37.Розкрийте особливості та значення німецької класичної філософії

Класична німецька філософія — це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до ''розсудкової'' метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Вчення Г. В. Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємо протилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку. Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти:

1) діалектику філософського тлумачення природи;

2) діалектику самої природи.

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі. Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого нового,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму. Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможливо,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив закон повеління,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Проте більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, почуття, релігійні переживання. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив релігії на природні, характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ явищ природи, та духовні, що обожнюють духовні властивості людини.

Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:

1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;

2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;

3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати. Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі.