Тема 5. Політична система суспільства, її інститути. Держава як базовий інститут політичної системи, політичний режим.

ЗМ – 3. Політична система суспільства, її інститути.

ЗМ–4. Держава як базовий інститут політичної системи, політичний режим.

Мета діяльності і зміст уміння Знати сутність політичної системи суспільства, в рамках якої відбувається політичне життя будь-якої країни, кожної з її складових. Знати загальні закономірності функціонування та соціальне призначення політичної системи, існуючі в сучасній науковій думці типології політичних систем з тим, щоб уміти об’єктивно проаналізувати політичну систему України, досягнення та негаразди на шляху її формування, визначити основні напрями її вдосконалення на базі загальновизнаних демократичних інститутів, цінностей, принципів та норм. Знати сутність та основні ознаки держави як політичного інституту, щоб уміти відрізнити її від інших інститутів політичної системи. Знати внутрішні та зовнішні функції держави, щоб розуміти, в яких напрямах вона може забезпечувати суспільний розвиток як всередині країни, так і за її межами, на міжнародній арені.

Знати суть та соціальне призначення вищих органів держави (глави держави, парламенту, уряду, судових органів), щоб уміти проаналізувати їх діяльність в своїй країні, побачити, на чию користь вони працюють.

Знати, який зміст вкладається в поняття “форма правління”, “форма устрою”, “політичний режим” з тим, щоб мати достовірні знання про державу, громадянином якої перебуваєш.

Знати, що не будь-яка держава має право називатись правовою соціальною державою, рівно ж як і не будь-яке суспільство перебуває в громадянському стані, щоб уміти грамотно та об’єктивно проаналізувати стан певної країни згідно зазначених аспектів.

5.1. Методичні вказівки для вивчення питань аудиторного семінару План аудиторного семінару

1 Сутність, компоненти і функції політичної системи суспільства.

2 Політична система сучасної України: особливості та проблеми вдосконалення.

3 Поняття, концепції походження, ознаки і функції держави. Вищі органи сучасної держави. Форма держави.

4 Політичний режим: суть та типологія.

5 Концепція правової соціальної держави та громадянського суспільства.

Література

1 Бебик В. Н. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика / Н. В. Бебик. – К., 2000.

2 Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія : Навчальний посібник / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.

3 Рябов С. Г. Політична теорія держави / С. Г. Рябов. – К., 1996.

4 Тимошенко В. І. Правова держава / В. І. Тимошенко. – К., 1994.

5 Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава / М. Ходаківський // Віче. – 1998. – №7.

6 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2002.

7 Якушик В. М. Різновиди політичних режимів / В. М. Якушик // Віче. – 1995.- № 9.

Однією із підсистем сукупної суспільної системи є політична система. Вона тісно взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, соціально-політичних відносин, політико-правовим статусом держави, характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві, історичним типом державності, історичною та національною традицією укладу політичного життя.

На відміну від інших підсистем політична система має такі особливості:

• володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

• визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику зокрема;

• репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної влади;

• забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;

• сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя;

• формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною і розгалуженою.

Загалом політична система – це сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Основними ознаками політичної системи є:

• взаємозв’язок групи елементів;

• утворення цими елементами певної цілісності;

• внутрішня взаємодія всіх елементів;

• прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

• здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

У політичній системі розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюють інституціональну, регулятивну, функціональну і комунікативну підсистему політичної системи.

Інституціональну підсистему складають політичні інститути, до яких належать власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи), неполітичні організації (об’єднання за інтересами), а також процеси їх упорядкованого функціонування.

Регулятивну (або нормативну) підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить вираження у політичному процесі і політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу.

Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура.

Далі студентам рекомендуємо наголосити на тому, що сутність політичної системи виявляється в її функціях.

Виділяються такі функції політичної системи:

1. вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку;

2. організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3. координація окремих елементів суспільства;

4. легітимація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

5. політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6. артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7. агрегування інтересів (узгодження та впровадження інтересів і потреб соціальних верств населення);

8. інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

9. політична комунікація складових політичної системи.

Розглядаючи друге питання, студентам радимо підкреслити, що політична система сучасної України має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства – народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес формування нового типу політичної системи. Її можна охарактеризувати як:

• відносно стабільну систему, яка спроможна легко трансформуватися на нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками;

• систему з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприятливу до соціальних новацій;

• молоду самостійну систему, яка не має ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

• централізовану з елементами реґіоналізації та децентралізації;

• перехідну від закритої до відкритої;

• перехідну від неправового до правового типу;

• легітимну;

• миролюбну, неагресивну;

• систему, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи “соціальної держави”;

• світську;

• етатизовану (одержавлену);

• систему з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики.

Загалом політична система України поєднує у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризується як частково демократична система.

Основним компонентом політичної системи є держава. Їй належить особливе місце в політичному житті суспільства.

