Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.

Після поразки під Полтавою разом з Мазепою емігрувало понад 50 провідних представників старшини, понад 500 козаків з Гетьманщини та понад 4 тисячі запорозьких козаків. Це була перша політична еміграція України.

Пилип Орлик походив з давнього чеського роду. Народився він 11 жовтня 1672 р. в селі Косуті Ошмянського повіту біля м. Вільно (Вільнюс) у Литві. Закінчив Києво-Могилянську академію, де під керівництвом відомого професора Степана Яворського Пилип глибоко вивчав філософію, ораторське мистецтво, латину, вправно поводився зі словом — і усним, і письмовим. В академії навчали мовній вправності, складанню листів, договорів, лаконічно і логічно викладати свої думки. Спочатку (з 1692 р.) він працював консисторським писарем у Київській митрополії, пізніше — у гетьманській канцелярії. 1698 р. він одружився з Ганною Гер-цик, донькою полтавського полковника Павла Герцика. Це зблизило його з козацькою старшиною. Серед гетьманських довірених керівників він займав особливе місце.

Після Полтавської битви він разом з Мазепою покинув Україну.

У липні 1709 р. в Бендерах, де зупинився Мазепа зі своїм військом, Пилип Орлик творить свою знамениту Конституцію. Це була, як доводять історики, взагалі перша конституція у світі. З погляду розвитку української державної ідеї це унікальний документ. Він дає глибоке розуміння правового регулювання питань справедливості, захисту особи, облаштування державного ладу і спокою в Україні та міждержавних стосунків.

Пилип Орлик був політиком, який розумів справжні колоніальні цілі царизму і який визначив роль України у збереженні спокою і рівноваги в Європі.

Конституція Пилипа Орлика — політичний і правовий документ загальнолюдської цінності. Він був першим із українських державних діячів, які шукали підтримки у держав Західної Європи. У "Виводі прав України" аргументовано стверджував, що Україна є вільною державою. Як вільна і незалежна вона уклала договір вічного миру з Туреччиною, з Кримським ханством, а також ввійшла в договір, укладеним Б. Хмельницьким з Швецією І королем Кар лом XII.

Доказом незалежності української держави, як стверджував Пилип Орлик, є й договір Хмельницького з царем 1654 р. Але царський уряд, не дотримуючись угоди, крок за кроком позбавляв українську державу і її людей прав і вольностей. Царські війська встановили у козацькій державі деспотичний царський режим. Договір 1654 р. став для них прикриттям.

"Головний принцип, — продовжує П. Орлик, — народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний момент". Таким моментом він вважає допомогу шведського короля Карла XII Іванові Мазепі.

15 квітня 1710 р. при обранні Орлика гетьманом укладено "Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького війська". Ця конституція містить кілька статей. Перша присвячена питанням віросповідання, тут затверджуються права православної церкви, друга — питанням національного суверенітету і кордонів (кордон має бути установлений, як був за Хмельницького, по річці Случ). Запорозькому війську треба повернути його володіння Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна та землі над Ворсклою, московські укріплення треба знести.

Окрема стаття присвячена організації влади, самоврядуванню. Влада гетьмана регламентується: він не абсолютний володар, державні справи вирішує спільно з генеральною старшиною. До Генеральної ради входили старшина, городові полковники та по одному козакові від кожного полку. Старшині й Раді надавалось право виступати проти гетьмана, коли він перевищував свої повноваження чи брав на себе права інших. Створювався Генеральний суд. Він мав розглядати спірні справи, конфлікти. Державний скарб складається окремо від гетьманського, вводилась посада генерального підскарбія. Місцева влада (полковники, сотники та інші) вибирається громадянами і затверджується гетьманом.

У конституції чітко зафіксовано соціальні права козаків і посполитих людей, щоб на них не наклали непосильних податків, не примушували до надмірних робіт. Козацькі вдови і сироти оточувались піклуванням, гетьман мав стежити за їх забезпеченням.

Мала бути створена спеціальна комісія для ревізії державних земель, якими користується старшина, для перевірки справи купців і орендарів, які позбавлялись від податків, та регулювання обов'язків і права оренди, виділення підвід на громадські роботи, ярмаркові справи. Усе це мало стати правовою основою регулювання внутрішнього життя та дипломатичних стосунків.

Вчитавшись у статті конституції, спостерігаємо прогресивні для тих часів підходи: демократична організація влади, її виборність на всіх рівнях, поділ на законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (адміністративну) та судову.

