13. Особливості використання дієслів у професійному мовленні.

У мові існують дієслова, що позначають дію, яку не може виконувати мовець чи співрозмовник, а тільки той, хто не бере участі в розмові (третя особа). Відповідно вони не мають форм 1,2-ої особи, тобто їх особова парадигма є неповна, пор.: боліти - болить, болять (зуб, голова, серце), цвісти - цвіте, цвітуть (сад, вишня, дерево).

Крім них, виділяють безособові дієслова, тобто дієслова, що означають дію поза зв 'язком з виконавцем (діячем,особою). Історично вони споріднені з 3-ою особою однини та формою середнього роду минулого часу і виражають значення "стан людини, природи, міра наявності", напр.: світати - світає, світало; нудити - нудить, нудило; не спиться, не сидиться, вистачає, бракує. Безособового значення можуть набувати особові дієслова у формі 3-ої особи однини, вжиті в безособовому реченні, напр.: Пахне морем; Віє свіжістю. Безособові дієслова не змінюються ні за особами, ні за родами, ні за числами. Використання дієслів цієї групи у діловому мовленні допомагає звернути увагу на дію, яка формує структурно-граматичне і змістове ціле, напр.: Вам бракує досвіду; Нам не вистачає спеціалістів у цій галузі.

У текстах ділового спрямування (інструкції, статути тощо) часто використовують безособові дієслова, утворені від особових за допомогою постфікса -ся, з метою констатації факту, напр.: не дозволяється, (категорично) забороняється; не допускається.

Зміна більшості дієслів сучасної української літературної мови стосовно особи та числа або роду та числа органічно пов'язана з граматичними категоріями часу та способу.

Час - це дієслівна граматична категорія, яка виражає відношення дії до моменту мовлення. В сучасній українській літературній мові розрізняють теперішній, майбутній, минулий і давноминулий час.

У діловому мовленні поширені дієслова теперішнього часу із значенням позачасовості - теперішній постійний, виражені формами 1-ої особи множини, 3-ої особи однини та множини, напр.: вважаємо за доцільне звернутися до ректора університету з пропозицією відкликати...; рівень інфляції становить; банк впроваджує нові форми роботи з клієнтами; допускають до участі в конкурсі осіб.

14. Особливості використання прийменників у професійному мовленні.

1. Разом пишуться складні прийменники, утворені сполученням двох чи декількох простих прийменників: окрім, заради, попід, поміж; складні прийменники, утворені сполученням одного чи декількох прийменників із будь-якою частиною мови: довкола, навкруги, напередодні, поперек, позаду, поруч.

2. Через дефіс пишуться складні прийменники з початковими з-, із-: з-під, з-понад, із-за, з-над.

3. Окремо пишуться прийменникові сполучення: у разі, що ж до, у зв’язку, у напрямі до, під час, відповідно до, згідно з, за рахунок, незалежно від тощо.

15. Особливості використання прислівників у професійному мовленні.

І. Разом пишуться складні прислівники, утворені сполученням прийменника з прислівником: віднині; сполученням прийменника з іменниковими формами, у тому числі дієслівного та прикметникового походження: безвісти, вщент; сполученням прийменника з прикметниковими формами: доземно, замолоду; сполученням прийменника із займенником: почім, утім (але: до чого, за що та ін. у ролі додатків); сполученням прийменника з числівником: вдвоє, вперше, натроє, вдвох, заодно, поодинці, спершу (але: по-перше, по-друге та ін.); сполученням кількох прийменників із будь-якою частиною мови: завбільшки, спідлоба, попідтинню та ін.; утворені з кількох основ (із прийменником чи без нього): мимохідь, нашвидкуруч, босоніж натщесерце, чимдуж та ін.; утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- із будь-якою частиною мови: абиде, деколи, чимало, якраз та ін. (але: аби тільки, поки що, чи що, як треба).