Поняття “держава” трактується у таких значеннях:

• як спільність людей, які проживають на певній території і згруповані в ціле органами державної влади;

• як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території.

У сучасному розумінні держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантії прав і свобод громадян.

Державу характеризують:

• організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення на територію проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

• всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, у тому числі громадян інших держав);

• наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством;

• право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

• монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

• суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов’язкові для всього населення);

• монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політологічна література подає різні теорії походження держави.

Теологічна теорія пояснює виникнення держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів.

Патріархальна теорія стверджувала, що держава – результат розвитку сім’ї. Влада правителя – продовження влади батька у сім’ї.

Договірна теорія доводила, що держава – це результат договору, укладеного між правителем і людьми.

Психологічна теорія. Держава – це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідним, бо люди мають психологічну потребу в підпорядкуванні.

Теорія насильства походження держави пояснює актом насильства, завоювання одного народу іншим. Держава створюється як особливий апарат примусу з метою підкорення завойованих народів.

Марксистська теорія пов’язує виникнення держави з поділом суспільства на класи. Суть держави – диктатура певного (панівного) класу.

Далі радимо виділити основні ознаки держави: суверенітет, примус, право на застосування сили, наявність національної правової системи, апарат держави, територія.

Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами. Це конкретизується у функціях, які виконує держава: внутрішніх та зовнішніх.

Загалом можна виділити такі функції держави:

• законотворчу;

• оборони і національної безпеки;

• забезпечення правопорядку;

• захисту конституційних основ суспільства;

• узгодження інтересів різних соціальних груп і індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

• державно-адміністративного управління у різних сферах життя;

• здійснення економічної, соціальної, культурної політики;

• захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади) і судової влади.

Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі – глава держави, парламент та уряд.

Глава держави – це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, з республіканською – президент.

Парламент – це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави. Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Важливими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

Уряд – це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням. За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Структурними одиницями уряду є міністерства.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим.

Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Політичний режим визначається трьома основними чинниками:

1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття “політичний режим” охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов'язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення і регламентацію дозволеного і забороненого. Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особистостей правлячої еліти, історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення.

Існує багато класифікацій політичних режимів. Але будь-яка класифікація є умовною, так як “чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує.

Ознаками виділення політичного режиму у окремий тип є:

• спосіб формування органів влади;

• співвідношення між гілками влади;

• становище і роль політичних партій та громадських організацій;

• правовий статус особи;

• рівень економіко-господарського розвитку;

• рівень політичної стабільності суспільства;

• порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

• встановлена правова система, її особливості та характер;

• історичні, культурні традиції, звичаї народу тощо.

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні.

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Ознаками демократичного політичного режиму є: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, широкий спектр прав і свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.

Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування; концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійсненнями органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності і виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних режимів – сильна виконавча влада.

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Основні ознаки авторитаризму:

• у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

• виконавчі органи влади наділені широкими законодавчими повноваженнями;

• обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

• гласність не є принципом діяльності органів влади;

• опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

• при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

• обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;

• в процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу.

Види авторитаризму: реформаційний, стабілізаційний, виключно деструктивний.

Тоталітаризм (лат. totalis – увесь, повний) – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

• жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства і кожної особи;

• відсутність легальної опозиції;

• наявність обов’язкової для всіх офіційної ідеології;

• нетерпимість до політичного інакодумства;

• знищення громадянського суспільства;

• проголошення принципу єдності держави і народу;

• повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

• існування широкого суспільного-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

• всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

• державний монополізм в економіці.

Формами прояву тоталітарного режиму є комунізм, сталінізм, фашизм, нацизм.

Розкриваючи п’яте питання плану семінарського заняття, радимо підкреслити, що радикальні зміни в житті нашого суспільства зробили об’єктивно необхідним формування в Україні правової держави.

Правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону.

Витоки ідеї правової держави треба шукати в античності часів Платона та Аристотеля. Ідейно-теоретичні підвалини концепції заклали Ш.-Л. Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І. Канта пов’язують теорію правової держави.

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя може бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави найважливішим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причому права людини мають мати пріоритет перед правами будь-якої спільноти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами держави.

Отже, правову державу характеризують:

• верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

• вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;

• гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об’єднань громадян та індивідів;

• дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

• контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

• відповідальність держави перед світовим співтовариством;

• органічний зв’язок прав і свобод громадян з їх обов’язками, законопослушністю, самосвідомістю, правовою культурою.

У цілому побудова правової держави – це довготривалий і складний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя.

В сучасних умовах особливого значення набуває так звана соціальна держава. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв’язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Слід зауважити і те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних умов та традицій.

В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. У цілому, громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні відносини – економічні, соціальні, політичні, соціокультурні та їх суб’єкти, за винятком держави.

Економічною основою громадянського суспільства є різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні, професійні та відносини між ними. В основі політичної структури – недержавні політичні інститути: політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади.