§ 29. Країни близького та середнього сходу
1. Іран у міжвоєнний період. Розвиток Ірану, який до 1935 р. називався Персією, у першій половині XX ст. відбувався під впливом трьох головних чинників: геополітичного — геополітичне становище країни, насамперед її сусідство на півночі з Росією, яка постійно прагла тримати під контролем незамерзаючі порти, та на сході — з Британською Індією; економічного — значні запаси нафти і газу; релігійного — стійка відданість більшості населення ісламу, який відігравав велику роль в об'єднанні багатоетнічного населення країни в єдиний народ.
Багаті поклади нафти стали причиною того, що в роки Першої світової війни Іран був окупований Росією та Великою Британією з метою не допустити, щоб ця стратегічна сировина потрапила до Німеччини.
Після війни країна з населенням близько 10 млн чоловік, з яких лише 20 % жили в містах, а близько 25 % займалися кочовим скотарством, перебувала в напівколоніальній залежності від Великої Британії та Франції. У 1919 р. іранський уряд уклав з Англією договір, який ще більше посилив залежність країни від Лондона. З цієї причини Іраном прокотилася хвиля антибританських повстань. Проте повстання в іранському Азербайджані, короткочасне існування «Гілянської республіки», й антибританське повстання в Хорасані були придушені. Урешті-решт через активізацію антиколоніального руху Англія в 1921 р. вивела свої війська з Ірану.
У 1921 р. група молодих офіцерів на чолі з Резою-Ханом здійснила військовий державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Та вже в 1925 р. Реза-Хан здійснив новий переворот і самочинно проголосив себе шахом під ім'ям Реза-шах Пехлеві. Через десять років новий шах змінив назву країни з Персії на Іран, що мало символізувати намагання шаха реформувати традиційне східне суспільство країни у бік спрямування головних зусиль іранців на опір іноземній присутності.
Разом з тим Реза-шах Пехлеві здійснив у країні низку реформ, які, попри непослідовність і незавершеність деяких із них, справили позитивний вплив на осучасненім тогочасного Ірану.
Однак, прагнучи побудувати централізовану державу з більш освіченим суспільством, він досяг зворотного результату — Іран традиційно не довіряв зарубіжним країнам, а всередині країни режим переслідував будь-яку опозицію. Шах, який докладав значних зусиль для розвитку індустрії, привласнив собі право на цілковитий контроль над економічним розвитком країни. При іцому сповідувалася політика опори на власні сили, без залучення іноземних капіталовкладень. Так, спорудження в 1927-1938 рр. Трансіранської залізниці було успішно здійснене без зарубіжної фінансової участі.
Реза-шах Пехлеві
Реформи Реза-шаха Пехлеві
• Земельна реформа, з одного боку, збільшила кількість заможних селян, а з іншого — спричинила маніпулювання придбанням землі крупними землевласниками, які скуповували за низькими цінами землі у збіднілих селян. З цієї причини уряд навіть прийняв закони проти захоплення земель. У цілому ж перетворення землі на товар стало важливим кроком, спрямованим на утвердження ринкових відносин у сільському господарстві
• Реформа державного й адміністративного управління
• Правова реформа, прийняття цивільного й карного кодексів, скасування титулів і звань, запровадження прізвищ тощо
• Фінансово-економічна реформа: створено Національний банк Ірану (1928). запроваджено державну монополію на зовнішню торгівлю (1931)
• Військова реформа
• Реформа освіти: прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, організовано світські школи, середні навчальні заклади, у 1934 р. засновано Тегеранський університет
2.Революція в Туреччині. Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці Німеччини позначилася на країні й по завершенні війни. Територіальні й матеріальні втрати турок за умовами Севрського мирного договору 1920 р. (див. § 4. «Паризька мирна конференція»), введення на початку 1919 р. до Туреччини та у протоки Босфор і Дарданелли британських військ, грецька окупація Ізміра (Смірни) спричинили наростання націоналістичних настроїв серед турок.
Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кежаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на проголошення скликаним з ініціативи М. Кемаля в м. Анкарі восени 1919 р. турецьким меджлісом (парламентом) декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці — Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту.
Залежний від Антанти турецький султан змушений був осудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення. Навесні 1920 р. меджліс, очолюваний М. Кемалем, відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори Туреччини» і сформував уряд.
Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і порушивши територіальну цілісність. Наступного року кемалійські війська завдали поразки грецькій армії й відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалене, а багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані. На жаль, ця огидна різанина не стала поодиноким випадком під час грецько-турецької війни.
