- •Питання до модульної контрольної роботи
- •1. Теоретико-методологічні аспекти курсу «Історія української культури».
- •2. Українська культура як історичний феномен: загальна характеристика.
- •3. Предмет і завдання курсу “Історія української культури”, його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.
- •4. Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.
- •5. Художній метал скіфів: пам’ятки з курганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила.
- •12. Наукові знання в середньовічній Русі.
- •13. Архітектура середньовічної Русі.
- •14. Музичне мистецтво в середньовічній Русі.
- •15. Іконопис у середньовічній Русі.
- •16. Церква та її роль у культурному житті Київської Русі.
- •17. Внесок Ярослава Мудрого в розвиток культури.
- •18. Володимир Мономах та його “Повчання”.
- •19. Культура Галицько-Волинської Русі. Її міські центри (Галич, Львів, Звенигород) та їхня архітектура.
- •20. Особливості архітектури Галицько-Волинського князівства.
- •21. Вплив Київської Русі на розвиток культури сусідніх країн.
- •22. Монголо-татарська навала та її наслідки для культурного розвитку Русі.
- •23. Вплив культури Київської Русі на життя Литовського князівства.
- •24. Становище Українcької культури в Литовській державі.
- •25. Еволюція української церкви в хіv-хv ст. Київська, Галицька, Литовська та Московська митрополії.
- •26. Історія Української Греко-Католицької Церкви в хvі-хvііі ст.
- •27. Оборонна архітектура XIV – XVI ст. Луцький, Кам’янець-Подільський, Хотинський замки, Білгород-Дністровська фортеця.
- •28. Каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів у Львові – шедеври скульптурного різьблення.
- •29. Перші слов’янські книгодрукарі (ш. Фіоль, Вукович, ф. Скорина). Іван Федоров – український першодрукар (“Апостол”, Острозька Біблія та ін.).
- •30. Портретне малярство другої половини хvi – першої половини XVII ст.
- •31. Роль братств та братських шкіл в українській культурі.
- •32. Львівська братська школа та її роль у піднесенні національної самосвідомості українців.
- •33. Острозька академія і братські школи.
- •34. Діяльність митрополита Петра Могили.
- •35. Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі.
- •36. Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби. Кобзарство.
- •37. Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства.
- •38. Українське православ’я в часи козаччини (хvі-хvііі ст.). Початок його русифікації.
- •39. Могилянська доба і Києво-Могилянська академія.
- •40. Козацьке бароко як самобутнє культурне явище українців.
- •41. Віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма.
- •42. Бароко в живопису (м. Петрахнович, і. Руткович), розвиток парсунного портрету і гравюри.
- •43. Особливості та пам’ятки барокової архітектури.
- •44. Розвиток української історичної науки. “Синопсис” (1674) і. Гізеля. “Четьї-Мінеї” д. Туптала.
- •45. Львівський університет (1661) та його роль у розвитку освіти і науки в Галичині.
- •46. Культурологічна і просвітницька діяльність Івана Мазепи.
- •47. Перша в Європі Конституція Пилипа Орлика та її роль у розвитку української та європейської політичної культури.
- •48. Ораторсько-проповідницька проза, мемуарно-історичні твори, козацькі літописи Самовидця, г. Граб’янки, с. Величка.
- •49. Вплив української культури ранньомодерного часу на розвиток культурних процесів у Росії: Стефан Яворський, Феофан Прокопович.
- •50. Григорій Сковорода — просвітитель, філософ і поет.
- •51. Іван Котляревський і початки “українського відродження”.
- •52. Роль Харківського університету у відродженецькому процесі хіх ст.
- •53. Початки галицького відродження. Творчість Маркіяна Шашкевича. "Руська трійця", "Русалка Дністровая".
- •54. Тарас Шевченко як ідеолог та провідник українського відродження.
- •55. Будівництво садибно-паркових комплексів: «Софіївка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві.
- •56. Українська культура хіх ст. Між західництвом та слов’янофільством.
- •57. Перший професійний історик України Микола Костомаров.
- •58. Життя і творчість Пантелеймона Куліша.
- •59. Перший український політолог Михайло Драгоманов.
- •60. Розвиток національної самосвідомості українців у 50-60-х pp. Громади.
- •61. Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. Та їх наслідки.
- •62. Народницький період на західноукраїнських землях. Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.
- •63. Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873) і значення його діяльності.
- •64. Художня творчість м.Пимоненка, с.Васильківського, м.Самокиша, і. Їжакевича, і.Труша.
- •65. Творчість о. Мурашка, м. Бурачека в контексті української та європейської культури
- •66. Г. Нарбут і його мистецька школа.
- •67. Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його видавнича діяльність.
- •Наукове товариство ім. Шевченка
- •68. Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (о. Архипенко, к. Малевич, о. Богомазов, в. Пальмов, м. Бойчук).
- •69. Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.
- •70. М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури.
