Німецька класична філософія (хvііі – хіх ст.)

У другій половині ХVІІІ ст. центр європейської філософської думки із Англії та Франції переміщається в Німеччину. Філософська думка направлена: - на дослідження направляється від об’єкта до суб’єкта;

- в онтологічному аспекті - від природи до історії і культури.

Іммануїл Кант (1724 – 1804) - родоначальник німецької класичної філософії. Внесок у розвиток філософської думки:

 подолав суперечність емпіризму на раціоналізму;

 теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації.

 – “докритичний” період (до 1770 р.)

- визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи);

- наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів;

- діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування;

- визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.  “Критичний період”

- визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія має відповісти на такі питання: «Що я можу знати», «Що я маю робити», «На що я можу сподіватись»;

- проблеми гносеології: знання є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість (судження можуть бути аналітичними і синтетичними);

- концепція трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку, розуму;

- дуалістичний поділ дійсності на два світи - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі і часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості;

- Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності;

- при розгляді так званих антиномій “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення;

- уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами; - моральний закон про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою.

Основною рисою філософії Канта є її двоїстість - заперечуючи Бога, як архітектора Всесвіту, він стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814)

- його філософія - це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я», як творчого начала;

- історія - це діалектична і активна взаємодія абсолютного «Я» (свідомості людства) та індивідуального «Я» окремої людини;

- досліджував проблему можливості наукового знання;

- людська воля і розум неподільні;

- діяльність людини є її першим і основним визначенням: «Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо»;

- держава є гарантом реалізації права.

Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854)

- Натурфілософія - природа є творчим началом. Природа - це процес самотворчості, самореалізації, Абсолюту розуму , космічний організм, що володіє «світовою душею»;

- Трансцендентальний ідеалізм - вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює: (споглядання, діяльність, породження, свобода);

- Філософія тотожності-затверджував тотожність духу і природи. Вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й об'єктивне нерозрізнені;

- Філософія мистецтва - художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука;

- Розум, мислення існують тільки в бутті (реальному) і через буття.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) - об’єктивний ідеаліст.

- За основу усіх явищ природи і суспільства приймав духовне першоначало (“світовий дух”, “абсолютна ідея”, “світовий розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого не залежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. Філософська система:

 переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

 розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку;

 вихідний пункт філософської системи є тотожність і мислення;

основою буття є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості.

Абсолютна ідея це:

 єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

 єдиний універсальний чинник, усіх форм буття (суб’єкт);

 єдине рефлексивне поле, світовий дух або розум.

Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Схематично це можна відобразити таким чином:

“ абсолютна ідея” природа абсолютне знання (філософія).

Принципи філософії:

 принцип тотожності мислення і буття (все, що породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

 принцип всезагального зв’язку (все пов’язане з усім);

принцип розвитку.

- обґрунтував створені ним основні закони діалектики:

□ закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;

□ закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія тощо.

- геніальна здогадка про закон заперечення заперечення.

- великою заслугою є розробка діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення; - змістовна розробка категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей (форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. - Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872)

 Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки;

 Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;  Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”;

 Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії;  Релігія є заблудженням людини. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”;

 Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба–Землю, на місце Христа–людину. Намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Гуманізм Фейєрбаха - поставив людину в центр своєї філософії.

Основні риси німецької класичної філософії

 Грунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

 Змістовна критика традиційної метафізики;

 Перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

 Теоретичне обґрунтування агностицизму;

 Змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння;

 Постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес;

 Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

ВИСНОВКИ

 Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання.

 Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини і суспільних процесів.

 У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність і особистість.

 Вся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням» якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві

 Філософія Нового часу залишається школою європейської філософської культури.

 Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії і являє концентрацію проблем, ідей та надбань найвищого типу досягнень класичного типу філософствування