Кемаль Мустафа Ататюрк (1881-1938) — засновник Турецької республіки та її незмінний президент у 1923-1938 рр. Народився у грецькому місті Салоніки. Служив офіцером в армії Османської імперії. Учасник «молодотурецької революції» 1908 р. Виявив військовий талант під час розгрому італійської армії біля Тріполі в 1911 р. та як захисник Дарданелл у роки Першої світової війни. У 1919 р став командувачем турецької армії в Анатолії. Саме в Анатолії у 1919 р. розпочав кампанію зі звільнення Туреччини від постійного військового контролю з боку Антанти й окупації Греції на заході. Упродовж наступних місяців очолив національний рух за незалежність Туреччини.
Усі великі держави, за винятком Великої Британії, відсторонено спостерігали за стражданнями греків. Коли М. Кемаль перейшов до масованого наступу, він опинився віч-на-віч з британськими військами. Повномасштабна війна між Туреччиною й Великою Британією здавалася неуникною, та, на щастя для М. Кемаля, англійці вже достатньо навоювалися за роки Першої світової війни, а Д. Л. Джордж, який палко підтримував греків, уже був не при владі. У результаті з підписанням Лозаннського договору війна припинилася; міжнародним співтовариством було визнано незалежність Туреччини.
М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ, його назвали Ататюрком — «батьком турків)» і ніхто й ніщо не могли перешкодити йому прибрати владу до своїх рук. Відтак на початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою.
Мустафа Кемаль оглядає свої війська під час війни Туреччини проти Греції. 1922 р.
25 Популізм (від латинського рориіив — народ) — діяльність і прийоми в політиці, засновані на заграванні з народом, гра на його труднощах, на показному звертанні до «народу» для отримання його підтримки вже, як правило, прийнятих рішень чи здійснених заходів.
Відповідно до Конституції 1924 р. президент країни (ним було обрано М. Кемаля) був главою виконавчої влади і з депутатів парламенту формував уряд та призначав прем'єр-міністра. Законодавча влада належала однопалатному меджлісу, депутати якого обиралися за двоступеневою мажоритарною системою.
Режим Кемаля Ататюрка поєднував у собі як демократичні, так і тоталітарні риси. Останні втілювалися в політиці самозабезпечення країни, утиску прав національних і релігійних меншин, одержавленні профспілок, придушенні опозиції, значній увазі до переоснащення турецької армії. Проте Ататюрку вдалося досягти найголовнішого — стара, корумпована й недієва Туреччина залишилася в минулому і на політичній карті світу з'явилася країна, що швидкими темпами прогресувала.
Реформи Кемаля Ататюрка:
|
|
3. Палестинська проблема. Давня історія Палестини — території між р. Йордан і Середземним морем, була досить драматичною, особливо по вигнанні євреїв після їхнього невдалого повстання проти римського панування в 132-135 рр. Після цієї події Палестина заселялася переважно арабами, залишаючись епіцентром розсіювання євреїв за межі їхньої батьківщини Ерец Ісраель (Землі Ізраїлевої). На початку XVI ст. Палестина потрапила під владу Османської імперії.
Рятуючись від кривавих єврейських погромів, що прокотилися Східною Європою, в 1882 р. євреї організували першу хвилю переселення до Палестини. У 1904-1914 рр. розпочалася друга хвиля єврейської еміграції, яка охопила багатьох інтелектуалів та людей із середніх верств. Більшість переселенців становили прихильники ідеї створення нової єврейської держави на Близькому Сході.
Не змирилося з османським пануванням і арабське населення. У 1915 р. фактичний правитель Мекки Хусейн Ібн Алі домовився з Британією про підтримку нею повстання проти Туреччини, союзника Німеччини у війні. Британський верховний комісар в Єгипті запевнив арабів, що таку підтримку Англія їм надасть.
Арабське повстання розпочалося у червні 1916 p., коли сформована англійським коштом 70-тисячна арабська армія під орудою майбутнього короля Іраку Фейсала атакувала турецькі війська. Лінія арабо-турецької лінії фронту протяглася від сирійської столиці Дамаска до Медини. Повстанці відволікли турецькі сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії та Палестини. Із захопленням ними в жовтні 1918 р. Дамаска, турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край.
Тим часом як складова об'єднаних сил союзників у 1917 р. був створений Єврейський легіон, один батальйон якого був сформований в Англії, а інші — у США, Єгипті й Палестині. Цей підрозділ, у складі якого воював майбутній перший прем'єр-міністр Держави Ізраїль Бен-Ґуріон, допомагав Британії у звільненні Палестини від Туреччини.
1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині — «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині».
