54. Тарас Шевченко як ідеолог та провідник українського відродження.

Про нашого геніального Кобзаря написано багато. Писано як про поета, художника, громадського діяча, писано як про Пророка, Бунтаря, Будителя. Для нас Великий Тарас перш за все — Провідник: духовний та ідейний, національний та політичний, який постійно кличе власним прикладом нескореного борця кожного до героїчного чину.

Адже духовна візія Т. Г. Шевченка, як поета і мислителя, не лише революційна для його сучасників та актуальна для мас щодо поцінування історичного минулого українського народу, правдивого і глибокого усвідомлення сучасного поетові стану.

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

ї на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті — своя правда,

І сила, і воля.

Ці відомі поетичні рядки із Кобзаревого „...Посланія” є квінтесенцією його націотворчої та державотворчої програми. Своя хата — національна держава, виповнена українським змістом, здатна забезпечити розвиток питомих національних вартостей, захистити правдиві національні інтереси, служити тим чинником, що дає нації сили для власної розбудови, зросту, розвитку і вдосконалення, а також для забезпечення повноцінного і рівноправного співжиття з іншими, в стані гарантувати свободу кожному своєму членові, а також людські права репрезентантам всіх етнічних меншин, котрі з тих чи інших причин замешкали на українській землі.

Програмна настанова Шевченка звучить для нас сьогодні особливо актуально, навіть злободенно, оскільки значна частина неокомуністичних політиків у нашій нововідродженій державі, в руках яких і по сьогодні перебуває влада у більшості регіонів, та яким належать ключові посади на українському державно-політичному олімпі, ратують за будівництво держави для якогось абстрактного народу України, вважаючи подібний підхід найвищою політичною мудрістю. Насправді ж така діяльність веде лише до збереження того упослідженого стану, в якому українська нація перебувала в часи колоніяльного узалежнення України і який набрав катастрофічного характеру за комуно-большевицької тиранії. За тих обставин український народ на своїй прадідівській землі фактично був усунений від самостійного вирішення політичних та соціяльно-економічних проблем, позбавлений можливості в повній мірі користуватися плодами своєї праці, приречений на етнічну та культурну деградацію, денаціоналізацію та зросійщення, а отже, й на зникнення з лиця землі як спільноти зі своїм неповторним питомим духовним обличчям, як витвору Божої волі.

Шевченко також активно застерігав нас від сліпого, поверхового наслідування чужих зразків без глибокого проникнення та засвоєння власних національних традицій. І все ж, сьогодні часто зустрічаємося з фактами, коли сучасні українські політики безоглядно силкуються перенести і застосувати в Україні моделі державної організації, які апробовані та успішно діють на іншому національно-державному ґрунті. Але запозичення позитивних елементів із досвіду інших націй може стати ефективним лише тоді, коли розбудова української державності, перш за все, природно випливатиме з потреб та інтересів української нації, творчо розпрацьовуватиме власні кращі державотворчі традиції минулого, які часто органічно взаємопов'язані з ментальністю народу, враховуватиме всі особливості сучасного стану України та те бачення майбутнього світового ладу, яке випрацювала українська політична думка в процесі свого довготривалого розвитку.

Подивіться лишень добре.

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть...

Та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани!

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Шевченко важко переживав втрату українською нацією своєї еліти, яка або ж зрадила свій народ, або ж лише на словах тихенько оплакувала колишні свої вольності та державну незалежність. Та чи ж сьогодні ми не маємо справу з подібною ситуацією, коли значна частина освідчених українців або відверто працюють у таборі, ворожому українській державності, або тихенько відсиджуються у власних теплих квартирах, залишаючись на ділі безучасними та бездіяльними щодо долі української національної справи. Великий Кобзар гостро відчував необхідність дієвого і активного проводу нації для того, щоб відродити її до повнокровного життя.

... Хто ватажком

Піде перед вами?

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами...

... Піду синів випроводжать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть: може знайдуть

Козака старого.

Своїм палким словом Т. Шевченко проголосив великі ідеї боротьби за питомі права народу: за національну свободу та соціальну справедливість, вільний культурний розвиток. Він наголошував на необхідності відродження та розвитку самосвідомості та вольових властивостей своїх земляків, які здатні розбудити ті невичерпні сили та енергію, що дрімають у душі народній і неодноразово проявляли себе в часи козаччини, побороти комплекс меншовартості раба, виплеканого серед українства різноплемінними колонізаторами.

Не менш важливим для нього було культивування правдивих морально-етичних вартостей, таких, як Правда, Добро, Справедливість, Воля, Свобода, Краса, притаманних вільній людині та народові, і які одночасно стають важливими мотивами боротьби за незалежність. Вони не лише ушляхетнюють людське життя, але й кличуть до змагу, зобов'язують кожну людину до праці задля загальнонаціонального розвитку та зростання. Чи не найвища чеснота в Шевченковому трактуванні — здатність до самопожертви і самопосвяти заради добра і свободи власного народу. Не зважаючи на упосліджений, здавалося б, навіть зовсім змертвілий його стан, не миритися, не намагатися обгрунтувати свою власну бездіяльність навіть найбільш виваженою „раціональною теорією", а безнастанно змагати задля того, щоби вдихнути нове життя в майже завмерлий національний організм, оживити спаралізовані елементи нації, „розбити живе серце за свою Вкраїну!"

Великий поет висловив цілий ряд інших, для його часу нових, глибоко продуманих і виважених політичних ідей, які й сьогодні не менш живі й актуальні, ніж у часи Шевченка. Він рішуче засудив союз Богдана Хмельницького з Москвою, як глибоко помилковий, трагічний крок, що мав фатальні наслідки для українського народу. Він розглядає Росію як жахливу імперську силу, яка загарбує, підкоряє, а потім нищить захоплені нею народи.

Та й москаль незгірша штука:

Добре вміє гріти руки!

І я люта, а все-таки

Того не зумію,

Що москалі в Україні

З козаками діють!

От-от указ надрукують:

„По милості Божій

І ви — наші, і все — наше,

І гоже й негоже!"

А чи ж сьогодні минула загроза повторної анексії України? Адже переважаюча частина політичних сил та громадянства Росії до сьогодні не можуть змиритися із втратою України. А чи ж у наш час шовіністична Москва не провадить цілу низку заходів задля повернення України до колоніяльного стану? Щоденно посилюється етнопсихологічна війна проти України через засоби масової інформації і, перш за все, чисельні російські телеканали, задля дискредитації нашої молодої держави, фальшування перед світом її дійсної політики та істинних намірів. У самій же Росії, у середовищі наукових кіл, у тому числі й в Академії Наук, відкрито розробляються та пропагуються в серйозних наукових журналах антилюдські теорії на зразок: лише з допомогою асиміляції українців та низки інших народів, можливо відновити пасіонарність та активність російського народу та Росії (фактично Російської імперії) як супердержави.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж, , Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога!

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яра!

Базуючись на ідеях Великого Кобзаря, український націоналізм витворив оригінальну візію майбутнього світового ладу, яка глибинно проектує головні сучасні тенденції розвитку людської цивілізації: кожна нація має право і повинна жити на власній землі у своїй національній державі.