Лекція №3 судоустрій львова

Організація органів місцевого самоврядування та інші правові відносини у Львові в XVI – XVIII ст. урегульовувалися нормами магдебурзького права, кролівськими привілеями, сеймовими конституціями, нормами звичаєвого та канонічного права.

Відповідно до їх положень, функції суду у Львові виконували рада і лава міста, які розгляди справи з публічного і приватного права. Однією з головних судових інстанцій був бурграбський великий суд (iudicium magnum burgrabie). Його засідання відбувалися тричі на рік: у день св.Агати, тобто 5 лютого, на третій день після св.Івана Хрестителя, тобто 27 червня, і в октаву св.Мартина, тобто 18 листопада. Повноваження цього суду визначалися магдебурзьким правом за якими розгляд справ мав проводити бурмистр разом з війтом. У Львові ця норма порушувалася, війт проводив розгляд справ одноособово. Бурграбськомку великому суду були підвідомчі справи про приватні спори, що випливали із договірних зобов’язань, публічні спори щодо дотримання місцевих звичаїв, рішень міських органів влади та правових актів, виданих королем. Скарги приймав не пізніше, як за два тижні до початку своїх засідань. За 3 дні до початку роботи суду, возний повідомляв зацікавлених осіб, свідків про справи, які розглядатимуться та зобов’язував їх прибути на засідання.

До радецьких судів належав викладний суд (iudicium expositum). Засідав кожних 15 днів в міській ратуші. Розглядав справи про захист особистих та майнових прав особи, спадкові, боргові, торговельні спори, майнові злочини щодо нерухомого майна. Розгляд справ проводили бурмистр, який головував на засіданнях, разом з війтом і лавниками.

У Львові апеляції на рішення цих судів подавалися до райців, при тому що за нормами міського німецького права вони не були наділені судовими функціями. Така практика суперечила також привілеям королів Сігізмунда І від 2.10.1535 р., 28.01.1545 р., Сігізмунда ІІ Августа від 15.04.1552 р., 24.03.1553 р. про відповідльність війта перед королівським судом, Сігізмунда ІІ Августа від 19.12.1562 р., Стефана Баторія від 25.05.1577 р. про апеляції на судові рішення лавничого суду до королівського трибуналу. У 1666 р. король Ян ІІ Казимир визнав за раєцьким урядом право розгляду судових справ пов’язаних із захистом прав сиріт.

Головною судовою інстанцією у Львові в XVI–XVIII ст. Була лава, яка разом з війтом творила війтівсько-лавничий суд міста (Coram advocato et scabinis) або міський магдебурзький суд (Judicium civile Magdeburgiense). ЇЇ правовий статус, як судового органу міста визначався нормами магдебурзького права, королівськими привілеями та рішеннями магістрату Львова.

Залежно від правового статусу сторін, предмету спору, врешті-решт від часу вчинення правопорушення, війтівсько-лавничий суд поділявся на види: війтівський (officium advocatiale), гайний потрібний (iudicium necessarium bannitum), гостинний (opportuna vel hospitum bannita), гайний гарячий (нагальний) кримінальний (iudicium criminale).

Війтівський суд – одноособовий суд війта, який розглядав спори по боргових зобов’язаннях, нанесенню легких тілесних ушкоджень, образу словом чи діями (verbalis et realibus). Засідав щодня в приміщенні ратуші або війтівському домі у післяобідній час, від третьої до сьомої години, або довше, коли було багато справ. Апеляції на його рішення розглядали райці.

Гайний потрібний суд – суд, якому підвідомчі були спадкові спори та справи про захист особистих немайнових прав. Засідав тричі на тиждень: вівторок, четвер і п’ятницю. Справи розглядалися колегіально в складі головуючого судді – війта та не менше 2 лавників.

