Розділ 18. Дисидентський рух в україні як вияв державницьких тенденцій в суспільстві Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Поява "шістдесятників".

У 60—70-х рр. у Радянському Союзі виникло небуденне явище: політику уряду стала відкрито критикувати спочатку невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення "паралічу страху", що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших боків режиму. Тому спроба Брежнєва в подальшому обмежити лібералізацію викликала протести, особливо серед інтелігенції.

Як не старалася більшовицька командно-адміністративна система утримати в недоторканості марксистсько-ленінську ідеологію, державний тоталітаризм, усе ж їм надходив кінець. Розкриття культу особи Сталіна породило рух правозахисників. Першим його центром стала Москва, де навколо відважних вільнодумців — визначного вченого А. Сахарова та відомого письменника О. Солженіцина — гуртувалася молодь. Звідси так званий дисидентський рух поширився до Києва та інших міст східної і західної частин України.

У західних областях виникло кілька самостійницьких організацій, які боролися за незалежність України. На Львівщині ще в 1958 р. діяла підпільна Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук'яненком, а з 1962 р. — Український національний комітет. Подібні групи існували тоді й у Ходорові та Тернополі. У 1964—1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), керівниками якого були 3. Красівський та Д. Квецько.

УНФ виник тоді, коли майже всі ці групи викрила влада, однак він мав тісний ідейний зв'язок з рухом 40-х — 50-х рр. і водночас виявляв риси, притаманні вже новому періоду, в чомусь і випереджаючи його. Розроблені ж програмні документи, тим більше діяльність Фронту, дозволяють говорити про його помітне місце в історії українського руху за незалежність останніх кількох десятиліть, в історії непідцензурної суспільної думки.

Спілкуючись зі студентами, які приїздили з різних кінців України, Д. Квецько поступово переконувався, що "національні інтереси українського народу та його традиції не тільки не поважаються, а й грубо, безцеремонно затискуються...", що український народ повинен "піднятися на боротьбу за створення самостійної України". Такі переконання утвердилися у Д. Квецька вже у 1962— 1963 рр. Тоді ж він обрав для своєї діяльності три таких принципи: 1) завоювання незалежності і державності для України; 2) встановлення демократії на основі свободи і природних прав людини; 3) соціальні реформи як шлях до забезпечення високого життєвого рівня й добробуту для всього українського народу. Втілити в життя ці принципи, вважав Д. Квецько, можна буде тільки шляхом проведення в Радянській Україні національно-визвольної революції, підготовчу роботу до якої в умовах радянської дійсності зможе виконати лише підпільна організація, достатньо сильна, щоб виступити й очолити національний рух. Готуючись до створення такої організації, Д. Квецько готував і деякі програмні документи, статті, думав про її назву. Першим соратником Д. Квецька у справі створення УНФ вже з осені 1964 р. став 3. Красівський — філолог і поет, який свого часу зазнав репресій влади за участь його братів в УПА. Оскільки майбутній рух за визволення мислився як загальнонаціональний, було вирішено назвати його Українським національним фронтом.

Діяльність організації почалася з видання журналу "Воля і Батьківщина". Перший номер часопису був надрукований на машинці вдома у 3. Красівського. Згодом, навесні 1965 р., з метою конспірації було вирішено перемістити цю роботу в безпечніше місце — в бункер у Карпатах, що його відповідно обладнав Д. Квецько. Журнал друкувався в 6 примірниках. Усього за 1964—1966 рр. було надруковано 16 номерів "Волі і Батьківщини". Автором більшості статтей був Д. Квецько, 2 статті написав 3. Красівський. Використовувалися й матеріали з довоєнних журналів та брошур, що їх випускали оунівці (оунівські брошури і листівки Д. Квецько знайшов улітку 1965 р. в гірському бункері. Серед них — "Кто такие бандеровцы и за что они борются", "Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)" за 1948 р. та ін.).

УНФ планувався як структура всеукраїнська, що змагається з владою від імені усього пригнобленого народу. Тому природними були спроби керівників організації заявити про себе й свої домагання центральній владі Москви та Києва. У лютому 1966 р. Д. Квецько пише "Меморандум XXIII з'їзду КПРС". Кілька примірників цього документа було послано на адресу партійного з'їзду і в газети "Правда" та "Известия". Поміж іншого в "Меморандумі" ставилися такі вимоги:

1. Надати можливість насильно депортованим за Сталіна українцям повернутися на Батьківщину. Про це оголосити в пресі й по радіо. Зобов'язати уряд СРСР і КПУ забезпечити репатріантів житлом, працею...

