58. Розвиток банківського регулювання та дерегулювання банківської діяльності.

Побудова ринкового господарства в Україні вимагає стабільної та надійної банківської системи. П'ятнадцятирічний пошук оптимальної системи регулювання фінансової індустрії емпіричним шляхом від нерегульованості до зарегульованості. Подальше зволікання із розбудовою ефективної системи регулювання банківської системи може залишити Україну поза межами світових фінансових потоків, тому важливими є теоретичні дослідження механізмів регулювання економіки, які б забезпечили ефективне впровадження державної економічної політики у поєднанні з ринковим регулюванням.

Існують різноманітні погляди на проблему регулювання банківської сфери: одні вчені є прихильниками визначального впливу держави у регулюванні банківської системи, інші – надають перевагу саморегулювання банківської системи через ринкові механізми.

Переважна більшість вчених та банкірів-практиків визнає важливість державного регулювання банківської системи, проте щодо визначення ступеню його впливу на банківський сектор такої одностайності немає. Так, одні вважають, що регулювання банківської діяльності повинне бути жорсткішим та більш регламентованішим, ніж в інших секторах економіки, оскільки банки виконують такі специфічні функції, як: залучення вільних коштів на вкладні рахунки від фізичних та юридичних осіб; здійснення електронної емісії грошей через механізм грошового (кредитного) мультиплікатора; створення основи механізму національних розрахунків; фінансування пріоритетних економічних проектів держави.

Водночас існують і протилежні думки. Так, відомий американський експерт з банківської справи Джордж Бенстон та його однодумці вважають, що фінансові інститути є просто підприємствами і спеціального регулювання потребують тільки окремі аспекти їхньої діяльності. Так, після Другої світової війни низка держав центральної Європи прийняли рішення про необхідність контролю та координації діяльності банків на загальних принципах.

Для промислово розвинутих країн перша половина ХХ століття ознаменувалася зростанням державного втручання в економіку. Ця тенденція, у розвитку якої були свої піднесення та спади, торкалася практично всіх сфер економічної діяльності і знайшла свій прояв у двох модифікаціях.

Інша модель, пов'язана з розвитком об'єктивних економічних процесів, проявилася в роки Великої депресії та була втілена в "новий курс" Ф.Д. Рузвельта, який став оригінальним проявом теорії державного регулювання ринкових процесів, автором якої був Дж. М. Кейнс.

Банківські кризи 20-30-их років засвідчили об'єктивну потребу застосування державного регулювання у фінансово-кредитній сфері, яке б надавало гарантії стабільності та надійності фінансовій системі, а також забезпечило б захист інтересів клієнтів.

У міжвоєнний період зусилля з регулювання банківської системи були спрямовані на послаблення тиску ринкової конкуренції на прибуток та капітал банківських структур. Завдяки цьому зростала фінансова стійкість як банківської системи в цілому, так і окремих банківських інститутів.

Після другої світової війни можливості впливу ринкових заходів на банківську систему були надзвичайно обмеженими. Поте, одночасно з усуненням наслідків війни відбувається зростанням національного доходу, диверсифікація промисловості й активізація міжнародних зв'язків, що призвело до зростання впливу ринкових механізмів на економічні процеси. У багатьох країнах відбувається коригування концепцій економічного зростання: перевага надається ринковим методам регулювання відносин у банківсько-фінансовій сфері.

На рубежі 60-70-х років із неокейсіанською моделлю, яка базувалася на необхідності виключно державного регулювання господарських процесів, активно починає конкурувати теорія саморегулювання ринку (варіанти неокласичної концепції).

Взаємодія ринку та держави у процесі регулювання банківської системи пояснюється і тим, що ринкове господарство, маючи внутрішні важелі саморегулювання, одночасно передбачає наявність сильної держави, яка спроможна забезпечити необхідні умови для належного функціонування ринкових відносин. Отже, держава, залежно від ступеню розвитку продуктивних сил, сама ініціює розвиток саморегулюючих механізмів ринку. Це підтверджує і теорія регулювання, згідно з якою поняття "ринок" трактується як такий ж інститут, що й інші, а не будь-яка безінституційна альтернативна економіки. Навіть, якщо вважати, що ринок – це саморегулююча система, то він однак не є самотворцем.