§ 31. Країни латинської америки
1. Вплив Першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Насамперед, вона підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою. Спеціалізація більшості країн на виробництві якоїсь однієї продукції призвела до скорочення експорту і складних соціальних проблем. Таке становище зберігалося до 1916 р., коли ці країни переорієнтувалися на США.
І Західна Європа, і Сполучені Штати потребували сировини і продовольства, оскільки розпад європейського ринку спричинив кризу в усьому індустріальному світі. Отож скорочення європейського імпорту сприяло розбудові національних економік. Позбавившись конкурентів, вони, навіть без захисту з боку урядів, отримали у своє виняткове розпорядження внутрішній ринок. Це, наприклад, дало змогу в 1915-1919 рр. збудувати у Бразилії близько 6 тис. промислових підприємств. Подібні процеси відбувалися й в інших країнах, а отже — зростав латиноамериканський експорт.
За рівнем економічного розвитку після Першої світової війни передували Аргентина, Уруґвай, Бразилія, Куба, Венесуела, Чилі. Перу, Болівія, Мексика.
Війна також змінила й психологію населення. Ще на початку війни в Європі симпатії більшості латиноамериканців належали Німеччині, особливо у Бразилії, Аргентині та Чилі з їхніми численними німецькими поселеннями. Але підводна війна Німеччини, яка порушила торгівлю Латинської Америки з Європою, призвела до втрати німцями значної частини своїх прихильників. Понад те, латиноамериканські країни стали відмовлятися від нейтралітету й прилучатися до Антанти. У квітні 1917 р. слідом за США війну Німеччині оголосили Панама й Куба. Тривалий час вагалася Бразилія, але після того, як німецькі підводні човни потопили кілька її кораблів, зокрема й великий пароплав «Парана» (квітень 1917 р.), у червні 1917 р. бразильські власті захопили у своїх портах 46 німецьких кораблів, а в жовтні було оголошено війну Німеччині.
У 1918 р. у війну вступили Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста— Ріка, Нікарагуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною розірвали Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка. Решта країн залишилася нейтральними до кінця війни.
Щодо участі латиноамериканських країн у війні, то вона не виходила за межі постачання продовольства й сировини та участі в патрулюванні у водах Південної Атлантики й морських операціях Британії.
2. Особливості економічних процесів у регіоні. XX ст. внесло суттєві зміни у господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням урядів до укладання військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями, як це неодноразово чинили США щодо Мексики.
Гальмом на шляху зміцнення власних економік у країнах регіону було те, що іноземний капітал силоміць нав'язував їм економічну спеціалізацію. Зокрема, Куба стала найбільшим виробником цукрової тростини, Уругвай та Аргентина — м'яса, вовни, пшениці. Бразилія — кави і каучуку, Болівія — олова, Чилі — міді, Перу — кольорових металів, Мексика — срібла та нафти тощо.
Важливе значення для регіону мали іноземні інвестиції. Господарське життя країн Латинської Америки проходило в умовах «фінансової інтервенції» північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище було суперечливим.
З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого — не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були заінтересовані в іноземних інвестиціях.
Розвивалися приватна ініціатива підприємств комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, розширювався приватний сектор, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країні, у які ці інвестиції спрямовувалися, а це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Із завершенням війни кон'юнктура ринку для країн регіону значно погіршилася: скоротився попит на чилійську мідь і селітру, мексиканську нафту, аргентинське м'ясо, бразильську каву тощо. Це призвело до закриття великої кількості підприємств, зростання й без того значної армії безробітних, погіршення матеріального рівня життя більшості населення.
Аграрний сектор, який міг пом'якшити тягар безробіття серед сільського населення, за умов зосередження землі в руках латифундистів був неспроможний дати притулок і роботу тисячам безробітних. Головною перешкодою до включення села в орбіту ринкових відносин залишалося панування латифундизму. У Бразилії у 1920 р. 461 латифундія (0.1 % усіх господарств) володіла 27 млн га землі, у той час як 464 тис. дрібних і середніх господарств (71,5 % усіх господарств) — лише 15,7 млн га.
Другою, але не менш важливою, проблемою країн регіону було засилля іноземних, насамперед північноамериканських монополій. Зокрема, США взяли під свій контроль нафтодобувні промисли Венесуели, гірничодобувну й обробну промисловості Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу та інших країн.
Тяжким випробуванням для Латинської Америки стала економічна криза 1929-1933 рр., що скоротила попит на сировину — головну статтю регіонального експорту. Це тяжко позначилося на всіх секторах господарства: згорталося виробництво, бан— крутували банки, тисячі працівників залишилися без засобів до існування. Так, у Бразилії для підтримання світових цін на каву у 1931—1934 рр. було спалено 27 млн мішків (по 60 кг) цього продукту. У Мексиці через падіння цін довелося суттєво скоротити видобуток міді, цинку та свинцю. На Кубі виробництво цукру під час «Великої депресії» скоротилося з 5 до 2 млн т. На 60 % скоротився обсяг гірничодобувної промисловості у Перу.
3. Особливості політичних процесів. Історію країн Латинської Америки, незважаючи на їх певну регіональну відокремленість. слід розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Пов'язуючою ланкою такого єднання є католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані — деспотизм влади, що доходив до абсолютизму; в економічному — орієнтація на практичну вигоду; у суспільному — жорстка ієрархія різних верств населення. Усе це, помножене на традиційний у латиноамериканських народів авторитаризм управління, призвело до того, що навіть на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей. Авторитет сили продовжував домінувати над авторитетом колективного рішення.
