Українська держава в добу Директорії.

9 листопада 1918 р. Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався — німецькі війська поспіхом покидали Україну.

На той час дуже популярним став Петлюра. Український національний Союз обирає його членом Директорії УНР, і він відбуває до Білої Церкви — готувати повстання проти П. Скоропадського.

Директорію очолив В. Винниченко. Керівництво збройними силами доручили С. Петлюрі, який став головним отаманом військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до збройного повстання.

14 грудня 1918 р. війська УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами назавжди покинув Україну. Почалися будні державотворення. Рішенням Директорії, куди, крім Винниченка і Петлюри, увійшли маловідомі політики Швець, Макаренко і Андрієвський, Український національний союз ліквідовувався. Про відновлення Центральної Ради ніхто не хотів слухати, їй не могли пробачити запрошення в Україну німецьких військ. Але й Директорія була неспроможною вести державний корабель. Вирішили скликати народне представництво — Трудовий конгрес. На конгресі були представленні майже всі регіони — від Карпат до Чорного моря. Тим часом передові загони більшовицької армії вже були майже під Києвом. Напередодні конгресу, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані було проголошено злуку ЗУНР з УНР в єдину Українську Народну Республіку. А 23 січня розпочалася робота Трудового конгресу, який узаконив за Директорією права верховної влади республіки. У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити одночасно чотири фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський і анархістів батька Махна. 130-тисячна армія мала стримувати у сотні разів більші сили супротивника.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія і її уряд змушені були покинути Київ і виїхали до Вінниці. Оберігати місто не вистачало збройних сил. Почався найтяжчий період боротьби за українську державність. Найгірше було те, що отаманщина доконувала Україну, а настроями селянства уміло маніпулювали московські більшовики. Було чимало й суто українських причин, які призводили до поразок. До більшовицької армії, хоча ненадовго, приєдналися загони отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва та ін. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то є влада робітників і селян. Українські ліві партії жили ілюзією, що коли Директорія стане на радянську платформу, більшовицька агресія негайно припиниться. Навіть М. Грушев-ський піддався цій пропаганді, а разом з ним — голова уряду В. Чехівський і В. Винниченко. Коли 19 січня 1919 р. на нараді в Києві почали лунати голоси за те, щоб визнати радянську платформу, бо того бажають народні маси, С. Петлюра сказав; "Хто хоче починати цю авантюру, того я сам застрелю". Петлюра був переконаний, що чад радянської пропаганди швидко розвіється. Він казав, що Москва не припинить своєї агресії проти України, хоч би український народ сто разів присягався на "радянську платформу". Урядові Леніна були потрібні харчові запаси України. Одночасно з наступами більшовиків, які захопили більшу части: ну території України, в Одесі висадився десант Антанти. Директорія сподівалася домовитися з Антантою про збройну і медичну допомогу, але ці надії не виправдалися. Держави Антанти підтримували білогвардійський рух, планували відродження "еди-ной и неделимой", щоб задушити більшовицьку чуму. Командирів

Антанти лякало й те, що Директорію очолювали соціалісти, а різниці між російськими і українськими соціалістами вони не бачили. Тому в лютому 1919 р. на переговорах французький полковник Френберг поставив українській делегації ультиматум — вигнати з Директорії Винниченка, Петлюру і Чехівського. Очевидець цих подій І. Мазепа писав, що вже перед цим Винниченко, Чехівський та інші соціалісти готові були покинути уряд. Замість того, щоб взяти під контроль внутрішню ситуацію, політичні лідери кинули напризволяще армію, посіяли серед народу недовіру і апатію.

