92. Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.

Людкевич Станіслав Пилипович (24.01.1879, м. Ярослав, тепер Польща – 10.09.1979, Львів, похований на Личаківському цвинтарі) – український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, музично-громадський діяч. Лауреат державної премії ім. Т. Шевченка (1964), нар. артист СРСР (1969), Герой соціалістичної праці (1979). В 1897 закінчив гімназію в Ярославі, в 1901 – філософський факультет Львівського університету (відділі української та класичної філології). Композицію вивчав самостійно, в 1897-99 консультувався у М. Солтиса, слухав лекції з музично-теоретичних дисциплін у Львівській консерваторії. 1906-08 доповнював музичну освіту у Відні, по композиції у О. Землінського, з теорії музики у Г. Греденера й Г. Адлера, під керівництвом якого написав дисертацію “Дві проблеми розвитку звукозображальності”. Опісля слухав лекції Г. Рімана в Ляйпціґу.

З 1901 працював учителем гімназій у Львові й Перемишлі; видавав (з І. Трушем) журнал “Артистичний вісник” (1905); розшифрував і відредагував понад 1500 пісень, записаних на фонограф О. Роздольським, які 1906-07 видав у двох томах зб. “Галицько-руські народні мелодії”. Людкевич один з організаторів у 1903 р. Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, 1910-15 – його директор, 1919-39 – викладач теоретичних предметів та інспектор філій інституту в Галичині. До 1938 постійно виступав як диригент хору “Львівський Боян”. 1939-73 – професор і зав. кафедрою історії, теорії та композиції Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, 1939-41 – ст. науковий співробітник Львівського філіалу інституту фольклору АН.

Людкевич – один з найвидатніших українських композиторів ХХ ст., у творчості якого поєднуються риси національного музичного стилю з особливостями пізньоромантичного стилю європейської музики. Композитор віддає перевагу суспільно-національним темам, вибираючи для музичної інтерпретації передусім тексти двох найбільших національних поетів – Т. Шевченка й І. Франка, а також О. Олеся, В. Пачовського, П. Карманського й ін. Людкевич творив у різних музичних жанрах, виявляючи схильність до великих оркестрових і вокально-оркестрових форм.

93. Українська історична школа (Київська і Львівська) та історико-культурологічна думка в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, і, Крип’якевич, д. Дорошенко.

Час існування київської історичної школи М.С.Грушевського припадає на другу половину 1920-х років. Київська школа є унікальним явищем в українській історіографії. І неповторність її насамперед полягає у тому, що вона була другою школою, яку створив один вчений. «Львівська історична школа М.С.Грушевського» та «київська історична школа М.С.Грушевського» різняться одна від одної особовим складом, часом і місцем діяльності, а також політичними реаліями хронологічних рамок їх існування. Втім, незважаючи на певні розбіжності, київська історична школа була тяглим продовженням львівської історичної школи, а особа їх фактичного засновника – М.С.Грушевського об'єднує ці школи в одне ціле. Але якщо діяльності львівської історичної школи та її представників вже присвячено кілька ґрунтовних студій, то до розуміння київської історичної школи ми ледве підходимо. Це й зрозуміло: якщо львівські учні М.С.Грушевського будь-що-будь, а таки мали час і можливості для самореалізації, то долі київських науковців виявилися набагато трагічнішими: їх не тільки позбавили часу – визначального у розкритті таланту істориків-професіоналів – та можливості праці в царині історичних дослідів України, а й деяких – життя.

Представниками київської історичної школи М.С.Грушевського ми вважаємо: О.І.Барановича, Т.М.Гавриленка, С.В.Глушка, П.С.Глядківського, К.М.Грушевську, В.С.Денисенка, В.С.Євфимовського, В.А.Ігнатієнка, М.Ф.Карачківського, В.М.Костащука, Д.О.Кравцова, П.І.Нечипоренка, О.Я.Павлика, Ф.Я.Савченка, Є.С.Смолинську, О.М.Степанишину, М.М.Ткаченка, С.В.Шамрая, Л.П.Шевченко та В.Д.Юркевича – усього 20 осіб.

Історична школа фактично припинила своє існування у 1930-1931 р.: в цей час більшість історичних установ М.С.Грушевського було ліквідовано, сам академік був висланий з України і, по суті, втратив керівництво тими інституціями, які формально ще залишались під його рукою, учні М.С.Грушевського змушені були критикувати свого вчителя і займатися нищівною самокритикою. В ці роки починається і активне фізичне переслідування тих, ким опікувався визначний вчений. Після 1930 р. подальші життєві дороги київських учнів М.С.Грушевського розійшлися, однак долі їх були типовими. Майже всі вони полишили наукову працю.

Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б.Хмельницького» (1925—31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін. Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів" (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932) та ін. В 1921–1951 — професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені.

Дмитро Дорошенко очолював Український Науковий Інститут у Берліні (1926–1931), Українську Вільну Академію Наук (1945–1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка: «Нарис історії України» (Том 1, Том 2 1932–1933),«Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932),«Огляд української історіографії» (1923),«Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940).