господа­рювання або розвитку секторів економіки тощо. Мето­дами опосередкованого регулювання є: надання подат­кових і кредитних пільг з диференціацією за певними пріоритетними галузями і виробництвами, запрова­дження політики прискореної амортизації, встановлен­ня різних імпортних та експортних тарифів, диференці­ація порядку здійснення зовнішньоторговельних опера­цій тощо.

Реалізація активної структурної політики передба­чає: визначення ефективних напрямів структурних змін в економіці; з'ясування пріоритетних напрямів розвитку окремих галузей, виробництв, регіонів; уті­лення комплексу регуляторних заходів у межах окре­слених загальних підходів. Йдеться про запровадження специфічної структурної політики в аграрному секторі, на транспорті, в окремих регіонах тощо. На сучасному етапі ринкової трансформації економіки України здій­снення таких заходів набуває особливого значення у промисловому комплексі.

Україна хронічно відстає від більшості країн майже за всіма макроекономічними показниками, що визнача­ють конкурентоспроможність. її промисловість ґрунту­ється переважно на традиційних технологіях, започат­кованих ще на ранніх стадіях індустріалізації. Неефек-

тивною лишаєтьря галузева структура промислового виробництва. БЦьш ніж 2/3 загального обсягу проми­слової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали та енергетичні ресурси. Частка І продукції соціальної орієнтації становить 1/5 загально­го обсягу промислового виробництва і має тенденцію до спаду. Частка гал узі машинобудування в структурі про­мисловості у 2—Л рази нижча за рівень, що мають роз­винуті країни. Сировинний ухил виробничої структури робить промисловість і економіку надзвичайно залеж-I ними від кон'юнктури зовнішнього ринку, стримує І розвиток внутрішнього ринку і звужує можливості І розвитку економіки.

Досягнення високого рівня споживання і якості життя можливе лише на засадах нової постіндустріаль-ної цивілізації, найсуттєвішою ознакою якої є іннова­ційний розвитоіс. Проте відтворення технологічної структури не зможе забезпечити Україні довгостроко-■ вого економічного зростання і підвищення конкурен-I тоспроможності виробництва. На науку і науково-тех-I нічні роботи Україна витрачає трохи більше 1% ВВП, що на порядок меншії ніж у розвинутих країнах.

Вступ України до СОТ не тільки відкриває нові

можливості щодс активізації економіки, а й може приз-

I пости до імпортної експансії та руйнації виробництв,

І продукція яких недостатньо конкурентоспроможна. З

м«тою запобігання цьому має бути активізована робота

;і покращення міжнародної співпраці підприємств віт-

I чизняної промисловості, їх переходу на роботу за тех-

I нічними регламентами, розробленими на основі євро-

I пейських директив, ефективного використання можли-

| ностей, які відкриває вступ до СОТ.

Підвищення конкурентоспроможності економіки І України неможливе без виконання таких умов:

- оптимізація структури промислового виробниц­тва з посиленням! ролі внутрішнього ринку і прискорен-I ням розвитку наукоємних і високотехнологічних видів п ромислової діяльності;

— інноваційно-технологічна модернізація вироб-нпцтва зі збільшенням прошарку промислових вироб­ництв новітніх технологічних укладів з поглибленою переробкою та випуском продукції кінцевого спожи-I іншії я;

— реалізація енергозберігальної моделі розвитку з розширенням використання нетрадиційних та віднов­люваних джерел енергії, диверсифікацією енергопоста­чання та формуванням ефективної структури енергоге-нерувальних потужностей, упровадження екологічно безпечних технологічних процесів.

При цьому структурно-інноваційне вдосконалення виробництва стає визначальним чинником розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Цей процес галь­мується невирішеністю багатьох питань нормативно-правового, організаційного і фінансового забезпечення.

Ключовими елементами структурних зрушень мають стати державна підтримка структурних пріори­тетів, створення рівних умов конкуренції, захист прав власності, активізація людського капіталу, приведення системи стандартизації у відповідність до вимог міжна­родних організацій стандартизації, запровадження міжнародних та європейських стандартів, забезпечення переходу від системи обов'язкової сертифікації до системи оцінювання відповідності згідно з вимогами міжнародних стандартів.

Безпосередньо структурні зміни слід здійснювати за такою стратегією:

— орієнтація на конкретні сегменти внутрішнього і зовнішнього ринків, де вітчизняні товаровиробники мають або можуть отримати протягом короткого часу конкурентні переваги, спираючись на внутрішні спри­ятливі умови національної економіки;

— повніше використання національних науково-технічних розробок, новітніх результатів фундамен­тальних і прикладних досліджень при широкому залу­ченні переваг, які відкривають процеси інтеграції і гло­балізації;

— поглиблення потенціалу промислово-технологіч­ної переробки та створення умов для вдосконалення від- і творювальної структури промисловості за технологіч­ними укладами вищого рівня;

— державне стимулювання випереджального розвитку виробництва продукції переробних галузей, насамперед наукоємних і високотехнологічних вироб- j ництв, сприяння розробленню та впровадженню у виробництво нових видів продукції, матеріалів і техно- І логій;

— заохочення виробників до змін моделі ресурсоем­кого виробництва, впровадження стандартів системи управління навколишнім природним середовищем;

— орієнтація на досягнення ефективного масштабу і розширення складу перспективних технологій, особли-ио на серединних і завершальних стадіях технологічно­го циклу, що забезпечують зростання доданої вартості

І первинних ресурсів;

— створення інституційно-правових основ для запровадження державної підтримки розвитку високо-технологічного та промислового експорту з визначен­ням відповідного фінансування у Державному бюджеті

І України.

Здійснення державою активної структурної політи­ки не замінює підприємницької ініціативи, а створює передумови для посилення приватної інвестиційної нктивності, використання потенціалу ринкової конку-I ренції господарюючими суб'єктами.

Перелік основних напрямів державного регулюван-I н я структурних зрушень постійно змінюється залежно І від пріоритетних завдань розвитку національної еконо-I міки. Часто реалізацію певних напрямів цієї державно-\ 11 равлінської діяльності розглядають як окремий І ни прям запровадження спеціальної системи державно­го регулювання господарських процесів: науково-тех-ІІіічної, інноваційної, інвестиційної, конкурентної та ■антимонопольно! політики держави. Саме поєднання в (системі державного регулювання економіки регулятор­них впливів у зазначених напрямах дасть змогу забез-і]і чити формування сучасної структури виробництва та и прогресивних зрушень, адекватних потребам вну-I трішнього і світового ринків.

5.2. Державне регулювання

науково-технічної

та інноваційної діяльності

Визначальну роль у забезпеченні позитивних струк-і \ 111 и і х зрушень у національній економіці відіграє впро­вадження досягнень науки і техніки, інноваційних

;..■

продуктів. Саме ці чинники дають потужний імпульс розвитку високотехнологічних наукоємних галузей і модернізації традиційних галузей на новій технологіч­ній базі, сприяють переорієнтації ресурсів з малоперс-пективних секторів економіки у сфери з високим інно­ваційним потенціалом.

Використання суто ринкових механізмів координа­ції господарських процесів не дає змоги адекватно розв'язати ці завдання, тому держава в розвинутих кра­їнах стимулює і втілення перспективних наукових про­ектів і розробок, регулює відносини між учасниками цього процесу.

Державне регулювання науково-технічної та інноваційної діяль­ності — комплекс правових, організаційно-економічних та інших заходів держави, спрямованих на створення належних умов для ефективного науково-технічного розвитку країни, активізації інноваційних процесів та стимулювання впровадження результа­тів науково-технічної та інноваційної діяльності у виробництво.

Основними цілями державного регулювання науко­во-технічної та інноваційної діяльності є:

— створення соціально-економічних, організацій­них, правових умов для формування і ефективного використання науково-технічного та інноваційного потенціалів країни;

— сприяння розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки, забезпечення концентрації ресурсів для їх реалізації, ефективної підтримки інновацій, які стано­влять основу сучасного технологічного процесу;

— формування і реалізація довготермінових науко­во-технічних програм, узгодження науково-технічної та інноваційної політики з ефективнбю конкуренцією в цій сфері;

— розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і виробництва, підвищення інноваційної активності віт­чизняних компаній, організаційне забезпечення цього процесу та координації зусиль всіх його учасників тощо.

При здійсненні регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності держава керується такими виз­начальними принципами:

— органічної єдності науково-технічного, економіч­ного, соціального та духовного розвитку суспільства, дотримання вимог екологічної та техногенної безпеки;

— створення умов для збереження, розвитку і вико­ристання вітчизняного науково-технічного та іннова-

ційного потенціалів, збалансованості розвитку фунда­ментальних і і прикладних досліджень, визначення і реалізації д£ржавн]нх пріоритетів науково-технічного та інноваційного розвитку;

— відкритості д^тя міжнародного науково-технічно­го співробітництва, трансферу технологій, забезпечен­ня інтеграції україн ської науки у світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки;

— ефективного використання ринкових механізмів для сприяння розвитку науки і техніки, активізації інноваційної діяльності, забезпечення підтримки під­приємництві у науково-виробничій сфері тощо.

Об'єктам^: державного регулювання є, відповідно, науково-технічний, науковий та інноваційний види діяльності, а також процеси й відносини, які виника­ють при їх запровадженні.

Науково-технічна діяльність — інтелектуальна, творча діяльність, спрямованії на здобування і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій.

її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослііних зразків або партій науково-тех­нічної продукції, а тіакож інші роботи, пов'язані із дове­денням наукових і йауково-технічних знань до стадії їх практичного використання.

Наукова діяльність і— інтелектуальна творча діяльність, спрямо­вана на здобування \ використання нових знань.

Основними її формами є фундаментальні і приклад­ні дослідження. Фундаментальні наукові дослідження — це наукова теоретична та (або) експериментальна діяль­ність, спрямована На здобування нових знань про зако­номірності розвитку природи, суспільства, людини, їхнього взаємозв'язку. Прикладні наукові досліджен­ня — наукова й науково-технічна діяльність, спрямова­на на здобування і використання знань для практичних цілей.

Науково-технічна діяльність пов'язана насамперед із створенням сприятливих умов для науково-технічно­го прогресу (НТП)І під яким розуміють безперервний розвиток науки і техніки, зумовлений потребами сус­пільного виробництва, зростанням та ускладненням

суспільних потреб. На рівні суб'єктів господарювання НТП може бути визначений як науково-технічний розвиток, що полягає у впровадженні результатів НТП у виробництво, застосуванні нових техніки і технології, інтенсифікації виробництва, підвищенні його ефектив­ності, вдосконаленні організації праці та управління.

Інноваційна діяльність — діяльність, спрямована на використай- і ня і комерціалізацію наукових досліджень та розробок, що зумо­влює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і І послуг.

Основними видами інноваційної діяльності є:

— проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

— розроблення, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

— розроблення і впровадження нових ресурсозбері­гаючих технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища;

— технічне переозброєння, реконструкція, розши-рення, будівництво нових підприємств, що здійснюють­ся вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Метою інноваційної діяльності є реалізація іннова­цій — кінцевих результатів упровадження досягнень НТП з метою одержання науково-технічного, економіч­ного, соціального або іншого ефектів. Інновації також розглядають як новостворені (застосовані) і (або) вдос­коналені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. Зміст інно-1 вацій становлять зміни, а основною їх функцією як виду діяльності є забезпечення технічних, технологіч­них, економічних, організаційних, соціальних, еколо­гічних та інших змін в економіці (табл. 5.3).

Інноваційним підприємством вважають підприєм-1 ство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власно­сті, якщо більше ніж 70% обсягу його продукції становить інноваційна продукція (продукти). Іннова­ційною продукцією визнають ту, що є результатом вико-

нання інноваційного проекту або вироблену вперше, конкурентоспроможну і з кращими техніко-економіч-ними показниками.

На відміну від НТП, інноваційний процес не закін­чується впровадженням або поширенням нового про­дукту, а передбачає його вдосконалення відповідно до ринкових потреб і набуття ним споживчих властиво­стей, що відкриває для цього продукту нові сфери й ринки.

Таблиця 5.3

Основні види інновацій

Критерій	Зміст
Рівень новизни	— радикальні (впровадження відкриттів,
	винаходів, патентів тощо);
	— ординарні (ноу-хау, рацпропозиції
	тощо)
Стадія життєвого	— інновації під час досліджень
циклу продукції,	і розроблення;
на якій запрова-	— інновації у виробництві;
джується інновація	— інновації на стадії сервісу
Форма	— продуктові;
впровадження	— процесні
Сфера застосування	— технологічні;
	— виробничі;
	— економічні;
	— торговельні;
	— соціальні;
	— у галузі управління
Темпи здійснення	— швидкі;
	— уповільнені;
	— рівномірні;
	— стрибкоподібні
Результат	— економічні;
впровадження	— соціальні;
	— екологічні;
	— інтегральні

Основними суб'єктами державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні є: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Міні­стерство економіки, Міністерство освіти і науки, галу­зеві міністерства і відомства, місцеві органи влади і

управління. Важливу роль у системі реалізації завдань держави у сфері регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності відіграє Державне агентство України з інвестицій та інновацій. У державному регу­люванні беруть участь організації науково-технічної експертизи, сертифікаційні служби, служби реєстрації науково-технічної інформації, інноваційні фонди тощо, а також Національна академія наук України, галузеві академії наук, різноманітні наукові спілки, асоціації інноваційного бізнесу та інші саморегулювальні й гро­мадські організації.

З метою досягнення цілей державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності суб'єкти цієї державноуправлінської діяльності використовують механізми правового, адміністративного, фінансово-економічного, організаційного характеру. їх реалізація відбувається здебільшого у формі прогнозування та про­грамування господарських відносин в цій сфері, розро­блення і контролювання за виконанням відповідних державних замовлень (контрактів).

Так, метою прогнозування науково-технічного та інноваційного розвитку країни є аналіз і виявлення основних закономірностей розвитку науки і техніки, інноваційних циклів, формування перспективних варі­антів реалізації національних науково-технічних про­грам та інноваційних проектів з урахуванням світових тенденцій, вибір оптимального варіанта програм розвитку фундаментальних та прикладних досліджень, використання інноваційного потенціалу, передбачення економічних, соціальних, екологічних наслідків впро­вадження найважливіших проектів і програм. Резуль­татом цієї діяльності є прогноз науково-технічного та інноваційного розвитку країни, галузі, регіону, який, зазвичай, розробляють на середньостроковий та довго­строковий періоди (понад 10 років).

На цих засадах запроваджують систему програму­вання аналізованих видів діяльності — розробляють різноманітні програми з реалізації пріоритетних напря­мів розвитку науки і техніки, наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки й техноло­гій. Це дає змогу сконцентрувати науково-технічний потенціал держави для розв'язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем, оці-

нити альтернативи та вибрати відповідні програми, забезпечити їх належне втілення.

Залежно від рівня розроблення і реалізації державні наукові та науково-технічні програми поділяють на національні (загальнодержавні), державні (міжвідом­чі), галузеві (багатогалузеві) та регіональні (територі­альні). Статусу міжвідомчих державних наукових і нау­ково-технічних програм набувають також відповідні частини національних програм економічного, соціаль­ного, національно-культурного розвитку, охорони дов­кілля. Практично всі науково-технічні програми є скла­довими загальнонаціональних соціально-економічних програм.

За призначенням: державних науково-технічних програм виокремлюють:

— цільові комплексні науково-технічні програми, зорієнтовані на створення сприятливих умов для при­скореного й широкого впровадження у практику госпо­дарювання комплексних науково-технічних розробок і, відповідно, на значне підвищення ефективності су­спільного виробництва;

— наскрізні програми розв'язання важливих науко­во-технічних проблем, спрямовані на впровадження комплексу науково-технічних розробок в окремих галу­зі, секторі національної економіки за принципом «від­криття — виробництво».

В Україні державні цільові наукові та науково-тех­нічні програми з пріоритетних напрямів розвитку нау­ки і техніки формує центральний орган виконавчої вла­ди у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності (Міністерство економіки разом з Міністер­ством освіти і науки, Міністерством фінансів, галузеви­ми міністерствами і відомствами, НАН України та галу­зевими АН) на основі цільових проектів, дібраних на конкурсних засадах.

Положення про державні наукові та науково-техніч­ні програми затверджує Кабінет Міністрів України, уряд встановлює відповідальний орган управління і призначає керівника програми, надає їм необхідні пов­новаження. Державні науково-технічні програми містять обов'язкові планові завдання державним уста­новам, державні замовлення для приватних науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій,

прогнози розвитку наукових і проектних робіт. Держав­на науково-технічна програма стає певним індикатив­ним документом, в якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів і спрямованого на вирішення конкретної науково-технічної проблеми.

Обсяги фінансування національних науково-техніч­них програм щорічно визначають і затверджують у Законі України «Про Державний бюджет України».

Через систему загальнодержавних (національних) програм — не тільки суто науково-технічних, а й еко­номічного, соціального розвитку, охорони довкілля — реалізують стратегічні пріоритетні напрями іннова­ційної діяльності на тривалу перспективу (не менше 10 років).

Середньострокові інноваційні проекти галузевого рівня впроваджують протягом 3—5 років і формують­ся в межах стратегічних пріоритетних напрямів інно­ваційної діяльності. їх реалізують на конкурсних засадах через регіональні інноваційні програми та інноваційні проекти, інноваційні проекти технологіч­них парків.

З метою забезпечення оперативного регулювального впливу на перебіг відповідних господарських процесів, своєчасного внесення змін і доповнень проводять систе­матичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів науково-технічної та інноваційної діяльності — пода­ють, узагальнюють і аналізують дані щодо обсягу освоєних капіталовкладень, отриманих доходів від їх запровадження, обсягів продажу новоствореної продук­ції тощо.

Для розв'язання важливих завдань у науково-тех­нічній та інноваційній сферах відповідно до державних науково-технічних програм запроваджують систему державного замовлення та контрактування як фор- І му державного регулювання, засіб державного контро­лю за виконанням науково-технічних програм та реалі­зацією інноваційних проектів.

Механізми державного регулювання науково-тех- І нічної та інноваційної діяльності діють за допомогою методів прямого і непрямого (опосередкованого) І впливів держави на відповідні господарські процеси (табл. 5.4).

Таблиця 5.4

Основні методи прямого та непрямого (опосередкованого) регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності

Методи прямого регулювання:	Методи непрямого (опосередкованого) регулювання
1	2
— нормативно-правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності; — визначення державних пріоритетів у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності (в т. ч. галузевого, регіонального і місцевого рівнів), запровадження систематичного моніторингу їх реалізації; — формування державних науково-технічних та інноваційних програм, науково-технічне прогно­зування та програмування - доведення державних замовлень на науково-технічні розробки та інноваційні проекти та їх належне фінансове забезпечення, організація конкурсного добору виконавців; - створення перспективных науково-дослідних інститутів та лабораторій, які розробляють інноваційні проекти,розроблення та реалізація програм формування національних інноваційних «центрів технологічного зрюстання»; - бюджетне фінансування фундаментальних дослідж ень та реалізації науково-технічних програм; - надання прямої фінансс вої допомоги у вигляді грантіїі,	— створення сприятливих умов для здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності всіма суб'єктами господарювання; — підтримка нових інноваційних структур, у т. ч. стимулювання розвитку малого інноваційного, венчурного підприємництва; — звільнення від оподаткування, запровадження пільгового режиму оподаткування суб'єктів господарювання у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності; — зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників; — запровадження пільгового кредитування, стимулювання комерційних банків та інших фінансових установ щодо кредитування програм науково-інноваційних проектів; — формування і підтримка функціонування й розвитку сучасної інноваційної інфраструктури, в т. ч. інформаційної мережі з приєднання до світових мереж, створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг компаніям-інноваторам; — встановлення взаємовигідних відносин, міжнародних зв'язків, підтримка міжнародного

Закінчення таблиця 5.4

• 1

2

позик, субсидій, гарантованих кредитів ученим, винахідникам, малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційних продуктів, забезпечення їх відповідним обладнанням, приладдям, приміщеннями; — проведення державної науково-технічної експертизи та експертизи інноваційних проектів, атестації (кваліфікації) інноваційної продукції, державної реєстрації інноваційних проектів; — підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації; — захист прав та інтересів суб'єктів науково-технічної та інноваційної діяльності; — запровадження і ведення патентної та ліцензійної діяльності; — державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил тощо

науково-технічного співробітництва, надання можливостей і створення умов для участі суб'єктів науково-технічної та інноваційної діяльності у міжнародних програмах, укладення угод з іноземними організаціями і фірмами щодо членства та участі у діяльності іноземних і міжнародних наукових товариств, асоціацій і союзів; — забезпечення сприятливих умов для ведення міжнародної інноваційної і науково-технічної діяльності у формі зниження ПДВ, імпортного мита, акцизу на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції; — запровадження режиму прискореної амортизації та надання інших амортизаційних пільг підприємствам-інноваторам; — пропагування науково-технічних досягнень, стимулювання науково-технічної творчості тощо

Одним з основних елементів механізму державного регулювання цих процесів є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційної діяль­ності. Згідно з українським законодавством, вони є складовою прогнозу економічного та соціального розвитку країни на середньостроковий період.

Державне регулювання цієї сфери господарювання передбачає застосування різноманітних видів і методів фінансування науково-технічної та інноваційної діяль­ності. Відповідно до джерел розрізняють бюджетне фінансування і фінансування за рахунок власних та

залучених коштів усіх суб'єктів науково-технічної сфе­ри (табл. 5.5):

У ст. 34 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» зафіксовано, що держава забезпе­чує бюджетне фінансування наукової та науково-тех­нічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% ВВП України. Видатки на наукову і науко­во-технічну діяльність є захищеними статтями видат­ків Державного бюджету України.

Таблиця 5.5

Основні види та напрями бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності

Види	Напрями
Базове фінансування	— забезпечення фундаментальних наукових досліджень; — розвиток інфраструктури наукової та науково-технічної діяльності; — збереження наукових об'єктів національного значення; — проведення найважливіших для держави напрямів досліджень, у т. ч. в інтересах національної безпеки і оборони; — підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації
ІІрограмно-цільове фінансування	— реалізація науково-технічних програм та інноваційних проектів (розробок) за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки; — забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням; — підтримка реалізації проектів міжнародного науково-технічного співробітництва
Контрактне фінансування	— фінансування окремих важливих досліджень і розробок, які пройшли конкурсний відбір

Для підтримки фундаментальних наукових дослі­джень створено Державний фонд фундаментальних досліджень, основними завданнями якого є:

- підтримка на конкурсній основі фундаменталь­них наукових досліджень у галузях природничих,

технічних і гуманітарних наук, які здійснюють наукові установи, вищі навчальні заклади, вчені;

— методичне, організаційне і фінансове забезпечен­ня фундаментальних наукових досліджень;

— організація та виконання наукознавчих і науко-метричних досліджень з питань перспективного розвит­ку науки в Україні та світі;

— сприяння науковим контактам і розповсюдження інформації в галузі фундаментальних наукових дослі­джень, у т. ч. за кордоном.

У Державному бюджеті України кошти для цього фонду визначено окремим рядком. їх формують за раху­нок бюджетних коштів, добровільних внесків юридич­них та фізичних осіб (у т. ч. іноземних) і розподіляють на конкурсній основі.

Методами державного регулювання науково-техніч­ної та інноваційної діяльності в Україні є надання різ-і номанітних фінансово-кредитних та податкових пільг.і преференцій відповідним господарюючим суб'єктам.

Використання податкових методів регулювання має сприяти збільшенню власних інвестиційних ресурсів науково-дослідних організацій, установ, підприємств; та їх об'єднань, які проводять роботи з пріоритетних напрямів науки і техніки та створюють інноваційні про­дукти. До податкових пільг належать: звільнення від сплати податків державних навчальних закладів, нау­кових організацій, діяльність яких повністю або част­ково фінансують з бюджету; податкові пільги для під­тримки малих підприємств, які провадять інноваційну діяльність; податкові пільги для підтримки інтелекту­альної власності, яка використовується для створення інноваційного продукту, тощо.

Пільговий режим оподаткування повинен передба­чати: диференціювання податкових ставок залежно від кінцевого результату науково-технічної діяльно­сті; надання податкового кредиту на період виконання НДДКР; використання податкового інвестиційного кредиту, який передбачає зменшення податкових ста­вок залежно від загальної суми інвестицій в активну частину нових основних фондів і на придбання та впровадження нових технологій тощо. Податкові режими регламентує чинне податкове законодавство,

щорічний Закон України «Про Державний бюджет України».

Законодавством України передбачено, що суб'єк­там інноваційної діяльності для виконання інновацій­них проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

— повного чи часткового (до 50%) безвідсоткового І кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріо­ритетних інноваційних проектів (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Авто­номної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів);

— повної чи часткової компенсації відсотків, спла­чуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерцій­ним банкам та іншим: фінансово-кредитним установам на кредитування інноваційних проектів (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету

І Автономної Республіки Крим та коштів місцевих І бюджетів);

— надання державних гарантій комерційним бан-I кам, що кредитують пріоритетні інноваційні проекти;

— майнового страхування реалізації інноваційних І проектів у страховиків відповідно до Закону України І ♦ Про страхування».

Використання регулювальних методів фінансово-I економічного стимулювання науково-технічної та інно-I надійної діяльності передбачає запровадження режиму І прискореної амортизації основних фондів підприємств, І що виконують роботи з пріоритетних напрямів НТП або І беруть участь у формуванні інноваційних фондів та І створенні інноваційних продуктів.

З метою фінансово-кредитної підтримки розвитку І науково-технічної та інноваційної діяльності застосову-I кль такі методи державного регулювання: створення І Інноваційних фондів, сприяння організації та діяльно-I сті спеціалізованих комерційних банків і систем стра-I хування науково-технічної та інноваційної діяльності, І «провадження пільгового кредитування підприємств, І що виконують роботи з пріоритетних напрямів науки і ■ техніки або беруть участь у формуванні інновацій-I них фондів, тощо. Пільгове кредитування передбачає І встановлення пільгових кредитних ставок, надання 1 кредитів на повний строк реалізації інноваційних про­ектів, встановлення пільгового графіка повернення

інноваційних кредитів і сплати відсотків, надання інших преференцій.

Для фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності Кабі­нет Міністрів України за поданням Державного агент­ства з інвестицій та інновацій створює спеціалізовані Державні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи. Ці установи підпорядковуються Держінве-стицій і діють на основі положення (статуту), затвер- j дженого Кабінетом Міністрів України.

Кошти Державної інноваційної фінансово-кредитної установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Держав­ний бюджет України на відповідний рік, залучених згі­дно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи ! спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України.

Для отримання фінансової підтримки суб'єкти інно­ваційної діяльності, інноваційні проекти яких занесені до Державного реєстру інноваційних проектів, подають до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (її регіональних відділень) інноваційні проекти та всі необхідні документи, перелік яких визначається нею. Ця установа організовує на конкурсних засадах у вста­новленому порядку відбір інноваційних проектів для їх фінансової підтримки.

