Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История Украины 10 кл. Полянский.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

§ 12. Росія — срср. Російська революція 1917 року

1. Причини революції. Війна й породжені нею негаразди на 1917 р. підвели Російську імперію до рокової межі: до війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн — селяни); нестача продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишалось на 10-12 днів), підвищення податків, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожували фізичному виживанню населення.

На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.

Г. Распутін разом з князем Путятіним і полковником Ломаном

Управління державою

Свідчення 1

Імператриця Олександра Миколі II про Григорія Распутіна: «Любий, вір мені, тобі слід слухатися порад нашого друга. Він так гаряче денно і нощно молиться за тебе. Він оберігає тебе там, де ти був... Лише потрібно слухатися, довіряти і радитися — не думати, що він чогось не знає. Бог все йому відкриває».

(Переписка Николая и Александры Романовых. — Т. III. — М., 1923. — С. 283)

Свідчення 2

З листа цариці до Миколи II про ліберальну опозицію: «Росія, слава Богу, не конституційна країна, хоча ці тварюки намагаються грати роль і втручатися у справи, яких не сміють торкатися».

(Переписка Николая и Александры Романовых. — Т. III. — С. 24)

Свідчення 3

В. Шульгін. правий депутат Думи (листопад 1916 р.): «Ми терпіли б, так би мовити, до останньої межі. І якщо ми тепер виступаємо прямо і відкрито з різким осудом цієї влади, якщо ми піднімаємо проти неї прапор боротьби, то це лише тому, що дійсно ми дійшли межі, тому що стались такі речі, які далі терпіти неможливо».

(Государственная дума. 4-й созыв. V сессия: Стенографический отчет. — Столб. 68)

Становище в тилу

Свідчення 4

А. Гучков: «Ми в тилу безсилі чи майже безсилі... Наші способи боротьби ... при підвищеному настрої народних мас, особливо робітничих мас, можуть бути першою іскрою пожежі, розміри якої ніхто не може ні передбачити, ні локалізувати».

(Семенников В. П. Монархия перед крушением: Бумаги Николая II и другие документы. — М., 1927. — С. 282)

Свідчення 5

Дж. Б'юкенен, британський посол в Росії (лютий 1917 р.): «Якщо спиниться постачання продовольчих продуктів, то страйки спалахнуть неминуче... Запаси палива на дорогах настільки скоротилися, що на одній лінії, як кажуть, їх вистачить всього на кілька днів, і багато хто побоюється, що навіть якщо ці запаси тимчасово будуть поповнені, то припинення підвезення знову відчується, якщо раптом зовсім припиниться правильна торгівля, яка тепер впала до мінімуму. Багато заводів, що виробляють військове обладнання, вже тимчасово закриті через брак палива й сировини, і небезпека припинення постачання як армії, так і міст не може бути цілком виключена».

(Бьюкенен Дж. Мемуарьі дипломата. — М., 1981. — С. 203)

  Становище в армії 

 

  • У 1916 р. у російській армії налічувалося 1,5 млн дезертирів

  • Понад 60 % солдатських листів були просякнуті духом поразки і зневіри

Свідчення 6

Із солдатського листа: «Знаєш, як на позиції? Стоїмо в шанцях. Холод, бруд, паразити кусають, їсти один раз на добу дають о 10-й годині вечора, і то сочевиця чорна, що й свиня не їстиме. Прямо так з голоду можна померти...»

Свідчення 7

Із листа солдата з Північного фронту: «Тут в армії велике заворушення, дуже вже набридло воювати. Уже кілька разів наказують йти в наступ, але солдати не виходять з окопів і край...»

Свідчення 8

Із листа солдата 408-го піхотного Кузнецького полку: «Яв наступ ходив чотири рази, тільки нічого не вийшло: не пішли наші полки наступати. Дехто пішов, а дехто не вийшов із шанців, так і я не виліз із шанців».

Свідчення 9

Із листа солдата: «Чим далі живеться, тим гірше. Начальство наше душить нас, витискує останню кров, якої дуже мало залишилось. Не дочекаєшся того часу, коли настане кінець всьому цьому».

Свідчення 10

Солдат П. Карнаухов про становище на австрійському фронті: «На передовій лінії траплялося, що солдати, побачивши противника, вже не стріляли. Інколи австрійці кричали: «Панове! Закінчуйте війну!» і кликали до себе росіян, а росіяни — австрійців. У нас ще з жовтня 1916 р. почалось братання з неприятелем, за що, звісно, чимало перепадало від офіцерства А в січні братання у нас уже стало звичним явищем... Доходило до того, що наші солдати обмінювались різними речами, даючи хліб, цукор і отримуючи ножика, бритву».

