5.2. Методичні вказівки для вивчення питань на самостійне опрацювання Питання на самостійне опрацювання

1 Типи та закономірності функціонування політичної системи.

2 Форми державного правління і устрою.

Література

1 Політологічний енциклопедичний словник : Навчальний посібник. – К., 1997. – С.267-268, 208, 296.

2 Рябов С. Г. Політична теорія держави / С. Г. Рябов. – К., 1996. – С.61-71, 147-156.

3 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002. – С.236-243, 269-289.

Розгляд питання про типологію політичних систем рекомендуємо розпочати з того, що розв’язання цієї проблеми почалося ще з часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політія, демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні і ті, що трансформуються; закриті і відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків із зовнішнім світом); завершені і незавершені (основний критерій – наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні і модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє 5 типів політичних систем: ліберальні демократії; радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні.

Американський політолог Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустріальну (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії).

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні.

Насамкінець зауважимо, що усі названі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем.

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з ним мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

До загальних закономірностей відносяться закономірності рівноваги і маятника. До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Відмітимо також, що політичній системі притаманні і власне політичні закономірності – об’єктивні зв’язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Це, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.

Слід зауважити, що існують також закономірності, які характеризують зв’язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім цього, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів – держави, партій.

Вивчаючи останнє питання, слід зауважити, що важливою характеристикою держави є поняття “форма держави”.

Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади. Вона включає в себе такі компоненти, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія (гр. monarchia – єдиновладдя) – це форма державного правління, при якій верховна влада повністю або частково зосереджується в руках одноособового глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній – повноваження глави держави обмежуються конституцією. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково-законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково-виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Республіка – це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Республіка – найпоширеніша форма правління. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.

Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи – законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем’єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов’язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.

Форма державного устрою – це адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та місцевими органами влади. Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація та конфедерація.

Унітарна – це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.). Деякі унітарні держави (Україна, Португалія) включають автономні утворення.

Федеративна – це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ. У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Іноді держави об’єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав прийнято називати конфедерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Досвід показує, що конфедерації в процесі розвитку поступово перетворюються на федерації або розпадаються.