Закон єдності та боротьби протилежностей.

Уявлення про суперечливість розвитку всьо­го сутнього виникло ще в давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого, холодного й теплого, мокрого й сухого, світлого й темного, видимого й невидимого, земного й не­бесного, скінченного й нескінченного. Геракліт, на відміну від Фалеса, вважав, що суперечливі начала притаманні самим речам. На думку Геракліта, все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці проти­лежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внут­рішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність.

Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні — як процес, котрий має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь — тотожність. Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і відмінність, а відмінність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях різниці, заперечення, протилежності, суперечності. Тотожність і відмінність — моменти єдиного. Але безвідмінність зникає і залишається єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як протилежність у єдиному. У протилежності позитивне і нега-тивне зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і одночасно заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне, і негативне. Мова, таким чином, іде про взаємопроникнення суперечностей.

Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність типу: "А" є "А", а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність. Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв'язку).

Відмінність — це нерівність, внутрішня "стурбованість" предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну.

Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, "діяльні", мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Тим самим в категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.

У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі — рушійними силами. Наприклад, джерелом розвитку продуктивних сил є безпосередні причини (внутрішні суперечності), що ведуть до змін знарядь праці, її технологічного оснащення, кваліфікації робітників, впровадження досягнень науки тощо.

До рушійних сил відносять зовнішні фактори, котрі стимулюють виробництво, сприяють його розвитку (відповідні виробничі відносини, суспільні потреби і суспільні стимули, інтереси класів, соціальних груп та ін.). Останні впливають на безпосередні причини розвитку продуктивних сил не прямо, а опосередковано. Безпосередня причина розвитку (джерело) є такою, яка його "здійснює", "робить"; опосередкована причина конкретно "не робить", "не здійснює", а є стимулом, мотивом, метою розвитку продуктивних сил.

Поняття "джерело розвитку" і "рушійні сили розвитку" близькі за своїм значенням, бо є причинами розвитку. Однак поняття "джерело розвитку" багатше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і рушійною силою. Джерелом розвитку, як відомо, виступає суперечність, вона ж — рушійна сила розвитку.

Саме суперечлива взаємодія між такими протилежностями, як "джерела" (безпосередні причини розвитку) і "рушійні сили" (опосередковані причини) і є в решті-решт загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об'єктів.

Таким чином, за безпосередніми причинами (факторами) стоїть поняття "джерела розвитку"; за опосередкованими — поняття "рушійні сили розвитку". Відмінність цих двох понять, безумовно, не слід перебільшувати. Джерело — це суперечність, внутрішній імпульс. збуджувач, причина "саморуху", "саморозвитку". Однак повною мірою "саморух", "саморозвиток" стають можливими лише під час дії рушійних сил.

Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов'язані з набуттям в процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, таких, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.