Для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм органи місцевого самоврядування можуть ство­рювати комунальні спеціалізовані небанківські іннова­ційні фінансово-кредитні установи і підпорядковувати їх виконавчим органам місцевого самоврядування. Кош­ти цих установ формують за рахунок коштів місцевого бюджету, залучених вітчизняних та іноземних інвести­цій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, власної чи спільної фінан­сово-господарської діяльності та інших джерел, не забо­ронених законодавством України.

З метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних державних науково-тех­нічних програм та інноваційних проектів, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науко- І

но-технічної та інноваційної діяльності, аналізу ефектив­ності використання науково-технічного потенціалу вико­ристовують державну науково-технічну експертизу.

Державне регулювання аналізованих видів еконо­мічної діяльності передбачає запровадження системи науково-технічної інформації, яка охоплює територі­альні мережі центрів збору й опрацювання усіх видів науково-технічних даних, банки науково-технічної інформації, державні центри, наукові бібліотеки тощо.

Державне регулювання науково-технічної та іннова­ційної діяльності відбувається також за допомогою запро­вадження державного нагляду за дотриманням стандар­тів, норм і правил відповідно до законодавства України.

Дієвим методом державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності є державний захист прав інтелектуальної власності. З метою постій­ного поновлення інтелектуального потенціалу суспіль­ства держава сприяє розв'язанню кадрових проблем у відповідній сфері, стимулює міжнародне співробітниц­тво у цій сфері. Засобом сприяння розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності є також надання державних гарантій.

В Україні сформована розгалужена система держав­ного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, яка ґрунтується на використанні різноманіт­них механізмів і форм, методів та інструментів їх реалі­зації. Проте з точки зору утвердження сучасних підходів до розуміння засобів активізації цих видів діяльності ефективність функціонування цієї системи є низькою і нона потребує вдосконалення.

5.3. Механізми державного сприяння формуванню і розвитку національної інноваційної системи

Глобалізація світогосподарських зв'язків, зрос­таюча економічна взаємозалежність країн, інтелекту­алізація факторів суспільного виробництва зумовлюють необхідність зміни акцентів при визначенні об'єктів державного регулювання в інноваційній сфері.

До 80-х років XX ст. більшість країн застосовували традиційні інструменти регулювання науково-техніч­ної та інноваційної діяльності, яку вважали односпря-мованим ланцюжком причинно-наслідкових зв'язків: створення інтелектуальних ресурсів як об'єктів права інтелектуальної власності — трансфер до сфери вироб­ництва та промислового освоєння — просунення до сфе­ри споживання інноваційної продукції, виготовленої на основі первісно створених об'єктів інтелектуальної власності. Проте досвід багатьох країн продемонстру­вав, що лінійна модель розвитку інноваційних проце­сів суперечить процесам зміни механізмів конкуренції в умовах глобалізації.

Нова концепція забезпечення ефективного регулю­вального впливу на цю сферу відносин ґрунтується на системному розумінні інноваційного процесу та врахо­вує нелінійні (різноспрямовані) зв'язки між суб'єктами відповідної діяльності. Регулювальний вплив держава спрямовує не на стимулювання інноваційного процесу: основним об'єктом державного регулювання стає систе­ма взаємозв'язків між суб'єктами цього процесу в межах національних економік — національна іннова­ційна система.

Національна інноваційна система (НІС) — система взаємозв'я­заних суб'єктів інноваційного процесу, діяльність і взаємодія між якими спрямовані на сприяння ефективному продукуванню, роз­повсюдженню та використанню, а також комерційній реалізації нових знань і технологій.

Основними елементами національної інноваційної системи є такі підсистеми: генерування нових знань, освіта і професійна підготовка, виробництво продукції та послуг, інноваційна інфраструктура, в т. ч. фінансо­ве забезпечення. Елементами НІС можна вважати також ринки (об'єктів інтелектуальної власності, висо-котехнологічної продукції та послуг, факторів вироб­ництва, зокрема робочої сили), систему нормативно- j правового регулювання інноваційної діяльності та мак-роекономічну політику (рис. 5.1).

Виокремлення НІС як об'єкта державного регулю- І вання не тільки позначилось на зміні теоретичних під- ] ходів до розуміння специфіки наукової та інноваційної

діяльності, а й мало важливе практичне значення. На рубежі 80—90-х років XX ст. було сформовано нову парадигму інноваційного розвитку, забезпечення кон­курентоспроможності національної економіки в умовах глобалізації.

Відповідно, була переглянута концепція державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяль­ності. Це насамперед виявилося у модифікації основних регуляторних функцій держави в цій сфері відносин (табл. 5.6).

Рис. 5.1. Основні підсистеми національної інноваційної системи та взаємозв'язки між ними

Формування націош льної інноваційної системи визнано пріоритетним напрямом економічної політики в Україні. Цей процес відбувається надто повільно і складно. У Концепції роз зитку національної інновацій­ної системи та проекту С гратегії інноваційного розвит­ку України на 2010—20 20 pp. в умовах глобалізацій-них викликів проаналІЕ овано причини такого стану справ та визначено напр} ми їх усунення.

Основна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи —

сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва — не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. Структурно відста­ла, технологічно низькоукладна вітчизняна економі­ка, а також система підприємництва, що склалася під впливом неоліберальних реформ, залишаються не­сприйнятливими до сучасних досягнень науки та тех­нологічних інновацій. У країні відсутні дієздатний механізм реалізації визначених державою пріорите­тів науково-технологічного розвитку, а також система об'єктивного оцінювання ефективності використання коштів, які вкладають у цю сферу, що не дає змоги сконцентрувати ресурси для підтримки ефективно працюючих наукових колективів і наукових шкіл і забезпечити їх оснащення сучасною технологічною базою. Гострою проблемою є наростальний розрив міждисциплінарних зв'язків і циклу «фундаменталь­ні дослідження — розробки — комерціоналізація знань у виробництві».

Таблиця 5.6

Модифікація регулювальних функцій держави в процесі формування національної інноваційної системи

Спрямованість	Зміст при регулюванні науково-технічної та інноваційної діяльності	Новий зміст при регулюванні національної інноваційної системи
1	2	3
Стимулю-вальна	Підтримування фундаментальних наукових дослі­джень, лінійних процесів удоскона­лення технологій (переважно в держав­ному секторі)	Стимулювання комплексу інноваційної взаємодії усіх зацікавлених структур незалежно від їх належності до певного сектору економіки
Коорди-нувальна	Розроблення індикативних соціальних та економічних програм	Розроблення масштабних загальнонаціональних інноваційних програм і проектів із широким залученням бізнес-структур, вчених, громадських організацій

Закінчення таблиці 5.6

12 3

Пере- Перерозподіл Розвиток механізму розподільна національного перерозподілу фінансових доходу з метою коштів на користь забезпечення прогресивних техноло-підтримкі^ соціально гічних укладів, активне значущих інститутів фінансове стимулювання і видів діяльності інноваційних процесів, залучення до процесу дистрибуції інших видів інноваційних ресурсів — кадрових, інформаційних тощо

Стабілі- Попередження Формування і розвиток зувальна соціальних, комплексного механізму національних та узгодження інтересів інших конфліктів різних соціальних груп в шляхом своєчасного процесі інноваційного вжиття адміністра- розвитку на основі тивних заходів, сучасних соціальних коректування технологій економічного курсу

Обліково- Ведення регулярної Комплексний моніторинг моніторингова статистики науково- створення і поширення технічної сфери передових технологій, інноваційних взаємозв'язків, розгортання прогнозно-аналітичних досліджень для визначення пріоритетів національної інноваційної стратегії

Геополітична Дотримання Укріплення позицій національних країни в глобальній інтересів на економіці, забезпечення міжнародній арені, доступу до інноваційних доступ до дешевих ресурсів, вилучення ресурсів інтелектуальної традиційних видів ренти

Унаслідок непослідовного проведення та низької ефективності державної науково-технічної та іннова­ційної політики Україна дуже відстає у технологічному розвитку від розвинутих країн. Зменшується кількість інноваційно активних підприємств, гальмується роз­виток високотехнологїчних галузей промисловості.

Це призводить до зниження рівня конкурентоспромож­ності національної економіки.

Отже, удосконалення системи державного регулю­вання науково-технічної та інноваційної діяльності має спрямовуватися на утвердження в Україні інноваційної моделі економічного і соціального розвитку, підвищен­ня ефективності використання інтелектуального потенці­алу країни, її людських і природних ресурсів, забезпе­чення підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки, досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян. Актуальні завдання удосконалення цієї системи та засоби їх реалі­зації визначено в «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010—2020 pp.».

Реалізація Стратегії створить можливості для успіш­ного просування України шляхом розбудови економіки і суспільства, заснованих на знаннях. Основними цілями Стратегії є визначення, обґрунтування і створення меха­нізмів реалізації нової державної інноваційно-інвестицій­ної політики стосовно здійснення узгоджених змін в усіх ланках національної інноваційної системи, спрямованих на кардинальне зростання її впливу на економічний і соціальний розвиток країни, створення привабливих вну­трішніх умов і підвищення стійкості вітчизняної економі­ки до тиску зовнішніх умов, зумовлених глобалізацією і неолібералізацією економічного життя. Цілі Стратегії ма­ють конкретне кількісне визначення: забезпечити (до 2020 р.) підвищення впливу інновацій на економічне зро­стання України в 1,5—2 рази.

Передумовами успішного досягнення визначених Стратегією цілей є:

— зміна концептуальних засад, що визначають роль і практичні функції держави в ринковій економіці;

— структурна перебудова економіки, насамперед промисловості;

— подолання кризової економічної нерівності насе­лення;

— відновлення довіри населення до держави і влади. Стратегія розглядає інноваційну діяльність і

необхідні заходи щодо її розвитку з позицій таких основ­них пріоритетів:

— адаптація інноваційної системи України до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності;

— переорієнтація системи продукування інновацій на ринковий попит і споживача;

— створення приваэливих умов для творців іннова­цій, стимулювання інноваційної активності підприєм­ництва;

— системний підхід до управління інноваційним розвитком, інфі(:>рматиЕ;ація суспільства.

Суттєвим чиршиком реалізації цих завдань є розбу­дова національйої інноваційної системи з метою ство­рення умов для підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможно зті вітчизняних товаровиробни­ків шляхом технологічної модернізації національної економіки, підвищення рівня інноваційної активності, ниробництва інноваційної продукції, застосування передових технологій, методів організації та управлін­ня господарською діяльністю для покращення добробу­ту людини та ^забезпечення стабільного економічного зростання.

Важливим йапрямс м і засобом державного сприян­ня формуваннир національної інноваційної системи є створення і підтримка розвитку нових організаційних структур цієї сіреіри — технополісів, технопарків, вен­чурних фірм тоіцо (табл. 5.7).

Таблиця 5.7

Організаційні форми реалізації науково-технічної та інноваційної діяльності

Форма	Зміст запровадження
1	2
Університетський науково-дослідний центр	Структура, де відбувається об'єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих вишівських і наукових кадрів, матеріально-технічної бази промисловості
—----------------------- Технопарк	Суб'єкт господарювання, що спрямовує свою діяльність на забезпечення патентування, проведення рекламних кампаній і надання маркетингових, консалтингових послуг, а також лізингових операцій, оренди у сфері науково-технічної діяльності
Тгхнополіс	Територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи Б:ауково-технічного розвитку території за рахунок реалізації потенціалу регіону

Продовження таблиці 5.7

1	2
Центр трансферу технологій	Суб'єкт господарювання, діяльність якого спрямована на просування у сферу практичного застосування нових завершених наукових розробок, винаходів та інших об'єктів інтелектуальної власності, у т. ч. — сприяння співробітництву між наукою та виробництвом, а також їх кооперації стосовно передання та впровадження нових видів продукції, технологій та/або їх складових
Бізнес-інкубатор	Ядро технополісів, суб'єкт господарювання, діяльність якого спрямована на забезпечення сприятливих організаційних умов (заснування підприємств, забезпечення офісними приміщеннями та обладнаними робочими місцями, допомога в підготовці бізнес-планів, проведення науково-технічної експертизи, створення дослідних зразків, правове забезпечення тощо) для новостворених малих та середніх підприємств, що розробляють та впроваджують інноваційні технології та/або нові види наукоємної продукції
Венчурне (англ. venture — ризикована діяльність) підприємство	Мале або середнє підприємство, яке спеціалізується на розробленні наукових ідей та їх втіленні у нові технології, нові продукти. Ці підприємства забезпечують зв'язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом
Венчурний фонд	Інституційний інвестор, що здійснює діяльність з венчурного інвестування, тобто вкладень фінансових інвестицій з високим ступенем ризику в активи, новостворюваних або діючих підприємств задля їх розвитку й розширення діяльності. Здійснення венчурної діяльності пов'язане із залученням коштів венчурних інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення цих коштів в активи, як правило, венчурних підприємств. Різновидом таких фондів є венчурний фонд інноваційного розвитку, який провадить діяльність, пов'язану з залученням грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у корпоративні права та/або боргові зобов'язання інноваційних підприємств, спільних підприємств, створених для виконання проектів технопарків, наукових парків, підприємств інноваційної інфраструктури

Закінчення таблиці 5.7

1	2
Венчурна інвестиційна компанія	Компанія, що здійснює лише венчурну інвестиційну діяльність, тобто сукупність практичних дій стосовно реалізації грошових інвестицій з високим ступенем ризику в корпоративні права та боргові зобов'язання, а також майнові права інтелектуальної власності новостворюваних або діючих господарських організацій з метою отримання прибутку
Кластер (англ. cluster — зосередження)	Сконцентрована в межах окремого регіону група взаємопов'язаних компаній, які займаються науково-технічною та інноваційною діяльністю (виробників, постачальників, дослідницьких центрів, банківських, страхових та інвестиційних установ, фондів венчурного фінансування тощо), а також пов'язаних із їх діяльністю організацій — консалтингових і маркетингових компаній, торгових об'єднань, вищих навчальних закладів тощо

Здійснення державою заходів, спрямованих на ство­рення та підтримку функціонування нових організацій­них структур науково-технічної та інноваційної сфери є одним з основних напрямів формування ефективної науково-технічної та інноваційної інфраструктури. Цьому присвячена Державна цільова економічна про­грама «Створення в Україні інноваційної інфраструкту­ри» на 2009—2013 pp.

Відповідно до положень цього документа опти­мальним варіантом розбудови інноваційної інфра­структури є розвиток виробничо-технологічної підси­стеми із створенням окремих найважливіших елемен­тів інших підсистем, що сприятиме створенню умов для прискореного впровадження інновацій навіть за обмеженого бюджетного фінансування. Виробничо-технологічну підсистему розбудовуватимуть у таких напрямах:

— створення цілісної інноваційної інфраструктури на основі наукових установ та вищих навчальних за­кладів;

— підтримка і розвиток інноваційних малих під­приємств;

— створення інноваційної інфраструктури на ре­гіональному рівні з одночасним забезпеченням міжре­гіональної координації;

— оптимізація і розширення мережі центрів інфор­маційно-консультаційної підтримки інноваційної діяль­ності;

— розбудова інфраструктури кадрового забезпечен­ня інноваційної діяльності.

Для забезпечення функціонування виробничо-тех­нологічної підсистеми створюють окремі елементи фі­нансово-економічної, нормативно-правової та кадрової підсистем.

Отже, в сучасних умовах господарювання здійснен­ня державою заходів, спрямованих на формування національної інноваційної системи, стає пріоритетним напрямом забезпечення її регулювального впливу на розвиток науково-технічної та інноваційної сфери.

5.4. Механізми державного регулювання інвестиційних процесів

У ринковій економіці кожен приватний інвестор є власником капіталу і самостійно визначає обсяг, час і місце реалізації своїх інвестицій. Вільне переливання капіталу із однієї галузі в іншу, з одного регіону країни в інший регулює інвестиційну діяльність суб'єктів гос­подарювання, які діють в умовах конкуренції та пов'я­заних із цим ризиків. Держава втручається у перебіг цих господарських процесів, щоб створити необхідні правові та організаційні межі для недопущення зловжи­вань і захисту законних прав добросовісних інвесторів.

Державне регулювання інвестиційної діяльності — комплекс правових, організаційних, фінансово-економічних, адміністратив­них заходів, інструментів і механізмів, які уповноважені органи державної влади та державні інституції використовують з метою координування, упорядкування, розвитку відносин і процесів у цій сфері господарювання.

Об'єктом державного регулювання в цьому разі є інвестиційна діяльність. В економічному сенсі інвести-

ції — це витрати на створення, розширення, рекон­струкцію основного капіталу і на пов'язані із цим зміни оборотного капіталу. Інвестиції як фінансова категорія — це довгострокове вкладання капіталу з метою отриман­ня доходу.

Інвестиції — всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект,

Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устат­кування та інші матеріальні цінності); майнові праіа інтелектуальної власності; сукупність технічних, тех­нологічних, комерційних та інших знань, оформле-них у вигляді технічної документації, навиків та виробничого Досвіду, необхідних для організації виробництва, аре не запатентованих (ноу-хау); прага користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові пра­ва; інші цінності.

Багатозначність поняття «інвестиції» дає змогу ви­окремити широкий перелік їх класифікаційних ознак і видів(табл. 5.8).

Таблиця 5

Основні види інвестицій

.8

Ознака	Види інвестицій
1	2
Об'єкт нкладання капіталу	-— реальні (капіталоутворювальні) — вкладення наліталу у відтворення основних виробничих фондів, нематеріальні активи, приріст запасів; — фінансові — вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації, сертифікати, векселі тощо), валюту та інші активи, розміщення капіталу у банках; інтелектуальні — вкладення коштів у придбання патентів, ліцензій, ноу-хау
Форма власнос­ті капіталу, що шш'стується	— приватні — вкладення капіталу фізичних осіб, а також юридичних осіб недержавного сектору економіки; ч

Закінчення таблиці 5.8

1	2
	— державні — вкладання капіталу юридичними особами державного сектору економіки (здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування за рахунок бюджетних, позабюджетних фондів і запозичених коштів, а також державними підприємствами за рахунок своїх прибутків), державних позабюджетних фондів; — змішані — вкладання в об'єкти інвестування як приватного, так і державного капіталу
Характер участі в інвестиційному процесі	— прямі — передбачають пряму, безпосередню участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладанні капіталу (зазвичай безпосередньо до статутного капіталу інших компаній), участь інвестора в управлінні цією компанією; — непрямі (портфельні) — вкладання капіталу інвестора, опосередковані іншими особами (фінансовими посередниками), пріоритетне значення для інвестора у цьому разі має факт отримання доходу, а не участь в управлінні відповідною компанією

Згідно з чинним українським законодавством, об'єк­тами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, у т. ч. основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папе­ри, цільові грошові вклади, науково-технічна продук­ція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Заборонено інвестування в об'єк­ти, створення і використання яких не відповідає вимо­гам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодав­ством України, а також порушує права та інтереси гро­мадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. Об'єктами інвестиційної діяльності не мо­жуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансуван­ня спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юри­дичних осіб.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвести­ційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні

особи України та іноземних держав, а також держави; учасниками інвестиційної діяльності — громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечу­ють реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора; інвесторами — суб'єк­ти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичених і залучених майно­вих та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестуван­ня. Інвестори можуть бути вкладниками, кредиторами, покупцями, виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності (табл. 5.9).

Інвестиційну діяльність можна здійснювати за ра­хунок:

— власних фінансових ресурсів інвестора (прибу­ток, амортизаційні відрахування, відшкодування збит­ків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромаджен­ня і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

— позичкових фінансових коштів інвестора (обліга­ційні позики, банківські та бюджетні кредити);

— залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески гро­мадян і юридичних oci6):j

— бюджетних інвестиційних асигнувань;

— безоплатних та благодійних внесків, пожертву­вань організацій, підприємств і громадян.

На перебіг інвестиційних процесів у країні вплива­ють такі взаємопов'язані макроекономічні чинники: функціональне співвідношення між рівнями споживан­ня та заощадження в доходах населення; норма чистого прибутку; позичковий відсоток; темп інфляції. Мікро-окономічними чинниками у цьому разі є інвестиційна привабливість підприємства, можливості формування його інвестиційних ресурсів, наявність перспективних інноваційних проектів тощо.

Таблиця 5.9

Основні види інвесторів

Ознака	Вид
1	2
Спрямованість основної господарської діяльності	— індивідуальний — конкретна юридична або фізична особа, що здійснює інвестиції для розвитку своєї основної господарської діяльності;

Продовження таблиці 5.9

1	2
	— інституційний — юридична особа — фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність (як правило, на операціях з цінними паперами)
Форма власності	— приватний — фізичні та юридичні особи недержавного сектору економіки; — державний — юридичні особи державного сектору економіки
Цілі інвестування	— стратегічний інвестор — суб'єкт інвестиційної діяльності, що ставить на меті отримання контрольного пакета акцій (переважної частки статутного капіталу підприємства) для забезпечення реального управління компанією відповідно до власної концепції її стратегічного розвитку; — портфельний інвестор — суб'єкт інвестиційної діяльності, який вкладає свій капітал у різні об'єкти (інструменти) інвестування лише з метою отримання інвестиційного прибутку
Орієнтація на інвестиційний ефект	— інвестор, орієнтований на поточний інвестиційний дохід, що формує свій інвестиційний портфель переважно за рахунок короткострокових фінансових вкладень, а також за рахунок окремих довгострокових інструментів інвестування із регулярним поточним доходом; — інвестор, орієнтований на приріст капіталу в довгостроковому періоді, що вкладає капітал переважно в реальні активи підприємства, а також довгострокові фінансові інструменти інвестування (акції, облігації тощо); — інвестор, орієнтований на позаекономічний інвестиційний ефект, що вкладає капітал в об'єкти інвестування з метою досягнення соціального, екологічного та інших позаекономічних ефектів
Економічна поведінка	— консервативний — інвестор, який обирає об'єкти (інструменти) інвестування за критерієм мінімізації рівня інвестиційних ризиків;

Закінчення таблиці 5.9

1	2
	- - поміркований — інвестор, який обирає такі Об'єкти (інструменти) інвестування, рівень Доходность та ризику яких відповідає (Ьредньоринковим умовам; f~ агресивний — інвестор, який обирає об'єкти ([ інструменти) інвестування за критерієм і :аксиміа;ації поточного інвестиційного доходу, * езважаючи на властивий для них високий ][ івень ризику

Згідно із чирним законодавством України, іннова­ційну діяльністі|. визнають однією із форм інвестиційної діяльності, організованої з метою впровадження досяг­нень науки і техніків у виробництво і соціальну сферу.

У Господарському кодексі України (ст. 325) зафіксо­вано: «інноваційною діяльністю у сфері господарюван­ня є діяльність Сучасників господарських відносин, що здійснюється н| основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм а тривалими стрИжами окупності витрат і впровадження нових науково-?ехнічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя».

Основними суб'єктами державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Державне агентство з інвестицій та розвитку інвВовацій. Участь у регулюванні інвести­ційних процесів у межах виконання своїх повноважень також беруть Національний банк, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державна комісія з цінних паперів |а фондового ринку, Міністерство регіо­нального розвитку та будівництва, Міністерство проми­словості та інші галузеві міністерства та відомства. Сут-тс.ву роль у регулюванні інвестиційних процесів на регіональному іга місцевому рівнях відіграють органи місцевої державної влади і місцевого самоврядування, а я Автономній Республіці Крим — відповідно, Верховна Рида та Рада Міністрів. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення проведення державної політики у сфері сприяння інозем­ному інвестуванню вітчизняної економіки є Національне

агентство України з іноземних інвестицій — нещодавно створена структура в системі центральних органів вико­навчої влади, діяльність якої регулює Постанова Кабі­нету Міністру України від 28.01.2009 № 48.

У формуванні державної інвестиційної політики також беруть участь різноманітні громадські і саморе­гульовані організації підприємців, роботодавців, інве­сторів. Основним консультативно-дорадчим органом з підготовки пропозицій щодо формування державної інвестиційної політики є Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України, що виконує такі завдання:

— підготовка пропозицій щодо формування держав­ної інвестиційної політики;

— участь у розробленні та проведенні експертизи проектів нормативно-правових актів з питань інвести­ційної діяльності;

— надання обґрунтованих пропозицій щодо реаліза­ції інвестиційних проектів, спрямованих на розвиток пріоритетних галузей економіки, а також адміністра­тивно-територіальних одиниць;

— надання аналітичної, інформаційної допомоги державним органам, установам та організаціям з пи­тань, пов'язаних з її діяльністю;

— сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і суб'єктів гос­подарської діяльності у сфері інвестиційної діяльності.

Специфіку застосування механізмів державного регулювання визначають обрана модель і тип інвести­ційної політики держави. Так, за запровадження пасив­ної інвестиційної політики передбачають обмеження адміністративного втручання держави в інвестиційні процеси і регулювання інвестиційної діяльності пере­важно економічними, організаційними і правовим засо­бами. Провідну роль відіграють механізми, пов'язані з виявленням галузевих і територіальних пріоритетів інвестиційної активності, розробленням індикативного плану розвитку економіки та інвестиційного плану як його складової, інформуванням учасників інвестицій­ної діяльності про напрями і умови реалізації відповід­них проектів тощо.

Активна інвестиційна політика ґрунтується на широкому застосуванні всіх, зокрема прямих адміні­стративних, механізмів державного впливу на інвести-

ційні процеси. Особливе значення в цьому випадку має використання засобів, спрямованих на формування сприятливого інвестиційного середовища, проведення вигідної для інвесторів податкової та амортизаційної політики, включаючи пільгове оподаткування підпри­ємств, що діють іу пріоритетних галузях і сферах націо­нальної економіки, а також механізмів безпосередньої участі держави в реалізації значущих інвестиційних проектів. У складі капітальних витрат державного бюджету може формуватися бюджет розвитку, спрямо­ваний на активізацію функцій держави як інвестора, фінансування пріоритетних науково-технічних та інно­ваційних розробок, структурних зрушень у національ­ній економіці тощо.

Інвестиційну політику, що запроваджується в Укра­їні, можна вважати активною. До засобів її реалізації належать формііиі, методи, інструменти забезпечення державного впливу на інвестиційні процеси з урахуван­ням специфіки ірізних видів інвестицій, груп інвесто­рів, об'єктів інвестування тощо. Виокремлюють при­наймні три оснпвні напрями запровадження відповіда­них механізмів;, (Закон України «Про інвестиційну діяльність», ст.і!! 12): управління державними інвести­ціями, регулювання умов інвестиційної діяльності, контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасни­ками інвестиційної діяльності.

Управління державними інвестиціями здійснюють центральні і місцеві органи державної влади передусім шляхом планування обсягів інвестицій за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів, запровадження низки заходів, пов'язаних з реалізацією цих планів, Основою прийняття рішень про інвестування бюджет­них коштів є прогнози соціально-економічного розвит­ку країни, схеми розвитку і розміщення продуктивних сил, цільові науково-технічні та комплексні програми, техніко-економічні обґрунтування доцільності таких інвестицій, оцінювання ступеня ризику їх здійснення. Пріоритетні сфери, напрями та об'єкти для інвестуван­ня визначає Міністерство економіки України відповід­но до державних, цільових, комплексних, галузевих, міжгалузевих і територіальних програм, розроблених у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участі заінтересованих державних органів і громадських

організацій. Кабінет Міністрів України подає їх на затвердження Верховній Раді України у складі Основ­них напрямів економічного і соціального розвитку країни.

