Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ 7 КЛАС - УЧЕНЬ.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

2. Політика князя Вітовта в нашому краї.

Н априкінці XIV століття в Литві відбулася зміна князя. До влади прийшов Вітовт, а Володимир, як розповідає літописець, «бывше в Киеве не всхотел покоры учинили и чолом ударили великому князю Витовту». Тоді, на початку весни 1392 року, Вітовт рушив з військом проти Володимира і на шляху до Києва оволодів Житомиром і Овручем. Після того Володимир був позбавлений князівства, і в Києві почав правити його брат Скиргайло. Ця розповідь є в багатьох літописах литовського періоду. Достовірність цих подій підтверджена дослідженнями відомих українських істориків Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

Таким чином, перша літописна згадка про місто Житомир датується 1392 роком. Після того його назву ми досить часто зустрічаємо в різних історичних документах.

Населення нашого краю не чинило опору литовським князем, оскільки ті дотримуються щодо українських територій правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві феодали зберегли свою власність, а самі руські землі залишались автономними, тобто управлялись своїми ж князями. Зберегла свої позиції і православна церква. Руська мова була визнана другою державною Великому Князівстві Литовському, нею писали літературні твори, літописи.

Отже, правове становище наших земель в складі Литовського князівства було досить високим. А держава називалась Литовсько-Руською.

§12 Тема: Соціальний устрій та господарське життя в нашому краї (друга половина XIV – перша половина XVI століття).

1. Соціальний устрій нашого краю в XIV – XVI століття.

Як і в Русі в українських землях у складі Литовсько-Руської держави залишалися певні верстви населення. Тут панувала державна власність на землю. Більшість феодалів одержували право на володіння землею за певну службу. Але також існувало вотчинне володіння – спадкове землеволодіння. Таким чином серед землевласників виділяються: шляхтичі та магнати.

За правовим становищем селяни поділяються на дві групи: «похожих» («вільних») та «непохожих» селян.

Існують різні категорії селян.

Жителі нашого краю несли певні обов’язки на користь феодалів та на державні потреби (а точніше їх слід би назвати громадськими потребами, на користь всієї громади, яка жила в цьому населеному пункті).

При замках житомирському та овруцькому були різні категорії слуг. « Слуги панцирні» несли військову службу, слуги путні та слуги замкові змушені були їздити з різними повідомленнями, слуги ординські мали обов’язок при послах і гінцях їздити до орди. В описах житомирського та овруцького замків згадуються ще «слуги поленицькі», які в основному несли військову службу, але виконували й інші господарські повинності.

Були при замках різні господарсько-мисливські служби: «осочники» стерегли звірів і брали участь в полюванні; «бобровники» стерегли й ловили бобрів; були також сокольники, риболови, стрільці. Ще одну групу слуг становили ті, які обслуговували двірське господарство: конюхи доглядали стада коней; лісничі стерегли ліси; подлазники доглядали бортні дерева і пильнували вибирання меду.

Були і ті, хто займався ремеслами та промислами: рудники виробляли залізо для дворових потреб; гончарі, бондарі, ковалі, мулярі, колісники та інші. Найбільш привілейованою серед всіх цих служб вважалась військова.

Основну частину населення становлять сільські жителі, які теж несли певні зобов’язання на користь як феодала, так і на користь держави: або платили данину, або відробляли.

Так, в поліських селах переважала медова данина та грошовий чинш. Меду платили трохи більше як по відру з господарства. Грошові чинші були не скрізь однакові і коливались в межах від 6 до 60 грошів. Але найбільш поширений розмір був 15 – 20 грошів на рік з господарства. Інколи грошовий чинш доповнювався ще й овсом. Щоб зрозуміти, багато чи мало платили селяни, наведемо деякі тогочасні ціни: яловицю можна було купити за 60 грошів, кабан коштував 48 коштів, курка продавалась за 1 гріш, 20 яєць теж можна було купити за 1 гріш.

Відробіткова панщина була рідкістю. В письмових документах згадують села, в яких люди не дають ніяких даней, лише «толоки служать». В селах, підпорядкованих житомирському замку, відробляли панщину: один день на тиждень зимою і два дні літом, сплачуючи чини в розмірі один злотий (назва польської лічильної одиниці в 30 грошів). У цілому на середину XVI століття становище українського селянства помітно погіршився, набагато зросли його податки й повинності.

Після смерті останнього київського князя Симеона Олельковича Київське удільне князівство було скасоване, а у 1471 році Київська земля дістала статус воєводства. З 1471 року і до 1569 року Київське воєводство було адміністративно-територіальною одиницею у складі Великого князівства Литовського і поділялося на повіти: Київський, Житомирський, Овруцький, Любецький, Мозирський, Остерський, Чорнобильський, Черкаський.

В ідродження зруйнованих монголами міст відбувалося повільно. Але й тут жили люди. До них належали ремісники, які для регулювання виробництва, захисту власних інтересів об’єднувалися в цехи. Другою групою міщан були купці, які займалися торгівлею.

На цей час в нашому районі відомі міста та селища: Овруч, Олевськ, Норинськ, Народичі, Іскоростень, Ксаверів, Базар, Чорнобиль.

В середині XVI століття в Овручі відбулося два ярмарки (на Покрову – 1 жовтня, на Святого Миколу – 9 травня).

В цей час в місті жили міщани, ремісники. Про розвиток ремесел говорять такі факти: в місті було 14 закрійників, 6 шевців, 4 лучники, гончари, ювеліри. Потягом першої половини

XVI століття закладалися підвалини становлення окремого стану українського суспільства – козацтва. В історії відомі свідчення:

Остап Шашкевич із міста Овруча «собрав юношей, успешно разгромил татар». Це був один з перших козацьких отаманів. «в 1503 году и дальше путешествовал Дашкевич со своим отрядом по Поднепровью, исследовал места для сооружения укреплений, через 30 лет предложил на Польском сейме соорудить на Запорожье крепость для борьбы с ордынцами. Но его не поддержали. В 1535 году Остап Дашкевич умер, не оставив наследников, но оставив в народе память – славный казак. А його побратим – як повідомляється в «Матеріалах для историко-статистического описания Екатеринославской епархии» − в 1545 году облюбовав порог Эвонецкий открыли себе на нем первое займище».