(Цит. за: История гражданской войны в СССР. — Т. 1.-М., 1953. — С. 34-40)

У роки війни особливо виразно проявилася традиційна нездатність, на відміну, наприклад, від Британії, російського абсолютизму азійського ґатунку «випускати пар» соціального невдоволення вчасними поступками, його невміння маневрувати і знаходити порозуміння з політичною опозицією.

Засилля хабарництва серед чиновництва усіх рівнів, відсутність реальної влади у Державної думи (парламенту) імперії, слабкість Миколи II як політичного лідера країни та вплив на його родину авантюристів і містифікаторів на кшталт малограмотного колишнього монаха Григорія Распутіна робили монархію нежиттєздатною.

У неросійських частинах імперії тим часом наростав національний рух за державну самостійність.

Відчуття наближення розв'язки активізувало російську політичну еміграцію, яка почала лаштуватися до повернення в Росію, щоб не опинитися осторонь важливих подій.

Маятник революційного вибуху було розгойдано, і питання зводилося лише до того, коли, де і в якій формі він розпочнеться.

2. Падіння монархії. На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня — лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці.

23 лютого 1917 р. — у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...

27 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи — фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком.

Свідчення 11

Голова Державної думи М. Родзянко Миколі II про створення нового уряду: «Будь-яке зволікання смерті подібне. Молю Бога, щоб у цей час відповідальність не впала на вінценосця»

(Падение царского режима. — Т. 1. — Ленинград, 1926. — С. 220)

Микола II міністру двору Фредеріксу: «Знову цей товстун Родзянко мені написав якусь дурницю, на яку я йому не буду навіть відповідати»

(Февральская революция 1917 г. // Красный архив. — 1927. — № 2 (21). — С. 10)

Цар по дорозі зі Ставки дістався лише до залізничної станції з промовистою назвою Дно, а потім повернув до Пскова у штаб Північного фронту. Там його застало повідомлення про перемогу революції, а також телеграми від усіх командувачів фронтів із закликом поступитися. Опір втрачав сенс, і Микола II вирішив зректися трону.

1 березня Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів Петрограда — органу, який мав реальну військову силу в столиці, постановив надати Тимчасовому комітету на його розсуд скласти список членів Тимчасового уряду[1]. Рада керувалася тим, що оскільки революція є загальнодемократичною, то і в уряд мають увійти представники від усього демократичного табору, а не однієї з партій. Склалася виняткова ситуація двовладдя. Рада, яка вже мала реальну владу і за спиною якої стояли труднощі, передала владу Тимчасовому уряду.

2 березня було оголошено склад Тимчасового уряду Росії, головою якого Микола II затвердив князя Г. Львова.

У день оголошення складу Тимчасового уряду Микола II від себе і за свого сина, тяжко хворого малолітнього Олексія, зрікся влади на користь свого брата Михайла. Проте Михайло Романов не виявив бажання бути капітаном затонулого корабля і у свою чергу відмовився від корони.

«У наступ!» Карикатура невідомого художника

Свідчення 12

Е. Kapp, англійський історик: «Лютнева революція 1917 р., що повалила династію Романових, була стихійним вибухом невдоволення мас, доведених до відчаю тяготами війни і явною несправедливістю в розподілі життєвих тягот. Вона була із захопленням зустрінута і використана широкими верствами буржуазії та чиновництва, які втратили віру в систему самодержавного управління й особливо в самого царя та його радників. Перший Тимчасовий уряд складався саме з представників цієї частини населення. Революційні партії не брали участі безпосередньо у здійсненні революції. Вони не чекали її й спочатку були вражені».

(Kapp Э. История Советской России. — Кн. 1 / Большевистская революция 1917-1923. Т. 1, 2 / Пер. с англ.— М., 1990. — С. 75)

Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом.

3. Росія за Тимчасового уряду. За неповних вісім місяців існування Тимчасовий уряд пережив чимало драматичних моментів, здійснив ряд серйозних перетворень, припустився прикрих помилок і прорахунків. Він не був послідовним у своїй діяльності, як не була позбавлена зигзагів і сама епоха, у якій він діяв.

Серед перших демократичних перетворень Тимчасового уряду був ряд важливих заходів, реалізація яких мала вперше в історії Росії зробити її демократичною країною.

При цьому найважливіші питання повинні були отримати схвалення Установчих зборів Російської республіки, що мали бути скликані восени.

Практично всі політичні партії Росії, за винятком крайніх правих (монархісти) та крайніх лівих (анархісти, ліві есери та більшовики) співпрацювали з Тимчасовим урядом як законним і єдиним органом державної влади.

