Соціально-економічні стосунки.

Як уже зазначалося, в козацькій Україні селяни й держава були співвласниками землі. Мешканці вільних військових сіл (в окремих полках Лівобережжя в них жило до 80 % усіх селян) могли продавати, дарувати, віддавати в заставу, передавати в спадок землю. Водночас вони підлягали державі, на користь якої виконували повинності (підводну, утримання власним коштом найманих підрозділів та ін.) й сплачували податки. Гетьман мав право передати село чи місто в тимчасове або спадкове володіння монастиреві або приватній особі. Інша річ, що козацьке звичаєве право забороняло старшині володіти маєтками й перетворювати вільних селян у своїх підданих. Влітку 1657 р. П. Тетеря заявив московським урядовцям, що "у Війську Запорозькому володіти їм нічим не можно".

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому Скарбу й не сплачували податків. Але їхня земельна власність зумовлювалася необхідністю відбувати власним коштом військову повинність на користь держави. У випадку ухилення від неї вони виводилися зі складу реєстру, а відтак втрачали козацькі права й вольності. Отже, правова підвалина феодального землеволодіння зберігалася, внаслідок чого залишалася можливість реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних стосунків.

Крім індивідуального землеволодіння селян, козаків і міщан, існували також общинне й сябринне (сябр — приятель, друг, співучасник). Щоправда, у власності общин залишалися переважно різні угіддя, а орні землі переходили в приватне володіння. На півночі Лівобережжя набуло поширення сябринне землеволодіння, що передбачало спільне володіння членами сябринних союзів (переважно родичів) земельними угіддями. При цьому сябри вважалися власниками не земель, а земельних паїв, на основі яких діставали у володіння наділи.

Якщо у Правобережному гетьманстві селяни та міщани зберігали свої завоювання й виплачували невеликі податки на користь держави, то в Лівобережному вони їх поволі втрачали. Старшина, спираючись на всебічну підтримку московського уряду (без неї вона була безсилою реалізувати свої прагнення), стала прибирати до своїх рук земельні володіння й перетворюватися в окремий (панівний) стан феодалів-землевласників. Відновлення середнього та великого землеволодіння розпочалося з середини 50-х рр. у північних полках, де не було козацьких традицій і частково збереглося шляхетське землеволодіння — Стародубському, Чернігівському та Ніжинському. Із 70-х рр. старшинська земельна власність стала з'являтися і в південних полках — Лубенському та Переяславському. Вона існувала в двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на термін займання посад "на ранг"; приватна — з пожалувань "на підпору дому" чи "зуполне" (повне). Зміцнювалися позиції гетьманського й монастирського землеволодіння. За підрахунками історика Володимира Ворисенка, протягом 1657—1672 рр. старшина, шляхта й монастирі одержали у володіння 275 сіл і хуторів. У їхніх маєтках селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність від них і виплачували різні податки й виконували повинності, а в монастирських — інколи працювали на панщині.

Глибокий революційний переворот, що відбувся в перші роки національно-визвольної війни у сфері соціально-економічних стосунків, створив сприятливі умови для розвитку економічного життя молодої держави. Козаки, селяни й міщани активно освоювали ґрунти й угіддя, що раніше не оброблялися. Син антіохійського патріарха Макарія Павло, проїжджаючи влітку 1654 р. теренами козацької України, звернув увагу на масовий характер розкорчовування лісових ділянок для перетворення їх в орні землі.

Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодально залежних селян і міщан. Невипадково навіть в умовах воєнних дій стан землеробства й тваринництва в козацькій Україні був незрівнянно кращим, ніж на українських землях, що перебували в складі Польщі. Так, влітку 1651 р. польські жовніри, рухаючись через південні райони Волині, вмирали від голоду через брак продовольства, а коли ввійшли в козацьку Україну, то, за визнанням польських офіцерів, потрапили "у справжню обітовану землю, наповнену збіжжям".

Через названі вище причини, починаючи з середини 50-х рр., економічне життя Правобережжя козацької України різко занепадає. До середини 70-х рр. не було жодного міста, не кажучи вже про села, яке не зазнало б кількох руйнувань. Однак із надзвичайною самовідданістю козаки, селяни й міщани відбудовували поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом, ремеслами, торгівлею. Наприклад, на початку 70-х рр. Брацлав залишався одним із центрів варіння пива й торгівлі на Правобережжі; чудові сади були в селах, розташованих на берегах Південного Бугу від Брацлава до Ладижина, на околицях якого вирощували багато тютюну; Могилів-Подільський мав "непогані ремесла" й відігравав важливу роль у торгівлі з Молдавією; мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

На Лівобережжі спостерігалося піднесення економіки. Провідну роль відігравало землеробство. У старшинських і монастирських господарствах вирощували багато зерна. Розширювали посіви під технічні культури, зокрема коноплю. Важливе місце посідало тваринництво. Створювалися кінні заводи, де розводили коней різних порід. Селяни й козаки володіли волами, кіньми, коровами, вівцями тощо. Товарного характеру набули садівництво й городництво. У господарствах старшин і заможних козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця, що свідчить про зародження буржуазних взаємин.

Позитивні зрушення відбувалися в розвитку міст (їх налічувалося близько 90), промисловості й торгівлі Лівобережного гетьманства. У 36 найбільших містах ремісники й торговці становили 34 % населення (у Стародубі — близько 50 %, Києві — 43 % мешканців). Найпомітнішу роль в економічному житті відігравали

Київ (нагадаємо, що він відійшов до Лівобережного гетьманства), Ніжин, Переяслав, Лубни, Чернігів, Полтава та інші. Найбільші з них (Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб) користувалися магдебурзьким правом, менші — ратушним.

Помітного розвитку набули ремесла (існувало близько 300 ремісничих професій). Започатковується руйнування цехової системи. Майстри дедалі частіше вдавалися до використання вільнонайманої праці. Ремесло перетворювалося в дрібнотоварне виробництво. Швидко розвивалися уральництво, млинарство, гутництво, виробництво заліза, селітри, поташу. У великих руднях, гутах, винокурнях та на інших підприємствах широко використовували водяне колесо, вільнонайману робочу силу й поділ праці. Виникали й розвивалися розсіяні мануфактури. Відбувалося піднесення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, збільшувалося значення торгів і ярмарків. Важливими центрами торгівлі виступали Київ, Чернігів, Ніжин, Стародуб, Переяслав.

Інтенсивно розвивалося економічне життя Запорожжя. Щоправда, як і раніше, землеробство було тут у зародковому стані. На козацьких хуторах і зимівниках переважно займалися скотарством і промислами (рибальством, бджільництвом). На Січі розвивалися ремесла (у 1672 р. лише ковалів тут працювало майже 100 осіб). Існували мідноливарні й будівельні майстерні, де споруджувалися чайки та човни. Вироблялися порох і ядра для гармат. Привертає до себе увагу жвава торгівля запорожців, які вивозили на продаж шкури, мед, віск, рибу, хутро, коней, а ввозили хліб, сіль, зброю, сукно тощо. Національно-визвольна війна створила сприятливі умови для економічного розвитку, але воєнні дії, постійна агресія сусідніх держав перетворили в "пустелю" Правобережне гетьманство й суттєво гальмували поступ Лівобережного