Гайний гостинний суд розглядав справи між міщанами Львова та гостями (іноземцями) міста. Під гостями розуміли осіб, які проживали за межами міста на відстані, що пішо за день не можна добратись до міського суду. Підвідомчість справ цього суду, окрім магдебурзького кодексу права встановлювалась привілеєм короля Владислава ІІІ від 16.07.1444 р. за яким усі купці, крамарі, продавці або також греки, вірмени, сарацини, євреї, мусульмани та інші будь-якого походження, становища чи суспільного статусу, хто б не були, християни або погани з Польського королівства чи з інших держав, які прибули до Львова, усі свої судові спори мали вирішувати у львівському міському суді магдебурзького права. Засідав кожного дня у ратуші, справи розглядались колегіально: головуючий суддя – війт та не менше трьох лавників.

Гайний гарячий суд розглядав кримінальні справи, у яких злочинець був затриманий безпосередньо на місці вчинення злочину. Справи розглядали війт разом із лавниками, яких у Львові в різні часи було 11 або 12. Злочин, що були кваліфіковані, як замах на вбивство, вбивство, крадіжка, грабіж підпал або інші протиправні діяння спрямовані на порушення громадського порядку, цей суд розглядав впродовж 24 годин з моменту вчинення злочину або затримання обвинуваченого. При цьому, затриманий не мав права на звільнення під заставу, а будучи засудженим – апеляції на вирок. Вироки в таких справах виконувались відразу після їх проголошення.

З 1683 р. у Львові почав функціонувати комісарський суд (judicium recuperatiorium), який збирався час від часу для стягнення заборгованостей зі сплати податків, данин, складок та інших заборгованостей, що мали поступати в касу міста. До його складу суду входили 2 райці, 2 лавники і 2 представники з колегії 40 мужів, які змінювалися щотижня, а також писар, інстигатор та возний. Рішення цього суду підлягали негайному виконанню.

Окрім загальних судів міської громади, у Львові функціонували суди вірменської та єврейської громади. Національні судові інституції у своїй діяльності керувалися королівськими привілеями та звичаєвим правом. Разом з тим, ці суди не були наділені повним імунітетом: вірменський суд перебував під контролем війта міста, а суд єврейської громади – під контролем воєводи. Якщо порівнювати судову автономію львівських вірмен та євреїв XVI–XVIII ст., можна стверджувати про більшу стабільність судових інститутів єврейського судочинства, котрим опікувалися шляхетські урядники, тоді як вірменське судочинство було мінливим через постійне нестримне прагнення міського патриціату перетягнути повноваження вірменського суду до лавничого суду Львова.

З викладеного вбачається, що головну роль в діяльності судів Львова відігравали війт та лавники, які у документах називаються суддями.

Магдебурзьким правом були встановлені чіткі вимоги до кандидатів в судді: бути громадянином міста, мати в ньому нерухомість, знати основи права, бути не молодшим 25 і старшим 70 років, бути християнином. Не останнє місце відігравали ділові і моральні якості кандидатів в судді, а саме: вміння поважати і виконувати правові норми, бути розважливим, милосердним, мужнім і принциповим, чітко висловлювати свої думки, користуватися авторитетом серед мешканців міста – бути статечним і поважним громадянином, на котрого б люди „дивились як на Бога”. Заборонялось працювати суддями особам психічно хворим, з вродженими вадами (глухим, сліпим, німим), підданим баніції чи інфамії, народженим поза шлюбом, не християнам, жінкам, а також тим, про яких була погана слава в місті. Їх обов’язком було проводити розгляд справ на підставі писаного права або звичаєвих норм, поширених у місті; заявляти самовідвід якщо рішення у справі могло вплинути на їх особисті інтереси чи родини; встановити істину у справі; при винесенні вироку бачити перед собою не злочинця, а людину, яка допустилася життєвої помилки за що несе покарання; розгляд справ проводити без поспіху, гніву, ненависті, жалю, приязні, боязні чи за подарунки, що засліплюють очі розумній людині і перекручують людську справедливість. За порушення закону при розгляді судових справ і за вчинення злочину судді несли відповідальність перед радою міста та королем.

Головою війтівсько-лавничого суду був війт. У львівських судових книгах він зустрічається під назвою advocatus, wójt. Початково ця посада була спадковою. Джерела згадують про війта Бертольда та його спадкоємців на цій посаді з кінця XIII ст. та першої половини XIV ст. За локаційним привілеєм короля Казимира ІІІ від 17.06.1356 р., війт отримав усю повноту судових повноважень над львівськими міщанами. До 1378 року, в якому місто викупило війтівство у короля, війт виконував судові та адміністративні функції у Львові. Тоді було встановлено, що війта обирають райці з-поміж себе, 1/3 судових прибутків йде в касу міста, а 2/3 – королю. Однак, цей привілей не набрав законної сили, тому в 1388 р. він був підтверджений Владиславом Ягайлом, а в 1541 р. Сігізмундом І Старим. Щодо обрання війта, дані нормативні акти не виконувались – до 1590 р. його обирали з числа лавників. Війт одночасно був головою війтівсько-лавничого та бурграбського судів, разом з бурмистром. Фактично відбулося злиття двох влад: адміністративної і судової, що створило грунт для грубих порушень закону з боку війта, лавників та райців. Згідно ухвали ради міста від 1591 р., війт мав обиратися терміном на один рік почергово з числа лавників і „старших’’ членів ради. Незаважаючи на невідповідність даного документа королівським привілеям, така практика проіснувала до XVII ст

У 1642 р. король Владислав ІV дозволив райцям запровадити посаду заступника війта, якого обирали з числа „старших’’ членів ради та виконував обов’язки війта у випадку його смерті. Сам війт мав обиратися з числа райців-резидентів (новообраних райців, як правило колишніх лавників). У 1650 р. рада міста ухвалила, що війт надалі обиратиметься з числа виключно членів ради по черзі від найстаршого до наймолодшого терміном на один рік – з тим, щоб кожен райця міг стати війтом. Якщо рішення в частині виборності війтів з числа райців та терміну перебування на посаді виконувалось, то в частині почерговості – ні. Так, упродовж 1654–1663 рр. з 12 членів ради на посаду війта обиралося тільки 5 (Бартоломей Зіморович – 1654 р., 1657р., 1662 р., доктор права Якуб Долежинський – 1655 р.,1600 р., доктор філософії і медицини Мартин Никанор Анчевський – 1656 р, 1661 р, Матіас Залєський – 1658 р., доктор філософії і медицини Валеріан Альнпек – 1659 р.). Щоб узаконити реальний стан речей, король Ян Казимир у 1663 р. дозволив вибирати війта з числа членів ради без дотримання вікової почерговості. Але райці, які через корумпованість місцевої влади не мали шансів обійняти посаду війта, звернулися до короля з проханням відмінити дану ухвалу. Як наслідок у 1667 р. король підтвердив рішення ради від 1650 р. Якщо рішення ради від 1650 р. грубо нехтувалось, то королівська ухвала 1667 р. здебільшого виконувалась. Так, у 1667 р. на посаду війта обрано доктора медицини Себастіана Крауза. члена ради з 1657 р., тобто через десять років після його обрання на посаду райці.

Війт приступав до виконання своїх обов’язків після складання присяги. Згідно з текстом присяги львівських війтів XVI – першої половини XVIII cт., особи, обрані на цю посаду, присягали на вірність королеві Польщі, раді міста та міщанам Львова. Після переходу Львова під юрисдикцію Австрії у 1772 р., війт присягав раді та міщанам, на відміну від членів лави, які присягали цісареві, раді і міщанам.

Новообраний війт вносив щорічно до каси міста 300 злотих з війтівства.