За рахунок бюджетних асигнувань інвестують роз­виток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення (передбачає формування переліку таких об'єктів) у формах прямих бюджетних асигнувань і дер­жавного кредиту. Соціальну інфраструктуру у містах і селищах міського типу фінансують за кошти місцевих бюджетів.

Міністерства і відомства конкретизують дані стосов­но інвестицій за відповідними програмами, напрямами та об'єктами і забезпечують цільове використання дер­жавних коштів через виконання завдань державних замовлень (державних контрактів), що є однією з основ­них форм реалізації державних інвестицій.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти та програми підлягають обов'язковій держав­ній експертизі у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів, за необхідності — експертними комісіями, створеними Верховною Радою України.

Регулювання умов інвестиційної діяльності здій­снюється шляхом:

— визначення режиму оподаткування та надання податкових пільг;

— надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

— використання засобів грошово-кредитної, амор­тизаційної та цінової політики;

— встановлення державних норм та стандартів;

— ужиття заходів стосовно розвитку та захисту еко­номічної конкуренції, роздержавлення і приватизації власності, розвитку фондового ринку;

— визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

— проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва, інших заходів.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності полягає у встановленні оптимальних податкових ставок та пільг інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяль- і ність у найважливіших для задоволення суспільних

потреб напрямах, насамперед у соціальній сфері, тех­нічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потре­бують соціального Захисту, впровадженні відкриттів і винаходів, в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, у галузі освіти, культури, охорони і навколишнього середовища і здо­ров'я. Передбачено игакі податкові пільги: застосування в оподаткуванні диференціації ставок податків залежно від прибутку (доходу) та рівня використання прибутку на інвестиційно виробничі цілі; зменшення бази опо­даткування (вилучення зі складу прибутку та доходу, що підлягають оподаткуванню, тих його частин, які спрямовуються аа інвестування); звільнення від сплати податку на певніий (:трск; усунення подвійного оподат­кування прибутку TJa де відендів акціонерних товариств тощо. Використання пільг обмежують певним періо­дом, оскільки у протилежному випадку вони втрачають стимулюючий ефект.

Використання методу надання інвестиційного подат­кового кредиту! передбачає певну відстрочку плати податку на прибуток суб'єкту підприємницької діяль­ності на визначеній строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інвестиційного проекту з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загаль­не зростання прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації відповідних програм.

Бюджетні методи регулювання інвестиційної (Уіяльності поділяють на засоби дотаційного характеру (падання дотацій, субсидій та субвенцій, бюджетних позик окремим регіонам, галузям та виробництвам від­повідно до пріоритетів!соціально-економічного розвит­ку країни) та пряме фінансування інвестиційних про­грам (бюджетв:е фінансування). За обмежених бюджет­них ресурсів ці методи доповнюють засоби державного ипливу, пов'язані, зокрема, з використанням грошово-I кредитних інструментів.

Грошово-кредитне регулювання впливає на умови пі петиційної діяльності через регламентацію функціо-I нукання банківської системи і грошовий обіг. Основни­ми заходами грошово-кредитного регулювання в напрямі

стимулювання інвестиційної діяльності є зниження облікової ставки центрального банку країни; знижен­ня норми обов'язкових резервів; купівля центральним банком державних цінних паперів на фондовому ринку; сприяння створенню мережі спеціалізованих інвести­ційних банків через запровадження вигідніших еконо­мічних нормативів їх діяльності; активізація участі комерційних банків в інвестиційному процесі через змінні відсоткові ставки, пільгове оподаткування доходів комерційних банків від довгострокових креди­тів тощо.

Дієвим методом регулювання інвестиційної діяльно­сті є оптимізація режиму амортизаційних відраху­вань — поступове відшкодування основного капіталу за вартістю в період його функціонування у виробництві, що дає змогу його замінити не тільки у попередній нату­ральній формі, але й на вищому науково-технічному рівні. Застосування цього методу регулювання інвести­ційної діяльності ґрунтується на запровадженні режи­му прискореної амортизації, тобто використанні підви­щених, але постійних норм амортизаційних відра­хувань, та розрахунку зносу основних фондів, виходячи із їх залишкової вартості. Активізації інвестиційного процесу сприяють періодичні індексації основних фон­дів відповідно до темпів інфляції, надання можливості підприємствам самостійно обирати методи амортизації. З метою активізації інвестиційних процесів викори­стовують методи цінового регулювання. Згідно із чин­ним законодавством, вартість продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної діяльності визначають за віль­ними цінами і тарифами, зокрема за підсумками кон­курсів (торгів), а у випадках, передбачених законодав­чими актами, — за державними фіксованими та регу­льованими цінами і тарифами. Вартість будівництва визначають з використанням державних кошторисних норм, які є обов'язковими при будівництві об'єктів із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюд­жетів, а також коштів державних підприємств, уста­нов та організацій.

Опосередкованим методом державного регулювання інвестиційної діяльності є державний вплив на розви­ток фондового ринку: емісія державних цінних паперів; !

продаж пакетів ак|цій приватизованих підприємств; запровадження сиістеми розкриття інформації про діяльність емітенті^ цінних паперів; ліцензування, реє­страція та атестація фінансових посередників тощо. Методами стимулювання інвестиційної діяльності та­кож стають розвиток зовнішньоекономічних та прива­тизаційних процесі^ у країні, запровадження ефектив­ної антимонопольно;ї та конкурентної політики тощо.

Створення надійної системи захисту інвестицій також є вагомим фасобом регулювання інвестиційної діяльності в країні. Захист інвестицій — це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спря­мованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефек­тивній діяльності об'єктів інвестування та реінвесту-вання, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у т. ч. права на отримання прибутку (доходу) від інве­стицій. Одним із важливих методів забезпечення захи­сту інвестицій є їх страхування.

З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гаранти захисту інвестицій — систему правових норм, спрямованих на захист інвестицій, що не стосу­ються питань фінансово-господарської діяльності уча­сників інвестиційної діяльності та сплати ними подат­ків, зборів (обов'язкових платежів).

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, це стосується й іноземних інвестицій.

Зупинення або Припинення інвестиційної діяльності провадиться за ріціениям інвесторів, при цьому вони відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяль­ності та правомочного державного органу. Рішення дер­жавного органу про зупинення або припинення інвести­ційної діяльності йоже бути прийнято з таких причин:

— якщо її продовження може призвести до пору­шення встановлених законодавством санітарно-гігіє­нічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом;

— оголошення |в установленому законом порядку інвестора банкрутам внаслідок неплатоспроможності;

— стихійного лиха;

— запровадження надзвичайного стану.

Узагальнюючою характеристикою застосування ме­ханізмів державного регулювання інвестиційної діяль­ності є оцінювання інвестиційного клімату країни (га­лузі, регіону, сектору економіки).

Інвестиційний клімат — сукупність правових, економічних, соціальних, адміністративних, політичних та інших умов здійснен­ня інвестиційної діяльності в конкретній країні (галузі, регіоні, сек­торі економіки), що спричиняють істотний вплив на обсяги, рівень доходності і ризику інвестицій.

Інвестиційний клімат формують такі чинники:

1) рівень розвитку продуктивних сил (стан і струк­тура виробництва, рівень зайнятості і кваліфікації робочої сили, наукоємність виробництва, рівень науко­во-технічних та інноваційних розробок і стан їх впрова­дження у виробництво);

2) стан фінансово-кредитної системи і діяльність фінансових посередників (інвестиційна діяльність бан­ків та інших кредитних установ, доступність кредитів, рівень капіталізації банківської системи);

3) стан інвестиційного ринку (нормативно-правове та організаційне забезпечення інвестиційної діяльно­сті, розвиненість ринку інвестицій — його ризикова­ність і ліквідність, наявність мережні інвестиційних посередників та інвестиційної інфраструктури);

4) інвестиційна активність населення тощо.

Міжнародні галузеві експерти оцінюють інвести­ційний клімат в Україні як недостатньо сприятливий. Більшу частку іноземних інвестицій в економіку України спрямовано у промисловість (23,9% загально­го обсягу), фінансову діяльність (19,5%), нерухомість та оренду (10,2%), торгівлю та надання послуг (10,3%). Промисловість вийшла на перше місце за отриманням іноземних інвестицій лише у 2007 р. Така тенденція сприяє підвищенню конкурентоспроможності вітчиз­няних підприємств, оскільки інвестиції спрямовують на оновлення основних фондів та впровадження нових технологій виробництва. При цьому переробна проми­словість значно випереджає за обсягами інвестицій добувну: 7,6 проти 1,2 млрд дол. США. У промислово­сті переважають інвестиції у виробництво харчових продуктів, гірничо-металургійний комплекс, машино­будування, хімічну та нафтохімічну промисловість.

Найпривабливіші для інвесторів традиційні галузі економіки: металургія,! машинобудування, хімічна про­мисловість, харчова промисловість, але дедалі більше привертають увагу інвесторів такі галузі, як автомо­більна промисловість, споживча електроніка, високі тех­нології, вітроенергетика, сонячна енергетика, вироб­ництво біопалива, телекомунікації, логістика і деякі інші. Світовий банк оцінює потреби України в інвести­ціях в 100 млрд дол. США.

Суттєвими чинниками впливу на стан інвестиційно­го клімату та результати державноуправлінської діяль­ності в інвестиційній сфері також є розвиток конкурен­ції в країні та запровадження низки заходів держави, спрямованих неї її підтримання та регулювання.

5.5. Ринкова конкуренція

і анти монопольне регулювання

Основною метою запровадження механізмів антимо­нопольного регулювання є сприяння розвитку конкурен­ції — рушійної сили і визначального чинника забезпе­чення ефективності ринкової системи господарювання.

Ринкова конкуренція (лат. concurrentia — змагання, суперни­цтво) — суперництво ринкових агентів за реалізацію власних інтересів через набуття конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Результатом конкуренції є встановлення ціни на рівні, за якого досягається ринкова рівновага і забезпе­чується Парето-ефективний (оптимальний) розподіл ресурсів і доходів. Відповідно до найсуттєвіших ознак конкуренції розрізняють її певні різновиди. Так, за ознакою спрямованості впливу цієї діяльності розмежо­вують внутрігалузеву: і міжгалузеву конкуренцію, за формою суперництва Нг цінову і нецінову, за ступенем інтенсивності — стабільну і динамічну, за морально-етичним характером; —і добросовісну і недобросовісну, за типом ринку (ринкової структури), де відбувається кон­куренція, — досконалу} (вільну, чисту) та недосконалу.

Під впливом конкуренції між суб'єктами ринко-них відносин розвиваються процеси концентрації та

централізації виробництва й капіталу. Концентрація ви­робництва (капіталу) — це зосередження засобів виробництва, працівників, капіталу, обсягів виробниц­тва на окремих великих підприємствах. Централіза­ція виробництва (капіталу) — це збільшення розмірів виробництва (капіталу) внаслідок об'єднання або злит­тя раніше самостійних капіталів. Ці процеси пов'язані з концентрацією ринку — набуттям відносно невели­кою кількістю ринкових суб'єктів контролю над дедалі зростаючою часткою ринку (обсягами продажів). Об'єк­тивною закономірністю розвитку ринкової системи гос­подарювання, наслідком зростання рівня концентрації та централізації виробництва (капіталу) й ринку є тен­денція до монополізації.

Монополізація (грец. monos — один і роїеб — продаю) — процес досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючо­го) становища на відповідному ринку або в галузі, підтримання або посилення цього становища.

Фірма має монопольну владу тоді, коли вона, впливаючи в односторонньому порядку на ціну свого товару і обсяг продажів, змінює стан і структуру рин­ку загалом.

В Україні монопольним визнають таке становище суб'єкта господарювання, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням Антимоно­польного комітету України визнається монопольне становище суб'єкта господарювання, коли його частка на ринку певного товару може бути й менше 35% . Дру­гою ознакою монопольного становища суб'єкта госпо­дарювання є монопольна ціна, яка призводить до обме­ження конкуренції і порушення прав споживачів. Така ціна може бути монопольно низькою — викори­стовується для досягнення монопольного становища і монопольно високою — коли таке становище вже досягнуто.

За визначенням, наведеним у «Методиці визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів гос­подарювання на ринку»,ринкова (монопольна) влада — це здатність суб'єкта господарювання або групи суб'єк­тів господарювання визначати чи істотно впливати на умови обороту товару на ринку.

Монополії можна класифікувати за різними ознака­ми (табл. 5.10).

Таблиця 5.10 Основні види монополій в умовах ринкової економіки

Ознака	Види монополій
Характер рушійних сил	— природна — результат ринкової ситуації, коли задоволеная попиту на певну продукцію є ефективні шим за відсутності конкуренції з огляду на технологічні або інші особливості функціонування ринку; —продуктова — виникає завдяки появі на ринку нового товару внаслідок впровадження інновацій і новітніх досягнень науки, створення брендів тощо; — протекціоністська — пов'язана з активною державною політикою сприяння окремим суб'єктам ринку, яка повністю попереджує виникнен ія їхніх конкурентів або створює для цього істотні адміністративні бар'єри
Форма власності	— приват іа — результат втілення при ватної [ідприємницьких інтересів суб'єктів ринка, які мають права приватної власності і відповідні механізми захисту цих прав; — державна — виникає внаслідок набуття державою власницьких повноважень щодо окремих підприємств, установ, організацій; запровадження всебічного контролю за процесами виробництва та реалізації певних видів продукції з боку органів державної влади, яким делеговані відповідні повноваження
Територіаль­ні межі розповсю­дження	— екстериторіальна; — націонїільна; — регіональна; — місцева (локальна)
Характер виникнення	— організ іційна — виникає внаслідок домовленостей та у:їгоджі:нь між суб'єктами господарювання, набуває форми картелів, синдикатів, конгломератів та інших господарських об'єднань; — технологічна — існує за наявності унікальних продуктів, технологій виробництва або внаслідок обмежено зті попиту на певну продукцію господаре ької організації; — економічна — виникає внаслідок процесів злиттів та поглин шъ, поглиблення концентрації ринкової влади шляхом об'єднання активів господарських організац ж

Структура ринку, в якій окремий суб'єкт господа­рювання може викривити ефективний розподіл ресур­сів, існує не тільки за наявності єдиного покупця, а й покупця.

Монопсонія (монополія попиту) — ринкова ситуація, коли за наявності багатьох продавців є лише один покупець, який повні­стю контролює попит на певний товар або послугу та забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавців.

Ринок, на якому монополісту протистоїть монопсо-ніст, називають білатеральним (двостороннім).

Межа, до якої окремий виробник або споживач може використовувати монопольну владу, залежить від наяв­ності близьких замінників його продукту та частки у загальному обсязі продажів на ринку. Відповідно роз­різняють чотири моделі ринку: досконалої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії та чистої монополії (табл. 5.11).

Таблиця 5.11 Основні типи ринкових структур (ринків)

Структурна	Досконала	Недос	конала конкур	енція
характерис­тика	конкуренція	Моно­полістична конкуренція	Олігополія	Монополія
1	2	3	4	5
Кількість госпо­дарюючих суб'єктів	Значна (велика)	Велика	Невелика	Один
Типі характер продукції	Однорідна стандарти­зована	Різнорідна диферен­ційована	Стандар­тизована або диферен­ційована	Відсутні товари-замінники
Контроль над ціною з боку суб'єктів господа­рювання	Відсутній	Незначний	Обмежений взаємо­залежністю або значний за наявності узгоджених дій	Значний (безумов­ний)

Закінчення таблиці 5.11

1	2	3	4	5
Значення нецінової конкуренції	Нецінові методи конкуренції обмежені	Використо­вують конкурентні переваги товару, робиться акцент на забезпе­чення рекламного супроводу	Типова, особливо при диферен­ційованій продукції	Обмежена рекламою, яка має інформа­ційний характер
Доступність інформації	Висока	Деякі види інформації обмежені	Доступна лише для деяких суб'єктів господа­рювання	Дозована, має високий рівень обмежень
Умови вступу в галузь, на ринок	Бар'єри відсутні	Незначні (переборні) вхідні бар'єри	Наявність істотних (непере­борних у коротко­строковому періоді) бар'єрів	Непере­борні (входжен­ня в галузь, на ринок інших фірм заблоко­вано)
Приклади	Роздрібна1 торгівля сільсько­господарсь­кою продук­цією, фон;-дова біржй;, валютний ринок	Роздрібна торгівля, аптеки	Ринки сталі, автомобілів побутових електро­приладів	Ринок природних , монополій

Нині в Україні існування ринків з конкурентною структурою характерне для основних видів первинної продукції рослинництва, тваринництва (їх вироб­ництво здійснюють майже 20 тис. сільськогосподарсь­ких підприємств, а також понад 43 тис. фермерських

господарств, не враховуючи підсобних господарств на­селення). У легкій промисловості такими ринками є, зокрема, ринки текстильної продукції (понад 550 вироб­ників в Україні), одягу (приблизно 2 тис. виробни­ків), взуття (понад 400 виробників). Ринки з високо-конкурентною структурою переважають у видавни­чій справі (майже 2,5 тис. виробників), в інших підгалузях поліграфічної промисловості (2,5 тис. підприємств), будівництві (понад 24 тис. підпри­ємств), у більшості видів фінансової діяльності (май­же 2,8 тис. установ), у сфері вантажних перевезень автотранспортом (діяльність здійснювали 6,4 тис. під­приємств), рекламної діяльності (понад 3 тис. під­приємств), в оптовій торгівлі та в посередництві в торгівлі (у цій сфері в 2004 р. діяли понад 83 тис. під­приємств).

Прикладами загальнодержавних товарних ринків з олігопольною структурою сьогодні в Україні є ринок послуг мобільного зв'язку (на ринку діє п'ять опера­торів, частка двох найбільших наближається до 98%), ринок коксу (на ринку діє 13 виробників, частка трьох найбільших протягом останніх років становила 42—51%), ринок моторних бензинів (операторами ринку є сім великих підприємств, сукупна частка трьох найбільших перевищує 67%), ринок пива (близько 94% ринку належить чотирьом конкурую­чим між собою суб'єктам господарювання), тютюно­вих виробів (з 22 суб'єктів господарювання, які діють на ринку, частка трьох найбільших становить по­над 75%, п'яти найбільших — понад 97%), торфу (на ринку у 2004 році діяло 32 учасники, частка трьох най­більших — понад 55%), цементу (частка трьох найбіль­ших суб'єктів господарювання становить понад 40%, п'яти найбільших — понад 60%). На регіональному рівні олігопольну структуру здебільшого мають рин­ки послуг з перероблення сільськогосподарської про­дукції.

Ринки зі структурними ознаками індивідуального домінування в Україні поширені, зокрема, у добувній промисловості (крім видобування вугілля, торфу та металевих руд), в окремих підгалузях машинобудуван­ня, хімічної промисловості, в обробленні відходів, на

водному транспорт^. Високий рівень ринкової концен­трації на них значною мірою обумовлений бар'єрами входження у вигляді високої фондоємності, тривалих термінів окупності капіталовкладень, залежністю від обмежених або зовнішніх джерел сировини, інфра­структури.

До монополізованих ринків в Україні належать рин­ки природних монополій та ринки, монополізація яких випливає з владних рішень. До них належать 10 загальнодержавних та понад 2300 регіональних і локальних ринків природних монополій. Загальнодер-

I жавними ринками природних монополій є ринки послуг З передачі електричної енергії магістральними та між-

I державними електричними мережами; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та інтими об'єктами інфраструктури, що

І забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; транспортування нафти магістральни­ми трубопроводами; транспортування природного газу

І магістральними газопроводами; послуг управління з

І аеронавігаційного обслуговування повітряних суден; спеціалізованих послуг транспортного терміналу з при­йому, охолодження, зберігання та перевантаження амі­аку; універсальних послуг поштового зв'язку; послуг з надання в користування технічних засобів мовлення; послуг з користування радіорелейними каналами зв'яз­ку; послуг з користування некомутованими каналами іш'язку.

Регіональні та локальні ринки послуг природних монополій утворюють насамперед ринки послуг з транс­портування і розподілу електроенергії та газу місцеви­ми мережами, послуг тепло- та водопостачання, місце­вого телефонного зв'язку.

При оцінюванії конкурентного середовища вирі­шальне значення має аналіз концентрації ринку, що

І визначає його структуру і поведінку учасників. Концен­трацію ринку вимірюють шляхом порівняння відно­сних величин., що карактеризують діяльність суб'єктів господарювання на ринку. Для її розрахунку у світовій практиці антимонопольного регулювання використову­ють коефіцієнт ринкової концентрації, індекс Герфінда-Ля — Гірпімана та ін.

Коефіцієнт (індекс) ринкової концентрації (market concentration ratio) CRn визначають як частку (відсо­ток) від загальних продажів галузі, що припадає на декілька великих підприємств (фірм), які аранжовані відповідно до частки ринку. Розрахунок цього показни­ка здійснюють за формулою:

Де Pj — частка /-того суб'єкта господарювання на рин­ку, %; п — кількість суб'єктів господарювання, частки яких взято до розрахунків коефіцієнта ринкової кон­центрації.

Коефіцієнт ринкової концентрації CRn дає змогу порівняти рівні концентрації окремих галузей та рин­ків, аналіз динаміки — виявити тих суб'єктів, за раху­нок яких відбуваються процеси перегрупування ринко­вої влади, дати кількісну інформацію про характер рин-1 ку. Недоліком коефіцієнта є те, що він нечутливий до варіантів розподілу часток суб'єктів на ринку, оскільки є дискретним показником, що характеризує стан сукуп-1 ності лише в одному вимірі.

Індекс Герфіндаля — Гіршмана (Herfindale — Hirsh-тап Index) HHI — показник економічної концентра-1 ції, який враховує як кількість підприємств (фірм), так і нерівність їх становища на ринку. Розраховують як суму квадратів часток суб'єктів господарювання:

де Pf — піднесена до квадрата частка у-того суб'єкта гос­подарювання на ринку; п — кількість суб'єктів господа­рювання на ринку.

Одиниці виміру індексу Герфіндаля — Гіршмана у] відсотках — від 0 до 10000, у частках — від 0 до 1.

Індекс Герфіндаля — Грішмана є найуживанішим показником при аналізі структури ринків. Як правило, його розраховують для всіх суб'єктів, що функціонують на ринку (якщо ринок олігополістичний), або для 50 чи для 100 найбільших компаній у галузі.

Потреби коректування поведінки господарюючих суб'єктів, які володіють монопольною владою, та струк­тури ринків недосконалої конкуренції зумовлюють необхідність запровадження механізмів антимонополь­ного регулювання з боку держави.

Антимонопольнє регулювання — напрям державного регулю­вання економіки, що здійснюється у вигляді системи заходів уповноважених органів державної влади, спрямованих на демонополізацію економіки, контроль і спостереження за про цесами концентрації на ринках, припинення монопольних дій і недобросовісної конкуренції, усунення адміністративних бар'єрів і забезпечення умов для розвитку конкурентних засад господарювання, створення рівних умов для всіх учасників ринку і формування суспільної свідомості на користь ринко­вих сил.

До пріоритетних завдань відповідної державноуправ .мінської діяльності належать:

— контроль за і дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції;

— аналіз конкурентного середовища;

— недопущення та запобігання монополізації товар них ринків;

— регулювання1 діяльності підприємницьких та природних монополій, захист та заохочення добросовіс

І ної конкуренції;

— забезпечення прогресивних тенденцій розвитку економіки.

Антимонопольнє регулювання зорієнтоване не стільки на процес регламентації діяльності монополь­них структур, скільки на забезпечення захисту еконо­мічних прав усіх суб'єктів господарювання в їхній кон­курентній поведінці на ринку. У цьому розумінні воно виступає як невід'ємна складова державної конкурент­ної політики і саме в цьому напрямі, як засвідчує досвід провідних країн, поступово еволюціонує.

Виконання зазначених завдань передбачає викори­стання державою узгоджених механізмів антимоно­польного регулювання — комплексу заходів із засто­суванням відповідних інструментів (важелів), методів, форм державноуправлінського впливу.

Основними об'єктами антимонопольного регулю­вання є монополізовані ринки у визначених територіа-•іі. 11 их і товарних межах; суб'єкти господарювання, що

займають монопольне чи домінуюче становище на рин­ках; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію тощо.

Як інструменти антимонопольного регулювання використовують ціни, тарифи на відповідну продук­цію, стандарти і показники якості для товарів і послуг, обсяги ринку виробництва, нормативи, норми, регла­менти діяльності на відповідному ринку. Нормативне антимонопольне регулювання охоплює встановлення в правових та нормативних актах правил господарської діяльності, контроль за дотриманням цих правил. Ор­ганізаційне антимонопольне регулювання передбачає створення дієвих органів державної влади та інститу­тів — суб'єктів відповідної державноуправлінської ді­яльності, здатних реально впливати на перебіг аналізо­ваних економічних процесів та забезпечувати їх ефек­тивність.

Запровадження кожної з цих форм передбачає ви­користання різноманітних методів антимонопольного регулювання. Економічні методи регулювання перед­бачають контроль за витратами виробництва і проце­сом ціноутворення; найпоширенішими серед них є два методи тарифоутворення: встановлення граничного значення тарифу (price-cap) та економічно обґрунтова­ної доходності (ratio return). Застосування технічних методів регулювання передбачає розроблення, впрова­дження і підтримання галузевих? стандартів якості послуг та її параметрів, безпеки, а також у деяких випадках (наприклад, у сфері телекомунікацій) — кон­фіденційності. Однак провідне значення мають методи адміністративного характеру: регламентування пра­вил поведінки господарюючих суб'єктів на ринку, регулювання доступу на ринок і контроль за ринковою концентрацією виробництва та капіталу, припинення проявів монополізму, попередження порушень антимо­нопольного законодавства, припинення недобросовіс­ної конкуренції у підприємницькій діяльності тощо. Виокремлюються чотири основні групи таких методів:

1) правові (прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів);

2) організаційно-контролюючі (розроблення та орга­нізація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства, прове дення моніторингу, перевірок, призначення експертизіи щодо визначення монопольного положення суб'єктів господарювання на ринку або зловживання ними свої|м монопольним становищем);

3) адміністрагивно-імперативні (примусовий поділ суб'єктів господарювання — монополістів, застосуван­ня санкцій, накладання штрафів у випадку виявлені ня фактів зловживання ними монопольним станови щем);

4) профілактячно-роз'яснювальні (інформуванні суб'єктів господарювання, внесення пропозицій, на­дання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз'яснення щодо кваліфікації порушенії: тощо).

їх використовують у різних комбінаціях відповідн с і до потреб регулювання ринкових структур (табл. 5.12;.