Саме тому поширеним явищем були військові перевороти й громадянські війни. Вони стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військових спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо у першій визнання армії як запоруки політичного порядку й стабільності було природним явищем, то у США такий постулат не сприймався. Не май він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи. Партії не відігравали значної ролі у політичному житті країн, перебуваючи у затінку боротьби за владу, що точилася між елітними групами. До того ж для цих держав типовим було сильне, незалежне місцеве правління — своєрідна «автономія каудильйо». Принципи свободи слова, зборів і зібрань, незалежності преси та інші демократичні свободи, у яких кохалися Сполучені Штати, в Латинській Америці визнавалися за вторинні після таких чинників, як єдність, стабільність та авторитет держави.
Ці обставини, доповнені традиційним впливом католицької церкви, що пронизував усі пори державних структур, витворили в регіоні частково успадковану від середньовічної Іспанії, незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна визначити як «латиноамериканізм». Лише на межі 20—30-х рр. XX ст. у Латинській Америці почалася «демократична революція». З цього часу є підстави говорити про утвердження тут «державного капіталізму», що стало поворотним моментом латиноамериканської історії.
Свідчення 1
Г.Віадра, сучасний американський історик: «Настав кінець ери монополії земельної олігархії на владу й розпочався новий, складніший етап; його не можна було ще назвати демократичним, але він означав суттєве просування на шляху до модернізації».
(Howard J. Wiarda. The Democratic Revolution in Latin America: History, Politics and U.S. Policy. — New York— London, 1990. — P. 63)
Старі олігархічні клани витіснялися новими силами, які опиралися на промислове виробництво, банківську справу, комерцію, зовнішні зв'язки. Впливові в цих країнах військові вже перестали бути автоматично захисниками інтересів олігархів.
Проте латиноамериканський лібералізм не зміг привести до докорінних суспільних змін. Основна маса населення як і раніше не брала участі в політичному житгі; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. За приклад тут може правити революція 1910-1917 рр. у Мексиці, завершальним акордом якої стало проголошення Установчими зборами країни в лютому 1917 р. конституції, яка зі змінами і доповненнями діє в країні й нині. Цей документ відіграв непересічну роль в утвердженні ідеї демократії та парламентаризму не лише у Мексиці, а й в усій Латинській Америці. Конституція проголосила широкі політичні права, рівність громадян, обмежила вплив католицької церкви тощо.
Право придбання землі чи отримання концесій визнавалося лише за громадянами Мексики та натуралізованими особами; водночас право землеволодіння іноземців суттєво обмежувалося. У зоні ж завширшки 100 км уздовж суходільних кордонів країни і 150 км уздовж узбережжя вони взагалі не мали права на землю й води. Визнаючи недоторканність приватної власності, конституція передбачала прийняття законів з метою розподілу земель понад максимальну норму і розвитку дрібного землеволодіння. Експропріація у будь-якій формі не планувалася.
Встановлювалася максимальна тривалість робочого дня у 8 год. (для підлітків до 16 років — 6 год.). За рівну працю гарантувалася рівна платня, а за надурочні роботи — подвійна оплата. Заборонялося використання праці жінок, а також дітей до 16— річного віку на шкідливих і небезпечних виробництвах, у нічний час і на надурочних роботах. Вагітні жінки за три місяці до пологів мали право на звільнення від тяжкої фізичної праці, а після народження дитини — на місячну відпустку зі стовідсотковою оплатою. Конституція також визнавала право робітників на страйки і на створення профспілок.
Конституція Мексики 1917 р. була найдемократичнішою у тогочасному світі та правила за зразок для усіх латиноамериканських країн.
У 30-х pp., коли США й Західна Європа вступили у смугу «Великої депресії», до Латинської Америки звідти проникали ідеї державного регулювання економікою. Перекладені на місцевий ґрунт, вони виявили себе у втручанні держави в економіку, в організацію суспільства на основі «секторів» чи корпоративних одиниць, як-то: армія, церква, бізнесові кола, організоване робітництво тощо. Держава також перебрала на себе роль третейського судді у відносинах з роботодавцями та найманою робочою силою з наданням робітникам можливості брати участь у формуванні державних органів. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над таким важливим суспільним осередком, як сім'я. Звідси: сприйняття народами авторитарних методів керівництва як природного способу зміцнення держави, цементуючим чинником якої вважався сильний лідер — «каудильйо».
4. Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів.Економічні негаразди стали ідеальним живильним середовищем для активізації фашистських та крайніх лівих екстремістів — доведене до відчаю населення прагло «порядку» за будь-яку ціну. Саме на цій хвилі в Арґентині в 1930 р. внаслідок військового перевороту було повалено ліберальний уряд Іполіто Іригойєна. Після повернення до влади консервативних політиків у країні були створені Національно-соціалістичний трудовий фронт, Національна фашистська партія. Громадянський легіон та інші праві організації. У Бразилії процес пішов у зворотному напрямі — світова економічна криза підірвала позиції «кавових» олігархів, у результаті чого в 1930 р. тут перемогла демократична революція й до влади прийшли ліберальні партії. Найнебезпечнішим їхнім противником справа була фашистська Бразильська інтегралістська дія, яка, проте, не мала широкої підтримки серед бразильців. Водночас у Чилі соціалісти, радикали, демократи, що об'єдналися у Народний фронт з Конфедерацією трудящих Чилі та комуністами, домоглися успіху на часткових парламентських виборах 1937 р. З обранням президентом Педро Аґірре Серда у 1938 р. в країні було відновлено демократичні свободи.
