Категорія відмінка

Категорія відмінка виражає синтаксичні відношення іменни- ка до інших слів у реченні. Так, у зв’язках іменника з дієсло- вом виражаються відношення взаємозумовленості (між підме- том і присудком) чи синтаксичної залежності іменника. На- приклад: Зненацька Лукаш здригнувся і враз побачив сво- го батька (О. Д.). У зв’язках іменника з іншим іменником (або іменниковим займенником) виражаються відношення синтаксичної залеж- ності, де один із них керує формою іншого. Наприклад: Тепер на спині матері сиділо двоє чомженят, притиснувшись тільцями до згину спини й шиї (Досв.). У зв’язках з іменником прикметника (або прикметнико- вого займенника, дієприкметника та узгоджуваних форм чис- лівника) незалежною формою є іменник, а пов’язані з ним слова є залежними. Наприклад: Вже день кладе на муд- рість сиву гарячий промінь розсвітань (Мал.); По узліссі 98і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски (Л. У.). Категорія відмінка кваліфікується як словозмінна морфоло- гічна категорія, спрямована в синтаксис. У сучасній українській мові відмінкова парадигма іменників є системою семи відмінків: називного, родового, давального, зна- хідного, орудного, місцевого та кличного. Кожний відмінок як значеннєво-функціональна абстракція знаходить вияв у відпо- відній йому формі за допомогою закінчення (флексії). Відмінки іменника являють собою закріплені за морфоло- гічною системою форм синтаксичні функції семантичних і формально-граматичних компонентів складу речення. Сис- тема відмінкової парадигми іменників ґрунтується на кількох протиставленнях. Основне з них виявляється у поділі відмін- ків на п р я м и й (називний) і н е п р я м і (всі інші, крім кличного). Прямий відмінок пов’язаний з номінацією пред- метів і явищ, абстрактних понять, завдяки чому він іменуєть- ся «називним». Непрямі відмінки є формами того самого сло- ва, що реалізують його функції у синтаксичних відношеннях залежності від іншого слова (дієслова, іменника, кількісного числівника). Пор., наприклад: Петро пише. Він пише лис- та. Петро шле вітання другові. Листам друга я завж- ди радий. Цьому основному протиставленню підпорядковано розріз- нення ц е н т р а л ь н и х і п е р и ф е р і й н и х відмінків. Центральними називають називний і знахідний відмінки, тому що в організації двоскладового речення вони реалізують ос- новні предметні актанти при дієслові-присудку: суб’єкт (підмет) та об’єкт (прямий додаток). Найвіддаленіший від центру місце- пий відмінок, форма якого, за незначними винятками, не зумов- люється валентністю дієслова, тобто не виконує функції пред- метного актанта, а виступає обставинним поширювачем скла- ду речення. У системі відмінкової парадигми є ще одне протиставлення, ике ґрунтується на розмежуванні граматичної семантики об’єк- тивного інформаційного змісту, що його реалізують шість індмінків, і семантики апеляції мовця до адресата, яку виражає кличний відмінок. Обсяг значень відмінка закріплений його формою на рівні основних функцій, типових зв’язків іменника у словосполученні 99і характеру відношень між граматично пов язаними словами. Функціональні можливості відмінкової форми у структурі ре- чення різноманітні. Проте похідні від основних — вторинні функції, як правило, виражаються не тільки флексією, а й при- йменником, зміною порядку слова в синтаксичній конструкції, ускладненням синтаксичного зв’язку, структурою речення тощо. Так, наприклад, форма родового відмінка з прийменником до виражає не об’єктне значення, а обставинне часу (чекати до вечора), місця (прибути до Чернівців); у сполученні з імен- ником родовий ставиться після нього для вираження означаль- них відношень. Вторинна функція відмінка зумовлюється переміщенням (транспозицією) до іншого класу слів, для яких ця вторинна функція є первинною, наприклад: означальна — для прикмет- ника (весняні квіти, паперові квіти — квіти весни, квіти з паперу), предикативна — для дієслова (учителювати — бути учителем), обставинна — для прислівника (відпочити взим- ку — перебув зиму (як довго?). Вторинна функція називного відмінка у функції головного члена номінативного речення зумовлюється специфікою струк- тури цієї односкладної конструкції. У структурі заперечного речення замість знахідного об’єкта виступає родовий: Студент засвоїв матеріал — Студент не засвоїв матеріалу.