Царина

Заходи Тимчасового уряду

Політичні права людини

  • Скасовано смертну кару

  • Проголошено амністію політичним і кримінальним в'язням

  • Скасовані всі релігійні, етнічні та станові обмеження, проголошено цілковиту свободу совісті

  • Жінки були урівнені у правах із чоловіками

  • В армії запроваджувались виборні ротні й батальйонні комітети, скасовувалися старі форми віддання військової честі тощо

Державне управління

  • Розроблено закон про вибори до Установчих зборів на основі загального виборчого права та пропорційного представництва[2]

  • Прийнято закон про місцеве управління

  • Зробив перші кроки до децентралізації держави

Судочинство

  • Встановлено незалежність судів і суддів

  • Ліквідовано «спеціальні суди»: усі політичні справи та справи, пов'язані з державною безпекою, розглядалися в суді присяжних як і звичайні кримінальні справи

Трудові відносини

  • Запроваджено на всіх державних підприємствах 8-годин— ний робочий день

  • На 20-25 % підвищено заробітну плату

  • Створено «примирювальні камери» — арбітражні суди для вирішення трудових конфліктів

  • Робітничі комітети та профспілки отримали цілковиту автономію

  • Прийнято закон про профспілки

  • Прийнято закон про кооперативи

Аграрна політика

  • Через три тижні після падіння монархії уряд опублікував декрет про аграрну реформу, в основі якої був принцип передання землі тим, хто її обробляє

  • Для здійснення аграрної реформи при Міністерстві землеробства було створено Головний земельний комітет

3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну діяльність, у Росію в опломбованому німецькому вагоні прибув Володимир Ленін. Діставшись Петрограда, він виголосив так звані «Квітневі тези» — програму підготовки до соціалістичної революції. Проте тоді вій не був підтриманий іншими лідерами більшовиків, і партія висунула гасло «Вся влада Радам!», сподіваючись здобути в радах більшість і використати це проти Тимчасового уряду.

У квітні Тимчасовий уряд пережив кризу. Міністр закордонних справ Павло Мілюков опублікував ноту до союзників, у якій говорилось про «війну до переможного кінця», чим спричинив вибух невдоволення у країні. У результаті ініціатор ноти змушений був залишити уряд.

Керенський Олександр (1881-1970) — Прем'єр-міністр Росії в 1917 p. Народився, як і В. Ленін, у м. Симбірську, потім жив у Ташкенті, Вивчав право у Санкт-Петербурзькому університеті. Депутат IV Думи (обраний у 1912 p.), де очолював фракцію соціалістів. Після приходу до влади в Росії більшовиків, у 1918 р. емігрував до Франції. З 1940 р. жив у США. Помер у Нью-Йорку у віці 89 років.

У Росії було створено коаліційний уряд на чолі зі Львовим, до якого Петроградська рада дозволила увійти 5 соціалістам з числа есерів, меншовиків і народних соціалістів. Майбутній прем'єр-міністр Олександр Керенський став військовим міністром.

18 червня 1917 р. на Південно-Західному фронті Першої світової війни російська армія розпочала невдалий наступ, всіявши поле битви 60 тис. трупів. В умовах загального обурення невдачею 3-5 липня у Петрограді сталися сутички між урядовими військами і озброєною 500-тисячною маніфестацією під гаслом «Вся влада Радам!». З Кронштадта більшовики привели 10 тис. моряків. У результаті зіткнень 50 чоловік було вбито та 650 поранено.

Тимчасовий уряд поклав відповідальність за кровопролиття на більшовиків і видав наказ про арешт В. Леніна та інших лідерів партії. В. Леніну було пред'явлене звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини й організації заколоту. Проте на суд той не з'явився й переховувався у Фінляндії.

Після липневих подій Г. Львов подав у відставку, а «уряд порятунку вітчизни» очолив О. Керенський, якому Виконавчий комітет рад надав право самостійно добирати міністрів. Становище у країні було неспокійним і хистким. Монархічні та інші праві сили не приховували свого незадоволення демократизацією Росії, вважаючи, що лише «сильна рука» може запобігти сповзанню країни до «анархії». У серпні 1917 р. їхній фаворит, герой війни Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корнілов здійснив спробу військового перевороту. Він направив О. Керенському ультиматум про відставку Тимчасового уряду і передачу влади йому, Л. Корнілову.

Для походу на Петроград було споряджено спеціальний загін під командуванням генерала О. Кримова. Проте через тиждень ця акція провалилася через узгоджені дії демократичних сил країни, а також відмову корніловців воювати проти уряду. У розпачі генерал О. Кримов наклав на себе руки, а генерал Л. Корнілов після короткотермінового арешту опинився на Дону.

Свідчення 13

<О. Керенський: «Перші повідомлення про наближення до Петрограда частин генерала Корнілова справили на жителів міста враження палаючого бікфордова шнура в пороховій діжці. Солдатами, матросами і робітниками оволоділа раптова манія підозрілості. Повсюди їм ввижалася контрреволюція...»