Таблиця 5.12

Основні напрями, інструменти та методи антимонопольного регулювання в ринковій економіці

Напрями антимонопольного регулювання	Інструменти і методи антимонопольного регулювання
1	2
(Створення і розвиток конкурентного середовища	— зниження або зняття бар'єрів, які обмежують входження суб'єктів господарювання на існуючі ринки; — стимулювання вступу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання; — сприяння розвитку процесів децентралізації управління; — аналіз внутрішнього і зовнішнього конкурентного середовища; — ведення державного реєстру господарюючих суб'єктів, які мають монопольну владу на ринку; — пропаганда і поширення знань, які сприяють створенню рівних умов для всіх учасників ринку, формування суспільної свідомості на користь ринкових сил

Закінчення таблиці 5.12

	2
	— зниження або зняття бар'єрів, які обмежують входження суб'єктів господарювання на існуючі ринки; — стимулювання вступу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання; — сприяння розвитку процесів децентралізації управління; — аналіз внутрішнього і зовнішнього конкурентного середовища; — ведення державного реєстру господарюючих суб'єктів, які мають монопольну владу на ринку; — пропаганда і поширення знань, які сприяють створенню рівних умов для всіх учасників ринку, формування суспільної свідомості на користь ринкових сил
Захист конкуренції, припинення дій, спрямованих на обмеження конкуренції	— встановлення контролю за діями органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, суб'єктів господарювання, що можуть призвести до появи нових монопольних утворень, збільшення частки та посилення впливу на ринку існуючих монопольних утворень (контроль за злиттям та приєднанням); — здійснення заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності та недобросовісній конкуренції; — встановлення контролю за діями органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, які можуть призвести до появи та підвищення бар'єрів входження суб'єктів господарювання на ринки тощо

Застосування механізмів антимонопольного регулю­вання, необхідних інструментів та методів конкретизу­ються залежно від специфіки завдань, визначальних характеристик об'єктів відповідної державноуправ-лінської діяльності (табл. 5.13).

Таблиця 5.13

Основні завдання та механізми антимонопольного р< гулювання залежно від типів ринків

Тип ринку	Завдання, механізми та інструменти антимонопольного регулювання
Висококонцентроваїшй (неконкурентний ринок, небезпека встановлення монопольних цін, укладання таємних іугод)	Спостереження за ринком; можливий примусовий поділ підприємств; впровадження програми демонополізації; контроль ринкової поведінки суб'єктів господарювання, що мають частку понад 35%; штрафи за зловживання монопольним становищем; заборона концентрації; зниження бар'єрів входження на ринок; припинення недобросовісної конкуренції
Помірно концентрований (потенційно конкурентний ринок, певний ступінь небезпеки можливого зловживання при встановленні цііг|)	Відстеження можливих таємних угод між суб'єктами з метою встановлення цін або блокування вступу на ринок; спостереження за ринком; контроль поведінки суб'єктів господарювання, що мають частку понад 35%; обмеження ринкового потенціалу суб'єктів, що мають домінуюче становище; можливий дозвіл на злиття за умов незбільшення ринкового потенціалу суб'єкта; припинення недобросовісної конкуренції
Низькоконцентроваіий (висококонкурентний ринок, можливе підвищення цін вище конкурентних не впливає на ситуацію на ринку)	Спостереження за станом концентрації виробництва; можливий дозвіл на злиття; припинення недобросовісної конкуренції

До суб'єктів ан пимонопольного регулювання в Україні належать Be зховна Рада України; Президент України; Кабінет Міг істрів України; Фонд державного майна України, міс д;еві органи приватизації; цен­тральні та місцеві орі ани державної виконавчої влади, органи місцевого! сан оврядування, керівництво і тру­дові колективи підп шємств (організацій), інвестори тощо. Провідне місце і системі суб'єктів антимонополь­ного регулювання Уі раїни посідає Антимонопольний

комітет України (АМКУ), метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у під­приємницькій діяльності та у сфері державних заку­півель.

Діяльність суб'єктів природних монополій в Україні регулюють спеціально створені національні комісії (наприклад, у сфері зв'язку — Національна комісія з питань регулювання зв'язку). У випадках, встановле­них законом, діяльність суб'єктів природних монополій можуть регулювати органи виконавчої влади та місце­вого самоврядування. Якщо діяльність суб'єктів при­родних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з Законом України «Про природні монополії», спрямова­на на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання їх діяльності можуть бути делеговані в установленому порядку Раді Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласним, Київській та Севастопольсь­кій міським державним адміністраціям з наданням їм відповідних повноважень. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції у сферах природних монополій здійснюєть­ся АМКУ відповідно до його компетенції.

Отже, натепер в Україні розгалужена система анти­монопольного регулювання, що є важливим чинником запровадження політики держави.

5.6. Державне регулювання ринку праці та зайнятості

Регулювання зайнятості є важливим напрямом економічної політики сучасної держави. Втручання держави у функціонування ринку праці зумовлено комплексом причин, основними з яких є неспромож­ність ринкової економічної системи збалансувати попит і пропозицію робочої сили, подолати безробіття, а також забезпечити безробітних засобами для існу- і вання. У тій чи іншій формі регулювання зайнятості здійснюється у багатьох країнах. Побудова ефективно­го механізму державного регулювання зайнятості передбачає врахування особливостей і тенденцій роз­витку ринку праці, причин виникнення безробіття,

наслідків застосування певних інструментів регулю­вання.

Ринок праці — це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення робочої сили до економічної системи.

Таке залучення відбувається через зайнятість. Ри­нок праці характерне ується системою відносин між про­давцями (власникам]!) здатності до праці і її покупцями та відповідною інфраструктурою. Ця система суспіль­них відносин забезпечує нормальне відтворення й ефек­тивне використання лраці, кількість і якість якої відпо­відно винагороджують. Як і будь-який інший ринок, ринок праці характеризують функціями, які він вико­нує, видом товару, який на ньому продається, його ці­ною, попитом та пропозицією.

Важливими функціями ринку праці є забезпечення раціоналізації виробництва і зайнятості, регулювання та раціональне розміщення трудових ресурсів, узго­дження економічних інтересів у системі суспільного по­ділу праці тощо. Принципи функціонування сучасного ринку праці полягають у тому, що кожен індивід має право і змогу вільно продавати свою здатність до праці на засадах трудового найму за власним вибором і бажан-иям та за ринковок ціною на основі контракту між робітником і наймачем (свобода вибору місця роботи); роботодавець (підприємець, виробничий колектив, дер­жава тощо) сам вирішує, скільки і яких працівників Йому наймати (свобода найму); ринок праці регулюють держава, об'єднання роботодавців, профспілки (багато­стороннє регул юваннія).

Об'єктом ринку 1%раці є робоча сила. Основною від-мінністю ринку npaijti від інших є те, що в результаті купівлі-продажу товар не відокремлюється від попе­реднього власника, ^обто фактично об'єктом купівлі-продажу є право на використання робочої сили, предме­том торгу є не тільки певний вид здатностей виконувати трудові функції, а й тривалість та умови виконання цих функцій.

На ринку праці взаємодіють переважно роботодавці (суб'єкти власності фа засоби виробництва) і наймані Працівники, які раз^м формують обсяг, структуру та гпіивідношення попиту і пропозиції робочої сили.

Держава на ринку праці є одним з найбільших робото­давців, а також основним регулятором. Ринок праці доповнюють такі елементи інфраструктури:

— система регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітраж­ні органи) і компенсації (допомоги по безробіттю та ін.);

— мережа кас і різні фонди; служба зайнятості і пра­цевлаштування ;

— система профорієнтації, професійної підготовки і перенавчання трудових ресурсів; профспілкові органі­зації та спілки роботодавців тощо.

Особливість розвитку ринку праці в сучасних умо­вах полягає у суперечливій взаємодії процесів його регулювання та дерегулювання.

Державне регулювання ринку праці — сукупність заходів впливу держави на попит і пропозицію робочої сили з метою забезпечен­ня ефективної зайнятості та нормальних умов праці.

Суб'єктами регулювання є профспілки, об'єднання підприємців, держава, на глобальному рівні — Міжна­родна організація праці (МОП).

Ринок праці характеризується певним співвідно­шенням попиту і пропозиції, внаслідок чого формуєть­ся ціна купівлі-продажу робочої сили, специфічною формою якої є заробітна плата — винагорода, обчи­слена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган спла­чує працівникові за виконану ним роботу.

Заробітна плата набуває двох вимірів: номінального та реального. Номінальна заробітнатлата — абсолют­на сума грошей (виплат), яку працівник отримує за виконану роботу чи відпрацьований час. Реальну заро­бітну плату визначають вартістю споживчих благ, які можна придбати за номінальну заробітну плату. Для розрахунку реальної заробітної плати потрібно поділи­ти номінальну заробітну плату на індекс інфляції за від­повідний період.

Заробітна плата виступає головним елементом рин­кового механізму регулювання ринку праці, вона впли­ває на величину попиту і пропозиції робочої сили. Попит на робочу силу — це платоспроможна потреба роботодавців на трудові послуги працівників певних професій і кваліфікації. Попит на робочу силу, крім

потреб підприємців, визначають сукупний попит в еко­номіці, технічна оснащеність виробництва (нецінові чинники) та ill При цьому розрізняють ефективний попит, який визначають кількістю економічно доціль­них робочих мііщь, і сукупний попит, що включає зай­няті працівниками, але неефективні робочі місця. Різ­ниця між сукупним попитом та ефективним попитом на робочу силу відображає надлишок робочої сили, тобто частину прихованого безробіття.

Пропозицію робочої сили виражають кількістю осіб, які потребують працевлаштування, і визначають кіль­кістю годин робочого часу, яку погоджуються надати індивіди за ужав певного рівня оплати праці. На пропо­зицію на ринку праці впливають нецінові чинники: рівень оподаткування, культура і релігія, авторитет профспілок, рої яір допомоги по безробіттю та інші фак­тори. Прополи: ]ію на ринку праці характеризує по­казник «чисельність економічно активного населення» (рис. 5.2).

Економічно активне населення — населення віком від 15 до 70 років включно, яке впродовж певного часу забезпечує про позицію робочої сили для ринкового виробництва товарів та послуг, а також деяких видів неринкового виробництва, що входять до Системи національних р іхунків і є економічною діяльністю.

Необхідною передумовою економічної активності і відповідно уча.с;і в робочій силі є працездатність люди­ни — спроможність виконувати трудові функції без завдання шкоди здоров'ю.

Однак наявність працездатності не є достатньою умовою входження людини до складу робочої сили, необхідно щебаркання її реалізувати, тобто економічна (трудова) актийність. Економічна (трудова) актив­ність — прагнення працездатної особи застосувати на практиці наяівщ знання та досвід, одержуючи за це винагороду в І натуральній або грошовій формі. Основ­ним джерело:к інформації про економічну активність населення є дані статистичних обстежень домогоспо-дарств.

Зарахування! особи до однієї з трьох взаємовиключ-них категорій здійснюють на основі правил пріоритет­ності: зайнятії, безробітні та економічно неактивні. Зай­няті — люди, яви виконують будь-яку оплачувану роботу,

а також ті, які мають роботу, але тимчасово не працю­ють через хворобу, страйк чи відпустку, а також особи, зайняті неповний робочий час. До складу зайнятого населення не належать особи, які виконують неоплачу-вану громадську чи добровільну роботу, та особи, які виконують тільки домашні обов'язки.

Рис. 5.2. Розподіл населення за відношенням до ринку праці

Безробітні — особи, які не мають роботи, але актив­но шукають її або чекають повернення на попереднє місце праці.

Економічно неактивні не докладають особливих зусиль до пошуку роботи.

Безробіття — економічне явище, за якого частина економічно активного населення не має змоги застосу­вати свою здатність до праці. Добровільне безробіття має суб'єктивну причину і цілком залежить від носія

здатності до праці- До нього належить фрикційне, яке виникає внаслідок постійного руху населення між регіонами і видами праці, а також на різних стадіях життєвого циклу особи.! Цей вид безробіття вважають неминучим і певною мірою бажаним, оскільки він є ознакою динамічності ріинку праці (воно, як правило, триває не більше 4—5 тижнів).

До вимушеного безробіття належать: структурне, циклічне, інстіітуціональне, регіональне і сезонне безробіття.

Структурні^ безробіття означає невідповідність між пропозицією праці! та попитом на неї у зв'язку з технологічним я змінами у процесі виробництва, ко­ли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший — зменшується, іа пропозиція не може швидко пристосуватись до цього. Його теж вважають неми­нучим.

Циклічне безробіття спричинене спадом виробниц­тва у відповіднії! фазі економічного циклу, яка характе­ризується знижї гаям сукупного попиту.

Інституціоігльне безробіття, або безробіття очі­кування, безпосередньо пов'язане з державною політи­кою на ринку nj і: ці, системою оподаткування, гаранто­ваним мінімумом оплати праці, системою соціального забезпечення, рз змірамй і порядком надання допомоги по безробіттю, поінформованістю населення щодо на­явних вакансій і можливостей. Воно зростає з розши­ренням соціального компоненту в економічній системі.

Регіональне безробіття зумовлене міжтериторіаль-ними диспропорціями у пропозиції та попиті на працю.

Сезонне безробіття спостерігається в різні періоди року, воно притаманне галузям економіки з сезонним характером виробництва (сільське господарство, цукро­ва і м'ясомолочн$ промисловість тощо).

Залежно від тривалості розрізняють тривале безро­біття (стосується осіб,: які не мають роботи понад (і місяців) і застійне (стосується незайнятих роботою понад 12 місяців)].

Основні показники, що характеризують економічну активність населення, зайнятість і безробіття та роз­раховуються в Україні, наведено у таблиці 5.14.

Таблиця 5.14 Показники стану ринку праці, що розраховують в Україні

Найменування показника	Алгоритм розрахунку
1	2
Рівень економічної активності	Економічно активне населення --------------------------------------------х 100% Населення у віці 15—70 років
Рівень зайнятості	Чисельність зайнятого населення *„~п, -------------------------------------------х 100% Населення у віці 15—70 років (за винятком осіб в інституційних установах)
Рівень безробіття за методологією МОП	Безробітні х100% Економічно активне населення у віці 15—70 років
Рівень зареєстрован ого безробіття (1)	Чисельність безробітних, зареєстрованих державною службою зайнятості 1ППО/ Загальна чисельність працездатного населення працездатного віку
Рівень зареєстрованого безробіття (2)	Чисельність безробітних, зареєстрованих державною службою зайнятості іпп0/ Загальна чисельність економічно активного населення працездатного віку
Рівень довготривал ого безробіття (1)	Усі безробітні, які шукали роботу понад 3 місяці і більше 1пп0/ —------' --------------------—---------------- х J.UU /о Економічно активне населення

Закінчення таблиці 5.14

1	|| 2
Рівень довготривал ого безробіття (2)	-----------------?■----------------------------------1---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- Усі безробі[тні, які шукали роботу понад 3 місяці і більше .. „„„, ---------------------■--------------------------------х 100% Працездатне населення працездатного віку
Розширений показник рівня безробіття	------------------,--------------------------------------------- Безробітні + Зневірені mncv , .....Iі ■ ■ х XUU /о Зневірені + 1- Економічно активне населення

Державна політика на ринку праці має бути спрямова­на на забезпечення повної зайнятості (природного рівня безробіття), за якої рівень безробіття дорівнює сумі рів­нів фрикційного та структурного безробіття. Природний рівень безробіття не є постійним: він змінюється залежно від структурних змін в економіці, зі збільшенням і зву­женням різних галузей, визначається рівнем мобільності робочої сили, відкритістю раціональних кордонів тощо.

Основними причинами! існування стійкого рівня без­робіття вважають!!

1) виплати допомоги По безробіттю, що дає змогу людині довше шукати роботу, тобто збільшує фрик­ційне безробіття і підвищує природний рівень безро­біття;

2) «жорсткість» (негнучкість) заробітної плати — не­спроможність заробітної плати до такого реагування на зміни в попиті чи пропозиції, яке відновлює рівновагу між ними. Причинами «жорсткості» заробітної плати є зако­нодавче встановлення мінімальної заробітної плати, фік­сація рівня зарплати в колективних договорах, встано­влення стимулювальної (заівищеної) заробітної плати для залучення кваліфікованих працівників, скорочення плин­ності кадрів та підвищення рівня продуктивності праці.

Надмірне безробіття призводить до значних еконо­мічних і соціальних втрат: зниження кваліфікації, само­поваги, занепаду моральних засад, розпаду сім'ї, зро­стання соціальної диференціації у суспільстві, швидких, іноді дуже бурхливих соціальних і політичних змін та ін. Основним економічним наслідком безробіття є неви-пущена продукція. Відомий американський дослідник

Артур Мелвіл Оукен (1928—1980) математично виразив зв'язок між рівнем безробіття та відставанням в обсязі виробленого ВВП, який отримав назву «закон Оукена». Відомі дві формули такого взаємозв'язку:

1) коли потрібно з'ясувати, як впливає зміна рівня ци­клічного безробіття на відхилення фактичного рівня ВВП від потенційного можливого:

де: Y — фактичний обсяг ВВП; Y* — потенційний ВВП; и — фактичний рівень безробіття; и* — природний рівень безробіття; (и — и*) — циклічне безробіття; /3 — коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного без­робіття (найчастіше в межах 2—2,5).

Отже, якщо циклічне безробіття в економіці стано­вить 1 %, то відставання фактичного обсягу виробниц­тва від потенційно можливого дорівнюватиме 2—2,5% .

2) якщо потрібно визначити вплив динаміки фак­тичного рівня безробіття на динаміку реального ВВП за два періоди, які порівнюються між собою:

де: Y1 — фактичний обсяг ВВП у поточному році; Yo — фактичний обсяг ВВП у попередньому періоді; щ — фак­тичний рівень безробіття в поточному році; и0 — фактичний рівень безробіття у попередньому році.

З наведеного рівняння можна зробити такі висновки:

— якщо рівень безробіття не зміниться у порівнянні з попереднім періодом, то темпи зростання реального ВВП дорівнюватимуть 3%. Цей показник називають темпом зростання потенційного ВВП, а його значення обумовлено приростом населення, нагромадженням ка­піталу та науково-технічним прогресом;

— за збільшення рівня безробіття на 1% порівняно з попереднім роком, темп зростання потенційного ВВП скорочується на 2% і становить 1% ;

— якщо щорічний приріст ВВП не менший 3%, безро­біття буде на постійному (природному) рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягнуто 3% приросту ВВП.

Державна політика щодо ринку праці має бути спря­мована насамперед на мінімізацію втрат від безробіття, що перевищує його природний рівень. Ключова пробле­ма при цьому — досягнення оптимального поєднання високої ефективності праці та надійних соціальних гарантій на випадок безробіття. Умовою ефективного регулювання ринку праці є організація оперативного вивчення й аналізу кон'юнктури попиту на робочу силу та пропозиції робочих місць з боку роботодавця, а також професійна орієнтація при виборі сфери зайнято­сті та місця роботи. Важливим інструментом тут є колективна тарифна угода, що визначає розмір заробіт­ної плати, тривалість робочого часу, відпустки, порядок найму та звільнення, форми компенсування ризику, систему соціальних виплат тощо. Важливим елемен­том, що стабілізує становище найманого працівника на ринку робочої сили, є система державного пенсійного та соціального забезпечення.

Державна політика на ринку праці набуває активної і пасивної форм. Активна політика у сфері зайнятості полягає у зосередженні на діяльності, спрямованій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобіган­ня безробіттю і збільшення чисельності зайнятих. Активну політику держави стосовно зайнятості в Украї­ні реалізують за допомогою таких інструментів, як Дер­жавна та регіональні програми зайнятості населення, які передбачають комплекс активних заходів щодо роз­ширення сфери докладання праці — організаційно-еко-номічних і правових дій, що безпосередньо впливають на зміну співвідношення попиту і пропозиції робочої сили. До активних заходів належать: створення додат­кових робочих місць, надання інформаційних та проф­орієнтаційних послуг, організація банку вакансій, пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні гро­мадян, допомога громадянам у відкритті своєї справи, працевлаштування неконкурентоспроможних верств населення на заброньовані робочі місця, сприяння само-зайнятості та підприємницькій діяльності, поліпшення конкурентоспроможності робочої сили шляхом органі­зації професійного навчання, перенавчання та підви­щення кваліфікації, організація тимчасових громадсь­ких робіт, переселення в іншу місцевість та ін.

Пасивна політика держави у сфері зайнятості передбачає, що держава несе відповідальність за станови­ще найманих працівників і роботодавців на ринку праці. Пасивну політику здійснюють пасивними заходами: реє­страція та облік безробітних і незайнятих громадян, які шукають роботу; організація системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і негрошових форм підтримки безробітних і членів сімей, котрі перебувають на їх утриманні. Ці заходи не впливають на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили.

Країни з ринковою економікою, залежно від моделі ринку праці та економічного стану країни в державній політиці зайнятості, використовують активні і пасивні заходи з переважанням тих або інших. Оскільки най­ефективнішим соціальним захистом працездатних гро­мадян є створення робочих місць для усіх бажаючих працювати, то більшість країн з розвинутою ринковою економікою віддають перевагу активним заходам, спря­мованим на розширення сфери докладання праці.

Останнім часом у розвинутих країнах все активніше виявляються тенденції дерегулювання ринку робочої сили. Об'єктивною основою цього явища є науково-тех­нічний прогрес, індивідуалізація трудового процесу, диференціація груп працюючих. Дерегулювання ринку відбувається через перехід від галузевої колективної угоди до укладання угоди на підприємстві; контрактної системи; застосування неповного робочого тижня (дня) або тимчасової роботи; дроблення тарифів та ін.

5.7. Антиінфляційне регулювання макроекономічних пропорцій розширеного відтворення

Одним з найсуперечливіших економічних явищ є інфляція, яка виникає з багатьох причин і неоднознач­но впливає на перебіг господарських процесів. Вивчен­ня природи інфляції, її типів і видів, розроблення захо­дів державного регулювання інфляційних процесів є

важливою складовою вироблення адекватної антиін-фляційної політики.

Інфляція (лат. inflatio — роздування, роздмухування) — зростання загального рівня цін на товари і послуги.

Вона виявляється: в падінні купівельної спроможно­сті грошей, підвищенні грошової вартості життя, падін­ні реальних доходів населення, знеціненні паперових грошей.

Протилежним явищем є дефляція.

Дефляція (лат. deflatio — здування, здмухування ) — зниження загального рівня цін на товари і послуги.

Процес зменшення темпів зростання цін називають Оезінфляцією.

Рівень інфляції показує, як змінились ціни в еконо­міці, і вимірюється: за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо).

Індекс споживчих цін розраховують за формулою Ктьєна Ласпепреса:

до р — ціни товарів і послуг у поточному (1) та базовому (0) періодах, qk — кількість товарів або послуг у спожив­чому кошику.

Споживчий кошик — набір товарів (послуг), які спо­живає типовий міський мешканець. Споживчий кошик и Україні є єдиним для всіх регіонів країни і визна­чається централізовано Держкомстатом України. Нара-;іі він охоплює приблизно 300 найменувань товарів і послуг.

Крім показника індексу цін, для визначення зміни рівня інфляції розраховують темп інфляції:

де /, — індекс цін у поточному періоді, Іо — індекс цін у баловому періоді.

Інфляція — складне соціально-економічне явище, породжене диспропорційністю відтворення в різних сферах ринкового господарства, наслідок дисбалансу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Інфля­ційний процес може відбуватись і без зростання цін. Наприклад, так звана непомітна інфляція відбувається внаслідок деформації структури виробництва, «вими­вання» товарів дешевого асортименту чи зниження яко­сті благ за умов незмінності ціни. До причин неінфля-ційного зростання цін належать підвищення якості товарів через впровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу, монополізація ринку, циклічні та сезон­ні коливання, державне регулювання економіки тощо.

Багатоманіття чинників та джерел інфляційного про­цесу зумовлює виокремлення багатьох різновидів цього явища, неоднозначність тлумачень його сутності. Певні види інфляції зумовлює попит, інші — пропозиція, тому розрізняють інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

Інфляція попиту спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал еконо­міки, а тому ціни, намагаючись урівноважити пропози­цію і попит, зростають. До інфляції попиту призводять збільшення обсягу заробітної плати, надмірні державні видатки, зростання чистого експорту; очікування щодо зростання цін у майбутньому, державна політика що­до зниження рівня безробіття.

Інфляцію, що виникає через зростання витрат у періо­ди високого безробіття і неповного використання виробни­чих ресурсів, називають інфляцією витрат, або інфляцією пропозиції. Інфляцію пропозиції спричиняють зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії; міліта­ризація економіки; зростання реальних відсоткових ста­вок; значне зростання номінальної заробітної плати.

У табл. 5.15 наведено найпоширеніші види інфляції.

Таблиця 5.15 Класифікація видів інфляції

Класифікаційна ознака	Види інфляції
1	2
За темпами зростання цін	1) природна (інертна, помірна, поточна, «повзуча», позитивна тощо), темпи зростання цін за якої становлять 5—10% за рік;

Закінчення таблиці 5.15

1	2
і	2) галопуюча (крокуюча, стрибкова) з річними темпами зростання цін у межах 20—200%; 3) гіперінфляція, коли ціни щоденно зростають на 1—20%
За джерелами походження інфляції	1) внутрішня; 2) зовнішня (імпортована)
За темпами зростання цін на різні товари	1) збалансована; 2) незбалансована
За критерієм відкритості і	1) відкрита; 2) прихована (затамована, пригнічена)
За прогнозованістю	1) очікувана (передбачена); 2) неочікувана (непередбачена)
За ступенем державного втручання	1) регульована (контрольована); 2) нерегульована

За темпами зростання цін розрізняють: природну інфляцію, або інертну, помірковану, поточну тощо (характеризується повільним зростанням цін, щоріч­ний її рівень вимірюють однозначним числом; люди довіряють грошам і охоче їх нагромаджують); галопую­чу інфляцію (супроводжується економічними спотво­реннями, гроші втрачають вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, нерухо­мість і не віддає гроші в позику, внутрішні інвестиції скорочуються); гіперінфляцію (пов'язана з неадекват­ною державною політикою, спричиняється безкон­трольним і необмеженим процесом друкування паперо­вих грошей для фінансування бюджетних видатків. Гіперінфляція руйнівно впливає на обсяг національно­го виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему).

Інфляцію зумовлюють внутрішні чинники: струк­турні деформації в економіці, підвищення податків, збільшення цін на ресурси (внутрішня інфляція); та зовнішні: підвищення цін імпортних товарів, над­мірний вплив іноземної валюти тощо (зовнішня, або імпортована, інфляція). Об'єктивними умовами по­ширення імпортованої інфляції є інтернаціоналізація

господарських зв'язків, синхронізація економічних циклів у різних країнах, діяльність транснаціональних корпорацій та ін.

Якщо ціни зростають різними темпами на різні гру­пи товарів і послуг, виникає незбалансована інфляція; коли ціни на різні групи товарів і послуг зростають про­порційно, однаковими темпами, йдеться про збалансо­вану інфляцію.

За критерієм відкритості розрізняють відкриту інфляцію, характерну для ринків, де відбувається віль­не ціноутворення, і приховану, що виникає внаслідок товарного дефіциту, зумовленого прагненням держав­них органів стримувати зростання цін.

Вплив інфляції залежить від того, чи передбачена вона, чи ні. Непередбачена інфляція перерозподіляє багатство між різними групами людей, сприяє боржни­кам і спекулянтам, шкодить кредиторам, власникам заощаджень, групам людей з фіксованими доходами. Непередбачене зниження інфляції дає протилежний ефект.

