56. Ціннісні орієнтації. Настанови. Спосіб життя

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку. Саме існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. (· цінності – бажання : свобода, рівність, справедливість, мир).

Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови — загальні орієнтації особистості, які відображають її можливості діяти відповідно до об'єкта дії. Настанова — це форма перетворення діяльності в реальні, конкретні дії по відношенню до соціально значимих об'єктів. Вони регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості. Настанови також відображають ставлення діючого індивіда до інших людей та об'єктів оточуючого середовища.

Характеристикою способу життя індивіда, групи є соціальна активність, що фіксує свідому спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити, що постійно посилаються суспільством.

Основними різновидами способу життя є: професійна, трудова, громадсько-політична, моральна, управлінська, дозвільна, вербальна соціальні активності.

57. Марксистський напрямок в соціології.

Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспільства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При створенні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та Фрідріх Енгельс відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму, який вимагає розглядати соціальні явища як об’єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природознавства, з характерним для останнього причинно-наслідковим поясненням процесів та явищ навколишнього світу.

Соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно-історичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих у таких законах: • закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил; • закон первинності базису і вторинності надбудови; • закон класової боротьби і соціальної революції; • закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій. Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксизму, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що:

• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як продовження й вищий продукт природи, а як об’єктивну реальність особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами;

• Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування і вдосконалення, прирікає його на загибель;

• марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об’єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії.

• соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв’язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо.

Соціологічна концепція марксизму вже з часів її розробки і оформлення викликає появу великої кількості критичної літератури.