70. Розкрийте сутність понять „індукція“ та „дедукція“. Дайте їм порівняльну характеристику.

Індукція (лат. наведення) – форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб мислення, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущеня, чи гіпотези. Розрізняють повну і неповну індукцію. При повній індукції з того, що кожний елемент якогось класу має певні властивості, роблять висновок, що всі елементи даного класу мають ці властивості. При неповній індукції з того, що деякі елементи (дуже великого чи безкінечного) класу мають певні властивості, роблять висновок, що всі елементи цього класу мають ті самі властивості.

Дедукція (лат. виведення) – перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загальних правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: «все,що стверджується або заперечується відносно всього класу, те стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу». Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Дедукція має також значення методу дослідження. Теорію дедукції вперше створив Арістотель.

71. «Буття», «небуття», «суще»: сутність та характер взаємодії?

1.Буття-загальний процес існування.Буття-це щось пе-рвинне,визначальне.В широ-кому діапазоні-від сутностей, які сприймаються органами чуття, до абстрактних сутно-стей, які організовують види-ме буття світу. Буття роз-глядає:видовий світ; предметний світ,явищний світ;процесуальний світ;дійовий світ;становий світ.

Антитезою буття є небуття –“ніщо”. Небуття- поняття, яке не вистумає як альтернатива, як протилежність буття,це продовження буття, але у видозмінених формах, в рамках іншого змісту.

Ніщо є поняттям відносним, бо в абсолютному розумінні небуття не існує. Усі конкретні прояви буття виникають з небуття і стають наявним, актуальним буттям. Буття сутнього приходить до кінця і повертається в небуття, втрачаючи дану форму буття.

73.„Рух“ та „розвиток“: особливість взаємодії.Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Рух – це поняття для позначення будь-якої зміни. Він лежить в основі розвитку. Але не весь рух веде до розвитку. У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Це процес тривалих, необоротних, накопичувальних, якісних змін в бутті. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх мислена обробка і таке інше.Згідно з науковою філософією рух багатоякісний. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Існують різні форми руху матерії, такі як соціальний, біологічний, хімічний, соціальний, фізичний та механічний.Під механічною формою руху розуміють переміщення матеріальних об'єктів (речей, фізичних тіл) у просторі. Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. Чим складішою є система, тим для даної системи характерні більш складні форми руху.Отже, на відміну від руху , розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціювання системи, якій вони притаманні, як таке, що має певне спрямування.

Спрямованість - неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи "розвиток", ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення.

74. Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу ”брахмана”. Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.

75.Як співвідносяться поняття „розвиток“, „прогрес“, „регрес“.Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Найперше з чим пов'язаний розвиток є , - це те, що здійснювані зміни здійснюються в певній послідовності. Отже, розвиток складають зміни: необоротні; здатні нагромаджуватися і набувати більшого масштабу; які внаслідок цього викликають появу нових властивостей і якостей. Але не всі зміни є такими. Скажімо, зміна місця в просторі безпосередньо не повязана з розвитком. Не спричиняють розвиток і так звані фунціональні зміни, - ті що складають процеси самовідтворення, завдяки яким забезпечується стабільність будь-якої системи.Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціонування системи, якій вони притаманні як таке, що має певну спрямованість. Спрямованість – неодмінна ознака розвитку. Говорячи “розвиток”, ми, як правило, уявляємо собі зростання сходження, вдосконалення. Але ж і старіння – це також розвиток.Коли перевають можливості формоутворення, появи нового , тоді зміни системи відбуваються у напрямку зміцнення і вдосконалення системи, по лінії ствердження багатоманітності її фунціональних виявів. Такий розвиток називають прогресивним або прогресом.Прогрес – це зміна явищ у природі і суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного. Співвідносний з цим типом розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руйнівних тенденцій, якій здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом.Проте не весь прогрес має позитивні наслідки. Наприклад: негативні наслідки технічного прогресу. Прогрес завжди несе в собі прихованих регрес, який згодом, коли ослабне пртаманний системі рух до формування й вдосконалення, виходить на поверхню і стає визначальною лінією розвитку. Таким чином розвиток є завжди взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання.

76. Зміст „розвитку”. Співвідношення з іншими поняттями?Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей.Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість(прогрес/регрес),циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпе-чує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається пос-тупово(еволюційно), при переході міри – революційно.