Тривалий час економічна наука і практика оцінюва­ли інфляцію лише негативно. Починаючи з 60-х років XX ст., ставлення до інфляції стало диференційованим. Більшість економістів визнали, що помірна інфляція позитивно впливає на соціально-економічний розвиток і тільки за високих темпів зростання набуває руйнівно­го характеру. Тому інфляція потребує регулювання з боку держави з метою її утримання в розумних межах і недопущення прискорення її темпів до розмірів, загроз­ливих для соціально-економічного життя суспільства.

Уперше ідею регульованої (контрольованої) інфля­ції висунули представники кейнсіанської школи. У 50—60-ті роки XX ст. у більшості країн з ринковою еко­номікою її використовували, виправдовуючи розширен­ня державних витрат, зростання бюджетного дефіциту, практикуючи політику кредитної експансії, лібераліза­ції доходів і цін тощо. Це давало змогу стримувати інфляцію на помірному рівні. Проте вже з початку 70-х років XX ст. у більшості розвинутих країн розпочалося І швидке зростання цін, інфляція наблизилася до гало- І пуючого рівня. Кейнсіанська ідея регульованої інфля- 1 ції зазнала нищівної критики з боку представників І монетаристської школи. Основний її недолік вбачали в І

тому, що вона не врахувала в оцінках наслідків інфля­ційних заходів уряду свідомої реакції економічних пгентів (підприємців і займаних працівників) на май­бутню інфляцію,,

Представники! теорії раціональних сподівань (Р. Лу-кас, Н. Воллес, Т. Сардяіент) обґрунтували недієвість політики регульованої інфляції тим, що економічні суб'єкти можуть передбачати будь-які регулювальні заходи уряду і захистити свої доходи від їх впливу, а ринкова системи, підтримує себе в постійній рівновазі, незважаючи ш всі ймовірні впливи. На практиці полі­тику регульованої інфляції на початку 70-х років XX ст. замінили антиінфляційною політикою.

Державна антщінфляційна політика — комплекс взаємопов'яза­них заходів і Шжєлів держави, який використовують з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на неза­грозливому для стабільностііекономічної системи рівні.

У світовій і іцрактиці сформувались два основні види антиінфляційшй політики: дефляційна та політика доходів.

Дефляційна політика [передбачає обмеження грошо­вого попиту шляхом зниження бюджетних видатків, підвищення Бентральниїм банком облікової ставки, збільшення п :>даткового| навантаження, обмеження грошової маси; (тощо. Проведення такої політики, як правило, уповільнює економічне зростання та навіть загрожує кризовими явищами. Тому більшість урядів, які вдавались до проведення дефляційної політики в (Ю—70-х роках: XX ст., іВиявляли обережність або ж навіть відмовлялись від неї.

Політика доходів поліягає у встановленні контролю «ад цінами та заробітною платою шляхом повного їх анморожування або визначення їхніх верхніх меж. З огляду на соціальні мотиви цей вид антиінфляційної політики застосовують рідко. Досвід її проведення у СІНА за президента Р. Ніксона, у Великій Британії за лейбористських урядів, у скандинавських країнах не шібезпечив очікуваних ревультатів: обмеження зростан­ня цін призводило до виникнення дефіциту на деякі товари та до прихованої інфляції; зростання цін стри­мували лише деякий час, а зі скасуванням обмежень івопо знову прискорювалося.

Якщо метою економічної політики є стримування економічного зростання (під час фази економічного під­несення), то проводять дефляційну політику, якщо сти­мулювання економічного зростання — політику дохо­дів. Коли метою обирають втримання інфляції будь-якою ціною, одночасно використовують обидва види антиінфляційної політики.

Уряди використовують також заходи стимулювання конкуренції шляхом зниження податків, відмови від державної підтримки малорентабельних галузей. Осо­бливою формою боротьби з галопуючою інфляцією є « шокова терапія» — стимулювання розвитку ринкових відносин, вільне ціноутворення, відмова від регулюван­ня цін і, як результат, зниження (на початковому етапі) життєвого рівня населення (Польща, Ізраїль).

В умовах України актуальними є такі напрями анти­інфляційної політики:

1) удосконалення грошово-кредитного інструмента­рію регулювання інфляції (розширення масштабів опе­рацій на відкритому ринку з метою оперативної стери­лізації надлишку грошової пропозиції; покращення управління зовнішнім боргом та розроблення стратегії зовнішніх запозичень; перехід до режиму інфляційного таргетування; застосування режиму плаваючого валют­ного обмінного курсу з одночасним посиленням дієвості відсоткової політики);

2) підвищення ефективності бюджетної політики (утримання від зростання бюджетних видатків, під­тримка дефіциту бюджету на економічно безпечному рівні; кореляція подальшого підвищення соціальних стандартів із зростанням продуктивності праці; скоро­чення бюджетних видатків шляхом зменшення чисель­ності працюючих у бюджетних установах, перегляду системи соціальних пільг, переходу до розподілу кош­тів за принципом оплати наданих послуг, а не за прин­ципом утримання бюджетних установ, відмови від не­ефективних бюджетних програм; скасування неефек­тивних податкових пільг, які призводять до зменшення бюджетних надходжень і ухилення від сплати податків і зборів);

3) регулювання пропозиції окремих товарів (змен­шення тимчасових дисбалансів на товарних ринках шляхом удосконалення складання балансів попиту та

пропозиції товарів; оптимізащя обсягів накопичення ма­теріальних цінностей державного матеріального резер­ву; проведення ефективної політики інтервенцій на пев­них товарних ранках (зокрема зерна та нафтопродук­тів) при виникненні тимчасових дефіцитів);

4) удосконалення практики адміністрування цін (тарифів) на товари (послуги) суб'єктів природних монополій та nod; луги житлово-комунального господар­ства;

5) розвиток фінансового ринку (вдосконалення си­стеми регулювання та нагляду за діяльністю фінансо­вих установ, поліпшення системи захисту прав спожи­вачів фінансовий послуг; зменшення фінансових ризи­ків у діяльності інститутів спільного інвестування та збільшення надходжень інвестиційних ресурсів в еко­номіку України) та ін.

Практикою і теоретичними дослідженнями доведе­ний взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям. Ваго­мий внесок у теоіретичне осмислення взаємодії інфляції та безробіття зробив англійський економіст новозеланд­ського походження Албан-В.ільям Філіпс (1914—1975), опублікувавши jy 1958 p. статтю «Взаємозв'язок між безробіттям і рівнем зміни номінальної заробітної плати в Об'єднаному Королівстві у 1861—1957 pp.», в якій дослідив кореляційний зв'язок між динамікою номі­нальної заробітної плати та рівнем безробіття. Крива, що характеризує цей взаємозв'язок, отримала в еконо­мічній теорії назву «крива Філіпса». Вона вказує на обернено пропорційну залежність динаміки розгляду­ваних величин: чим вищим є рівень безробіття, тим менший приріст номінальної заробітної плати. Якщо взяти до уваги, що в цій залежності величина заробітної плати представлена в номінальному вираженні, то спів­відношення «номінальна заробітна плата — рівень зай­нятості» можна трансформувати у співвідношення «динаміка цін — темпи безробіття» (рис. 5.3).

Крива Філіпса демонструє взаємозалежність між без­робіттям та інфляцією для певного значення природного рівня безробіття. Коли фактичне та природне безробіття збігаються, інфляція відсутня. Якщо врахувати, що рівень безробіття представляє рівень виробництва, то крива Філіпса Може відображати обернено пропорційну залежність між рівнем інфляції та рівнем виробництва.

Рис. 5.3. Крива Філіпса

Значення кривої Філіпса полягає в тому, що вона дає концептуальні орієнтири стосовно вибору пріорите­тів економічної політики держави. Суть цього вибору полягає в дилемі: або забезпечення стабілізації цін з високим рівнем безробіття і падінням виробництва, або високий рівень зайнятості та посилення інфляційного тиску на економіку. Тобто інфляцію розглядають як «плату» за високий рівень зайнятості, а безробіття (і спад виробництва) — за цінову стабілізацію. Виявле­на закономірність актуалізувала питання, чи можна вибрати такий баланс рівнів інфляції та безробіття, який відповідатиме суспільним настроям і за якого допускатиметься більше значення одного показника задля утримання меншого значення іншого. Дотри­муючись цього балансу, США протягом 60-х років XX ст. прагнули поступово знизити безробіття шляхом поступового збільшення інфляції. Однак уже напри­кінці 60-х та у 70-ті роки XX ст. реальна економічна ситуація у розвинутих країнах поставила під сумнів виявлену закономірність. У багатьох країнах спостері­галось явище стагфляції — одночасне зростання безро­біття та інфляції, злет яких припав на 1973—1975 pp. та 1978—1980 pp.

У межах неокласичного напряму економічної теорії було доведено, що ефективність економічної політики у досягненні розумного балансу між інфляцією та безро- І біттям залежить від того, чи інфляція є очікуваною

(передбаченою), чи ні. Американський економіст Міл-тон Фрідмен (1912—2006) та американський економіст Кдмунд Фелпс (віар. 1933) стверджували, що лише не-очікувана інфляція може змінювати обсяг виробниц­тва. Отже, у довгостроковому періоді не існує поняття балансу між безробіттям та інфляцією.

Зважаючи на зауваження М. Фрідмена та Е. Фелпса, криву Філіпеа у короткостроковому періоді будують з урахуванням сподівань, тобто залежно від рівня очіку­ваної інфляції (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Крива Філіпса з урахуванням очікуваної інфляції

Підвищення рівня очікуваної інфляції зміщує короткострокову криву Філіпса вгору, зниження рівня очікуваної інфляції — вниз. У довгостроковому періоді крива Філіпса є вертикальною. У реальній економічній Ситуації на взаємозв'язок між інфляцією і безробіттям може впливати широкий спектр чинників, порушуючи альтернативність, продемонстровану кривою Філіпса: аовнішньоекономічні шоки,, що викликають імпульсивне

підвищення витрат виробництва (як, наприклад, чотири­кратне підвищення цін на нафту у 1973—1975 pp.). запровадження нових технологій, непередбачений дефі­цит сільськогосподарської продукції, проведення анти-1 демпінгової політики тощо.

Представники деяких течій сучасної економічної теорії взагалі відкидають зв'язок між інфляцією та без­робіттям навіть у короткостроковому періоді. Зокрема, цю позицію обґрунтовують представники «нової класи­ки», або «нової класичної макроекономіки» (Ф. Моділь-яні, Дж. Тобін, Б. Макхалум, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес, К. Хувер та ін.). Згідно з їх уявленнями, коли економіка досягає природної норми безробіття, економічні агенти передбачають заходи, спрямовані на | зменшення безробіття, і нейтралізують їх. Будь-які намагання методами фіскальної або грошової політики стабілізувати випуск або зайнятість на рівні вище або нижче природної норми неефективні й не можуть приз­вести до зміни реальних величин ні в довгостроковому, ні в короткостроковому періоді. Отже, не існує вибору між інфляцією та безробіттям навіть у короткостроко-1 вому періоді (як короткострокова крива пропозиції, так і крива Філіпса вертикальні).

5.8. Державне регулювання

економічної кон'юнктури

■

Суттєвим чинником забезпечення ефективності від-творювальних процесів у ринковій системі господарю­вання є запровадження державою дієвих механізмів регулювання економічної кон'юнктури.

Економічна кон'юнктура (лат. conjunctura — зв'язувати, поєдну­вати)^ — сукупність умов, в яких функціонує економіка певної кра­їни, її окремі галузі та регіони впродовж певного періоду.

Динаміка економічної кон'юнктури характеризу­ється постійними коливаннями окремих її елементів, що мають різний характер, набувають різних форм і класифікуються за ознаками масштабу, тривалості, стадіями циклу (табл. 5.16).

Таблиця 5.16 Основні види коливань економічної кон'юнктури

Ознака	Види
Масштаб коливань економічної кон'юнктури	— коливання кон'юнктури національної економіки загалом; — коливання кон'юнктури окремих галузей, секторів, регіонів; — коливання кон'юнктури окремих ринків товарів і послуг
Тривалість коливань економічної кон'юнктури	— короткострокові коливання (до 1-го місяця); — середньострокові коливання (від 1-го до 4-х місяців); — довгострокові коливання (понад 4-х місяців)
Стадії кон'юнктурного циклу	— кон'юнктурний спад; — кон'юнктурна депресія; — кон'юнктурне пожвавлення; — кон'юнктурний підйом (бум)

Стан економічної кон'юнктури визначають числен­ні чинники економічного і позаекономічного характе­ру: динаміка виробництва, процеси внутрішньої і зов­нішньої торгівлі, відсоток за кредит, курс цінних папе­рів, норма прибутку, рівні безробіття і заробітної плати, ступінь концентрації капіталу, інноваційність економіки, наявність соціальних і політичних кон­фліктів у суспільстві, здатність громадян та органів державної влади до знаходження прийнятних варіан­тів їх подолання тощо. Суттєвим чинником впливу на стан економічної кон'юнктури в країні є кон'юнктура ринку.

Кон'юнктура ринку — сукупність умов, які характеризують спів­відношення сукупного" попиту і сукупної пропозиції на предста­влені товари і послуги, цін і конкуренції на ринку загалом чи на певних його видах і сегментах.

Сукупну пропозицію формує сукупність обсягів товарів і послуг, вироблених і запропонованих до про­дажу всіма виробниками (продавцями) за відповідною ціною. На сукупну пропозицію діють цінові та числен­ні нецінові чинники: зміни у структурі ринку, рівень технології виробництва, продуктивність праці, зміна

обсягів ресурсів, що застосовуються, цін на них, зміна умов ведення бізнесу, ступінь державного регулювання економіки тощо.

Сукупний попит відображає готовність держави, підприємств і споживачів придбати певний обсяг виробленого національного продукту за встановлено­го рівня цін. За структурою він охоплює споживчий та інвестиційний попит. Підвищення рівня цін приз-водить до зменшення попиту, який стримує вироб­ництво, і навпаки. На сукупний попит, крім цінових чинників, впливають: на споживчий — рівень добро­буту населення, податків, інфляції, заборгованість споживачів; на інвестиційний — величина відсотко­вої ставки, податки з підприємств, технології, наяв­ність надлишкових виробничих потужностей, а також зміни в державних витратах, обсягах експорту та імпорту.

Фактори кон'юнктури ринку взаємодіють в автома­тичному режимі. Коли доходи зростають, збільшуєть­ся споживання, зростає сукупний попит, отже, активі­зується виробництво і зростає сукупна пропозиція. Якщо сукупна пропозиція перевищує попит, то вини­кають проблеми з реалізацією продукції, суб'єкти гос­подарювання скорочують обсяги виробництва. Взає- ' модія сукупного попиту і сукупної пропозиції забезпе­чує встановлення ринкової рівноваги, однак не завжди гарантує повну зайнятість. Забезпечення повної зай­нятості може призвести до збільшення попиту за обме­жених природних та інших ресурсів, а відтак — сприя­тиме зростанню цін, розвитку інфляційних процесів. Зовнішні чинники — стан зовнішньої торгівлі, валют­не регулювання тощо — можуть порушити автоматизм взаємодії сукупного попиту і сукупної пропозиції. В умовах, коли ринкові механізми перебувають ще в І процесі становлення, збої системи також можуть бути спричинені обмеженнями в доступі до кредитів, дифе­ренційованим споживчим попитом, нерозвиненістю ринку цінних паперів, штучним стримуванням рівня безробіття. Нестабільність ринкової взаємодії сукуп- | ного попиту і сукупної пропозиції зумовлює необхід­ність втручання держави у відповідні господарські І процеси.

Державне регулювання економічної кон'юнктури — запрова­дження уповноваженими органами влади комплексу заходів з метою забезпечення стабільності ринкової рівноваги і збалансо­ваності розвитку господарської системи, залагодження коливань ділової активності, оптимізації розподілу ресурсів у країні та раціоналізації економічної поведінки суб'єктів ринкових відносин.

До основних функцій держави в сфері регулювання економічної кон'юнктури належать: контроль за спів­відношенням сукупного попиту і сукупної пропозиції; аналіз показників стану і прогнозування зміни еконо­мічної кон'юнктури; розроблення механізму стимулю-I вання (або навпаки, обмеження) споживчого та інвести­ційного попиту; своєчасне усунення небажаних диспро-I порцій ринкової кон'юнктури і посилення позитивних результатів її зміни. Органи державної влади, які здій­снюють ці функції, є основними суб'єктами цієї державноуправліиської діяльності, а її об'єктами — обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції, цінові І та нецінові чинники, що на них впливають, господарсь­кі процеси, пов'язані з необхідністю збалансування еко­номічної кон'юнктури та адекватного реагування на стан і тенденції розвитку ринків відповідних товарів і І послуг тощо.

З метою забезпечення ефективного державного ішливу на стан економічної кон'юнктури уповноважені І органи влади використовують широкий набір методів І та інструментів: встановлення цін і тарифів на відпо-I нідну продукцію, визначення правил і процедур досту-I пу та ведення бізнесу на відповідних ринках, здійснен­ня контролю за їх додержанням, накладання штрафів, І адміністративних стягнень у випадку їх порушення, І адресного надання податкових пільг або преференцій І для отримання кредитів окремими суб'єктами господа-I рювання тощо.

Регулювання економічної кон'юнктури передбачає

І застосування всього спектру можливих засобів держав-

I ного впливу на здійснення підприємницької діяльності

тії різноманітних механізмів грошово-кредитної, подат-

I ково-бюджетної, конкурентної, зовнішньоекономічної,

І інвестиційно-інноваційної та інших видів економічної

політики держави. Визначальною особливістю викори-

I стання цих механізмів в якості важелів впливу на еко-

I помічну кон'юнктуру є те, що їх відбір зумовлений

і I, '

потребами оперативного реагування на ситуацію та кон­кретними завданнями її виправлення у разі виявлення загроз негативного розвитку подій. У цьому випадку виникають значні ризики, пов'язані з можливостями підміни довгострокових цілей відповідної державно-управлінської діяльності необхідністю розв'язання поточних проблем, спричинених досить часто суб'єк­тивними факторами. Щоб уникнути цього, у країнах зі сталими ринковими відносинами запроваджують розга­лужену система моніторингу та аналізу економічної кон'юнктури, її прогнозування. Як визначальні індика­тори в цьому разі використовують показники:

— у сфері обігу: співвідношення попиту, пропозиції та платоспроможності всіх інституційних секторів еко­номіки;

— у сфері фінансів: формування і використання бюджетних і кредитних ресурсів, функціонування рин­ку цінних паперів, показники грошового обігу;

— у системі цін та доходів населення: співвідношен­ня цін виробників і споживачів (договірних, оптових, закупівельних, роздрібних), зміни номінальних і реаль­них доходів населення, еквівалентності цін на проми­слові та сільськогосподарські товари;

— у сфері економічної діяльності: наявність та вико­ристання ресурсів, зміна витрат, продуктивності праці, ефективності виробництва тощо.

В Україні дослідження очікувань підприємств систе­матично, починаючи з 2008 p., проводить НБУ. Узагаль­нені очікування суб'єктів господарювання можуть бути і результатом так званої колективної помилки, однак їх вивчення та аналіз стає важливим доповненням устале­них індикаторів стану економічної кон'юнктури, у де­яких випадках — їх суттєвої корекції.

При систематизації та обробленні цих даних важли­ву роль відіграють засоби економіко-математичного моделювання, побудовані, зокрема, на використанні моделей мультиплікатора-акселератора.

Мультиплікатор (лат. multiplico — примножую, збільшую) — коефіцієнт, на який треба помножити зміну в сукупних витратах, щоб визначити підсумкову змі­ну рівноважного ВВП. Суть ефекту мультиплікатора полягає у наступному: збільшення будь-якого із компо­нентів автономних витрат призводить до збільшення

обсягу національного виробництва, при чому на величи­ну, більшу ніж первісне зростання витрат.

Цільову функцію зростання обсягу національного ниробництва можна описати рівнянням:

де Yi — цільова функція; Хе — засоби досягнення мети або економічні інструменти; пе, пк — ринкові змінні.

Модель базується на тому, що існує обрана мета — вростання обсягу національного виробництва (ВВП), яка розглядається як задана величина (як таку мету можна розглядати не лише обсяг ВВП, а й темп інфля­ції, кількість грошей із обігу).

Моделі економічних мультиплікаторів — похідні макроекономічних моделей динамічної рівноваги, які характеризують міру опосередкованого впливу засобу економічної політики держави через ринкові змінні на показник, за яким: оцінюють стан національної еконо­міки (мету). Мультиплікатор, який показує міру впли­ну засобу X через ринковий механізм на мету Y, має такий вигляд:

Наприклад, мультиплікатор можна визначити як підношення зміни обсягу національного виробництва до :іміни будь-якого компоненту автономних витрат — дер­жавних інвестицій, податкових ставок, грошової емісії, процентів за кредит тощо. Саме вони є тим аналітичним Інструментом, який характеризує поєднання цілей і засобів, інструментів регулювання економіки.

Мультиплікатори дають змогу оцінити ефектив­ність, результативність тих чи інших заходів економіч­ної політики на основі такого взаємозв'язку:

до AY — зміна показника — цілі, яким оцінюють стан економіки; АХ — зміна економічного інструменту, яким мають намір впливати на зміну ціни; тх/е — мультиплікатор інструмента X за ціллю Y.

Виходячи з окреслених параметрів економічних цілей, а саме показників — цілей, можна визначити конкретний зміст державної економічної політики (соціальної, грошово-кредитної, бюджетно-податкової,! валютної, зовнішньоторговельної тощо) на основі тако­го взаємозв'язку:

Ефект мультиплікатора діє не тільки в бік підви­щення рівня доходу або виробництва. Скорочення будь-якого з компонентів автономних витрат призво­дить до кратного скорочення доходу, виробництва, зай­нятості.

Дж.-М. Кларк, Е. Хансен, Дж. Хікс поширили дію мультиплікатора на ряд послідовних періодів, тобто поча­ли розглядати його як безперервний мультиплікаційний процес. З'ясувалось, що інвестиції є одним з нестабільних компонентів сукупного попиту, а їх коливання впливають і на обсяг ВВП. Існує певний лаг (часове запізнення) в реакції економічних агентів, що здійснюють інвестиції, на збільшення обсягу продажу або зростання ВВП. У своїх інвестиційних рішеннях підприємці виходять з минулих, а не поточних значень динаміки обсягів продажів та при­бутків. Якщо обсяг продажів у попередніх періодах скоро­чувався, то підприємці в теперішньому періоді будуть ско­рочувати обсяг інвестицій, виходячи з минулого досвіду. Відповідна залежність може бути виражена математично за допомогою коефіцієнта акселерації.

Акселератор (лат. accelero — прискорюю) — коефіці­єнт, що характеризує відношення приросту інвестицій певного періоду до зміни сукупного попиту або ВВП у попередні роки.

де v — акселератор; / — чисті інвестиції в період t (рік, коли були здійснені інвестиції); Y — сукупний попит, і дохід або ВВП; t-1 та t-2 — попередні роки.

Моделі мультиплікатора й акселератора, накладаю­чись одна на одну, обумовлюють фазу підйому еконо-J

мічного циклу. Однак у процесі просування в межах цієї фази у самій системі накопичуються чинники, які сприяють гальмуванню підйому і повороту до фази спа­ду. Наслідком стає t збільшення частки заощаджень у структурі національного доходу, які не перетворюють в інвестиції. Ефект мчгльтйплікатора-акселератора може никликати багатократно більше скорочення інвестицій, ніж зміна доходу або реального ВВП.

Ефект мультиплікатора-акселератора ілюструє ме-

I ханізм циклічних коливань ринкової економічної системи. Математичне моделювання цих коливань дає амогу спрогнозуватіа: тенденції розвитку економічної кон'юнктури, опис; чи їх інаслідки і на цій основі прий­няти більш виваж : і [і державноуправлінські рішення, спрямовані на забе і :ечен|ня макроекономічної рівнова-

I ги, залагодження є і іномічних коливань ділової актив-

I пості, а за певних о: : тавйн — здійснення антикризових

Іваходівуряду.

5.9. Анти циклічна (анти кризова) політика держави

Одним з найважливіших напрямів державного регу-I лювання економічної кон'юнктури є запровадження І механізмів антициклічної (антикризової) політики.

Механізми державно» політики антициклічного регулювання

економіки — система узгоджених заходів, інструментів, форм і методів, які застосовують органи державної влади з метою зала­годження коливань ділової активності в країні і забезпечення ста­більного розвитку національної економіки.

Складовою цієї діяльності є державна політика І антикризовогорегулювання, зорієнтована на припинен-I п н або запобігання економічного спаду, тобто скорочен-I п я абсолютних обсягів виробництва або призупинення І темпів зростання.

Основними об'єктами впливу держави при запрова-I дженні відповідної політики є сукупний попит і сукуп-I на пропозиція, обсяг інвестицій, рівень зайнятості насе-Ілення та інші визначальні чинники економічного роз-I нитку. || І %

Специфіка реалізації відповідної політики зумовле­на її чітким узгодженням з певною фазою економічного (ділового) циклу.

Економічний цикл — періодично повторювані через певний про­міжок часу підйоми і спади рівнів економічної (ділової) активності, які характеризуються однаковими макроекономічними параме­трами (обсяг реального ВВП, обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції, рівень безробіття та інфляції тощо).

Циклічність є об'єктивною закономірністю розвит­ку будь-якої економічної системи, економічні цикли класифікують за тривалістю, сферою дії, формою перебігу, територіальними межами свого поширення (табл. 5.17).

Таблиця 5.17

Класифікація економічних циклів

Ознака	Види економічних циклів
Тривалість	— короткострокові (до 4 років); — середньострокові (7 —10 років); — довгострокові (до 50 років)
Сфера дії	— промислові; — аграрні
Специфіка прояву	— нафтові; — продовольчі; — сировинні; — енергетичні; — екологічні; — валютні
Територіальні межі поширення	— локальні (регіональні); — національні; — світові (глобальні)
Форма перебігу	— структурні; — кон'юнктурні

У сучасній економічній теорії існують різноманітні наукові концепції циклів, які з різних позицій по­яснюють причини господарських коливань і, відпо­відно, обґрунтовують доцільність застосування відповід­них засобів державного антициклічного регулювання (табл. 5.18).

