3.2. Методичні вказівки для вивчення питань на самостійне опрацювання Питання на самостійне опрацювання

1 Конституція П. Орлика як політико-правове втілення української державної ідеї.

2Кирило-Мефодіївське товариство і проблеми державно-політичного устрою.

3 Суспільно-політична думка України в 60-80-і роки ХХ ст.

Література

1 Кухта Б. Л. З історії української політичної думки / Б. Л. Кухта. – К.,1994. – С.91-100, 135-143.

2 Політологія : Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.,2001. – С.116-119.

3 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002. – С.99-116.

У першому питанні слід звернути увагу на місце Конституції Пилипа Орлика в світовій політико-правовій думці. Це перша в світі конституція в сучасному її розумінні. Вона була створена задовго до конституції США (1787), Франції, Польщі(1791). Свого часу, саме в період занепаду козацько-гетьманської держави Конституція П. Орлика стала виявом високого рівня розвитку української політичної думки, що можна пов'язати з впливом процесу відродження української держави під час визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким та розвитком ідей гуманізму в Україні у 16-17 ст.

Конституція Орлика вмотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала тут виняткові права православ'я; права і свободи козаків та інших соціальних груп; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади (передбачалось створення військового Генерального суду, який мав би вирішувати конфлікти між гетьманом і членами Ради і рішення якого були б остаточними; передбачались також обмеження, що запобігали б фінансовим зловживанням гетьмана, а також важливі обмеження економічної сваволі полковників і старшини); гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості. Однак на території нинішньої України фактично ця Конституція не діяла. Але для нас вона є не лише історичною пам'яткою, а й орієнтиром в сучасній правовій науці та суспільно-політичному житті.

При висвітленні другого питання слід підкреслити, що політична доктрина Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847), В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, О. Маркович, Т. Шевченко, інші) стала вершиною розвитку політичної думки першої половини 19ст. в Україні. Члени Товариства розробили модель суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Вони виходили з ідеї необхідності створення слов'янського союзу, який об'єднав би українців, росіян, поляків, чехів, словаків, хоружанів, ілліро-сербів та болгар. Документи цього братства – “Закон Божий” та “Статут” далекі від конституційних. Однак один із членів Товариства Г. Андрузький обстоював ідею слов’янської конфедерації, розробив “Начерки Конституції Республіки”.

Товариство також відкидало усі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини й народу. Загалом можна сказати, що програма діяльності кирило-мефодіївців спиралась на такі ідеї: соціального месіанізму (визволення), панславізму (усеслов'янської єдності), федералізму, християнського світогляду (виступали за рівноправність усіх віросповідань), егалітаризму (майнові рівності), романтичного націоналізму (патріотизму).

Шляхи до мети членами Товариства бачились такими: реформи, мирна пропаганда, виховання молоді, літературна діяльність. Окрему позицію займав Т.Шевченко: він говорив про необхідність народного повстання, після чого повинна встановитись демократична республіка. Свої симпатії висловлював на адресу республіканського устрою США.

Любов до України, антикріпацька спрямованість та концепція слов'янофільства були тим, що об'єднувало усіх членів Товариства.

Відповідь на 3-тє питання варто почати з того, що трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років ХХ ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Відродилась вона через кілька десятиліть, під час хрущовської відлиги. Представники її ввійшли в історію як “дисиденти”, або “шістдесятники”. Потрібно вказати, що термін “дисидент” увійшов у сучасну лексику з історії релігії. Цим словом в середні віки у Західній Європі називали віровідступників, єретиків, тобто тих, хто не дотримувався учення церкви. А з 60-х років ХХ ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмосфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

Серед українських дисидентів-шістдесятників, які першими в післясталінський період відверто заявили про невирішеність національного питання в СРСР, в тому числі в Україні, були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, Л. Костенко, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, В. Стус, інші.

Однією з форм організованого протесту в 60-80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп, зокрема Української робітничо-селянської спілки, Об’єднаної партії визволення України, Українського національного комітету, Українського національного фронту, які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. підписав Заключний акт в Хельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. У 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських угод (засновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Декларації групи ставились такі завдання: ознайомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини ООН; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представників зарубіжної преси, тощо.

Потрібно підкреслити, що специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого було поширення рукописних журналів, заборонених віршів, публіцистики тощо.

Також варто вказати і на іншу, поширену на той час, форму протесту – відкриті публічні заяви і звернення до керівних органів влади на захист заарештованих товаришів, на виконання державних законів і Конституції, на захист української мови, інше.

Слід наголосити на тому, що українські дисиденти протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності.

З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне значення. Були скасовані відповідні статті кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабілітовані і поновлені в громадянських правах.

Важливо відзначити, що в роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні практично не просунулася вперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов’язується, насамперед, з вузькокласовістю та догматичністю такого вчення як “науковий комунізм”, що виконував виправдально-захисну функцію. Тому, здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, взявши за основу досвід та здобутки світової політичної науки.