79. Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності.

80. Суперечливість культурного процесу в Україні на поч. 20-х рр.

На початку ХХ ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу.

Блискуча плеяда українських митців ХХ ст. гідно продовжила працю своїх попередників сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Українське відродження триває принаймні до рубежу 20-30-х років і завершилось трагедією нації та її еліти.

В ньому слід виділити три періоди:

перший – від початку століття і до революції,

другий – доба визвольних змагань (1917–1920),

третій – період НЕПу, українізації аж до так званого “розстріляного відродження” (30–і роки ХХ ст.).

У перший період яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка спираючись на фундамент класичних надбань ХІХ ст. прагне до модернізації і європеїзації. В творчості І.Франка, Л. Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, М.Вороного, В.Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму – символізму, експресивності, психологізму, суб’єктивізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула “цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу”. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками, дізнають визнання молоді – М.Яцків, Г.Чупринка, М.Філянський, Б.Лепкий, М.Рильський, П.Тичина та ін.

Отже вже напередодні української революції спостерігається бурхливий процес розвитку української культури, що може бути схарактеризований як її раннє відродження.

Природно, що в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. значна частина української інтелігенції і освічені верстви суспільства пов’язували свої надії на національне і культурне відродження з діяльністю українських урядів Центральної Ради, гетьманату та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найбільш вагомий внесок в розвиток української культури в добу лихоліття.

Йдеться насамперед про широку програму розвитку національної освіти і науки. Вже в березні 1917р. при сприянні уряду Центральної Ради в Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію. Була створена Українська педагогічна академія, відкрито Київський державний український університет (вересень 1918), в жовтні того ж року – Український університет у Кам’янці Подільському. Генеральний секретаріат освіти вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання, в різних містах України створено понад 80 українських гімназій.

В період гетьманату, в листопаді 1918р. була заснована Українська академія наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. В серпні 1918р. була створена національна бібліотека Української держави, на початку листопада – Українська державна академія мистецтв, Державна археологічна комісія, Державний архів.

Широкого розвитку в добу визвольних змагань набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917р. виникло 78 видавництв, у 1918 їх налічувалось 104, ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при “Просвітах” та громадських організаціях. Газети в Україні виходили не тільки в губернських але й у багатьох повітових центрах. Всього в Україні у 1917р. діяло 106 друкованих видань, а у 1918 - 212.

На початку 20-х років, коли розпочинається власне останній найбільш трагічний період українського відродження, ситуація в суспільстві і культурі мало ким сприймалась як трагічна і небезпечна.

В суспільстві та серед інтелігенції панували скоріше настрої оптимізму та надії пов’язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації що почала проводитись з ініціативи партійно-радянського керівництва з 1923р. Українізація, як показує її досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення яку становило селянство, зліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом з одного боку та українським селянином та інтелігентом з іншого. Історія містить численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак треба підкреслити, що від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта і виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбирались насамперед революційні демократи та народники. Однак незважаючи на свою суперечливість українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження 20-х – початку 30-х років бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

В двадцяті роки завершується процес формування української національної науки. Її центром стала ВУАН (Всеукраїнська академія наук, 1921р.) до керівного складу якої увійшла більшість вчених Української академії доби визвольних змагань. Були створені місцеві філії академії, пізніше перетворені в наукові інститути. Після повернення з еміграції у 1924 р. академіка М. Грушевського наукова робота особливо гуманітарних підрозділів значно пожвавилась, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, створена науково-дослідна кафедра історії України, водночас видатний вчений продовжував працювати над фундаментальними працями “Історія України – Русі” та “Історія Української літератури”. Завдяки невтомній праці науковців, українська наука дізнає світового визнання, стає невід’ємною ланкою всієї національної культури.