Таблиця 5.18

Основні теоретичні концепції пояснення причин і тривалості економічних циклів

Теорія, представники	Пояснення причин циклу
1	2
Теорія промислових циклів (К. Маркс, Ф. Енгельс) 'і	Виникнення криз надвиробництва обґрунтовується суперечностями капіталістичного виробництва, періодичність криз — необхідністю масової заміни основного капіталу
Теорія перенасичення капіталу (відсутності синхронності або появи диспропорцій) (М. Туган-Барановський, Г. Касселр., Дж. Кларк, А. Афталіон)	Причиною циклу є утворення диспропорцій у структурі виробництва, насамперед перенакопичення основного капіталу
Кредитно-грошова концепція (Р. Хоутрі, І. Фішер, Ф. Хаєк)	Цикли ділової активності є результатом порушення попиту і пропозиції грошей, неефективності діяльності банківської системи
Теорія нововведень (Й. Шумпетер)	Циклічний процес економічного зростання зумовлений стрибкоподібним характером здійснення технічних винаходів, технологічних нововведень
Теорія недоспоживання (Ж. Сісмонді, К. Родбертус)	Причини економічних циклів і загострення криз зумовлюються недостатнім рівнем споживання, падінням частки заробітної плати в національному доході
Теорія недосконалого розподілу доходів (Дж. Г'обсон, Е. Прайзер)	Рух економічного циклу і спади у виробництві пояснюються недостатністю витрат, що зумовлено надмірною диферен­ціацією у розподілі доходів різних прошарків суспільства
Кейнсіанська теорія (Дж. Кейнс) j і ,: t ' s	Цикл розглядається як результат взаємодії національного доходу, споживання і накопичення капіталу, кризи — наслідок неефективності суто ринкових механізмів їх взаємодії

Закінчення таблиці 5.18

1	2
Монетарна теорія (М. Фрідмен)	Циклічний характер виробництва пояснюється нестабільністю грошового обігу
Імпульсно-розповсюджувальна теорія (Є. Слуцький, Р. Фріш)	В економіці існує нескінченна множина імпульсів («поштов­хів») — наукові винаходи, війни, революції, різкі зміни цін, скорочення або розширення грошової маси, зміна політичних режимів тощо, внаслідок впливу яких перманентно виникають циклічні коливання

Натепер в економічній теорії не існує однозначного підходу щодо визначення тривалості економічних цик­лів. Свого часу Й. Шумпетер висунув ідею досліджен­ня циклів у вигляді трициклічної схеми коливальних процесів, яку нині підтримують більшість дослідни­ків. З огляду на це розрізняють коротко-, середньо- та довгострокові економічні цикли, при цьому єдиної точки зору щодо строків їх настання й досі не існує (табл. 5.19).

Таблиця 5.19

Основні теоретичні концепції пояснення причин тривалості циклів

Тривалість циклів	Представники, пояснення причин	Період одного циклу
1	2	3
Коротко­строкові	Дж. Кітчин: коливання світових запасів золота	3 роки 4 місяці
	Дж. Мітчелл: попит і пропозиція на гроші не збігаються внаслідок існування нерівноваги на ринку споживчих товарів	3—4 роки
Середньо-строкові	К. Маркс, Ф. Енгельс: причиною промислових циклів є необхідність оновлення основних виробничих фондів	8—12 років

Закінчення таблиці 5.19

1	2	3
	К. Жуглар: причиною середньо-строкових циклів є порушення у кредитно-грошовій сфері	8—10 років
	С. Кузнец: існування будівельних циклів пов'язано з необхідністю оновлення житлових приміщень, виробничих споруджень	15—20 років
Довгострокові	М. Кондратьев: існування «довгих хвиль» в економіці пояснюється зміною базових технологій і поколінь машин (розвитком науково -технічної революції), оновлення об'єктів інфраструктури	50 років

У розвитку класичйих середньострокових проми­слових циклів розрізняють чотири основні фази: спад, депресія, пожвавлення, підйом (див. рис. 5.5). Ампліту­дою коливання в межах одного економічного циклу вва­жають відстань по ізертикалі між найвищою точкою перед настанням кризи та найнижчою точкою падіння виробництва під час кризи.

Для фази кризи характерним є перевиробництво товарів і послуг: вироблена продукція не знаходить рин­ку збуту, скорочується обсяг виробництва і невиробни­чих інвестицій, зростають запаси, падає попит на працю, попит на кредит, прибутки, ділова активність послаблюється.

У фазі депресії обсяги виробництва продовжують ско­рочуватися, безробіття збільшується. Інвестиційні про­цеси практично «затухають», хоча відсоткові ставки є низькими, інвестори не мають стимулів здійснювати капіталовкладення. Проте у цій фазі циклу спостеріга­ються й позитивні зрушення: відбувається реструктури­зація виробництва і ікапіталу, визначаються конкурен­тоспроможні сектори і галузі, розвиток яких поступово позначається на загальному стані економіки країни.

Пожвавлення означає, що поступово в деяких сфе­рах, секторах економіки починають збільшуватися обсяги виробництва, безробіття скорочується, активізу­ються інвестиційні процеси, починається циклічне підвищення цін і ставки відсотка.

Рис. 5.5. Основні фази середиьострокового економічного циклу

Про підйом свідчить підвищення рівня ділової ак­тивності, розширення виробництва, зменшення запа-j сів, зростання виробничих інвестицій, збільшення по-питу на працю, на кредит. Практично зникає безробіт­тя, зростають відсоткові ставки. Підйом завершується бумом, коли економіка «перегрівається» і неминуче втягується у нову кризу.

З 1825 p., коли Велика Британія вперше стикнулася з проблемою надвиробництва, промислові кризи стали повторюватися раз на 8—12 років, а з початком XX ст. — ще частіше. Економічні цикли і кризи другої половини XX ст. зазнали суттєвих змін: фаза кризи супроводжу­ється підвищенням загального рівня цін; стагнація по­єдналася з інфляцією (стагфляція); фаза депресії скоро-У тилася; межі між фазами пожвавлення і підйому «роз-1 милися»; тривалість фази підйому у післявоєнний період збільшилась, зменшилась амплітуда коливань ділової активності. Основною причиною таких змін ста­ло запровадження (спочатку у СІЛА, а потім і в інших

країнах світу) державних механізмів антициклічного (;інтикризового) регулювання. У ЗО—50-ті роки XX ст. їх застосовували лише при виникненні кризових явищ н економіці, а з 60-х років ці механізми стали невід'єм-! і им елементом державного впливу на розвиток ділової «ктивності.

Застосування політики антициклічного регулюван­ня передбачає використання різноманітних засобів дер­жавного впливу на грошово-кредитні, інноваційно-ін­вестиційні та інші господарські процеси. їх застосовують стосовно окремих сфер, секторів і галузей економіки або стосовно економіки країни загалом. Відповідно до фази циклу застосування регулювальних важелів набу-иає різної спрямованості (табл. 5.20).

Таблиця 5.20 Методи державної антициклічної політики

Фаза економічного циклу	Методи державного впливу
1	2
Криза	Збільшення закупівель та інвестиційних витрат дерн ДОи за кошти державного бюджету; зменшення податкового навантаження на підприємницький сектор; застосування політики «дешевих грошей» для заохочення інвесторів (зниження облікової ставки, купівля державних цінних паперів на відкритому ринку, зниження норм резервування); підтримання соціально-незахищених верств населення і забезпечення зайнятості, стимулювання експорту
Депресія	Продовження практики здійснення антикризових заходів з метою недопущення поглиблення кризи; сприяння розвитку конкуренції, демонополізації економіки, реструктуризації виробництва, надання податкових пільг і преференцій підприємницьким структурам, які активно запроваджують інновації, виготовляють продукцію на експорт
Пожвавлення	Скорочення витрат державного бюджету, пов'язаних із здійсненням державних закупівель та інвестиційних програм; перехід до політики «дорргих грошей» — підвищення облікової ставки, продаж цінних паперів на відкритому ринку; активізація експортно-імпортних операцій

Закінчення таблиці 5.20

1	2
Підйом	Продовження практики застосування заходів, передбачених фазою пожвавлення, підвищення податкових ставок; створення стабілізаційного фонду в структурі державного бюджету

При виникненні загрози спаду виробництва та зни­ження темпів економічного зростання в країні пріори­тетне значення в системі державного регулювання еко­номіки набуває саме застосування адекватних антикри-зових механізмів. Про це свідчать розвиток глобальної фінансової кризи 2008 р. та практика подолання її нега­тивних наслідків у світі та Україні.

За деякими оцінками, перші сигнали про настання цієї кризи з'явилися ще в 2002—2003 pp. Уже починаю­чи з 2005 р. по 2007 р., на світовому фінансовому ринку виникла цілковито непрогнозована ситуація стосовно курсу евро до долара США. Ситуація загострилася також в результаті значного підвищення цін на нерухо­мість у світі та виникнення іпотечної кризи в США. Водночас спостерігались негативні тенденції на ринку продовольства: виробництво продуктів харчування сут­тєво скоротилось, а їх вартість зросла у кілька разів. Саме ці три чинники стали основними причинами світо­вої фінансової лихоманки 2008 р.

Відповідно до положень Декларації «Великої двад­цятки», прийнятої керівниками країн-учасниць 15 листопада 2008 року у м. Вашингтон (США), основні причини нинішньої кризи зумовлені тим, що учасники ринку, прагнучи отримати високі прибутки, не врахову­вали ризики і діяли без належного попереднього аналі­зу. Водночас такі чинники, як слабкі норми гарантій, непродумані методи управління ризиками, зростаюча складність і непрозорість фінансових продуктів, надмір­не використання кредитів для біржової гри у сукупності спричинили появу в цій системі вразливих місць. Полі­тики, а також регулюючі і контролювальні інстанції не боролись із зростаючими ризиками на фінансових рин­ках, не йшли в ногу з фінансовими інноваціями і не бра­ли до уваги системних наслідків заходів регулювання, що здійснювались на національному рівні.

До основних чинників виникнення світової фінансо-вої кризи зараховують також непослідовну макроеконо-мічну політику і неадекватні структурні реформи, які призвели до нестабільних глобальних макроекономіч-них результатів,

З метою стабілізації фінансових ринків і підтримки економічного зростання необхідні запровадження широ­кої стратегії реагування, основаної на тісному мак-роекономічному співробітництві, недопущення погли­блення негативних £:вищ і надання підтримки країнам, що розвиваються. Для цього потрібно:

— продовжувати діяти енергійно і вжити заходів для стабілізації фінансової системи;

— визнати важЬшіість підтримуючої грошово-кре­дитної політики з урахуванням національних умов;

— ужити, наскільки це необхідно, заходів у сфері оподаткування з метою швидкого стимулювання вну-

Рзішнього попиту, зберігаючи при цьому стратегічні ежі, які сприяють ста більності у податково-бюджетно-у регулюванні:; — сприяти отриманню країнами з економікою, що розвивається, доступу до фінансових коштів, у т. ч. шляхом підтримки із забезпеченням ліквідності та про­грам допомоги. Схвально оцінюючи створений Міжна­родним валютним фссідом (МВФ) механізм коротко­строкового забезпечення ліквідних коштів, закликати до проведення ним І у поточному порядку перегляду наявних інструментів і механізмів з метою створення І гнучкості;

— рекомендувати; Світовому банку та іншим багато­стороннім банкам розвитку (МБР) використовувати свої можливості в порядку здійснення програм розвитку;

— надавати у розпорядження МВФ, Світового банку ти інших МБР достатніх ресурсів, які допомагали б їм никонувати свого роль у подоланні кризи.

Загальними принципами проведення реформ, спря-

ованих на украплення фінансових ринків і режимів

«■рулювання з метою; уяикнення криз у майбутньому, є

іідвищення траиспаверітності (прозорості) та підзвітно-

гі; укріплення якісного регулювання; забезпечення

мгодженості фінансових ринків; укріплення міжна-

юдного співробітництва; реформування міжнародних

її нансових організацій.

Україна перші впливи світової кризи відчула напри­кінці літа 2008 p., коли вітчизняні експортні галузі (насамперед металургія і хімія) стикнулись з проблема­ми реалізації своєї продукції. Ціни на продукцію укра­їнських експортерів безпосередньо прив'язані до цін на газ: як тільки ціна на газ підвищується, у галузях, орі­єнтованих на експорт, зменшується прибутковість. Понад 50% експорту становить необроблена продукція або продукція неглибокої переробки (для економічно розвинутих частка готової продукції у загальному обся­зі експорту становить, як правило, більше 80%). Це зумовлює залежність української економіки не тільки від цін на енергоносії, а й від кон'юнктури світового ринку сировини. Негаразди у реальному секторі еконо­міки спричинили кризові явища у сфері грошово-кре- ] дитних відносин: суттєве зниження курсу гривні, ско­рочення обсягів фінансових ресурсів у формі розміще­них населенням депозитів, спроби рейдерських захоплень деяких комерційних банків.

Механізми державного регулювання справляють визначальний вплив на перебіг відтворювальних про­цесів у реальному секторі економіки. Глобальна еконо- ! мічна криза 2008 р. засвідчила, що недостатнє розумін­ня специфіки таких механізмів, небажання вчасно і адекватно їх модернізувати відповідно до змін госпо­дарської кон'юнктури може призвести до суттєвих ускладнень у забезпеченні соціально-економічного розвитку країни, зниженні її конкурентоспроможно­сті, а за певних обставин — незворотної втрати нею сво­їх конкурентних позицій у світовій господарській системі.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні структурні взаємозв'язки в економі­ці України. Що, на Вашу думку, є пріоритетним у здійсненні структурної політики держави в сучасних умовах господарювання нашої країни? Як це пов'язано із провідними напрямами запровадження промисло­вої, аграрної політики держави?

2. Поясніть взаємозв'язок між інвестиційною та інноваційною політикою держави. Як здійснення заходів з регулювання інвестицій­но-інноваційних процесів позначається на структурних зрушеннях в

економіці? У чому полягає специфіка здійснення інвестиційно-іннова­ційної політики держави на нинішньому етапі ринкової трансформації економіки України?

3. Які функції виконує конкуренція в ринковій економіці? Запро­понуйте визначення понять! «монополія», «монополізація». Які наслід­ки для економіки має монополізація ринків?

4. У чому полягає суть економічної концентрації? Яка залежність Існує між концентрацією та конкуренцією? Чи можна стверджувати, що процеси денаціоналізації або приватизації тотожні поняттю демо­нополізації? Охарактеризуете сутність та основні способи демонопо­лізації сучасної ринкової екіономіки.

5. Укажіть основні цілі (антимонопольного регулювання. На яких І засадах здійснюють відповідну політику держави? Що є об'єктом І антимонопольного регулювання? Які заходи сприятимуть вдоскона-I ленню антимонопольного регулювання в сучасних умовах України?

6. Укажіть і охарактеризуйте основні складові конкурентної по­літики держави. У чому виявляється взаємозв'язок конкурентної політики та антимонопольно'! політики держави? Чи є суперечність між цими напрямами економічної політики держави?

7. Запропонуйте визначення поняття «економічна кон'юнктура». І Як співвідносять поняття «іекономічна кон'юнктура» і «кон'юнктура

ринку»? Вкажіть основні механізми державного регулювання еконо­мічної кон'юнктури.

8. Охарактеризуйте осніові фази середньострокового (промисло-иого) економічного циклу. Як держава може впливати на перебіг гос-

I подарських процесіє у кожній із фаз середньострокового (промисло-ного) економічного циклу?

9. У чому поляпають відмінності визначення безробіття за мето­дологією Міжнародної організації праці та за адміністративними даними про зареєстроване безробіття?

10. Охарактеризуйте актуальні напрями антиінфляційної політики І в Україні.

6. Державне регулювання фінансової та зовнішньоекономічної j

діяльності

У сучасній системі державного регулювання забез­печення ефективного впливу держави на розвиток від­носин у фінансовій та зовнішньоекономічній сферах має надзвичайно важливе значення. Саме фінансово-економічні відносини безпосередньо відображають стан і визначають зорієнтованість найпотужнішої економічної мотивації суб'єктів господарювання. Зба­лансованість, упорядкованість і гнучкість цих відно­син відіграє провідну роль у розвитку відтворювальних процесів економіки, дає змогу державі оперативно і цілеспрямовано впливати на діяльність господарюю­чих суб'єктів з метою реалізації пріоритетних цілей розвитку національної економіки. Періодичні фінансо­ві кризи зумовлюють потребу в кардинальній тран­сформації регулювальних дій національних урядів на міжнародному рівні. Фінансово-економічна криза 2008 р. засвідчила неспроможність традиційних бюджетно-податкових та грошово-кредитних інстру­ментів у запобіганні кризовим явищам, виявила враз­ливість несиметричної відкритості окремих країн (насамперед з трансформаційними економіками) до глобальних коливань ліквідності, переорієнтації пото-

ків іноземних інвестицій, валютних шоків. Тому акту­альним є ретельний аналіз специфіки дії основних механізмів державшого регулювання у сферах фінансо­вої та зовнішньоекономічної діяльності, виявлення перспективних напрямів удосконалення цих механіз­мів у сучасних умов їх України.

6.1. Бюджетно-податкове регулювання в системі розподілу національного п родукту

Бюджетно-податкове регулювання є одним з найдіє­віших механізмів в:зливу держави на динаміку основ­них макроекономічних індикаторів: виробництво, зай­нятість та інфляцію. Податки і державні видатки є основними фінансовими інструментами державного регулювання економіки.

Бюджетно-податковн регулювання економіки — комплекс зако­нодавчо закріплених заходів регуляторного характеру з приводу утворення і використання фінансових ресурсів держави для дося­гнення основних цілей державного регулювання економіки.

У сучасній ринковій економіці бюджетно-податкове регулювання викощгє такі функції:

— алокаційну, тобто розподіл обмежених фінансо­вих ресурсів з мето») вирішення стратегічних і тактич­них цілей державного регулювання економіки;

— розподільчу, яке полягає в концентрації необхід­них фінансових ресурсів в руках держави і спрямуванні їх на вирішення пріоритетних економічних і соціаль­них проблем;

— регуляторну, що дає змогу застосовувати бюджет-Во-податкове регулювання для стимулювання або стри­мування розвитку економіки країни;

- соціальну, яка допомагає розв'язувати блок Соціальних проблем суспільства шляхом перерозподі-Иу фінансових потоків між окремими категоріями населення та застосування системи трансфертних ПЛа-ТеЖІ R.

Основний об'єкт бюджетно-податкового регулюван­ня — бюджет, який традиційно в економічній літерату­рі розглядають у трьох аспектах: як сукупність фінан­сових ресурсів, що є в розпорядженні певного економіч­ного суб'єкта; як співвідношення між доходами і видатками економічного суб'єкта, баланс його грошо­вих коштів, що характеризує відповідність їх надхо­дження і витрачання протягом певного періоду, найчас­тіше — року; як відображення фінансової поведінки, фінансової політики власника грошових коштів, його вміння збалансовувати доходи і видатки, розподіляти фінансові ресурси. Його формують під конкретні зав­дання і функції органів державної влади, у ньому кон­центрується попит суспільства на суспільні блага (через сплачені до бюджету податки) та пропозиція держави відповідних суспільних благ (виражена у витратах на їх виробництво).

Державний бюджет — спосіб формування, розподілу і викори­стання централізованих фінансових ресурсів держави з метою фінансування державного сектору економіки, соціальної сфери та обслуговування державного боргу.

Цей бюджет відображає економічні відносини, що формуються у держави з юридичними і фізичними осо­бами і полягають в перерозподілі національного доходу з приводу створення і використання коштів для фінан­сування економіки, здійснення соціальної політики, розвитку науки, культури, освіти, забезпечення оборо­ни країни і управління державою. Він пов'язаний з відокремленням частини національного доходу у вигля­ді податків і платежів в руках держави та її використан­ням у суспільних цілях, перерозподілом її між галузями, територіями, сферами суспільної діяльності в пропор­ціях, визначених насамперед потребами розширеного відтворення і економічною політикою держави.

Доходи бюджету визначають як сукупність плате­жів до бюджету, що охоплюють усі кошти, які надхо­дять відповідно до законодавства, а також плату за по­слуги бюджетних установ, та інші доходи (рис. 6.1). Відповідно до правових засад отримання платежів, бюджетні доходи поділяють на дві категорії:

1) приватноправові, які держава одержує на підста­ві і відповідно до приватного права, тобто права власно­сті на засоби виробництва (наприклад, плата за послуги

бюджетних установ, доходи від відчуження чи здавання в оренду державного майна та ін.);

2) публічноправові, отримані на підставі норм публічного права, відповідно до яких держава приму­сово вилучає в юридичних і фізичних осіб певну части­ну їх доходів, залучає інші ресурси і централізує їх у своєму розпорядженні (податки, обов'язкові платежі, державний кредит, емісійний дохід).

Рис. 6.1. Види бюджетних доходів в Україні

Публічноправові доходи формують найбільшу частину бюджетних доходів, їх запровадження зумов­лене специфікою надання послуг державою всім грома­дянам країни. У такий спосіб відбувається фіскальний обмін між державою та громадянами: податки, інші обов'язкові платежі стають платою громадян за послу­ги, отримані від держави.

Основним методом акумуляції державою бюджет­них доходів ,є податковий. Податки — обов'язкові ви­значені законодавчо внески фізичних і юридичних осіб (платників податків) до бюджету. У вузькому розумінні до податків належать фіскальні вилучення, що утворю­ють дохід державного бюджету, у широкому — усі фіс­кальні вилучення, встановлені державою, у т. ч. відра­хування до державних цільових фондів (наприклад, внески до Пенсійного фонду, Фонду страхування на випадок безробіття тощо).

Сукупність усіх сплачуваних податків становить систему оподаткування. Механізм стягнення кожного податку містить основні та додаткові елементи оподат­кування (табл. 6.1).

Таблиця 6.1 Елементи оподаткування

1	2	3
	Суб'єкти оподаткування	Платники (фізичні чи юридичні особи), які безпосередньо сплачують податки
'я я § о о	Об'єкти оподаткування	Доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб, інші об'єкти, визначені законодавством про оподаткування
	Податкова ставка	Розмір податку з одиниці об'єкта оподаткування
1 g fct о fit	Податкові пільги	Умови, що створює держава з метою стимулювання економічної діяльності. Податкові пільги набувають таких форм: неоподатковуваний мінімум об'єкта оподаткування, звільнення від сплати податків окремих осіб або категорій населення, зниження податкових ставок, звільнення від оподаткування окремих елементів об'єкта оподаткування, відрахування від податкової бази, податковий кредит, податкові канікули
	Джерело сплати	Джерело, за рахунок якого сплачується той чи інший податок (заробітна плата, прибуток тощо)

Закінчення таблиці 6.1

1	2 Податкова база	3 Грошова сума, з якої стягують податок, конкретно визначений розмір об'єкта оподаткування, до якого застосовується встановлена податкова ставка
	Податкова квота	Часка податку в доході платника податку, що тоже бути визначена в абсолютному розвій та відносному виразі; характеризує рівень оподаткування, податкове навс нтаження

Податки класифікують за багатьма ознаками:

1) за суб'єктом оподаткування:

— податки з фізичних осіб;

— податки з юридичних осіб;

2) за економічним змістом об'єкта оподаткування:

— податки на доходи (стягують з доходів фізичних та юридичних осіб; безпосередніми об'єктами оподатку­вання є заробітна плата та інші доходи громадян, а також прибуток підприємств);

— податки на споживання (сплачують не при отри­манні доходів, а при їх використанні; справляються у формі непрямих податків);

— податки на майко (встановлюються щодо рухомо­го чи нерухомого майга);

— платежі за використання природних ресурсів;

— плата за держав зі послуги;

3) за формою взаємовідносин платника і держави:

— прямі (встановлюються безпосередньо щодо плат­ників і сплачуються за рахунок їх доходів або майна, а сума податку прямо зг лежить від розмірів об'єкта опо­даткування);

— непрямі (встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються щ рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від ного доходів);

4) за рівнем запровіадження:

— загальнодержавні податки;

— місцеві податки,}

Співвідношення між різними групами податків за розглянутими ознаками класифікації характеризує рі-вень податкового навантаження на окремі категорії платників податків (|фізичних чи юридичних осіб),

об'єкти оподаткування (доходи, капітал, природні ресурси, .споживчі витрати). Співвідношення між сумою загальнодержавних та місцевих податків дає змогу зробити висновок про ступінь фіскальної автоно­мії органів місцевого самоврядування, розподіл подат­кових повноважень між рівнями влади.

Вплив різних податків на поведінку економічних суб'єктів, їх схильність до споживання, заощаджень та інвестування неоднозначний. У цьому контексті світова дискусія переважно відбувається стосовно того, чи слід заощаджений та інвестований дохід оподатковувати вище, ніж дохід, витрачений на споживання. Більшість країн поступово погоджується, що подвійне оподатку­вання капіталу є помилкою. Оптимальна система опо­даткування не повинна включати податок на капітал. Оподаткування капіталу спотворює економічні процеси і згодом обов'язково призводить до значних втрат, отже, навіть невеликий податок на капітал — недоціль­ний. Експерти ОЕСР зазначають, що оптимальним шля­хом поліпшення функціонування економіки є заміна нинішніх податків на заробітну плату й капітальний дохід загальним податком на споживання.

Залежно від структури податків вплив оподаткуван­ня на макроекономічні змінні може виявлятися по-різ­ному. Загалом зниження податків стимулює збільшен­ня сукупного попиту і сукупної пропозиції, зростання — навпаки. Вплив зміни оподаткування на сукупний дохід (ВВП) демонструє модель податкового мульти- j плікатора, розроблена неокейнсіанцями. її суть поля­гає в тому, що при зменшенні оподаткування на АГ збільшується використовуваний дохід (Y-T) на величи­ну AT, який можна спрямувати на споживання та за­ощадження. Враховуючи граничну схильність до спо­живання (МРС), збільшення сукупного доходу буде дорівнювати: AY=AT-MPC.

Зменшення податків створює мультиплікативний ефект на сукупний дохід, тобто багаторазове збільшен­ня доходу на величину податкового мультиплікатора, який розраховують так:

Знак «мінус» означає зворотний зв'язок між зміною податків та зміною доходу.

Рівень оподаткування (або податкове навантажен­ня, податковий тягар) в економіці вимірюють як відно­шення загальної суми вилучень до суми доходів фізич­них і юридичних осіб (ставка сумарного оподаткування доходів, або середня ставка податку). Ступінь фактич­ного податкового навантаження на приватний сектор визначають також чистими податками, які розрахову­ють як різницю між сумою сплачених до бюджету податків і сумою трансфертів (дотацій, субсидій), одер­жаних приватним сектором від держави.

Дослідження свідчать, що немає достатніх підстав для висновку про наявність істотного взаємозв'язку між рівнями оподаткування та економічного зростання. Неокласики стверджують, що темпи економічного зро­стання в довгостроковій перспективі не залежать від величини податкових ставок, зниження яких може

І дати лише короткостроковий позитивний ефект. Нато­мість стійкий вплив на темпи зростання справляють такі чинники, як вихідний рівень ВВП на душу насе­лення (за інших рівних умов бідні країни демонструють

І вищі темпи зростання); якість інститутів (захищеність прав власності, дотримання норм законів тощо); якість економічної політики держави і бюрократичного апара­ту; ступінь відкритості економіки; деякі показники

І якості людського капіталу (наприклад, освіта). Значен­ня впливу деяких із цих чинників ураховують при фор­муванні світового рейтингу «Сплата податків», що є складовою рейтингу «Ведення бізнесу» (табл. 6.2).

Оподаткування в Україні є одним з найобтяжливіших у світі, що свідчить про нагальну потребу його реформу-

I вання, зокрема прийняття Податкового кодексу, що ґрун­туватиметься на науково вивірених, підтверджених прак­тикою положеннях. При цьому зниження податкових ставок можна розглядати як один з напрямів, але не ви­значальний принцип проведення податкової реформи. Велику увагу потрібно приділити спрощенню всієї систе­ми оподаткування, механізмів сплати податків, ведення податкового обліку, а також покращенню якості адміні­стрування податкових платежів. Імплементація таких заходів сприятиме зниженню податкового тиску на під­приємницький сектор, скороченню трансакційних витрат підприємців!, зменшенню кількості порушень 11 одаткового законодавства.

