Тема 3. Зародження і розвиток української політичної думки.

ЗМ 3. Зародження і розвиток української політичної думки.

Мета діяльності і зміст уміння. Знати основні історичні періоди еволюції, ідейно-світоглядні та соціально-політичні передумови виникнення основних ідей і концепцій політичної думки України та розуміти їхню роль у становленні національної державності, в осмисленні сучасної української політичної дійсності.

3.1. Методичні вказівки для вивчення питань аудиторного семінару План аудиторного семінару

1 Політичні погляди у Київській Русі (Іларіон, Нестор, Я. Мудрий, В. Мономах, автор “Слова о полку Ігоревім”).

2 Політичні ідеї українських мислителів литовсько-польської доби (XVI – сер. XVII ст.), (С. Оріховський-Роксолан, Х. Філалет, І. Вишенський, П. Могила).

3 Політична думка України в ХІХ ст. (М. Драгоманов, І. Франко).

4 Українська політична думка у першій половині ХХ ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, Д. Донцов, С. Дністрянський, М. Хвильовий).

Література

1 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. – К., 1991.

2 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К., 1991.

3 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну / М. Драгоманов // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. – в 2 т. – т.1. – К., 1990.

4 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу / М. Драгоманов // Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.

5 Кухта Б. З історії української політичної думки / Б. Кухта. – К., 1994.

6 Міхновський М. Самостійна Україна / М. Міхновський // Політологічні читання. – 1992. – №2.

7 Володимир Мономах “Повчання...” / Володимир Мономах // Пам'ятки України – 1986. – №3.

8 Мотиль О. Дмитро Донцов / О. Мотиль //Політологічні читання – 1992. – № 1.

9 Франко І. Я. Поза межами можливого / І. Я. Франко // Франко І. Я. Зібрання творів. – у 50 т. – т.45. – К., 1976.

10 Франко І. Я. Програма галицьких соціалістів / І. Я. Франко // Там само.

11 Франко І. Я. Свобода і автономія / І. Я. Франко // Там само.

12 Франко І. Я. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова / І. Я. Франко // Там само.

У першому питанні основну увагу слід зосередити на тому, що в Київській ранньофеодальній монархії з кінця 9 до кінця 10 століття йшов процес удосконалення апарату влади на шляхах збалансування владних можливостей глави держави і колегіального органу. Князь не був єдиним носієм влади, поруч з ним діяли боярські дума і народні збори (віче). Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Кожен учасник віче нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Компетенція віче була надзвичайно широка: цей верховний орган влади міст і земель вирішував питання війни та миру, фінансів, обговорював закони, мав право “закликали князів”, ставити їх на володіння, виганяти тих, які не влаштовували громаду. Тогочасні жителі вважали “владу князя нижчою своєї вічевої влади”.

У віданні віче знаходилась вся сфера управління та суду. Проте віче, котре виникло з племінних зібрань стародавніх слов’ян, а згодом перетворилась в збори повноправних громадян головного міста землі, не було постійно функціонуючим органом влади. Роль останнього відігравав князь, що отримував владу в спадщину або шляхом виборності(при перерві княжого роду). Князь володів всією повнотою влади доти, доки знаходився в згоді з народом. В іншому випадку народ мав право його усунути.

В Київській Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували при князі відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, встановлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.

Слід підкреслити, що у давньоруських поглядах на державну владу існували дві протилежні правові концепції: колективних форм влади та влади одноосібної.

Іншим постійно діючим органом верховної влади на Русі була боярська дума – рада “кращих людей” землі, котрі разом з князем постійно “думали”, тобто вирішували важливі питання верховного управління. В склад думи входили: бояри (вищі служилі люди), старійшини (земські бояри), духовні сановники (єпископи та ігумени головних монастирів).

Таким чином, верховна влада в державі була обмежена з самого початку її виникнення інститутом публічної влади.

З введенням християнства на Русі влада князя визнавалась обмеженою тільки владою Бога. Першу спробу визнання обмеженості верховної влади можна знайти в церковному статуті великого князя Володимира Святославовича, де підкреслювалось, що за деякі злочини князеві судити “не подобає”, їх слід передати на розгляд церкви.

З 10 по 13 століття організація Київської держави, її влада й соціальна структура зазнали великих змін. За князювання Володимира була проведена адміністративна реформа, спрямована на ліквідацію “племінного” князювання й запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи – землі довкола найбільших міст. Очолювали адміністративно-політичну владу сини великого князя або довірені особи з великокнязівського оточення – посадники. Завершується формування основних атрибутів державності, ранньофеодального апарату, відірваної від народу публічної влади, політичної та правової ідеології, писаного законодавства. Була проведена також судова реформа. У результаті її розмежовано сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. Високий ступінь розвитку політичного життя виявився у виробленні на Русі власного права та його кодифікації ще в першій половині 11 ст., у відомому зводі законів “Руська правда” (“Правда Ярослава”).

Другий етап давньоруської держави – кінець 10 – перша половина 11 ст. – період розквіту Київської Русі. її мислителі (Іларіон, Володимир Мономах та інші) вважали дотримання законності одним з важливих критеріїв, котрим повинен відповідати князь.

