1. Економічна свобода

Цей принцип означає, що кожен економічний суб’єкт керується власними інтересами і несе відповідальність за свої дії. Умовою реалізації цього принципу є приватна власність, яка поширюється на майно, доходи і виробничі ресурси.

Для підприємця економічна свобода означає можливість почати свою діяльність в будь-якій області і досягати мети максимізації свого доходу від проекту всіма законними способами.

Для споживача економічна свобода передбачає широкий вибір товарів і послуг, досягнення оптимального використання своїх доходів з метою отримання найвищої користі для себе.

2. Конкуренція

Цей принцип означає змагання за кращу реалізацію свого економічного інтересу. Конкуренція не може існувати без економічної свободи, а без неї ринкова економічна система неможлива.

Розрізняють конкуренцію досконалу і недосконалу. Перша передбачає кілька умов:

– велика кількість покупців і виробників, щоб ніхто не міг диктувати і визначати ціну на ринку;

– кожен покупець і продавець має можливість вільно входити в ринок (брати участь у виробництві, купівлі або продажу) та вільно виходити з нього (припиняти свою участь), оскільки не існує правових та організаційних перешкод цьому;

– товари певного ринку приблизно однакові за якістю або однорідні, тобто не пропонують покупцям переваг один перед одним (всі покупці при цьому однакові для продавців);

– покупці і продавці однаково повно поінформовані про ринкові ціни і знають ситуацію на ринку;

– покупці і продавці не мають можливості вступати в змову з метою отримання вигод.

Недосконала конкуренція починається тоді, коли порушується одне або більше перерахованих вище умов.

Ринкова система найчастіше існує в умовах недосконалої конкуренції, оскільки дотриматися всіх вимог досконалої практично неможливо.

3. Саморегулювання

Цей принцип означає, що, незважаючи на велику кількість виробників і споживачів, істотні відмінності в інтересах, їх діяльність узгоджується автоматично, завдяки конкуренції та вільному формуванню цін. Ринкова економічна система передбачає, що ціни формуються за взаємною згодою споживачів і виробників.

Даний принцип ринкового саморегулювання був вперше сформульований видатним економістом Адамом Смітом, який жив в Англії в 18 столітті. У своїй книзі «Багатство народів» він висловив думку про те, що саме економічний егоїзм, тобто бажання здійснити свої інтереси, примушує виробника створювати саме те, що потрібно покупцям, дотримуючись при цьому мінімальну ціну товару. “Невидима рука ринку” направляє виробника до таким цілям, які зовсім не належать до його початковим намірам.

Саме це ми зараз і спостерігаємо: ринкова економіка як не можна краще сприяє розвитку благодійності, соціальної сфери, розвитку технологій та поліпшення загального рівня життя.

Таким чином, ринкова економічна система припускає, що кожна людина, під впливом власної вигоди, неминуче вважатиме за краще виконати дії, які найкраще послужать інтересам суспільства.

16.Власність, її суть, структура

Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало обсяговішим і змістовнішим.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин.

Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин (див. рис. 3.8):

- відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

- відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу);

- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.

Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб'єкт господарювання. Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту. Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт-власник ісуб'єкт господарювання, які розподіляють повноваження та функції.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:

- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

- нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо);

- природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

- предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

- інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо);

- культурні та історичні цінності;

- робоча сила.

Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:

- окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;

- юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

- декілька держав або всі держави планети.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність - це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній (рис. 3.12).

Державна власність - це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.