Особлива турбота у цьому проекті була про простих людей (козаків і посполитих), вдів, сиріт. Гетьман мав піклуватись про них, зменшувалась їх соціальна експлуатація.

"Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська" — документ колективної політичної думки запорожців, П. Орлика, представників старшини. Генеральним обозним у Орлика був Іван Ломиковський, Генеральним суддею — Клим Довгополий, Генеральним писарем — Іван Максимович, Генеральними осавулами — Григорій Герцик і Федір Миронович. На чолі Запорозького війська тоді стояв Кость Гордієнко. Конституція вступала в дію за умови перемоги і визволення з-під московського гніту.

Орлику вдалося організувати допомогу Туреччини, татар, донських козаків, шведського короля у виступах проти царського війська. Він навіть здобув перемогу, а Петро І ледве не був взятий в полон. Але згодом Туреччина уклала договір з царем і визвольна місія провалилася. Лівобережна Україна залишилася за Росією, на Правобережній залишилися поляки. Розладналися взаємини з Січчю.

Пилип Орлик організував широку європейську акцію для організації визволення України. Він звернувся до країн Європи з "Маніфестом до європейських урядів". Завоювання Росією України він розцінював як похід проти європейської культури. Завойовницька політика російського царизму становила загрозу для всієї Європи. Збереження рівноваги було можливим тільки за наявності сильної, єдиної незалежної Української держави.

П. Орлик вів величезну дипломатичну роботу і сам, і через старшину, і з допомогою сина Григорія. Але політична ситуація була не на користь України. Пилипа Орлика чекало тривале життя на чужині. Помер він у 1742 р.

Література

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 7. — 628 с; Нью-Йорк, 1957. — Т. 8.; Ч. 1. — 336 с; Т. 9. — Кн. 2. — 609 с.

Гуржій О. Українська держава в другій половині XVII— XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. Гетьмани України. — К., 1991.

Дашкевич Я. Павло Тетеря — незрозумілий гетьман (1662— 1665) // Неопалима Купина. — 1995. — № 1, 2.

Дашкевич Я. П. Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1995. — Вид. 2.

Крип'якевич І. Бібліографія. Нові праці з історії Гетьманщини XVII ст. // Записки НТШ. — Т. 144, 145.

Крип'якевич J. Історія Української держави XVІ—XVIII ст. (Літографічні лекції, читані у Львівському університеті). — Л., 1922.

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.

Мазепа. — К., 1993.

Мазепа /. і Москва. — К., 1994.

Млиновецький Р. Боротьба Росії і Польщі за Україну // Нариси політичної історії. — Канада, 1953.

Модзалевський В. Перший військовий підскарбій (1663—1669). Роман Ракушка-Романовський // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. — К., 1919. — Кн. 1.

Оглоблин Н. Воеводские "вестовые отписки" XVII в. как материал для истории Малороссии // Киевская старина. — 1885. — Т. 12.

Пасічник М. Україна в добу Руїни. — Л., 2002.

Швидько А. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской Рады. — Днепропетровск, 1983.

Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 2.

Яковлів А. "Статті Б. Хмельницького" в редакції 1659 р. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. М. Грушевського. — К., 1929.

Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО

Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.

Розвиток української культури на початку XIV — першій половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.

Цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію "збирання земель Русі". На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. розпочалася експансія Польщі на українські землі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.

Підпорядкування українських земель полякам було важливим поворотним пунктом в історії обох держав. Для поляків це означало орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на все суспільне життя України. Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси.

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Нов-город-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул "государя всієї Русі', згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України від татар, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно збільшувалася. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтриманий польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала. її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинених людей.

У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Однак єпископів і митрополитів призначала світська влада. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.

Фатальним для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали "облудність" та "культурну відсталість" православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті "Про єдність церкви Божої" доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист української православної церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб; братчики опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовували школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців; їхня діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась запекла боротьба з католицизмом і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах, у 30—40-х рр. XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.

З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Берестейська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька церква (поєднана з Римом) і православна церква (не поєднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та інша частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилася на позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, чутлива до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним — польську мову й культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1672— 1633 рр.) у своєму трактаті "Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою" (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.

Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх повноправними громадянами, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від їхніх догм, історії, традиції. Однак греко-католицька церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.

Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.