ІІ. Окремо пишуться прислівникові сполучення, що складаються з прийменника (іноді з часткою) та іменника, у яких останній зберігає своє лексичне значення та граматичну форму: без сумніву, у вічі, у стократ, уві сні та ін.; що мають значення прислівників і складаються з двох іменників (числівників) та прийменників (або без них): з дня на день, честь честю, один одинцем та ін.; що мають значення прислівників і складаються з узгоджуваного прикметника (числівника, займенника) й іменника: другого дня, таким чином, тим часом (але: тимчасом як); утворені сполученням прийменника з повним прикметником ч. чи с. р.: в основному, в цілому; утворені сполученням прийменника по зі збірним числівником: по двоє; фразеологічні сполучення в ролі прислівників: ні світ ні зоря та ін.

ІІІ. Через дефіс пишуться складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по та суфіксів -ому, (-к)и: по-українськи; а також по-латині; утворені від порядкових числівників за допомогою прийменника по: по-перше; неозначені складні прислівники з частками будь-, -небудь, казна-, -то, хтозна-: будь-коли; утворені з двох однакових, синонімічних або антонімічних прислівників: ледве-ледве, врешті-решт (але: одним одна, все одно, кінець кінцем, сама самотою).

16. Предмет та основні категорії термінознавства: термін, термінологія, терміносистема, професіоналізм.

Термінознавство – це наука, що вивчає терміни, термінології, терміносистеми, закономірності їх створення та функціонування.

Термін – це мовний знак, що позначає спеціальне поняття у відповідній системі понять. Термін не називає поняття, як звичайне слово, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього.

Ознаки терміна: системність, наявність чіткої дефініції, однозначність терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності; стилістична нейтральність; відсутність експресії, образності, суб’єктивно-оцінних відтінків.

На відміну від термінів, терміноїди утворюються на основі поняття у вузькій професійній діяльності і називають конкретні явища або об’єкти. До терміноїдів належать номенклатурні найменування, професіоналізми.

Номенклатурні найменування (номени) – це слова, що називають конкретні об’єкти науки або техніки. Наприклад, найменування типів і класів машин, механізмів з цифровими або літерними позначеннями, які характеризують номер моделі, розмір деталі тощо.

Професіоналізми – слова й мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Професіоналізми не мають чіткої дефініції, експресивно забарвлені, не становлять цілісної системи, не завжди відповідають нормам літературної мови.

Термінологія – уся сукупність термінів, що склалася стихійно у певній галузі наукового знання. Термінології мають тривалий шлях свого формування, який починається разом з формуванням певної галузі знання або діяльності.

Терміносистема – це система термінів у певній галузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію.

17. Термін, його ознаки.

Термін – це мовний знак, що позначає спеціальне поняття у відповідній системі понять. Термін не називає поняття, як звичайне слово, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього.

Ознаки терміна: системність, наявність чіткої дефініції, однозначність терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності; стилістична нейтральність; відсутність експресії, образності, суб’єктивно-оцінних відтінків.

18. Типи термінів за структурою.

Залежно від категорії спеціалізації значення, терміни можна поділити на:

• загальнонаунакові терміни, сферою вживання яких є майже всі галузеві термінології, наприклад: напруга, потенціал тощо.

• міжгалузеві терміни, тобто терміни, які зустрічаються або в споріднених, або у віддалених галузях, наприклад: leader у гірничій справі має значення —«направляюча стріла копра», у слюсарній справі — «ходовий гвинт».

• вузькогалузеві термніни — це терміни, які вживаються лише в одній галузі науки, наприклад: прикладне програмне забезпечення тощо.

За структурою технічні терміни можна поділити на:

• прості: непохідні (тобто терміни, які при синхронному аналізі не мають мотиваційних слів, наприклад: дуга) та похідні (терміни, у яких можливо виокремити мотиваційні основи та словотворчі афікси, наприклад: запобіжник).

• складні — це терміни, які складаються з декількох основ, наприклад: мікрохвиля.

• складені — це терміни-словосполучення, наприклад: дросельний вентиль, галогенопохідні вуглеводні.

• терміни-символи (%) та терміни-напівсимволи (α-промені).

19. Етапи формування української будівельної термінології.

Термінологія будівництва та архітектури належить до найдавніших та найбільш інформативних мікросистем української мови. Лексика даної терміносистеми утворилася внаслідок розвитку будівництва та архітектури.

В основу староукраїнської будівельної термінолексики на позначення будівельних матеріалів значною мірою лягла давньоруська мова: вапно, мідь, глина, дерево, скло, солома.

