16. Церква та її роль у культурному житті Київської Русі.

З прийняттям християнства церква в Україні мала свої привілеї, а державна влада надавала їй допомогу. Інтереси держави й церкви настільки тісно переплелися, що часом неможливо було розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковна, і навпаки. Церква являла собою одну з важливих суспільно-політичних сил в Україні, справляла відчутний вплив на сфери державного життя і була, по суті, частиною самої держави. Велика політична і правова традиція, принесена на Русь із Візантії, дозволяла їй швидко стати в ряд провідних впливових структур і взяти на себе деякі державні функції.

Виключно важливим і плідним був культурний вплив церкви на державу, і велика заслуга в цьому належить східному чернецтву в особах свв. Кирила та Мефодія, які сприяли розвитку писемності на Україні. Принесена з Візантії й Болгарії церковнослов’янська писемність стала основою для розвитку національної культури. Русини отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю. Срезневський І.І. та Георгієв С. вважають, що кирилиця виникла на базі грецького уставу VI-VIII ст., доповненого слов’янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною, а тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.). На користь раннього знайомства Русі з писемністю свідчить і літописне повідомлення про знахідку св. Кирилом у Корсуні євангеліє і псалтир, написане „руськими письменами”, а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою. Отже в культурне і церковне життя Київської держави увійшло упорядковане письмо, увійшла книга, а з ними школа й освіта.

Але особливо діяльними центрами, носіями та розсадниками освіти давньоруського суспільства були монастирі. Ченці-книголюби збирали, переписували та перекладали книги різних напрямків. Преп. Нестерові належить літописний звід, названий „Повістю временних літ”, який увібрав у себе не лише весь досвід історичної писемності, а й досягнення європейської думки і традиції візантійської культури. „Повість временних літ” доведена преп. Нестором до 1110 р., після чого в часи Мономаха-Мстислава її двічі редагували – у 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, у 1118 р. – Мстислав Володимирович або його прихильники.

У монастирях, а також при єпископських кафедрах збирались великі бібліотеки рукописних книг, велика кількість яких втрачена в результаті війн, ворожих наступів і пожежах. Але книжники нашої землі, як тільки не відкотилась, ослабла і перестала бути нестерпним тягарем монголо-татарська орда, взялись відшуковувати уцілілі пам’ятки ХІ-ХІІІ стт. і ретельно їх переписувати. Так, „Повість временних літ” мала кілька редакцій, які відомі під іменами Лаврентієвської та Іпатієвської. Варто сказати про них декілька слів.

Лаврентієвський – літопис ХІV ст., зберігся в єдиному пергаментному списку; переписаний в 1377 р. ченцем Лаврентієм на замовлення великого князя Суздальсько-Нижньогородського Димитрія Костянтиновича. Текст літопису доведений до 1305 р.

Іпатієвський – список південної редакції кінця XIV ст. Рукопис, віднайдений Карамзіним Н.М. і теж має початковий список „Повісті временних літ”, який поєднує в собі три основних елемента: „Повість временних літ”, Київський і Галицько-Волинський літописи. По датуванню літопис розділяють так: „Повість временних літ” – до статті 1118 р., Київський літопис – від 1119 до 1200 р., Галицько-Волинський – від 1201 до 1292 р. Київський звід був укладений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, придворним літописцем великого князя Рюрика Ростиславовича, Галицький – книжником Тимофієм і його продовжувачами.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі: Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; чернець Микола Святоша (+1143 р.) витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один з учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити у спокусу злодіїв, подарував частину свого зібрання „володарю міста”, іншу продав.

На Русі існувало багато бібліотек, але перша і найбільш значна з них знаходилась у Софії Київській, заснування якої стало видатною подією в культурному житті Київської Русі. При соборі існувала велика майстерня-скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги. У 30-х роках XI ст. при Київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей – ерудитів. Найвидатнішою постаттю в ньому був письменник Іларіон, пізніше митрополит Київський, наближена до Ярослава особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі києворуської культури. Написано перший оригінальний літературно-церковний твір „Слово про закон і благодать”, автором якого був Іларіон.

Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потреба в них зумовлювалась значним поширенням на Русі християнства. Одна за одною виникали єпископії, засновувалися монастирі, будувалися соборні і приходські храми, і навіть у найвіддаленіших землях Русі потрібні були „святі письмена”.

Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Від початку існування, монастир стає відомим як місце переписування богослужбових книг. Ченці переписували й виготовляли книги. У „Житії преп. Феодосія Печерського” розповідається, що чернець Никон „вдень і вночі писав книги в келії блаженного отця Феодосія”. У цій справі брав участь і сам преп. Феодосій, який „під спів псалмів пряв нитки”, необхідні для зшивання книг. На думку Приселкова М.Д., згаданий Никон – це письменник Іларіон, який після усунення його з митрополичої кафедри став ченцем Києво-Печерського монастиря, де він і продовжував свою діяльність у галузі церковної літератури та літописання.

В Печерському монастирі написано багато різних оригінальних творів. Насамперед це стосується літописання, яке поступово перейшло сюди з Софійського монастиря. Розквіт руського літописання в ХІІ ст. тісно пов’язаний з монастирем. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів.. Серед них величні постатті вищезгаданого Никона, Іоанна та славетного Нестора Літописця, якому, до речі, крім твору „Повісті временних літ” належить написання й інших відомих творів: „Читання про Бориса і Гліба” та „Житія преп. Феодосія Печерського”.

Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він був розташований поблизу Києва, в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був „вотчий” монастир Всеволода Ярославовича та його роду. Починаючи з князювання в Києві Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), Видубицький монастир став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося київське літописання, переписувалися книги, створювалися оригінальні твори, існувала велика бібліотека.

Отже, у Києві існувало три осередки київської писемної школи: Софіївський монастир – Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі.

Вся середньовічна література була керована Церквою і опиралась на авторитет Святого Письма. За своїм змістом ця література релігійна, церковна, богослужбова і літургічна, яка покликана служити Богові, й тим самим бути приналежністю служби Божої. Тут письменство і література виступають як зразки літературного служіння Церкви, тому до складу літератури входять всі церковно-богослужбові книги, а також відповідні літературні жанри, які пов’язані з церковною практикою.

Православні монастирі безсумнівно сприяли розвитку архітектури та образотворчого мистецтва. Вони сполучили в собі візантійські традиції й елементи місцевої культури. Був розроблений новий тип монастирського храму, що поширився згодом по всій Русі і став особливо характерний для ХІІ ст. Першим його зразком став Успенський храм Печерського монастиря. Він являв собою хрестово-купольну шестиколонну будівлю, увінчану куполом. Відповідно до свідчень Патерика, Успенський собор будували грецькі майстри. Його величезна популярність на Русі обумовлювалась тим, що по цьому типу почали зводити монастирі в інших містах.

Розквіт чернецтва сприяв розквіту культури, розквіт культури знайшов своє відображення у поширенні писемності. Християнство докорінно перетворило світобачення руського народу, змінило стиль його мислення, напрямки духовних прагнень, визначило парадигму суспільної думки і продовжило цю місію протягом тисячоліть.

Утворені по всій нашій давній Україні монастирі окрім церковного значення мали вплив на все життя Русі. Вони були першими благодійними організаціями, що приймали під свій дах знедолених і безпритульних; вони ширили освіту, духовну музику, розвивали архітектуру. Монастирі були рушіями прогресу, біля яких гуртувалися вищі державні кола. Монастир прищеплював те світле почуття гармонії у світі, яке стало надбанням аскетики і культурного життя України, яка ніяк не уявляється без чернецтва – фундаменту і основи збудованої Церкви.