Теоретична думка 10 – 12 ст. на Русі відображалась у “словах”, “повчаннях”, літописах (виходили, як правило, із середовища духовенства), спрямовувалася загалом на розв'язання питань у сфері політики і соціології, релігії та моралі. Нею в зазначений період порушувались такі основні проблеми: взаємовідносин світської і церковної влади, яка знайшла своє відмінне розв'язання в двох головних концепціях: про “богоугодного володаря” (Печерський монастир, Василь Великий, Іоанн Златоуст), в основі якої лежить ідея родового, династичного князювання (диякон Нестор) і тієї, в основі якої знаходиться ідея однодержавності, верховності світської влади (митрополит Іларіон); історії Руської землі в контексті історії слов'янства та людства; рівноправності усіх християнських церков і народів та, відповідно, обґрунтування незалежності давньоруської держави (Іларіон); необхідності дотримування моральних і правових норм в міжособистих та суспільних стосунках; компетентності у державному управлінні (особливо у “Повчанні” Володимира Мономаха); єдності Руських земель, засудження принципу уділів та князівських міжусобиць; патріотизму (захисту рідної землі та негативного ставлення до загарбницьких війн і походів (“Слово о полку Ігоревім”).

При відповіді на друге питання варто взяти до уваги те, що зазначені діячі були гуманістами і великими патріотами України, виразниками насамперед інтересів середнього стану, носіями ідей відродження і формування української нації, її мови, культури в умовах чужоземної залежності. В їх творах багато уваги приділено проблемі становлення і захисту державності української нації, що народжувалась в несприятливих для неї внутрішніх і зовнішніх умовах. Х. Філалет, І. Вишенський, П. Могила були послідовними борцями проти ополячування й покатоличення українського народу.

Вони зробили помітний внесок у розвиток антифеодальної ідеології своїми розробками питання про державу та її основи, закон і право, форми і методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом.

Ці мислителі розвивали вчення про витоки держави із суспільного договору, стверджували, що королівська влада походить не від Бога, а від угоди між людьми. В їх працях провідною була проблема спільного блага (блага народу). Основні складові цього блага: патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Х. Філалет, І. Вишенський, П. Могила виступали за посилення ролі права й закону в житті держави та суспільства, робили наголос на зростання ролі моралі в суспільно-політичному бутті, на захист прав, суспільного становища трудівника.

Історичне значення цих мислителів в тому, що вони вперше в українській політичній думці сформували демократичні принципи правової держави(задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенства права в суспільному та державному житті, зв'язаність законами дій державної влади.

Для детального аналізу політичних поглядів кожного із вказаних мислителів радимо використати: Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: (К.: Генеза, 1994. – С.38-53,71-77.)

Наступні питання плану аудиторного семінару слід розглядати через призму висвітлення основних положень ідейної платформи чільних представників різних ідейних течій (ліберальної, націонал-державницької, консервативної, націонал-комуністичної та націоналістичної) в українській політичній думці.

При цьому потрібно скористатися поданими в Додатку А текстовими таблицями (таблиці 1.1 – 1.7), в котрих дається коротка характеристика цих течій. Також потрібно наголосити, що у зв'язку з тим, що Україна впродовж 19 – 20 ст. перебувала майже виключно в російській, а з 1922р. – в радянській сфері впливу, політична думка тут зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму, тощо. Характерною рисою її була поліфонічність ідей. Отже, розвиток української політичної думки модерної доби являв не один, а кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов’язаних і взаємозалежних напрямів, на які ми вказали вище.

Ліберальна модель перевлаштування суспільного життя не набула в Україні завершеної форми упродовж 19-20 ст.

В ліберальній течії проблема самостійності України й побудови суверенної національної держави не знайшла належного місця. Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень українського народу та захист конституційних принципів у межах оновленої демократизованої федеративної Росії.

Спробу рецепції ліберального світогляду зробила Українська Гельсінська група, згодом ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін. Ці організації знову зіткнулись з проблемою синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Переходячи до характеристики націонал-демократичної течії в українській політичній думці, слід підкреслити, що вона зародилася в Галичині наприкінці 19 ст. та була пов’язана насамперед з іменами І. Франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Згодом ця течія набула поширення серед діячів Наддніпрянщини.

Висвітлюючи зміст українського консерватизму, слід підкреслити, що він набуває в Україні ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, а також вмотивовування політико-правових підстав існування в Україні Гетьманату Павла Скоропадського (1918 р.)

Характеризуючи народно-демократичну традицію України кінця 19 – поч. 20 ст., слід зупинитись на двох її складниках:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимога соціальної справедливості.

Таким чином, студенти можуть дійти до висновку, що стрижневим у світоглядній платформі народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20–30-х рр. ХХ ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів – інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останніх були “уламками” окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому – в бік націоналізму); становлення тоталітарних режимів.

Виходячи з цього, студентам слід усвідомити, що поява й поширення українського націонал-комунізму спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923) навіяли деяким представникам українських лівих надії на те, що можна виправити критичне становите, в якому опинилась Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності.

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро-полемічні твори Василя Шахрая “Революція на Україні” (1918), С. Мазлаха та В. Шахрая “До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?(1919)”, М. Хвильового “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Україна чи Малоросія”, “Апологети писаризму”.

На завершення теми, розглядаючи питання про інтегральний націоналізм як модерний напрям політичної думки та ідеологічну підставу організованого націоналістичного руху, студентам потрібно усвідомити, що цей націоналізм пройшов у своїй еволюції три стадії:

1) ранню або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873-1924);

2) класичну або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883-1973), М. Сціборський (1906-1959), Я. Стецько (1912 -1986);

3) сучасну, що не має виразного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА-УНСО), які так чи інакше намагались ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

Основні характеристики інтегрального націоналізму даються в таблиці 7

Стрижнем концепцій націоналізму є національна ідея.