Вплив афінського будівництва зумовив запозичення термінів грецького походження після прийняття християнства.

Джерелом поповнення украiнськоi мови термiнами будiвництва та архітектури є також захiдноєвропейські мови. Протягом кiлькох столiть - з кiнця XIII до сер. XVI ст. - сфера прояву взаемозв'язкiв у монументальному будiвництвi значно розширилась вона охоплювала загальнi пiдвалини фортифiкацii, застосування певних конструктивних вузлiв та архiтектурних деталей, елементи стилю. Це сприяло поповненню украiнськоi термiнологii будiвництва та архiтектури лексичними iнтернацоналiзмами.

Найчисленнiшу групу будiвельних термiнiв нтернацiоналізмiв становлять лексичнi номiнацii на позначення об'єктiв будiвництва, будiвель, примiщень, iх складових частин. Значна кiлькiсть термiнiв цiєi групи французького походження: ансамбль, антресоль, anартаменти, балкон, басейн бельеmаж, бе- нуар, будуар, вестибюль, вiадун, еimрина, вольер(вольера, галерея гараж, гардероб, кабiнеm кioск, люкарна, Манеж. мансрда, ниша, оранжерея, naвiльйон, napanem, naрmер, nасаж, тамбур, meamp, meраса, фасао, фойс та багато iн.

Велику групу термінів будівництва та архітектури західноевро- пейського походження становлять архітектурні номінації: аркада, аркбуmан, балюстрада,арифон, декор, канелюра, каскад кесон, колона, колонада, розетка, фронтон, балдахін та ін.

20. Терміноїди, види терміноїдів.

За семантичним значенням розрізняють власне терміни та терміноїди. Якщо терміни створюють на основі наукового чи технічного поняття, то терміноїди -- на основі поняття у вузькій професійній діяльності. Вони називають конкретні явища чи об'єкти.

Терміноїди – утворюються на основі поняття у вузькій професійній діяльності і називаються конкретні явища або об’єкти

Терміноїди є групою лексичних одиниць, що складається із номенклатури, професіоналізмів й професійних просторіч.

Номенклатура (інша назва — «номени») — це слова, що називають конкретні об'єкти науки чи техніки, тому номени бувають науковими та технічними. Так, системи технічних термінів супроводжуються номенами -- найменуваннями типів й класів машин й механізмів, нерідко із цифровими і літерними позначеннями, що характеризують номер моделі, розмір деталі тощо (наприклад, літак Ту-134, танк Т-34).

Професіоналізми пов'язані головним чином із архаїчною лексикою ремісничих й спеціальних зайняти, котрі виникли у період середньовіччя — корабельна та навігаційна, гірничодобувна, мисливська справ тощо.

Професійні просторіччя створюють із різних причин: психологічних, психолінгвістичних і суто мовних.

21. Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення.

Абревіація ( від лат. abbreviatio – скорочення) як спосіб словотворення активізувалася на початку ХХ століття і залишається одним із продуктивних засобів поповнення як загальновживаної мови, так і термінології. Термінотворення способом абревіації відбувається шляхом поєднання двох або більше слів із довільним, асемантичним усіченням принаймні одного з них, причому утворена лексична одиниця зберігає у своєму складі якісь фрагменти твірного слова, інакше вона буде символом.

Виділяють ініціальні абревіатури, складноскорочені та змішані.

Ініціальна абревіація має два підтипи: утворення із початкових звуків слів і утворення із назв початкових літер. Звукові ініціальні абревіації утворюються за наявності в абревіатурі голосних звуків, які сприяють легкій вимові абревіатури як звичайного слова. Якщо абревіатура не має у своєму складі голосних звуків і є важкою для вимови, використовується літерна ініціальна абревіація.

Мовознавці виділяють також телескопію (біоніка), складноскорочені абревіатури (держплан, сантехніка), складові (завгар, міськком), змішаного типу (НДІторгмаш).

Основні правила скорочення:

1. Скороченню підлягають різні частини мови.

2. Неприпустиме одне скорочення для двох різних за значенням слів без додаткового пояснення.

3. У скороченому слові слід залишати не менше ніж дві букви, незалежно від прийому, який використовується. Під час відсікання крапка ставиться, а під час стягування ні.