Свідчення 1
Текст «Декларації Бальфура»: «Шановний лорде Ротшильде! З почуттям глибокого задоволення я передаю Вам від імені уряду Його Величності наступну декларацію про доброзичливе ставлення Великої Британії до сіоністських прагнень євреїв, котра представлена військовому кабінету міністрів і схвалена ним:
«Уряд Його Величності прихильно ставиться до відновлення національного ОЧАГА для єврейського народу в Палестині і докладе всіх зусиль до полегшення досягнення цієї мети.
Цілком зрозуміло, що не повинно бути вжито нічого, що може зашкодити інтересам, як громадянським, так і релігійним, неєврейських громад в Палестині чи правам і політичному статусу євреїв в якій-небудь іншій країні».
Я буду вдячний Вам, якщо Ви доведете зміст цієї декларації до відома Сіоністської федерації.
Ваш Артур Бальфур».
(История еврейского национального движения. 1914-1949. Библиотека-Алия, 1993. — С. 25)
«Декларація Бальфура» — свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж — заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса.
У підсумку Лондон розчарував як тих, так і інших, оскільки в 1918 р, взяв на себе управління Трансйорданією (тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями. Франції ж на таких само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р. Ліга Націй оформила статус Палестини відповідним мандатом.
Проте мир у Палестині не настав. Кожен з двох народів мав щодо Палестини свою історію і свою правду. Неодноразово, як це, наприклад, трапилося в 1929 р., коли від рук арабів у м. Хеброні загинули близько 200 євреїв, та в ході арабського повстання 1936-1939 рр., коли араби атакували єврейських поселенців. Араби розцінювали єврейську еміграцію до Палестини як частину стратегічного плану сіоністів досягти чисельної переваги над арабами, щоб надалі витіснити їх звідти, а сіоністську пропаганду — як вияв антиарабської позиції євреїв.
Свідчення 2
Е. Монтегю, тогочасний англійський міністр у справах Індії: «Декларація Бальфура» може призвести до того, що в Палестині мусульмани й християни повинні будуть поступитися євреям, а євреї опиняться в привілейованому становищі... Хоча десять заповідей були дані євреям на Синаї й Палестина відіграє велику роль в єврейській історії, вона не меншу, якщо не більшу роль відіграє і в історії мусульманства та християнства».
(British Public Record Office. — Cabinet № 24/24. — (1917. — August)
Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компроміс}', хоча не бракувало й тих. хто виступав з войовничих позицій.
Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун)[26].
Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому.
26 Серед перших єврейських родин, які створили в Палестині кібуци, була родина уродженки м. Києва Ґолди Меїр — майбутнього першого посла Держави Ізраїль в СРСР і першої жінки, яка стала Прем'єр-міністром Ізраїлю.
Свідчення 3
З рішення Всезагального арабського конгресу 1919 р.: «... Ми виступаємо проти єврейської імміграції до будь-якої частини країни. Ми не вважаємо, що у євреїв є права на Палестину ... Ми вимагаємо, щоб наша земля не була розділена за будь-яких умов».
(История еврейского национального движения. 1914-1949. 1993, С. 52; 87)
Свідчення 4
Із заклику радикальної єврейської організації: «1. Вийдемо на лінію вогню і не полишимо окопів! Лінія фронту проходить по арабських поселеннях, й туди повинна простягнутися наша караюча рука...
Серед арабів немає невинних, немає незаплямованих нашою кров'ю!».
(История еврейского национального движения. 1914-1949 — 1993. — С. 52; 87)
Запитання і завдання
1. Які, на Вашу думку, геополітичні чинники сприяли утвердженню незалежності Ірану, а які, навпаки, перешкоджали цьому процесу?
2. Схарактеризуйте реформи Реза-шаха Пехлеві.
3. Поясніть перебіг і визначте характер Турецької революції.
4. Проаналізувавши схему «Засади розбудови Турецької республіки», визначіть, які з цих засад Ви вважаєте демократичними, а які — авторитарними.
5. Наскільки, на Ваш погляд, були важливими для Туреччини реформи Кемаля Ататюрка?
6. У чому, на Вашу думку, причини палестинської проблеми? Чи поділяєте Ви оцінку «Декларації Бальфура», наведену у Свідченні 1?
7. Що Вам відомо про сучасну ситуацію в Палестині?
Головні події:
1917 р.— «Декларація Бальфура» 1919 р.— проголошення турецьким меджлісом декларації незалежності Туреччини. Початок Турецької революції 1923 р., жовтень— проголошення Туреччини республікою 1924 р.— обрання Кемаля Ататюрка Президентом Туреччини 1925 р., грудень— прихід до влади в Ірані Реза-шаха Пехлеві