- •71. Українська музична культура в другій половині XIX ст. Микола Лисенко.
- •72. Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині хх ст.
- •73. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.
- •74. Культурний рух періоду Центральної Ради.
- •75. Внесок Івана Огієнка в українську культуру.
- •76. Створення української вищої школи в період Гетьманату п.Скоропадського.
- •77. Створення Української Академії наук, наукові досягнення в. Вернадського, д. Багалія, м. Кащенка, о. Фоміна та ін.
- •78. Філософська та суспільно-політична думка (в. Винниченко, в. Зеньковський, д.Донцов, в. Липинський).
- •79. Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності.
- •80. Суперечливість культурного процесу в Україні на поч. 20-х рр.
- •81. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. Хх ст.
- •82. Література і театр в умовах радянського мистецького життя.
- •83. Пам’ятники т.Шевченкові 1920-1930-х рр. В Україні – причини і передумови встановлення.
- •84. Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва.
- •85. Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань "Плуг", "Гарт", "Валліте", "Молодняк" та ін.
- •86. Творчість українських композиторів: л.Ревуцького, б.Лятошинського, в.Косенка, м.Вериковського, г.Хоткевича, к.Богуславського та ін.
- •87. Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, о. Довженко), театр “Березіль”.
- •88. Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки.
- •89. Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос.
- •90. Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період.
- •91. Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі, Олекса Новаківський, Петро Холодний.
- •92. Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.
- •93. Українська історична школа (Київська і Львівська) та історико-культурологічна думка в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, і, Крип’якевич, д. Дорошенко.
- •94. Репресивні акції сталінізму та їх трагічний вплив на розвиток української національної культури 20-50-х pp.
- •95. Український культурний процес в еміграції. Українська культура 50-70-х pp.
- •96. Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни.
- •97. Особливості архітектури та образотворчого мистецтва повоєнних часів.
- •98. Творчість українських композиторів л.Ревуцького, б. Лятошинського, в. Косенка, м. Вериковського, к. Богуславського, в.Барвінського, д. Січинського.
- •99. Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років хх ст.
- •100. Дві системи в українській музиці 50-60-х рроків. Б. Лятошинський та його школа.
- •101. Звинувачення в “українському націоналізмі” о.Вишні та в. Сосюри (вірш “Любіть Україну”, 1951).
- •102. Творчість п. Тичини.
- •103. Творчий доробок м. Рильського.
- •104. Поява нових творів літератури і драматургії (а. Малишко, о. Гончар, м. Бажан, Остап Вишня та ін.).
- •105. Творчість композиторів г. Майбороди, с. Людкевича та ін.
- •106. “Шістдесятники” у боротьбі за національно-культурне відродження України.
- •107. Творчість в. Стуса.
- •108. Розквіт музично-естрадного мистецтва (в. Івасюк, н. Яремчук, с. Ротару, в. Зінкевич та ін.).
- •109. Кіномистецтво радянської України.
- •110. “Поетичне кіно”: с. Параджанов, ю. Іллєнко.
- •111. Традиції українського народного живопису у творах т. Яблонської та в. Зарецького.
- •112. Національна складова трансформації української культури на радянський манер.
- •113. Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.
- •115. Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.
- •116. Культурні процеси в Україні після 1991 р.
- •117. Українці на зламі культурних епох (рубіж хх і ххі ст.). Постмодерн і українство.
- •118. Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.
- •119. Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації.
- •120. Основи законодавства про культуру, мови, освіту в незалежній Україні.
39. Могилянська доба і Києво-Могилянська академія.
Правління Петра Могили, яке тривало лише 14 років, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей період «Могилянською добою».
Петро Могила був одним із найвидатніших діячів Української Церкви. Він здобув блискучу освіту за кордоном. З 26 років він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної урядом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архимандрита Києво-Печерської Лаври.
Києво-Могилянська академія – один з перших вищих навчальних закладів в Україні. академія була заснована на базі Київської братської школи. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.
У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини.
За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників(І.Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Скоропадський, І. Самойлович, М. Березовський, Г. Сковорода). Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання проводилось латиною.
Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії складав 12 років.
Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.
Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.
40. Козацьке бароко як самобутнє культурне явище українців.
На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем..."Vitа maxima et heroika" — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому "Vita minima" — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.
Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім "справжній чоловік" — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: "Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!".
Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "державу в державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала".
Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.
Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім.
І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.
У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?
По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку.
По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника.
По-третє, козацтво мало власне творче середовище.
По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.
Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.
Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623—1627 p., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.
Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб'янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю.
Паралельно з Григорієм Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в'язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.
Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою "Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців". Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії "славеноросійського" народу. "Синопсис" прагнув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Це була одна з найпопулярніших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п'ять видань. Щодо автора "Синопсису" існують різні версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можливих авторів — визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович.
Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов'язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 року з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.
Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 p.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.
З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.
