8.2. Методичні вказівки для вивчення питань на самостійне опрацювання Питання на самостійне опрацювання

1 Сутність концепцій деідеологізації та реідеологізації суспільного життя. Ідеологія і наука.

2 Ідейні засади політичного екстремізму (фашизм, анархізм, троцькізм).

Література

1 Політологічний енциклопедичний словник : Навчальний посібник. – К., 1997. – С.140-141.

2 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002. – С.559-564.

Відповідь на перше питання варто почати з порівняльної характеристики ідеології та науки. Так, зокрема, зазначити, що ідеологія, як і наука, базується на певних теоретичних основах, використовує раціональні методи розмірковування та переконання. Але, на відміну від науки, вона спрямована не на пізнання істини, а на досягнення певних політичних цілей, які відповідають інтересам тих чи інших соціальних груп. Наукова теорія не терпить оціночних суджень, тоді як ідеологія обов’язково будується на припущеннях та оцінках. Наукова теорія, щоб відповідати своєму призначенню, має будуватись виключно на фактах, уже встановлених та перевірених наукою, а ідеологія нерідко будується на суб’єктивних передумовах та умовних тлумаченнях.

Таким чином, жодна ідеологія не дає безумовно вірного та цілком надійного відображення дійсності, а тому ідеали, цілі та програми діяльності, які формуються ідеологами, можуть суттєво відрізнятися від реальних суспільних ситуацій і можливостей. Виходячи з таких особливостей ідеології як форми свідомості, деякі із західних мислителів (зокрема К. Мангейм) оголосили її “хибною свідомістю”. Наступним кроком в цьому напрямку стало виражене американським дослідником Д. Беллом в 60-і роки ХХ ст. прагнення взагалі звільнитися від ідеології як тієї форми свідомості, що безнадійно застаріла (концепція “деідеологізації”). За тодішньою думкою Д. Белла, в сучасному суспільстві місце ідеології має зайняти наука.

Але вже 70-і роки той же Д. Белл, а також інші автори виступили з концепцією “реідеологізації”, визнавши необхідність формування нової ідеології, яка б відповідала реаліям. Таким чином, спроба “відмінити” ідеологію не призвела до успіху, і в епоху технологічної революції ідеологія як форма свідомості продовжує існувати і впливати на людей.

Причини такої “живучості” ідеології полягають, на нашу думку, в тому, що вона спрямована на захист інтересів певних соціальних груп, а також обґрунтовуються потребою людей в цілісній, непротирічивій, достатньо ясній і простій орієнтації в суспільно – політичному житті (чого наука дати не може). Ідеологія не лише дає зрозуміле і доступне кожному пояснення цієї реальності, але й пропонує людині усвідомлений напрям дій в цій реальності, певну загальну програму дій. Причому кожна ідеологія тлумачить пропонований нею шлях як такий, що найбільше відповідає інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, оскільки її творці зацікавлені в притягненні до неї максимальної кількості прибічників.

Таким чином, ідеологія продовжує існувати тому, що виконує важливі соціальні функції, які в сучасному світі не можуть бути виконані якою-небудь іншою формою суспільної свідомості. По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки.

Друге питання самостійної роботи. Перш ніж аналізувати різновиди політичного екстремізму, потрібно знати, що екстремізмом в політиці називають приверненість до крайніх поглядів і методів політичної діяльності. Екстремізм відрізняється від інших ідейно-політичних течій тим, що не зупиняється перед застосуванням для досягнення політичних цілей будь-яких форм насильства, причому, не епізодично, а як постійного засобу політичної боротьби аж до політичного тероризму.

Критерієм поділу політичного екстремізму є ідеологічна та класова орієнтація. Рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові – це “ліві”. “Праві” – адресують свою ідеологію власникам засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність. Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм та троцькізм, а правого – фашизм. Потрібно охарактеризувати кожний з них.

Анархізм (від грец. anarchia – безвладдя) – це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави і заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією індивідів. Критика державного втручання в суспільне та приватне життя людей зближує анархізм з лібералізмом, однак в позитивних програмах вони розходяться. Якщо лібералізм підносить “мінімальну державу”, яка створювала б умови для ринкової конкуренції та охороняла порядок, то класичний анархізм виступає проти держави взагалі, за ліквідацію її як суспільного інституту.

Абстрагуючись від конкретних різновидів анархізму (анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм, анархо-синдикалізм), важливо вказати на те загальне, що притаманне їм усім. Так, в основі анархістського світогляду лежить індивідуалізм та волюнтаристська невіра в існування яких-небудь об’єктивних законів суспільного розвитку. Для анархізму історично характерні також захист дрібної форми власності, дрібного землекористування, проповідь тактики “прямої дії” і уявлення про майбутній суспільний устрій як про вільну асоціацію виробництв, областей, комун.

Про різновиди анархізму можна дізнатися із підручника “Політологія” (авт. Шляхтун П. П.), на стор. 562-563.

Троцькізм – ідейно-політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва Троцького (Бронштейна). Троцькізм виник на поч. ХХ ст. в російському робітничому русі як критика ленінської концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і практики складає теорія т.зв. перманентної (неперервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Тобто початок революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші країни. Експорт революції приведе до початку світової революції. Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція спричинить інтервенцію капіталістичних країн.

Діяльність неотроцькістських об’єднань також ґрунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її багатоетапності.

Далі радимо розкрити суть фашизму. При цьому варто наголосити, що фашизм (від лат. fascio – пучок, в’язка) – це ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності націй як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Виділимо основні риси фашизму:

• головне ідейне гасло – єдність нації, що заснована на спільності крові, раси і гарантом розвитку якої виступає фашистська держава;

• проголошення етнічної та расової винятковості своєї нації;

• політика шовінізму, расизму, геноциду та етноциду;

• мілітаризм, використання насильницьких методів для завоювання влади та досягнення програмної мети;

• правовий нігілізм, антипарламентаризм, обмеження демократичних свобод;

• зрощування фашистської партії з державним апаратом, заборона інших політичних об’єднань;

• елітизм, культ вождя.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках ХХ ст. Нині неофашистські організації діють в країнах Європи, Америки, Азії, Австралії, Африки. Людство вже винайшло потужні важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна ідеологічна течія приречена на поразку.

Докладнішу інформацію про політичний екстремізм та його різновиди радимо почерпнути із зазначеної літератури.