4. Скорочення слова до однієї початкової літери припускається тільки для загальноприйнятих скорочень.

5. Іменники та інші частини мови, крім прикметників і дієприкметників , скорочують лише за наявності їх у переліку особливих випадків скорочень слів. Під час скорочення іменників ураховуються відмінкові закінчення однини або множини.

6. Прикметники й дієприкметники, що закінчуються на –авський,

-альний, -аний та інші, скорочують відсіканням цієї частини слів тощо.

22. Мовні норми.

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: [молод'ба́]

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо́дити- ви́ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

23. Орфографічні мовні норми.

Орфографічні норми -це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмоюназивають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графічних варіантів. Наприклад, відповідно до правила "дев'ятки", що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в словах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу декан, депутатправилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам'ятовувати.

24. Орфоепічні мовні норми.

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною або ненаголошеною позицією; на вимову ненаголошених голосних впливає наступний наголошений голосний звук, а також темп мовлення. Важливе значення для правильності усного мовлення має правильне наголошування слів, тобто дотримання акцентуаційних норм.

Виділення у мовленні певного складу за допомогою фонетичних засобів називають наголосом.

25. Лексичні мовні норми.

Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). Порушенням лексичних норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хабарник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем.

26. Стилістичні мовні норми.

Стилістичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як "правильні", а як "доцільні", "кращі" саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю відповідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам.

27. Граматичні мовні норми.

Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правопис і. Наприклад, можна почути поєднання іменника біль' у значенні "відчуття фізичного страждання" з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке порушення морфологічної норми пов'язане з помилкою у визначенні роду іменника {біль¹-це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикметникамисильний, головний, нестерпний). Іменники біль² у значенні "білі нитки; білість" або біль³ в значенні "хвороба рослин" виступають омонімами до зазначеного слова і мають граматичну форму жіночого роду. Значення роду впливає і на відмінкові закінчення, пор.: бол-ю (чол. рід) і бол-і (жін. рід). Граматичну форму слова може визначати наголос, напр.: стола, але столу.

Правила поєднання слів у словосполучення та речення тісно пов'язані зі значенням та граматичними ознаками слова. Наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявляють різні синтаксичні особливості -оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); дієслово дякувати керує формою давального, а не родового відмінка залежного слова (вам, друзям, колективу); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (наказом, положенням, статтею).

28. Конспект. Види конспектів.

Конспект — письмовий текст, що систематично, коротко, логічно і зв'язно передає зміст основного джерела інформації (статті, книги, лекції та ін.). Це запис, основу якого становлять план, тези, цитати та виписки (щонайменше два типи запису). Це спосіб роботи з текстом, мета якого — зафіксувати і опрацювати його. Конспект — це виписка із тексту-джерела, яка здійснюється у формі згорнутого і переосмисленого подання інформації. Вона відтворює не лише головні ідеї тексту, що конспектуюють, але й зв'язок між ними. Стиль написання конспекту має бути наближений до оригіналу.

Конспектування письмового тексту — процес, який складається із прочитання тексту-джерела, виділення основних положень у ньому, відбору прикладів і комбінування матеріалу, формування тексту конспекту.

Конспектування усного тексту — процес уважного прослуховування і занотовування матеріалу, що включає вміння уловлювати суть сказаного, хід думок мовця, логічну послідовність викладу. Види конспектів:

• Плановий конспект (план-конспект) — конспект, що створюється на основі сформованого плану, який складається з певної кількості пунктів (із заголовками) та підпунктів. Кожен пункт плану відповідає певній частині конспекту. У випадку коли якийсь пункт плану не потребує пояснення, він може подаватися без уточнюючого тексту.

• Текстуальний конспект — конспект, який має детальну форму викладу, яка складається із виписки та цитування (з логічними зв'язками) тексту-джерела. Цей вид конспекту дозволяє виявити суперечливі моменти чи хибність тверджень автора.

• Довільний конспект — конспект, який включає декілька способів роботи над матеріалом (виписки, цитування, план та ін.). Потребує вміння самостійно та точно формувати основні положення тексту-джерела.

• Схематичний конспект (контекст-схема) — конспект, який має вигляд плану, пункти якого представлені питальними конструкціями, на які потрібно дати відповідь.