Залежність бюджетних доходів від рівня податків неоднозначна. Представники «економіки пропозиції» доводять, що податки негативно впливають на економі­ку. Підвищення податків скорочує розвиток підприєм­ництва, зменшує продуктивність праці, а зниження ставок оподаткування у деяких випадках стимулює роз-пирення обсягів виробництва, національного доходу, а і,о, у свою чергу, сприяє зростанню податкових надхо-іжень до бюджету. Цей ефект у довгостроковому періо-и демонструє крива сучасного американського економі­ста Артура-Бетза Лаффера (нар. 1940) (рис. 6.2).

Рис. 6.2. Крива Лаффера

Крива Лаффера встановлює гіпотетичне співвідно­шення між рівнем податкових ставок (вісь Y) і сумою ■Податкових надходжень (вісь X). Підвищення ставки ■Податку від 0 до певного рівня т супроводжується |оГ)ільшенням податкових надходжень до бюджету, але Іііодальше підвищення податкового навантаження ско-Ірочує стимули для підприємницької ініціативи, розши­рення виробництва, знижує прибуток, а відповідно, і Ііюдаткові надходження у бюджет. Ставка податку на І рінні 100% означає, що держава намагається вилучити І н економічних агентів увесь одержаний ними дохід. За

таких умов відкрита економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає тіньовою, а держа­ва залишається без доходів. А.-Б. Лаффер визначив, їда для США оптимальною є ставка податку на рівні 33%, за якої доходи бюджету максимізують. Ставка оподат­кування вища у Швеції, Німеччині, нижча — у Швей­царії, Австрії.

Акумульовані через податки кошти держава розпо­діляє у формі видатків.

Видатки бюджету — кошти, спрямовані на здійснення державних програм і заходів, передбачених бюджетом.

Бюджетні видатки не включають виплат, пов'яза­них з погашенням основної суми державного боргу,! їх враховують при визначенні витрат бюджету. Бюджетні видатки фінансують виробництво суспіль-1 них благ, деякі з них є прямими трансфертами при­ватному сектору (соціальна допомога, пенсії, допомо­га по безробіттю, дотації підприємствам тощо), що не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Отже, бюджетні видатки визначають! відносні розміри приватного і державного споживай-] ня ВВП.

У структурі сукупних бюджетних видатків за еконо­мічною сутністю профінансованих виплат виокремлю­ють такі категорії:

1) споживання в державному секторі (заробітна пла­та працівникам державного сектору, платежі за товари, куплені для поточного споживання);

2) трансферти приватному сектору;

3) відсоткові виплати за державним боргом;

4) державні інвестиції.

Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави, четверта — державні капітальні видатки. Бюджетні видатки класифікують і за іншими ознаками (рис. 6.3).

Збільшення бюджетних видатків призводить до мультиплікативного зростання сукупного доходу, що демонструє мультиплікатор державних видатків. Це] пояснюється тим, що вищий рівень доходу призводить до вищого рівня споживання, а зростання бюджетних] видатків збільшує дохід.

Рис. 6.3. Класифікація бюджетних видатків в Україні

Мультиплікатор державних витрат розраховують подібно до податкового; мультиплікатора. При збільшен­ні бюджетних видатків на AG збільшується використо-нуваний дохід на величину AY, який може бути спрямо-ііаний на споживання, та заощадження. Враховуючи граничну схильність до споживання (МРС), збільшення сукупного доходу буде дорівнювати:

Мультиплікатор державних витрат |_iG розраховують ;іа такою формулою:

Зміна структури бюджетних видатків впливає на різні характеристики економічної системи, наприклад на розподіл доходів і розміщення ресурсів. Скорочення державних витрат на Субсидування виробництва сприяє

ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскіль­ки допомагає долати викривлення цін.

Збільшення державних видатків може заміщати приватні витрати («ефект витіснення»). Якщо відбу­вається «пряме витіснення», то державні видатки рів­ноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту). Державний сектор при цьому конкурує з при­ватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо якщо бюджетні видатки фінансуються за рахунок підвищення податків або внутрішніх запози­чень. Тоді зростання державних витрат сприяє відсот­ковим ставкам і відбувається фінансове витіснення при­ватного сектору державним, у т. ч. витіснення приват­них інвестицій.

Збільшення бюджетних видатків, особливо соціаль­них трансфертів, враховуючи дію мультиплікатора дер­жавних видатків, може призводити до зростання сукуп­ного попиту, не забезпеченого відповідною пропозицією. Внаслідок цього в економіці будуть зростати ціни (ін­фляція попиту). Тому бюджетне стимулювання попиту повинно супроводжуватись заходами економічної полі­тики щодо стимулювання пропозиції або стерилізації надлишкового попиту засобами грошово-кредитної політики.

Оскільки податки і бюджетні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зай­нятість і виробництво, вони є важливими інструмента­ми державного регулювання економіки.

Бюджетно-податкова (фіскальна) політика держави — сукуп­ність заходів уряду, спрямованих на досягнення визначених цілей (забезпечення економічного зростання, зайнятості, макроеконо-мічної стабілізації тощо) із використанням таких інструментів, як податки і бюджетні видатки.

Бюджетна політика держави передбачає:

— встановлення обсягів і структури бюджетних до­ходів, джерел їх отримання;

— формування структури і обсягів, адресацію бю­джетних видатків;

— визначення пріоритетних напрямів витрачання бюджетних коштів;

— досягнення певного рівня збалансованості дохо­дів і видатків бюджету;

— взаємозв'язок бюджетно-податкових інструмен­тів з основними напрямами державної економічної та соціальної політики;

— створення державних резервів, запасів грошових коштів і регулю рання внутрішнього і зовнішнього дер­жавного боргу.

Цей вид пол тики особливо ефективний для скоро-Ічення тривалості економічних спадів. Для згладжуван­ня економічної циклічності використовують дискрецій-Іну та недискреи ійну бвдджетно-податкові політики. За дискреційної політики у періоди спаду уряд знижує податки або збільшує видатки за державними програ­мами з метою стимулювання сукупного попиту і пропо­зиції, внаслідок чого різко збільшуються дефіцит дер­жавного бюджету і державний борг. Після виходу на траєкторію економічного зростання проводять бюджет­ну консолідація , тобто підвищують податкове наванта­ження та скорочують видатки за окремими бюджетни­ми програмами з меток) збалансування бюджету і нако­пичення резервів для їх використання під час наступного спаду. Отже, за дискреційної бюджетно-нодаткової полі гики уряд активно змінює рівень дефі­циту державної ;> бюджету і державного боргу.

Недискрецій чу бюджетно-податкову політику реа­лізують за допо йогою вібудованих автоматичних стабі­лізаторів: прогресивного оподаткування; видатків, насамперед пов'язаних:з виплатою допомог по безробіт­тю; виплат малозабезпеченим громадянам; споживчих нитрат населення. Зниження доходів економічних суб'єктів призводить до зменшення податкових надхо­джень до державного бюджету, зниження витрат насе­лення на споживання. Внаслідок скорочення сукупної пропозиції зростає рівень безробіття і, відповідно, витрати з державних фондів на виплату допомог по без­робіттю, організацію громадських робіт, перекваліфі­кацію безробітних тощо. Дія автоматичних стабілізато­рів під час економічного спаду спричинює збільшення дефіциту державного бюджету та державного боргу. Протягом фази економічного зростання автоматичні стабілізатори поступово вирівнюють сальдо державного бюджету.

Дискреційна та иедискреційна бюджетно-податкові політики мають свої переваги та недоліки. Дискреційна

політика гнучкіша, дає змогу уряду швидко приймати політичні рішення, активно і цілеспрямовано впливати на тривалість фаз економічного циклу, однак може призвести до розбалансування державного бюджету, збільшення боргового навантаження на державні фі­нанси, зниження ефективності використання бюджет­них коштів тощо. Недискреційна політика унеможли­влює використання державних фінансів для досягнення кон'юнктурних політичних цілей, забезпечує довго­строкову стабільність державного бюджету. Водночас автоматичні стабілізатори характеризуються певною жорсткістю, однобічністю дії, неврахуванням реальних макроекономічних умов. Як правило, у багатьох краї­нах дискреційні та недискреційні бюджетно-податкові регулятори використовують одночасно.

Так, в ЄС підтримка економіки засобами бюджетно-податкової політики у 2009—2010 pp. досягла 5% ВВП країн-членів, що еквівалентно 600 млрд евро. Більша частина цієї підтримки була надана за рахунок дії авто­матичних стабілізаторів, вплив яких становив майже 3,2% ВВП. Порівняно із США автоматичні стабілізато­ри в економіці ЄС відіграють активнішу роль, тому що державний сектор в ЄС більший, ніж у США. Тобто ста-білізувальний вплив бюджетно-податкової політики і залежить від загального розміру державного сектору в І економіці.

З метою убезпечення від негативних наслідків при проведенні дискреційної бюджетно-податкової політи­ки у багатьох країнах встановлюють певні правила або обмеження, серед яких основними є граничне відно­шення дефіциту державного бюджету та державного боргу до ВВП країни.

Наприклад, у ЄС для посилення контролю над ста-] ном державних фінансів і для конкретизації відповід­них положень Договору про створення ЄС (зокрема, ст. 104 — про недопустимість надмірного бюджетного дефіциту) у 1997 р. було прийнято Пакт стабільності і зростання, де встановлені критерії, за якими визнача­ють стан державних фінансів країн ЄС: дефіцит держав­ного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП, а рівень державного боргу — 60% (або повинен неухиль­но наближатись до цього показника). В Україні у Вю-І джетному кодексі обмежено лише максимальний роз-

мір основної суми державного боргу — не більше 60% ВВП; граничний розмірі дефіциту державного бюджету затверджується щорічними законами про бюджет.

Дефіцит бюджету -..... перевищення видатків бюджету над його

доходами.

Залежно від прибий виникнення розрізняють два види дефіциту: циклічній і структурний. Циклічний де-і фіцитп — це дефіцит бюджету, що є наслідком цикліч­ного спаду виробництва внаслідок прорахунків у еконо­мічній політиці і засіідчує неповне використання виробничих можливостей суспільства.

Структурний дефіц ит виникає в результаті захо­дів, свідомо вжитих урядом для збільшення бюджетних І видатків і зниження г одатків з метою запобіганням економічним спадам. Структурний дефіцит, якщо він є продуктом науково обґрунтованої державної політики стабілізації економіка:, (може надати суттєву допомогу в недопущенні різких їоі'іивань економічної кон'юнкту­ри. Однак і за структурного дефіциту витісняються при­ватні інвестиції внаслідок використання методів покриття бюджетного дефіциту, серед яких основними є грошова емісія і вииус-к державних позик. Грошова емісія посилює інфляцію, погіршує стан грошового обі­гу, викликає тяжкі наслідки у сфері економіки і соціальних відносин, тому в багатьох країнах цей метод фінансування дефіциту; державного бюджету забороне­ний законом, у т. ч. і з Україні. Випуск державних облі­гацій за певних умов витісняє частину інвестицій із виробничого процесу в ітриватному секторі.

За формою прояву розрізняють відкритий і прихова­ний бюджетний дефіцит. Відкритий дефіцит — це офі­ційно зафіксований розмір дефіциту під час затвер­дження бюджету. Прихований дефіцит офіційно не визнають. Існує кілька способів приховування реально­го дефіциту бюджету!: завищення планових показників доходів; планування і Ствердження; включення в бю­джет невизначених доходів, отримання яких є сумнів­ним; зарахування де і складу доходів бюджету джерел фінансування дефіциту, Прихований бюджетний дефі­цит — украй небажане явище.

Важливою проблемою, що виникає внаслідок бюджет­ного дефіциту, є державний борг — загальна сума забор­гованості держави, "іж'А складається з усіх випущених

і непогашених боргових зобов'язань держави, у т. ч. боргові зобов'язання держави, що вступають у дію внас­лідок виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. У складі державного боргу виокремлюють прямий борг і гарантований державою борг, який може стати пря­мим у разі невиконання позичальником його зобов'я­зань, гарантії за якими надала держава.

У 2007—2009 pp. унаслідок кризи бюджетний дефі­цит більшості країн помітно зріс (більше 4%). При цьо­му найактуальнішою проблемою здійснення бюджетно-податкової політики залишається суперечність між сти­мулюванням економіки під час кризи та забезпеченням стабільного розвитку економіки. Подолати цю пробле­му допоможе дотримання таких умов:

1) засоби стимулювання економіки повинні мати тимчасовий характер і забезпечувати максимальну від­дачу на вкладені кошти;

2) серед альтернативних програм та проектів для бюджетного фінансування потрібно обирати такі, що забезпечують довгострокове зміцнення виробничого потенціалу економіки, наприклад витрати на інфра­структуру;

3) ініціативи з надання короткострокових стимулів потрібно доповнювати реформами, спрямованими на поліпшення середньострокового бюджетного програму­вання, забезпечивши ліквідацію короткострокових дефіцитів і стримування державного боргу;

4) засоби бюджетної підтримки слід спрямовувати передусім на структурну перебудову економіки, подо­лання існуючих структурних дисбалансів, підвищення енергоефективності економіки, забезпечення іннова­ційного розвитку тощо.

Отже, доходи, їх розподіл і видатки бюджету є не­обхідними інструментами державного регулювання гос­подарських процесів у суспільстві. Враховуючи кон­кретну соціально-економічну ситуацію і стратегію розвитку країни, бюджетно-податковий механізм може передбачати різний ступінь перерозподілу національно­го доходу держави за допомогою бюджету, більший чи менший рівень централізації фінансових ресурсів у межах бюджетної системи, посилення або послаблення регламентації використання бюджетних коштів, пріо-

ритетність бюджетного фінансування певних програм, вибір шляхів досягнення збалансованості бюджетних доходів і видатків та ін.

6.2. Грошово-кредитне регулювання економіки

Механізми грошово-кредитного регулювання є важливими складовими системи державного регулю­вання ринкової економіки). Вони координують функ­ціонально різні сфери іапіональної економіки: моне­тарну, фінансс ву, валюту, зовнішньоекономічну, виробничу тощо.

Грошово-креди не регултвання — напрям державного регулю­вання економік і, реалізація якого передбачає здійснення ком­плексу заходів, прямоваї- их на стримування інфляції та забезпе­чення стабільно '.ті грошоврго обігу шляхом впливу на попит і про­позицію грошей в економіці.

Грошово-кре цитне регулювання передбачає коорди­націю дій різних державних структур, у т. ч. органів законодавчої і виконавчої влади, монетарної і немоне­тарно! влади та ін:. Основною функцією грошово-кре­дитного регулювання є забезпечення стабільності націо­нальної валюти Через механізми грошово-кредитного регулювання реалізують грошово-кредитну політику.

В економічній літературі поширені два підходи до І визначення сутності грошово-кредитної політики: наго­лошення на меті грошово-кредитної політики; зосере­дження уваги на об'єкті грошово-кредитного регулю­вання. Згідно з першим Підходом визначено сутність грошово-кредитної політики у Законі України «Про Національний банк України»: «Грошово-кредитна політика — комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності і -ротової одиниці України через використання визначе­них законом засобів та методів1». Згідно з другим підходом

грошово-кредитну політику визначають як комплекс заходів держави щодо впливу на певні параметри гро­шової сфери. Однак обидва підходи до визначення сут­ності грошово-кредитної політики не беруть до уваги суб'єктів її здійснення — монетарних інститутів (або інститутів монетарної влади), що необхідно зробити.

Грошово-кредитна політика — напрям економічної політики дер­жави, сукупність законодавчих і нормативних актів, монетарних інструментів, заходів монетарних інститутів, які, згідно з законо­давством мають повноваження щодо формування й використання фінансових ■ ресурсів держави і регулюють фінансово-кредитні потоки у секторах економіки відповідно до стратегічних і тактичних цілей державної економічної політики.

Грошово-кредитна політика має цільову спрямова­ність. Серед цілей грошово-кредитної політики виділя­ють стратегічні, проміжні і тактичні. Стратегічні (кін­цеві) цілі збігаються з цілями економічної політики держави загалом (економічне зростання, забезпечення зайнятості, стримування інфляції тощо). Тому вирі­шального значення у їх досягненні набуває координація дій різних владних органів при реалізації економічної політики.

Проміжні цілі є фінансовими змінними (наприклад, пропозиція грошей або відсоткові ставки), які безпосе­редньо сприяють досягненню стратегічних цілей. Так, якщо ціллю економічної політики є економічне зростай- і ня за скорочення безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон'юнктури.

Тактичні (оперативні, або поточні) цілі — це one-ративні завдання щодо регулювання ключових моне­тарних змінних, передусім грошової маси, відсоткової ] ставки та валютного курсу для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може стави­тися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зни­ження. Конкретний напрям зміни монетарної змінної визначають проміжною ціллю грошово-кредитної полі­тики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а відсоткові ставки знижувалися.

Отже, стратегічні, проміжні і тактичні цілі утворю­ють ієрархічну структуру, де на кожному рівні відбу-

иається корегування відповідної цілі для забезпечення досягнення цілі вищого порядку.

Об'єктами грошово-кредитного регулювання можуть Оути: пропозиція грошей (маса грошей), ставка відсот­ка, валютний курс, швидкість обігу грошей та ін. Залеж­но від економічної ситуації в країні об'єктом грошово-кредитного регулювання може бути вибрана одна чи кілька зміне их одночасно. При цьому найважливішим параметром грошово-кредитного ринку і, відповідно, об'єктом грошово-кредитного регулювання є пропози­ція грошей, або грошова маса, — сукупність загально­прийнятих засобів платежу, що випущені банківською системою і оэертаютъся в економіці. Важливе значення при здійсненні грошово-кредитного регулювання має низначення кількісних та якісних характеристик акти­нів, охопленах поняттям «гроші». У сучасній економіч­ній літературі переважає функціональний підхід до виз­начення сутності грошей: гроші — те, що виконує функ­ції грошей.

Традиційно розглядають чотири функції грошей:

1) міри вартості — гроші забезпечують вираження і нимірюваннл вартості товарів, надаючи їй форму ціни;

2) засобу обігу — гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг;

3) засобу платежу — гроші обслуговують розрахун­ки між економічними суб'єктами;

4) засобу нагромадження — нагромадження варто­сті в її загальній абстрактній формі в процесі розшире­ного відтворення.

З інтенсифікацією міждержавних економічних від­носин до традиційних функцій грошей додали ще одну — функцію світових грошей, тобто обслуговування руху нартості в міжнародному економічному обігу.

Обіг грошей в економіці підпорядковується закону, який можна виразити рівнянням:

Мф = Мн,

де Мф — фактична маса грошей в обігу; Мн — об'єктив­но необхідні для обігу маса грошей.

Якщо Мф перевищує Мн — в обігу з'явилися зайві гроші (інфляція), і навпаки, якщо Мф менше від Мя — їх нестача.

І. Фішері обґрунтував залежність рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здійсненні

товарообігу (трансакційних операцій), і виразив цю за­лежність формулою, відомою як рівняння Фішера:

MV = P-Y,

де М — кількість грошей (або грошова маса); V — швид­кість обігу грошей (середньорічна кількість разів вико­ристання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг); Р — рівень цін (індекс цін готових то­варів і послуг, виражений стосовно базового річного показника); Y — реальний національний продукт (рівень фактичного обсягу виробництва).

Продиференціювавши рівняння Фішера, отримаємо:

AM = АР + AY - AV.

Це рівняння дає змогу визначити залежність зміни пропозиції грошей (у відсотках) від зміни індексу цін, рів­ня виробництва та швидкості обігу грошей (у відсотках).

Якщо врахувати терміни платежів за виготовлені товари і послуги, то рівняння Фішера можна трансфор­мувати так:

де HP ■ Q — сума цін вироблених товарів і послуг; ЪК — сума продажів товарів і послуг у кредит; БІТ — загаль­на сума платежів, строк оплати яких настав; НВП — сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Водночас рівняння Фішера критикується в економіч­ній літературі за спрощення. Тому англієць Артур Пігу (1877—1959) запропонував кембриджське рівнян­ня, яке усуває недоліки рівняння Фішера:

Md = К ■ Р ■ Q,

де Md — попит на наявні касові залишки, або реальна потреба у грошах; К — кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей (коефіцієнт ліквідності, відношення номінальних грошових залишків до номінального дохо­ду, при 0 < К < 1. Величина К залежить насамперед від альтернативної вартості грошей (зокрема, ставки від­сотка), а також від структури виробництва, стану діло­вої і соціальної активності, частоти і регулярності пла­тежів); Р — ціна продукції (товарів і послуг), що реалі-

зується; Q — величина суспільного виробництва у фізичному виразі.

Пропозицію грошей ще називають «широкими гро­шима», або широкою грошовою масою. Вузька грошова маса, або вузькі грЬші, охоплює лише грошові кошти, які можуть бути використані як засіб платежу.

Грошову масу можна структурувати за різними кри­теріями: ступенем Ліквідності її елементів, формою гро­шових засобів (готівкові, депозитні), розміщенням у суб'єктів грошовогі) обороту (фізичні, юридичні особи), територіальним розміщенням та ін.

Під ліквідність елементів грошової маси розуміють їх здатність бути безумовним засобом платежу без зміни номінальної варто істі. Ступінь ліквідності елементів грошової маси визначається трансакційними витрата­ми — тим, наскіліііки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцін­ки, одні активи моіїкна обміняти на інші.

За критерієм ліквідності у структурі грошової маси виокремлюють гро (лові агрегати.

Грошовий агрегат — це специфічний показник гро­шової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від лікві,; і;ності і відображається у поточних (номінальних) цію і.

В Україні у структурі грошової маси виокремлюють такі грошові агрегати:

— МО — готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями (банками та іншими фінансовими корпо­раціями, що залучають гроші у вклади);

— МІ (відповз дає визначенню вузької грошової маси) = МО + пережазні депозити в національній валюті (активи, що за першою вимогою можуть бути обміняні на готівкові кошті): і використані для платежу);

— М2 = МІ + і|іереказні депозити в іноземній валю­ті + інші депозити (непереказні депозити);

— МЗ (відповідає визначенню широкої грошової маси) = М2 + цініні папери, крім акцій (казначейські зобов'язання, векселі, ощадні (депозитні) сертифікати).

Таке структурування грошової маси дає змогу аналі­зувати ресурсну базу банків, стан розвитку безготівко­вих розрахунків, фондового ринку та ін. Кожна країна самостійно визначіає перелік та склад грошових агрега­тів. Для міжнародних зіставлень використовують

структурування грошової маси відповідно до Інструкції з грошово-кредитної та фінансової статистики, розроб­леної Міжнародним валютним фондом у 2000 р.

Об'єктом грошово-кредитного регулювання також є грошова (монетарна) база — сукупність зобов'язань НБУ в національній валюті, що забезпечують зростання грошових агрегатів та кредитування економіки: готів­кові кошти, випущені в обіг НБУ, переказні депозити в національній валюті в НБУ.

Суб'єктом грошово-кредитного регулювання є дер­жава, яка впливає на цю сферу через центральний банк і і міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інсти-1 туції зі страхування депозитів та інші установи. Основна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу належить її центральному банку.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитного регулювання є Національний банк України. У форму­ванні механізмів грошово-кредитного регулювання беруть участь інші органи державної влади — Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, що діють відповід-1 но до Конституції та законів України.

Органи виконавчої влади впливають на формування | грошово-кредитної політики НБУ шляхом визначен­ня основних критеріїв та макроекономічних показників загальнодержавної програми економічного розвитку і J основних параметрів економічного та соціального ! розвитку України (охоплюють прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державно­го бюджету та джерел його покриття, платіжного та тор­гового балансів), на яких вона ґрунтується.

Залежно від цілей (стратегічних, проміжних, так-1 тичних) розрізняють види грошово-кредитної політики (табл. 6.3). Вибір певного виду грошово-кредитної полі­тики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов'язане насамперед з інфляційним зростанням цін, то оптимальною буде жорстка грошово-кредитна політика, яка стримує зро­стання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільною швидкістю обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватись обернено до змін швидкості обігу j грошей.

Таблиця 6.3 Види грс иіово-к едитної політики

Кри­терії кла­сифі­кації	Вид грошо­во-кредит­ної політи­ки	Цій гро­шово-кредитної по.|іітики	Основні характеристики
1	2	,__ ■	4
ed о о « 'я й И га 'S 3Н CD 0 о 'В Є0	Експансій-на (стиму-лювальна, політика «дешевих грошей »)	-------------------------------------------------------------------------і Пожвав­лення ринкової КОТІ jlOHB- туї: и \. і ■	'відбувається швидке зростання Пропозиції грошей, гроші стрімко дешевшають, ставка відсотка стрімко знижується. Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв'язку з чим її ще і азивають політикою інфляції. Доцільнішою є політика і овільного, контрольованого зростання грошової маси і м'якого зниження відсотка, гав дяки чому інфляція підтримується на заданому рівні, с тає контрольованою і і іеретворюється на дійовий стимулятор економічного Зростання, збільшення Зайнятості. Цю політику називають політикою дезінфляиії
а о с к и ■ і—і СО н Ен s « а (Я К	Рестрик-ційна (стримува­льна, політика «дорогих грошей» )	Стриму ■■ ваіішія ринкової кон'юнк- ту||)И (. 1 ■ і 1 _J J . L	Різке» обвальне скорочення пропозиції грошей, внаслідок чого гроші стрімко дорожчають, ставка відсотка зростає. Сукупний попит укорочується, провокуючи зниження рівня цін і різке падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди намагаються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня відсотка, що м'яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Таку політику називають політикою рефляції

Закінчення таблиці 6.3 |

1	2	3	4
я '1 ! В і* Я и ft 03	Гнучка	Фіксація або під­тримка відсотко­вих ставок на заданому рівні	Підвищення попиту на гроші супроводжується зростанням пропозиції грошей. І навпаки, скорочення попиту на гроші веде до зменшення пропозиції грошей, оскільки центральний банк регулює пропозицію грошей так, щоб підтримати номінальну відсоткову ставку на фіксованому рівні
н Ф к о g X Я я S и ■0-	Жорстка	Фіксація або під­тримка стабіль­ного обсягу грошової маси	Зростання попиту на гроші спричиняє зростання відсоткової ставки, а зниження — падіння відсоткової ставки, оскільки центральний банк підтримує пропозицію грошей на певному рівні
О о	Проміж­ний тип		Зростання попиту на гроші супроводжується зростанням і пропозиції грошей, і ставки відсотка

Експансійна політика спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості. Рестрикційну політику проводять з ме-! тою обмеження пропозиції грошей для зниження су­купних витрат і стримування інфляційного тиску в еко­номіці.

Грошово-кредитна політика може здійснюватись на основі правил (недискреційна), або будуватись за прин­ципом свободи дій (дискреційна). Правила грошово-кредитної політики — це стратегія політики, за якої центральний банк бере на себе певні зобов'язання] щодо зміни певних економічних параметрів. Альтер­нативною до правил є свобода дій у грошово-кредитній політиці.