До обов’язків війта належало: розглядати справи і виносити вироки згідно чинних правових норм, на допитах і судових слідствах не бути упередженим до осіб, які звинувачувалися у вчиненні злочину, призначати захисників жінкам, дітям, особам з обмеженою дієздатністю, надавати можливість обвинуваченому подавати докази невинуватості, бути присутнім на допитах обвинуваченого і даванні показань свідками, бути присутнім при застосуванні до підозрюваного тортур, разом зі старишими вірменами розглядав судові справи між вірменами та виносив вироки. Спори між вірменами про маєтки та нерухомі речі, будинки, ділянки, поля у місті, насильства у місті та поза містом, вбивства та криваві рани і синці, про крадіжки –війт розглядав разом з лавниками міста. При цьому він мав неухильно дотримуватися норм магдебурзького права, сеймових конституцій, ухвал Ради міста. Вироки виносив після їх затвердження лавниками: „Панове дають це за право, а я погоджуюсь з ними”.

Війт, не мав сталої платні. Розмір винагород залежав від кількості та виду справ, які він розглядав, розмірів штрафів. Насамперед, він мав прибутки від позовів та печатки, за винятком коли засідав у війтівському суді разом із писарем. Зокрема, війтівський уряд отримував від кожної сторони процесу по 27 гривен, від попереднього декрету – 1 зл., кінцевого вироку – 3 зл., допиту одного свідка – 1 зл., від ухвали апеляції – 1зл. Ці гроші ділились порівно з писарем, та возним. Слід зазначити, що тоді штрафи накладалися буквально на все: неявку в суд без поважних причин, порушення спокою під час судового розгляду, нанесення тілесних ушкоджень стороні процесу під час розгляду справи, образу. Зокрема, за викрики під час судового засідання штрафували на 3 гроші і шеляг, за образу стороною чи її прокуратором будь-кого із учасників процесу – 20 грошів і 5 шелягів, заподіяння синця на тілі – 5 грошів і шеляг. Крім штрафів, війт отримував постійну винагороду, розміри якої встановлювала рада міста. Зокрема, лавники Львова у 1610 і 1613 р. за власні кошти придбали два села – Великі і Малі Голосько з млином, ставом, полем і горою для видобутку каменю, з якого випалювали цемент. Ці маєтки приносили у XVIII ст. щороку 390 зл., а з орендою ставку – 500 зл., відсотки з оренди майна сіл становили, річно, 60-70 зл. Отримані прибутки розподілялися між лавниками. Відмовитись прийняти міську посаду заборонялося. Такий вчинок розцінювався як образа громади, за що міщанин сплачував штраф у розмірі 3 гривен та зобов’язувався прийняти посаду. Від цього обов’язку звільняв король.

Отже, судова влада Львова в XVI – XVIII ст. будувалася у відповідності до норм магдебурзького права та королівських привілеїв. Усі суди поділялися на два види – загальні міські суди та суди національних громад. До першої групи відносились буграбський великий, викладний, комісарський суди та війтівсько-лавничий суд, який у свою чергу поділявся на війтівський, гайний потрібний, гостинний та гайний гарячий кримінальний суди. Судами національних громад були суди вірменської та єврейської громад Львова, що перебували під патронатом короля. Відмінність між загальними міськими судами полягала в порядку їх скликання та процедурі розгляду справ. У війтівськім, гайнім потрібнім та гайнім гостиннім судах існував спрощений порядок розгляду спорів. Спільним було те, що всі суди загальної міської системи, вірменський суд, за винятком комісарського, очолював війт. Дана обставина стала причиною постійної боротьби між радою і лавою міста. З XVII ст. посада війта перейшла під постійний контроль раєцького уряду. Фактично відбулося злиття виконавчої і судової влади у Львові. Характерною рисою судової системи Львова XVI–XVIII ст. була відсутність чіткої підвідомчості приватних та кримінальних справ. Вказані обставини стали чи не головними причинами розвитку корупції та „кумівства’’ в системі органів міського самоврядування Львова.