78.Дайте порівняльну характеристику свідомості та несвідомого.Свідоме – це результат дії свідомості, що виступає в чіткій і послідовній формі, підлягає вираженню, контролює й може бути передане іншим; єдність самосвідомості, емоцій, почуттів мислення, знання волі та пам’яті.Несвідоме – неусвідомлене, нечітке, неоднорідне, не виражається в мові (надсвідоме, підсвідоме); прояви у психіці людини найперших інстинктів життя та глибинних закономірностей буття. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

79.Розкрийте сутність понять верифікація, фальсифікація?Верифікація (лат. verus – істинний і facio - роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки.Фальсифікація (лат. falsificatus – підроблений) – навмисне спотворення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів з корисливих міркувань.Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію „навпаки”, або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.Під конвенцією слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдо проблема.

80.Як співвідносяться між собою поняття „людина“, „особа“, „особистість“?Поняття "людина - особа – особистість» характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняття "особа" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси людини і є рисами особи; такі характеристики людини, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Людина як особа займає в суспільстві декілька позицій, які передбачають певні права, обов’язки і завдання. Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "сімість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь – що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

81.Як співвідносяться між собою поняття „свідомість“, „самосвідомість“, „суспільна свідомість“?Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Свідомість є формою вдображення об’єктивної реальності.Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено завдяки відкриттю людської суб’єктивності й формулюванню самого поняття «суб’єкт»(Р. Декарт). Суб’єкт – це носій активності, причина змін в бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Одна з головних функцій свідомості – забезпечення здійснення людиною предметно – перетворювальної діяльності. Свідомість також стимулює людину до здійснення певної дії. Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Стосовно людського буття комунікації – це різні види людського спілкування. Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов’язаність з мовою. Причому мову тут слід розуміти в її найзагальнішому значення – як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Розгляд свідомості в різних її структурних аспектах – з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації – переконує нас у тому що це цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно взаємно передбачають одна одну.Системотвірним чинником який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри є самосвідомість.є два підходи розуміння самосвідомості: 1) самосів. – це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2) самосів. – це усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Самосвід посідає своє місцена всіх рівнях свідомості людини.Сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певної соціальної групи або для суспільства вцілому,називають суспільною свідомістю. Вона постає в житті людей в 4-х аспектах:1) як відображення об’єктивної реальності 2)як керування діяльністю суспільства 3)як створення програм , що спроможні керувати діяльність суспільства 4) як самоцінне духовне життя.

82.Як співвідносяться між собою поняття „дух“, „душа“, „духовність“?Розрізняють такі поняття як “дух”, “душа”, “духовність”. Поняття душі виникає раніше ніж поняття духу. Уявлення про душу як про своєрідний феномен людського існування вперше виникає у стародавніх греків. Душа – сфера психічного життя людини, її розум, чуття і воля. Це внутрішній суб’єктивний світ, сфера безпосередніх переживань, думок, які складають інтимно-особистісну сторону людського єства. Душа людини притаманна їй і тільки їй. Душевне життя – унікальний і неповторний особистісний світ людини.Поняття духу в європейській історії пов’язане з християнством. Дух Святий – це один із особових виявів єдиного Бога. Душевне життя часто ототожнюють з життям релігійним, а духовність людини розуміють як наявність в ній частки божественного духу. Але існує інше трактування поняття “дух”. Дух – така реальність яка не належить окремій людині, це об’єктивна щодо індивіда духовна культура людства, сфера не утилітарних, вищих, абсолютних цінностей істини, добра, краси, справедливості, свободи, віри тощо. В духовній сфері людина ніби зростає над собою, долає свою обмеженість і скінченність і виходить у вимір вічного. Вічне – це повнота людського духу в його історії. Через освоєння людської культури, через прилучення до духовної реальності людства особистість живе духовним життям, збагачує власну душу.

83. Який зміст ми вкладаємо в поняття «особистість» ? З якими пон. вона співвідн.?Поняття «особистість» містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах; з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, а з другого – анархізм, аморалізм. Поняття особистість визначає уявлення про людину, як істоту цілісну, яка об’єднує у собі особисті, соціальні і природні якості. Поняттю особистість передують такі поняття як індивід та індивідуальність. Поняття індивідуальності та особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а й взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, а й від особистого ставлення її до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

84.Дайте порівняльну характеристику понять „есенція“ та „екзистенція“?Екзистенція ( від лат.екзістенціа – існую) – основна категорія екзістеціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те непізнане, ірраціональне в людському Я, внаслідок чого людина є конкетною, неповторною особистістю. Екзістеція заперечує буття суспільства, виявляючи себе по відношенн до нього, як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість. Це надає екзистенція специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Проте, якщо одні екзистенціалісти тлумачать майбутнє як смерть, інші розгядають його «як систему вибору» і зрештою, ототожнюють екзистенцію зі свободою. Категорія екзистенція метафізично розкриває діяльність і її результати, людину і річ, суспільство і природу. Вперше термін екзистенція застосував філософ С.К’єгор, був тлумачений у його початковому значенні – «вихід за межі встановленого» - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних однозначних коренів буття. Ессенція є складовою екзистенції.

85. Людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість. Людина-цілісна єдність природного, соціального, духовного, що проявляється через діяльність і спілкування. Дійсне людське буття здійснюється як співбуття. Людина являється не лише продуктом, але й суб’єктом суспільних відно-син.Індивід-окремий пред-ставник людського роду,він значною мірою залежить від соціальних умов.Що ж до індивідуальності і особистості,то вони містять у собі визнання їх ролі у сусп.бутті.Індивідуальність ( у широкому розумінні) - самобутність неповторність людини,її цінності та ідеали.У вузькому ж розумінні-відмінні ознаки від інших цього ж виду.Особа–певна єдність соціальних якостей людини,інтегрально виявляється через сукупність соціальних ролей. Особистість – цілісне поєднання індивідуально-неповторного і соціально-людського; зумовлює вкоріненість людини в бутті.Особ-ть розкривається в системі сусп. Відносин через свої вчинки. Осн.особливості людського буття:Єдність індивідуально-сті і універсальності; Творча спрямованість;Свобода;Історизм;Комунікація; Відкритість і незавершеність;Відповідальність за долю світу. Людський розвиток пов’язаний з 2сторонами–природною і соціальною, розвиток однієї одразу призводить до потреби розвутку іншої.

86.Поняття „свобода“ та „відповідальність“: сутність та особливість взаємодії.

Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти, з'явився зовсім новий феномен — свобода. Свобода грунтується на пізнанні і цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе.Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Найперше це справджується стосовно наших вчинків. Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття - вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві.Людина вибирає, здійснює смисл означущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і ствсрджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи.Імператив свободи й відповідальності: Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобупя й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.

87. Як співвідносяться за своїм змістом „культура і цивілізація”?Словом „культура” позначали все, зроблене людиною. Треба розрізняти те, що людина створила матеріальну і духовну культуру.Поняття цивіліз. Неодно-значне. Іноді його вживають як синонім культури, іноді- як щось протилежне духовній культурі. Поняття цивіліз. вживається для харак. Коняре-тного соціокультурного Туво-рення, локалізованого в просторі і часі. Формаційне членування історії суспільства надає цивіліз. певну соціальну визначеність. В свою чергу це дає нам можливість визначити кілька історичних типів культури.У рамках перівсної культури складалися і розвивалися найпростіші моральні норми і сама мораль. Узагальнено можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було фоормування самої людини, її виділення із твариного світу.Набагато більшим динамізмом визначається культура розви-нутого рабовласницького сус-пільства. Розвиваються такі галузі культ.: етика, право, політика, наука.Культуа капіталістичного суспільства формується в епоху Відродження. Ство-рюється і зростає матеріально-технічна база. Внаслідок розвитку економ. зв’язків утвор. нова етнічна спільність-нація.Якщо поняття культура харак. людину, способи самовираження в діяльності, творчості, то понятя цивілізація характеризує соціальне буття самої культури.Не може бути суспіл.без культури й культ. без сусп-ва.

88.Свобода. Свобода як цінність витлумачується як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Діоген вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожен день готова померти. Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише того, що може отримати. Анг. філософ Дж. Локк назвав вільною людиною, що уміє управляти своїми пристрастями. Д. Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Найпоширенішим є міркування, що вільний той, хто непідвладний волі інших людей. Поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому та суспільному житті. Роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Свобода є необхідність. Об’єктивна необхідність – кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об’єктивної необхідності – її умова. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних правил для свого особистого життя, то моральні правила, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу. Кожна біблійна заповідь може бути усвідомлена, як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність від числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здається висновок: моральна заборона скорочує свободу людини.

89. Чи пов’язані між собою проблема смерті та безсмертя?В питанні про смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама людина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, „частка цілого”. На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне „цілей” життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й полягає сенс життя окремої людиниГлибокі думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлювали мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л. М. Толстой назвав беззмістовним життя, яке зводиться тільки до задоволення матеріальних потреб, до насолод людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб „благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили і діяли тільки для того, щоб їй одній було добре”.З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г. С. Сковорода. Ідеальним філософ вважав таке суспільство, в якому кожен може себе реалізувати. Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя – можливість себе реалізувати. Причому головним у людині Сковорода бачив не споживання, а працю. Сам же філософ своїм життям явив приклад корисності суспільству, від чого й сам відчував моральне задоволення. Тому й помирав спокійно, заповідаючи написати на могилі: „Світ мене ловив, та не спіймав”Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний філософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його особистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалектичну єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й безсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і ґрунтується регулююча роль моральності як в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до смерті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманності людини її безсмертя.

74