В економічній теорії дискреційну грошово-кредитну політику обстоюють представники кейнсіанства. На їхню думку, за таких умов уряду легше маневрувати між різними, часто альтернативними цілями. Монета-ристська теорія, навпаки, наводить аргументи на ко-

ристь правил. Дослідження у межах теорії правил гро­шово-кредитної політики дали поштовх для формуван­ня і практичного втілення стратегій грошово-кредитної політики (або монетарних режимів). Монетаризм роз­глядає стратегію грошово-кредитної політики як устрій, побудову діяльності монетарної влади, певні іде­альні монетарні інституції і заходи для проведення гро­шово-кредитної ЩіЛІТИКИ.

Економісти школи раціональних сподівань підтри­мують недискреційну грошово-кредитну політику, оскільки вважають, що вона безпосередньо впливає на економічні сподівання господарських суб'єктів, скеро­вує поведінку економічних суб'єктів у прогнозованому політиками напрямі; з іншого боку, суспільство перед­бачає цілі і заході, що вживаються політиками, і, від­повідно, корегує свою економічну поведінку.

Стратегія грошіово- кредитної політики (або монетар­на стратегія) передбачає чітке визначення і декларуван­ня суспільству проміжних цілей політики, а також здійснення заходів для досягнення задекларованих цілей. Така практика центральних банків отримала назву «таргетувйння», а виїзначені проміжні цілі — «таргети» (англ. target і— ціль, завдання, плановий або цільовий показник). У теорії та практиці обґрунто­вані й використовуються три монетарні стратегії.

1. Таргетування валютного курсу (або валютне тар-гетування). Воно передбачає фіксацію курсу національ­ної валюти до іншої (резервної) валюти або до кошика іноземних валют з метою інформування економічних агентів про майбутній рівень інфляції принаймні в короткостроковому періоді. Центральний банк бере на себе зобов'язання забезпечувати фінансову стабілізацію і підтримувати валютний курс у заданих межах. Сус­пільство може оцінити спроможність центрального бан­ку виконати ці зобов'язання на підставі інформації про наявні валютні резерви центрального банку, динаміку імпорту та експорту, структуру і динаміку державного боргу. Цей монетарний режим частіше застосовують в країнах, де іноземна валюта широко використовується як засіб розрахунку. Він має певні недоліки: залежність у проведенні грошово-кредитної політики від іншої дер-I жави — емітента іноземної валюти; фіксація валютного курсу робить країну вразливою до зовнішніх шоків; фіксація номінального валютного курсу перешкоджає встановленню реального валютного курсу, що призво­дить до неефективного розміщення ресурсів, тощо. Таргетування валютного курсу часто є перехідним монетарним режимом і не може бути оптимальним у довгостроковому періоді. Формою стратегії таргетуван­ня валютного курсу є режим валютного коридору, що дає достатній простір для маневрів у реалізації еконо­мічної політики. Цей вид таргетування використову­вали у Чилі, Колумбії, Ізраїлі, Мексиці, Україні, Угор­щині, Польщі, Росії.

2. Таргетування грошової маси (або монетарне тар­гетування). Воно передбачає визначення цільового тем­пу зростання грошових агрегатів, виходячи з цільового показника інфляції, оцінок потенційного зростання виробництва і динаміки швидкості обігу грошей. Така стратегія може набувати різних форм залежно від вибо­ру грошового агрегату, типу коридору для цільового орієнтира, а також способу управління обраним агрега­том. Основні переваги монетарного таргетування: суве­ренність центрального банку у проведенні грошово-кре­дитної політики; високий ступінь контролю монетар­них таргетів з боку центрального банку засобами грошово-кредитної політики; швидкість вимірювання монетарних агрегатів. Недоліками цієї монетарної стра­тегії вважають: нечіткість і незрозумілість грошового орієнтира для широкої громадськості; нестабільність попиту на гроші, що перешкоджає ефективному впливу монетарних параметрів на макроекономічні показники; ймовірність завищення валютного курсу при грошовій стабілізації; брак інструментів монетарного контролю та ін. У розвинутих країнах монетарне таргетування поширилося після розвалу Бреттон-Вудської валютної системи. Починаючи з 1982 p., його популярність зни­жувалась, у середині 90-х років лише чверть розвину­тих країн оголошувала монетарні таргети. У країнах, що розвиваються, до середини 80-х років монетарне таргетування майже не використовувалося, а до середи­ни 90-х його використовували приблизно 10% країн, що розвиваються.

3. Таргетування інфляції. Воно означає публічне оголошення планових рівнів інфляції, закріплення в

законодавчому порядку пріоритетності таких цільових показників для центрального банку та встановлення відповідальності за їх досягнення. Якщо прогноз інфля­ції на певний період відрізняється від таргету, цен­тральний банк застосовує відповідні інструменти для виправлення ситуації. Таргетування інфляції стає пев­ною мірою випереджальною стратегією грошово-кре­дитної політики. Монетарні інструменти застосовують не у відповідь на поточний показник інфляції, а на очі­кувану через 12—18 місяців інфляцію. Таргетування інфляції має такі переваги: надання чіткого і зрозуміло­го для всього суспільства цільового орієнтира; збіль­шення прозорості грошово-кредитної політики, що сприяє посиленню відповідальності монетарної влади перед суспільством; урахування ролі часових лагів при використанні інструментів грошово-кредитної політи­ки; забезпечення прийнятних умов для монетарного стимулювання економічного зростання та ін. У 90-ті роки XX ст. таргетування інфляції було впроваджено в Новій Зеландії, Канаді, Великій Британії, Фінляндії, Швеції, Австралії, Іспанії, Ізраїлі. Натепер таргетуван­ня інфляції розглядають як ефективний, прозорий, перспективний режим грошово-кредитної політики.

Водночас центральні банки в різні часи використо­вували різні цільові орієнтири грошово-кредитної полі­тики, оскільки жодна єдина змінна не може послідовно бути її надійним орієнтиром, бо перебуває під впливом різних чинників. Отже, незважаючи на вибір централь­ним банком однієї монетарної стратегії, він також ого­лошує й інші цільові орієнтири.

На думку більшості дослідників і практиків, для України на сучасному етапі економічного розвитку доцільний перехід до режиму таргетування інфляції. Для цього необхідно впровадити плаваючий валютний курс, знизити доларизацію української економіки; ІІБУ спільно з урядом повинні переглянути деякі нор­мативні акти, що стосуються насамперед координації грошово-кредитної і фіскальної політики; провести комплекс фіскальних реформ, спрямованих на розши­рення дохідної бази бюджету, підвищення контролю :м ефективністю використання бюджетних коштів, запровадження середньострокового бюджетного пла-

Успішне впровадження нової монетарної стратегії може поліпшити прогнозованість розвитку національ­ної економічної системи; забезпечити стабільний еконо­мічний розвиток у довгостроковій перспективі; підтри­мувати стійкість економічної системи до зовнішніх шоків і різних змін попиту на гроші; поступово знизити відсоткові ставки за кредитами банків, а відтак і розши­рити джерела фінансування підприємств і додатково стимулювати економічний розвиток; підвищити довіру населення до органів державного управління.

Світова практика грошово-кредитної політики нако­пичила значний досвід використання інструментів гро­шово-кредитного регулювання економічних процесів. За способом впливу на економічну поведінку суб'єктів грошово-кредитних відносин їх можна поділити на інструменти прямого впливу та інструменти опосеред­кованого впливу. До інструментів прямого впливу за­раховують: установлення прямих обмежень на здій­снення емісійно-касових операцій; запровадження пря­мих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборо­ни на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, нада­них комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіона­ми тощо. Інструменти непрямого впливу охоплюють: операції на відкритому ринку; регулювання норми обов'язкових резервів; відсоткову політику; рефінансу­вання комерційних банків; регулювання курсу націо­нальної валюти. Опосередкований вплив цих інстру­ментів полягає у створенні таких умов, за яких посилю­ються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичен­ня чи зменшення запасів гропїей у своєму розпоряджен­ні і, відповідно, до зменшення чи збільшення їх попиту на товарних або фінансових ринках.

Більшість розвинутих країн вдаються до таких інструментів опосередкованого впливу: норми обов'яз­кових резервів, облікова ставка та операції на відкрито­му ринку.

Норми обов'язкових резервів встановлюють мінімаль­ні частки певних видів депозитних зобов'язань, які комерційні банки і, у деяких випадках, ощадні устано-

ви повинні тримати у формі резервів у своїх сховищах або на депозитах | у центральному банку. Це високопо-тужний і швидкий інструмент впливу на пропозицію гропїей унаслідок дії депозитного мультиплікатора, який визначають|за формулою:

де (л. — депозитній мультиплікатор; г — норма обов'яз­кових резервів.

Приріст грошової маси унаслідок дії депозитного мультиплікатора виражають формулою:

де AR — початковий приріст резервів, що спричинив процес мультиплікації.

Збільшуючи норми обов'язкових резервів, цен­тральний банк нэгайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує | їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів, відповідно зменшується загальний обеят пропозиції грошей. Якщо центральному башу потрібно збільшити пропозицію грошей, то слід знизити норму обов'язкових резервів. Цей інструмент впливав ні всі банки, змінюючи пропо­зицію грошей негайно і потужно, але він має значні недоліки: підвищення норми обов'язкового резервуван­ня може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний сітан, підірвати їх становище на ринку; підвищення норми резервування негативно позначиться на фінансовому стані банків, оскільки обмежить їхні доходи за активними операціями. Цей інструмент недоцільно застосовувати, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий термін і в ігевеликих обсягах, оскільки зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції гро­шей, ніж потрібно. Частий перегляд норми резервуван­ня може негативно позначитися на діяльності банків.

Облікова ставка центрального банку --це відсо­ток, який центральний банк стягує за надання кредитів комерційним банкам у порядку їх рефінансування. Нбільшуючи рівейь облікової ставки, центральний банк стримує попит комерційних банків на свої кредити, гальмує зростання їх надлишкових резервів та банків­ського кредитування економічних суб'єктів, уповільнює

мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції гро­шей, що, врешті-решт, зумовлює зниження економіч­ної активності. Зниження центральним банком обліко­вої ставки має протилежні наслідки. Вплив зміни облі­кової ставки на пропозицію грошей не досить чіткий і оперативний. Для комерційних банків та інших еконо­мічних суб'єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими відсотко­вими ставками. Крім того, комерційні банки можуть не відреагувати на зміну облікової ставки через інфляцій­ні очікування, стан своєї ліквідності тощо, збільшуючи попит на кредити рефінансування центрального банку навіть у разі підвищення облікової ставки.

Операції на відкритому ринку охоплюють остаточні або тимчасові купівлю і продаж центральним банком, як правило, державних цінних паперів. їх застосовують найчастіше в розвинутих країнах. У країнах з транс­формаційними економіками використання цього інструменту обмежують недостатній розвиток ринку цінних паперів (відкритого ринку), невисока ліквід­ність державних цінних паперів тощо.

Купуючи цінні папери як у комерційних банків, так і в інших власників, центральний банк додатково спря­мовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов. Коли центральний банк продає цінні папери комерційним банкам, їх над­лишкові резерви цінних паперів скорочуються негайно, оскільки оплата здійснюється з кореспондентських рахунків у центральному банку, тому регулятивний ефект настає майже відразу. Якщо цінні папери прода­но юридичним чи фізичним особам, то надлишкові резерви банків теж скоротяться, бо гроші платників перебувають на їх рахунках у банках і будуть списані з їх коррахунків у центральному банку. Регулятивний ефект настане трохи пізніше, ніж у першому випадку.

Операції на відкритому ринку поділяють на дина­мічні та захисні. Динамічні операції здійснюють з метою зміни пропозиції грошей відповідно до намірів центрального банку. Метою проведення захисних опе­рацій є нейтралізація небажаних коливань грошової маси, спричинених змінами на фінансових ринках та в економіці загалом.

Операції на відкритому ринку можна проводити як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворот­ного викупу, причому за первинного продажу чи купів­лі одночасно укладають угоду про зворотний викуп чи продаж цих цінних паперів через певний, як правило, досить короткий термін. Такі операції називають РЕПО і здійснюють переважно під час проведення захисних операцій на відкритом у ринку.

На розвинутому ринку цінних паперів цей інстру­мент грошово-кредитної політики має суттєві переваги: висока оперативність і чіткість дії; підконтрольність тільки центральному банку, що робить його регулю­вальний вплив значним, точним і ефективним; власти­вість гальмування, тобто якщо допущено помилку при проведенні певної операції, то можна негайно запустити операцію протилежної дії.

Вплив використання різних інструментів грошово-кредитної політики ца пропозицію грошей узагальнено в таблиці 6.4.

Таблиця 6.4

Вплив інструменті в грошово-кредитної політики на пропозицію грошей

Інструменти грошово-кредитної' політики	Напрям використання	Зміна пропозиції грошей
Операції на відкритому ринку	Купівля цінних паперів центральним банком	Зростає
	Продаж цінних паперів цен тральним банком	Скорочується
Облікова ставка	■' Підвищення Зниження	Скорочується Зростає
Норми обов'язкових	Підвищення	Скорочується
	Зниження	Зростає

Інструменти грошово-кредитної політики для досяг­нення ефективності регулювального впливу на еконо­мічну сферу слід використовувати узгоджено і системно.

Тема 1

1. У чому полягає особливість економіки як об'єкта вивчення економічної теорії?

2. Обґрунтуйте сучасне визначення предмета економічної теорії.

3. Поясніть різницю між позитивною і нормативною економіками.

4. Охарактеризуйте основні сучасні течії економічної теорії та їхні підходи до ролі держави в регулюванні економіки.

5. За яким принципом в економічній теорії виокремлюють мікро- та макрорівні аналізу?

6. Укажіть і аргументуйте причини економічного волюнтаризму:

а) ігнорування висновків економічної теорії;

б) неправильні висновки економічної теорії;

в) ігнорування рекомендацій економічної теорії у господарській практиці.

7. Як співвідносяться поняття «публічне адміністрування», «дер­жавне регулювання економіки» та «економічна політика»? Аргумен­туйте свою точку зору.

8. Чи існує конфлікт цілей при проведенні економічної політики уряду України?

9. У чому полягає системність реалізації основних економічних цілей? Поясніть принцип дії «магічного чотирикутника».

10. Який взаємозв'язок існує між господарською практикою, еко­номічною теорією та економічною політикою держави? Розкрийте зміст функцій економічної теорії.

11. Які методи застосовують для розрахунку валового внутрішньо­го продукту, у чому полягає їхнє функціональне призначення в еконо­мічному аналізі?

Тема 2

1. У чому полягає проблема вибору в економічному житті? Які основні проблеми постають перед будь-яким суспільством? У чому полягає роль держави при розв'язанні цих проблем?

2. Що таке економічні ресурси і як пояснити твердження, що вони обмежені, рідкісні?

3. Поняття «економічна система» в науковій літературі визнача­ється як економіка, спосіб виробництва, тип господарювання, сукуп­ність виробничих відносин тощо. Чи є вказані поняття тотожними?

4. Розкрийте сутність понять «економічна система», «економічний устрій», економічна конституція».

5. Які елементарні форми економічного устрою Ви знаєте?

6. Розкрийте економічний зміст відносин власності.

7. Відносини власності часто ототожнюють із системою виробни­чих (економічних) відносин. Яка Ваша думка щодо цього?

8. Як співвідносяться поняття «власність» і «господарювання», «власність» і «управління»?

9. Яким чином приватна власність детермінує економічну відо­кремленість товаровиробників в умовах ринку?

10. У чому полягають відмінності між поняттями «технічна ефектив­ність» та «економічна ефективність»?

11. Чи є справедливими наступні твердження:

а) ринок завжди і всюди є найбільш ефективною формою господарювання;

б) централізована система господарювання є ефективнішою, ніж ринкова, оскільки усуває хаос і невизначеність ринку.

12. Розкрийте основні умови виникнення та ефективного функ­ціонування ринкової економіки.

13. У чому виявляється роль конкуренції як рушійної сили розвит­ку ринкової економіки?

14. Змішані системи як тип організації господарювання мають спільні риси: багатоманітність форм власності, їх переплетіння та взаємодія, соціальна орієнтація розвитку економіки, демократична форма правління тощо. Водночас США зараховують до вільної ринко­вої системи. Країни Західної Європи — до соціально-ринкового капі­талізму, Японію та інші країни Східної Азії — до державно-керованого капіталізму. Прокоментуйте це твердження.

15. Основною метою перехідного процесу в Україні було визнано фор­мування соціально-орієнтованої ринкової економіки. Існують два шляхи досягнення цієї мети: природний, притаманний для країн з усталеними рин­ковими відносинами, та інверсійний. Яка Ваша думка щодо цього?

16. Як співвідносяться поняття «економічне зростання» та «економіч­ний розвиток»? Які типи економічного зростання Ви знаєте? У чому поляга­ють відмінності між ними? Вплив яких чинників, на Вашу думку, сприятиме економічному зростанню в нашій країні у довготерміновому періоді?

Тема 3

1. Чим зумовлена об'єктивна необхідність втручання держави в перебіг ринкових процесів? Поясність сутність неспроможностей ринку.

2. У чому полягає сутність державного регулювання економіки?

3. Як співвідносяться поняття «державне управління економі­кою» та «державне регулювання економіки»?

4. Укажіть і прокоментуйте основні цілі державного регулювання економіки: наведіть приклади різних співвідношень цих цілей.

5. У чому виражений взаємозв'язок державного регулювання з ринковим саморегулюванням? Чому державне регулювання є невід'ємною складовою сучасних господарських систем у країнах ринкової економіки?

6. Які економічні процеси й відносини є об'єктами державного регулювання в умовах ринкового господарювання?

7. Охарактеризуйте існуючу структуру суб'єктів державного регу­лювання економіки України. Чи всі проблеми налагодження організа­ційної взаємодії цих суб'єктів розв'язано?

8. Охарактеризуйте інструменти державного регулювання еконо­міки, поясніть особливості їх використання.

9. Укажіть сутність поняття «метод державного регулювання еко­номіки». Які основні класифікаційні ознаки використовуються для структуризації методів державного регулювання економіки?

10. Чи потрібні адміністративні методи державного регулювання в ринковій економіці і в чому їх сутність?

11. Які економічні методи державного регулювання Ви знаєте? Поясніть на прикладах з Вашої практичної діяльності їх вплив.

12. Як Ви розумієте поняття «модель державного регулювання економіки»? Поясніть найбільш суттєві розбіжності між кейнсіанською та монетарною моделями державного регулювання економіки.

13. Які чинники визначають ситуації фіаско (неспроможності) дер­жави як регулятора економічних процесів у ринковій економіці?

14. Впливом яких чинників зумовлюються доцільні межі держав­ного втручання в ринкові господарські процеси?

15. У який спосіб та за якими критеріями можна оцінити ефектив­ність державного регулювання економіки?

16. Поясніть специфіку реалізації функцій держави в трансформа­ційній економіці. Як це впливає на систему державного регулювання?

17. Держава визначає обсяг пропозиції суспільних благ, устано­влює на них розмір податків. Підприємства, які виконують державне замовлення з виробництва суспільних товарів, можуть неефективно використовувати ресурси, завищувати витрати, домовлятися між собою щодо встановлення монопольних цін. Яких заходів можна вжити проти цих негативних явищ?

18. За ринкової економіки рівень цін визначають через співвідно­шення попиту і пропозиції. Проте в деяких країнах із сталими ринко­вими відносинами (наприклад, у країнах ЄС) держава підтримує ціни на певну продукцію за допомогою дотацій. У яких галузях виробниц­тва це відбувається? Чим можна пояснити такі відхилення від правил ринкової економіки? У яких галузях (сферах) економіки України доцільно застосовувати таку практику?

19. Наскільки повно і системно втілені загальні принципи держав­ного регулювання економіки в сучасних умовах України? Аргументуй­те Вашу точку зору.

Тема 4

1. Охарактеризуйте причини виникнення державного сектору в ринковій економіці.

2. Укажіть переваги і недоліки, властиві державним підприєм­ствам в умовах ринкового господарювання.

3. Чим зумовлені цілі, завдання і доцільні межі поширення дер­жавного сектору в сучасній ринковій економіці?

4. Укажіть сутність понять «приватизація» і «реприватизація».

5. З якою метою здійснюють приватизаційні заходи за сталої ринкової системи господарювання? Чим ця мета відрізняється від цілей приватизації державних підприємств у трансформаційній еко­номіці?

6. Охарактеризуйте основні види та організаційні форми підпри­ємництва відповідно до чинного законодавства України. В яких сфе­рах діяльності підприємництво не можна застосовувати в Україні і чому?

7. З якою метою в умовах сталих ринкових відносин іноді прово­дять націоналізацію?

8. Чим зумовлена необхідність державного регулювання підпри­ємницької діяльності? Укажіть основні цілі регулювання цієї сфери відносин в сучасних умовах України.

9. Які основні засоби і методи реалізації державного регулюван­ня підприємницької діяльності використовують у сучасних ринкових системах господарювання?

10. Охарактеризуйте адміністративні бар'єри розвитку підприєм­ництва. Які саме адміністративні бар'єри є основними стримувальни­ми чинниками розвитку підприємництва в сучасних умовах України?

11. У чому полягає зміст державної регуляторної політики в Украї­ні? Охарактеризуйте основні етапи та процедури здійснення регуля­торної політики. Які заходи органів державної влади сприятимуть розвитку регуляторної реформи в Україні?

Тема 5

1. Охарактеризуйте основні структурні взаємозв'язки в економі­ці України. Що, на Вашу думку, є пріоритетним у здійсненні структурної політики держави в сучасних умовах господарювання нашої країни? Як це пов'язано із провідними напрямами запровадження промисло­вої, аграрної політики держави?

2. Поясніть взаємозв'язок між інвестиційною та інноваційною політикою держави. Як здійснення заходів з регулювання інвестицій­но-інноваційних процесів позначається на структурних зрушеннях в економіці? У чому полягає специфіка здійснення інвестиційно-іннова­ційної політики держави на нинішньому етапі ринкової трансформації економіки України?

3. Які функції виконує конкуренція в ринковій економіці? Запро­понуйте визначення понять «монополія», «монополізація». Які наслід­ки для економіки має монополізація ринків?

4. У чому полягає суть економічної концентрації? Яка залежність існує між концентрацією та конкуренцією? Чи можна стверджувати, що процеси денаціоналізації або приватизації тотожні поняттю демо­нополізації? Охарактеризуете сутність та основні способи демонопо­лізації сучасної ринкової економіки.

5. Укажіть основні цілі (антимонопольного регулювання. На яких засадах здійснюють відповідну політику держави? Що є об'єктом антимонопольного регулювання? Які заходи сприятимуть вдосконаленню антимонопольного регулювання в сучасних умовах України?

6. Укажіть і охарактеризуйте основні складові конкурентної по­літики держави. У чому виявляється взаємозв'язок конкурентної політики та антимонопольної політики держави? Чи є суперечність між цими напрямами економічної політики держави?

7. Запропонуйте визначення поняття «економічна кон'юнктура». Як співвідносять поняття «економічна кон'юнктура» і «кон'юнктура ринку»? Вкажіть основні механізми державного регулювання еконо­мічної кон'юнктури.

8. Охарактеризуйте основі фази середньострокового (промислового) економічного циклу. Як держава може впливати на перебіг господарських процесів у кожній із фаз середньострокового (промислового) економічного циклу?

9. У чому поляпають відмінності визначення безробіття за мето­дологією Міжнародної організації праці та за адміністративними даними про зареєстроване безробіття?

10. Охарактеризуйте актуальні напрями антиінфляційної політики в Україні.

Тема 6

1. У чому полягає економічний зміст бюджету держави?

2. Чим відрізняється вплив прямих і непрямих податків на еконо­мічні процеси?

3. Охарактеризуйте переваги та недоліки дискреційної та недискреційної бюджетно-податкової політики.

4. Вкажіть загрози, зумовлені надмірним дефіцитом бюджету та державного боргу.

5. Обгрунтуйте важливість забезпечення принципу незалежності центрального банку.

6. Впливом яких чинників зумовлена необхідність державного регулювання зовнішньоекономічних відносин? Як позначається про­цес глобалізації на визначенні пріоритетів державної зовнішньоеко­номічної політики України?

7. Охарактеризуйте принципи державного впливу на сферу зо­внішньоторговельних і валютних відносин, стан платіжного балансу країни.

Тема 7

1. Охарактеризуйте місце і функції транзитології в системі еконо­мічних і суспільствознавчих наук, а також її взаємозв'язок з практи­кою регулювання трансформаційних процесів.

2. Визначте основні методологічні засади транзитології.

3. Дайте порівняльний аналіз різних типів перехідної економіки.

4. Які послідовні фундаментальні тенденції ринкових перетво­рень об'єктивно мають місце у процесі трансформації економічних систем усіх без винятку постсоціалістичних країн?

5. Розкрийте специфіку головних фаз (етапів) трансформаційних процесів, обґрунтуйте їх послідовність.

6. Дайте розгорнуту характеристику найпоширеніших стратегій і моделей економічних трансформацій, обґрунтуйте їх слабкі та сильні І сторони.

7. Яка теоретична школа лежить в основі стандартної моделі еко-1 номічних трансформацій, запропонованої міжнародними фінансови- і ми інституціями?

8. Охарактеризуйте зміст та основні елементи прикладної про«И грами реформування, відомої як стандартна модель міжнародних І фінансових організацій.

9. Розкрийте зміст поняття «системний вакуум» з огляду на проблеми і суперечності трансформаційних процесів.

10. У чому полягає суть раціонального градуалізму, його переваги і недоліки у порівнянні з іншими підходами до визначення темпів і послідовності реформування економіки?

11. Розкрийте зміст і спрямованість глобалізації економічного розвитку, глобальних трансформацій.

12. У чому полягають особливості вибору та інтегрального вектора розвитку?

13. Якими повинні бути складові модернізаційного шляху для України?

Тема 8

1. Як узгоджуються цілі та інструменти економічної політики? Вкажіть критерії виокремлення видів цілей та інструментів економіч­ної політики.

2. На яких принципах повинна будуватися економічна політика в умовах формування соціально орієнтованої ринкової економіки?

3. Які особливості розвитку економіки необхідно враховувати в Україні при формуванні економічної політики на нинішньому етапі?

4. Укажіть основні суб'єкти розроблення та реалізації економіч­ної політики в Україні.

5. Проаналізуйте інтереси основних груп суб'єктів економічної політики в Україні. Як ці групи взаємодіють між собою?

6. Розкрийте зміст основних напрямів економічної політики дер­жави.

7. У чому полягає взаємозв'язок між економічною стратегією та

економічною тактикою?

8. Визначте основні відмінності різних моделей розроблення економічної політики. У чому полягають їх недоліки та переваги? Застосування якої моделі (моделей), на Ваш погляд, характерне для процесу розроблення економічної політики в Україні?

9. Укажіть основні етапи аналізу економічної політики. Що є результатом аналізу економічної політики?

10. Як співвідносяться між собою моніторинг та оцінювання еко­номічної політики? Визначте їх основні завдання;4

11. У який спосіб можна оцінити ефективність економічної політи­ки та за якими критеріями?

12. Проаналізуйте, в яких галузях, сферах національної економіки доцільно делегувати функції державного регулювання саморегулю­вальним організаціям (СРО). На яких засадах, на Вашу думку, це може бути зроблено?

13. Які засоби доцільно використовувати органам державної вла­ди для попередження неефективних регуляцій у сфері економічної діяльності?