У лютому 1919 р. С. Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялися ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О. Остапенком пішов у відставку. Потрібно було формувати нове керівництво, яке б зуміло приборкати анархію та отаманщину. Чимало загонів на чолі з отаманами не підкорялась головному командуванню, і, як наслідок, у низці міст, зокрема в Проскурові, було вчинено єврейські погроми. С. Петлюра намагався приборкати отаманщину. Учасників проскурівського погрому було засуджено до найтяжчої кари —- розстрілу. Новий уряд на чолі з Б. Мартосом сформували в Рівному. У декларації від 12 квітня 1919 р. Проголошувалося: "Обстоюючи порядок, спокій і законність як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР народне правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, погромщиків і інших злочинців безпощадно каратиме судом народної совісті. Зокрема, правительство не допустить погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним антидемократичним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй усього світу". Цей документ підисав С. Петлюра. Потрібна була сильна воля і віра, щоб володіти ситуацією і в таких складних умовах продовжувати боротьбу. На Галичину тиснула Польща, Румунія захопила Буковину, російська біла армія оволоділа Лівобережною і частиною Правобережної України. 31 серпня 1919 р. війська Петлюри увійшли в Київ, але під тиском армії Денікіна знову покинули місто. Осінь проходила в умовах важких боїв. Через брак ліків українські солдати гинули тисячами. По всіх військових підрозділах прокотилася епідемія тифу.

Значним ударом для Петлюри стало те, що 6 листопада 1919 р. Українська галицька армія перейшла під командування Денікіна. С. Петлюра кинувся рятувати ті військові частини, що були в районі дій УГА, щоб вони не потрапили в полон до Денікіна. Почалася евакуація з Кам'янця. 4 грудня 1919 р. С. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести зимовий похід по запіллю ворога. Це був відчайдушний рейд під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, який відіграв велику роль у піднесенні бойового духу в Україні, а головне, вберіг військо від деморалізації. 5 грудня С. Петлюра, побачивши крах своїх останніх надій, відбув з начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника в боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві йому стає відомо, що керівник дипломатичної місії А. Левицький ще 2 грудня подав польському урядові заяву, в якій фактично визнав право Польщі на частину українських земель. Петлюра підписав угоду з урядом Пілсудського про спільну боротьбу з більшовицькою Росією, проте змушений був визнати за Польщею право на західноукраїнські землі.

Важко сказати, що спричинило такі дії С. Петлюри: чи бажання за будь-яку ціну звільнити батьківщину від чужого панування, чи політичний розрахунок, що Польща, якщо порівняти з більшовицькою Росією, не мала достатніх економічних і людських ресурсів, щоб підкорити Україну. Цей договір назавжди розсварив Петлюру з Галичиною. Похід польського і українського війська, реорганізованого в квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. Польські війська швидко відкочувалися до своїх кордонів, а армія УНР, яка на кінець липня 1920 р. налічувала біля 10 тис. багнетів, 4 тис. шабель, 600 кулеметів, 60 гармат і 2 панцерники, з тяжкими боями і втратами здавала кожний шматок рідної землі. Вояки були не такі численні, як у Польщі та Росії, але витримані й загартовані. У листопаді 1920 р. армія УНР налічувала майже 50 тис. осіб. Вона могла б бути значно більшою, якби мобілізації не заважала Польща, незацікавлена у збільшенні української армії. У вересні 1920 р. польські війська перейшли в наступ. Польща, відчувши свою силу, втратила інтерес до Директорії', обмежила діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 18 жовтня Варшава припинила воєнні дії на більшовицькому фронті. Тепер поділом української території цілком розпоряджалась Росія. Ще місяць УНР вела жорстокі бої на теренах України. Проти Петлюри були перекинуті війська з польського і врангельського фронтів. Без боєприпасів і зброї гинули тисячі українських вояків. 21 листопада 1920 р. армія УНР переправилася через Збруч і була інтернована польськими військами. Навіть зброя, добута кров'ю в боях під час оборони Варшави, відійшла зрадливому союзникові. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у таборах. Уряд і Головний отаман С. Петлюра стали урядом у вигнанні. Так закінчився для України драматичний період правління Директорії