• Тематичний конспект — конспект, суть якого полягає в опрацюванні і висвітленні певного питання, теми. Під час роботи над тематичним конспектом може використовуватись більше ніж декілька джерел. У межах тематичного конспекту виділяють оглядовий тематичний конспект і хронологічний конспект.

• Опорний конспект — конспект, який має творчу форму (введений у шкільну діяльність В. Ф. Шаталовим). Опорний конспект кодує зміст інформації за допомогою поєднання графічних символів, малюнків, цифр, ключових слів та ін.

• Зведений конспект — конспект, який створюється в процесі опрацювання декількох текстів. Створюється при зіставленні, порівнянні і зведенні до єдиної конструкції.

• Вибірковий конспект — конспект, який має на меті вибрати інформацію із тексту на певну тему (для тексту-джерела ця інформація може бути вторинною).

29. План. Види планів.

План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викладу в письмовій або усній формі. Види плану: питальний; тезовий; номінативний; цитатний; простий; складний.

30. Реферування джерела науково-технічної інформації.

Реферат – 1) вид повідомлення, короткий виклад (перед аудиторією чи в письмовій формі) наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги; 2) доповідь на будь-яку тему, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел.

За ступенем повноти викладу змісту першоджерела реферати поділяються на види: інформативні (реферати-конспекти); індикативні (реферати-резюме). За кількістю реферованих джерел реферати поділяються на оглядові та монографічні. Також існують реферати, які склали автори за своїми науковими творами, – автореферати.

31. Анотування джерела наукової інформації.

Анотування – це процес створення анотації. Анотація – коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо, тобто дає інформацію про структуру, особливості джерела. Подається анотація на звороті титульної сторінки джерела, а також у видавничих проспектах, журнальних оглядах, бібліографічних покажчиках.

За структурою анотація складається із трьох частин: опису бібліографічних ознак джерела; короткої інформації про зміст, структуру та особливості джерела; вказівок, для кого джерело призначене.

Розрізняють такі види анотацій: довідкові та рекомендаційні анотації (за змістом та цільовим призначенням); загальні та спеціалізовані (за повнотою охоплення змісту анотованого джерела); групові та негрупові (за кількістю анотованих джерел).

32. Рецензування джерела наукової інформації.

Процес рецензування завершується підготовкою рецензії[36] (відлат. recensio — розгляд) — відзиву, висновку з оцінкою певного на-укового джерела (або джерел) та викладом зауважень, рекомендаційі пропозицій. Ця робота є доволі складною, відповідальною і вимагаєвід рецензента, окрім достатнього вільного часу, не тільки високогопрофесіоналізму, але й сформованості та досконалості багатьох прак-тичних умінь і навичок для забезпечення об'єктивності, якості, ґрун-товності й переконливості оцінювання. Свої вміння з рецензуваннянайдоцільніше розвивати, працюючи за алґоритмічним приписом.

АЛҐОРИТМІЧНИЙ ПРИПИС ДО РЕЦЕНЗУВАННЯ

1.         Визначте предмет наукового аналізу (доповідь, реферат, жур-нальна стаття, твір-есе, автореферат, дисертація тощо).

2.         З’ясуйте ступінь актуальності теми дослідження (для науки в цілому, певної галузі знань, розв’язання практичних завдань тощо).

3.         Проаналізуйте зміст наукової роботи і з’ясуйте ступінь її но-визни й оригінальності у розв’язанні певних питань, проблем тощо.

4.         Встановіть достоїнства рецензованої роботи в контексті її тео-ретичного й практичного значення та зазначте конкретні сфе-ри доцільного використання матеріалів і результатів її.

5.         Схарактеризуйте виявлені недоліки та прорахунки в рецензо-ваній роботі за обов’язкової умови — аргументувати свої за-уваження.

6.         Подайте об’єктивно, лаконічно, ясно й чітко загальну оцінку роботи.

7.         Сформулюйте висновки з урахуванням виду та жанру рецен-зованого наукового джерела, його мети й поставлених авто-ром завдань.

8.         Перевірте записаний текст рецензії на узгодженість між зміс-том і формою та на відповідність чинним мовним/мовленнє-вим нормам.

9.         Здійсніть самоконтроль виконаної роботи.

10. Відредагуйте (у разі потреби) текст рецензії.