(Керенский А. Ф. Россия на историческом повороте // Вопросы истории. — 1991. — № 7 — 8. — С. 139)

Лев Троцький (Бронштейн). Виходець з України. Неодноразово ув'язнювався за революційну діяльність. Тривалий час намагався триматися центру між більшовиками і меншовиками. У період революції 1905 р. організував одну з перших рад у Петербурзі. Революцію 1917 р. зустрів у США. Майстерний публіцист і промовець. Конкурент В. Леніна у боротьбі за лідерство в партії більшовиків.

На хвилі популярності О. Керенського як «переможця заколотників», з одного боку, і розколу серед урядової коаліції (лідери партії конституційних демократів таємно підтримували заколот), з іншого, на початку вересня за погодженням з радами було утворено уряд у скороченому складі — Директорію (Раду п'яти) на чолі з О. Керенським.

Тим часом у радах провідну роль стали відігравати більшовики; Петроградську раду очолив Лев Троцький. В. Ленін, переховуючись від суду, постійно закликав партію готуватися до захоплення влади, але не мав підтримки серед більшості членів більшовицького центрального комітету. На Демократичній нараді, що відбулася у середині вересня, більшовицькі делегати підтримали ідею загальнодемократичного соціалістичного уряду.

Наприкінці вересня в Росії було сформовано третій і, як виявилося, останній коаліційний уряд О. Керенського.

4. Початок розпаду Російської імперії. Тимчасовий російський уряд успадкував від монархії гасло «єдиної і неподільної Росії». Починаючи з лютого 1917 р. у неросійських частинах колишньої імперії став швидко наростати національно-визвольний рух, який очолила національна демократична інтелігенція.

В Україні Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р., проголосила курс на автономію краю. Перший Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) та переговори у липні в Києві делегації Тимчасового уряду, яку очолював О. Керенський, призвели до урядової кризи в Росії — праві партії вийшли з уряду на знак протесту проти «поступок» Україні. Починаючи з серпня Центральна Рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду й зосередила зусилля на розбудові Української держави.

Білорусь на перших порах наслідувала «український варіант». У березні 1917 р. Білоруський національний з'їзд висловився за федералізацію Росії й утворив Білоруський національний комітет. У серпні того ж року постала Білоруська Рада, проте їй не вдалося стати такою могутньою силою, якою була Рада українська.

Фінляндія крім березневого акта Тимчасового уряду про відновлення «дарованої» свого часу Олександром І Конституції Великого Князівства Фінляндського більш нічого не отримала. Задоволення вимог фінського сейму надати країні автономію відкладалося до скликання Установчих зборів. Коли ж у липні у Фінляндії було прийнято закон про верховні права сейму в усіх справах за винятком військових і зовнішніх, Тимчасовий уряд розпустив його.

У Латвії, Естонії, Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані було утворено національні ради, у Бессарабії — Сфатул Церій, у Криму і в Башкирії — курултаї.

У Середній Азії національному руху був притаманний східний колорит. Наприклад, у Туркестані. як і повсюди в Російській імперії, швидко встановилася влада Тимчасового уряду. Проте вже у вересні 1917 р. Ташкентська рада здійснила переворот і перебрала владу до себе. Прикметно, що революційний рух не торкнувся етнічних узбеків, а зосередився в російських поселеннях. Коли ж у Коканді розпочалося мусульманське повстання, Ташкент придушив його.

Проте непоступлива національна політика Тимчасового уряду вже не могла спинити процесу розпаду Російської імперії.

Карикатура на акт Тимчасового уряду про амністію погромників киргизького повстання 1916 р. Кукринікси

1 Тимчасовим він називався тому, що мав діяти до скликання Установчих зборів, які повинні були вирішити найважливіші питання державного життя: форму правління, питання про землю тощо. 2 О. Керенський вже в еміграції розцінив це рішення як помилкове.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте Свідчення 1-10 і сформулюйте розгорнутий висновок про становище Росії напередодні революції 1917 р. за таким планом: а) державне управління; б) становище в тилу; в) становище в армії. 2. Розкажіть про перебіг подій початкового етапу (до утворення Тимчасового уряду) революції. Як, на Вашу думку, характеризує поведінку Миколи II у цей час Свідчення 11? 3. Схарактеризуйте першочергові заходи Тимчасового уряду. Чи вважаєте Ви, що уряд прийняв усі важливі рішення, які від нього очікувала країна? 4. Упродовж існування Тимчасового уряду він неодноразово переживав кризи. Якими подіями і якими обставинами вони були спричинені?

Головні події:

1917 р., 23 лютого — початок Російської революції 2 березня — створення Тимчасового уряду — відречення Миколи II квітень — урядова криза, спричинена заявою міністра П. Мілюкова про продовження Росією війни до переможного кінця 3-5 липня — антиурядовий збройний виступ серпень — військовий заколот генерала Л. Корнілова