2. Для тих, хто не бажає повернутися на Україну, надати всі умови для їх національного розвитку...

3. Припинити посилання української молоді після закінчення навчальних закладів на працю поза межі України, а в Україну не надсилати чужинецьку молодь...

4. Зняти сталінську заборону з української культури і відкрити спецфонди по бібліотеках. Реабілітувати замордованих сталінським терором українських наукових і культурних діячів і перевидати їхні праці. Припинити розпочате останнім часом гоніння на українську інтелігенцію за її патріотизм.

"Меморандум" також вимагав навчання й викладання в усіх навчальних закладах українською мовою, запровадження її в усіх установах, організаціях і на підприємствах. Пропонувалося всім науковим і літературним видавництвам випускати свою продукцію, а працівникам радіо і телебачення — вести передачі українською мовою.

Крім Івано-Франківської, в УНФ існувала ще одна група — львівська, яку умовно можна назвати філією. Виникла вона з ініціативи 3. Красівського за участю його давнього знайомого Миро-на Меленя. За членство в молодіжній ОУН Мелень був засуджений до таборів. Повернувшись на Львівщину, він, як і Красівський, навчався на філологічному факультеті Львівського університету. Закінчивши його, працював керівником художньої самодіяльності в Моршині.

Що ж до програмних положень організації, то тут треба сказати, що засновники УНФ вважали себе ідейними спадкоємцями ОУН і особливо шанували матеріали її третього Збору. Програма УНФ структурно може бути поділена на програму-мінімум, викладену в заявах, зверненнях до влади, про що вже було сказано вище, і програму майбутнього розвитку України. В найконцентрованішому вигляді програмні засади групи викладено в "Програмових вимогах Українського національного фронту", що були надруковані в п'ятому номері "Волі і Батьківщини". По суті, це був проект, що його мав затвердити з'їзд УНФ.

УНФ проіснував майже три роки. За цей час до нього вступило не менше десяти активних членів, було кілька десятків читачів часопису "Воля і Батьківщина", сотні людей читали націоналістичну літературу, яку розповсюджували члени групи. УНФ — це перша і єдина з-поміж підпільних груп, що зуміла домогтися видання власного часопису протягом тривалого часу і в значній — за тих умов — кількості примірників. Часопис став осередком, навколо якого створилась організація. Провідникам групи, насамперед Дмитрові Квецькові, вдалося створити цілісну й досить струнку програму і статут підпільної організації, яка мала боротися за незалежну, самостійну Українську державу. Важливо й те, що своїм існуванням і діяльністю група, хоч і в підпіллі, підтримала та зберегла принцип організації Руху, поворот до якого відбувся вже в середині 70-х рр. Програмові вимоги УНФ, як і інші документи групи, є частиною розвитку української громадської думки, її націоналістичної течії. Автори програми ставили Україну в центр боротьби за національну незалежність у Східній Європі, відхід від російського імперіалізму. Його назвали ворогом України. До вирішення проблем українства пропонувалося залучити й світову громадськість. Водночас головну надію й програма, й самі члени групи покладали на власні сили народу. Досить привабливими були плани вирішення соціальних та економічних проблем, концепція народного соціалізму. Плідною виявилась також ідея формування єдиної всеукраїнської політичної організації.

Органам КДБ з допомогою "стукачів" вдалося заарештувати молодих патріотів, більшість із яких засудили на довголітню каторгу, а кількох — до найвищої кари — розстрілу.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати: багато ідей і справ, розпочатих в УНФ, відобразилися в подіях в Україні кінця 80-х рр.; слід віддати належне тим людям, які не боялися стати до боротьби тоді, коли інші мовчали.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступові до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний або демократичний рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою "антигромадської поведінки" був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" — нове покоління письменників та митців, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Си-моненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Визначальною рисою цієї групи було те, що її члени були зразковим продуктом радянської системи освіти й швидко робили кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних теренів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали певні зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало з них були в своїх сім'ях першими, хто покинув село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і різниця у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один із найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього, історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху є різні погляди щодо умов, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинив насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська "відлига" й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив росіян в Україну, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто змушувала останніх підтримувати вимоги дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.