Лекція. 4. Провадження в кримінальних справах в загальноміських судах львова

1. Види та загальна характеристика судових процесів.

2. Середньовічний інквізиційний процес.

3. Докази і доказування.

4. Поняття та види злочинів.

5.Поняття та види покарань.

У XIV-XVIII ст. в Європі панівною була християнська доктрина права, згідно з якою право поділялося на Боже, природне, людське.

Під Божим розуміли право, яке встановив сам Бог при створенні світу для Адама і яке узаконено римською церквою, природнім -- право, що випливає із самого факту народження людини, людським -- створене людиною для забезпечення справедливості та порядку в суспільстві. Останнє поділяли на канонічне і світське. Норми людського права мали відповідати Божому і природному.

Божим правом проголошувалися принципи законності -- найвищим законом є Божий даний людям в божественному одкровенні; рівності — усі люди є рівними перед Богом незалежно від їх національності, статі, майнового та політичного становища (“немає різниці між юдеєм і між греком; бо той самий Господь усіх, багатий для всіх, хто його призиває”); справедливості — найвищим судом є Божий (“бо не слухачі закону справедливі перед Богом, а виконавці закону оправдаються”; природної свободи — усі люди наділені розумом, тому кожен повинен сам себе захищати, закони держави мають виражати ідеї вчення Бога, усі люди прагнуть свободи, як особистої так і політичної; особистої відповідальності -- правитель досконалої держави наділений владою примусу, яка полягає у праві карати заради встановлення справедливості та політичного порядку, у якому і полягає правління справедливості; презумпції винуватості -- всі особи на яких падала підозра у скоєнні правопорушення, апріорно вважалися винними, що виводилося із природної схильності людини до гріха (злочину).

Для захисту прав, що діяли у суспільстві існував суд -- мірило справедливості.

В історії розвитку кримінального судочинства виділяють три види судового процесу: ранній обвинувальний (змагальний); середньовічний інквізиційний (слідчо-розшуковий); змішаний (континентальний). Мали місце в усіх європейських державах, змінювали один одного, характеризувалися рядом особливостей. Разом з тим, не існували в “чистому” вигляді.

У період ХVI-XVIII cт. в лавничому суді Львова застосовувався слідчо-розшуковий процес.

Даний процес зародився в часи імператорського періоду Римської імперії. Спочатку застосовувався для розслідування злочинів вчинених невільниками та жінками. Був таємним, приводом для порушення справи виступав донос, усі розшукові дії фіксувалися в протоколах, відомості викладені у доносі перевірялися за допомогою тортур. Знайшов своє продовження в канонічному праві.

У 1199 р. папа Інокентій ІІІ (1198-1216) видав декрет „Licet heli” у якому визначив три види карного переслідування духовних осіб перед церковними судами: accusatio (за скаргою), denuntiatio (на підставі доносу, з правом очищення присягою), inguisitio (через розшук).

У 1215 р. Латеранський собор затвердив реформу канонічного кримінального процесу для церковних судів. Реформа, головним чином, полягала в тому, що основним процесом визнавався інквізиційний, який був двох видів для духовних осіб (inguisitio ex officio) та проти єретиків (inguisitio haereticae pravitatis).

Скасовувалось право очищення присягою від неправдивого доносу.

Приводом до початку inguisitio ex officio були чутки в громаді про вчинення правопорушення (infamia) духовною особою. Характеризувався тим, що в ході слідства обвинувачений мав право бути присутнім при слідчих діях та заперечувати проти них, мав право користуватися допомогою захисника, знати імена свідків та зміст їх показів, мав обов’язок дати пояснення за пред’явленим обвинуваченням.

Порядок розслідування злочинів проти єретиків, головним чином, визначався такими документами, як булла папи Інокентія ІV (1243-1254) “Ad extirpanda” 1252 р., булла папи Іннокентія VIII (1484-1492) “Summis desiderantes” 1484 р., Молот відьом (Mallus maleficarum).

Інквізиційний процес проти єретиків відрізнявся від процесу щодо духовних осіб. Мав такі ознаки: правом розшукувати та переслідувати єретиків наділялися інквізитори визначені папою (inguisitio delegata), підсудний піддавався загальному допиту без попереднього пред’явлення суті обвинувачення, не мав права знати імен свідків, після оголошення змісту показів даних свідками, можна було застосовувати тортури, які не були відомі канонічному процесу.

Світський кримінальний процес, який використовувався в містах Європи в XVI-XVIII ст. чимало запозичив з інквізиційного процесу створеного церквою.

Правовими документами в яких містились його положення та які використовувались у лавничому суді Львова були Саксонське зерцало (Speculum Saxonum), магдебурзький Weichbild, праці П.Щербіча, Б.Гроїцького.

Кримінальне переслідування розпочиналося на підставі скарги потерпілого, доносу або слухів про вчинений злочин (стадія генеральної інквізиції). Потерпілий заявивши про вчинення відносно нього протиправних дій, отримував право переслідувати та затримати кривдника, збирати докази його винуватості. Донос чи чутки про вчинений злочин перевіряв війт, шляхом встановлення особи, яка зробила донос, чи осіб, які поширили слухи; з’ясовував у яких відносинах вони перебувають з підозрюваним; встановлював місце, спосіб вчинення злочину, співучасників; досліджував чи міг підозрюваний зі своєю будовою тіла, іншими фізичними даними вчинити розслідуваний злочин; встановлював коло знайомих і друзів підозрюваного; визначав особу чи осіб яким злочином заподіяно шкоду.

Отже, перелічені вище обставини складали предмет доказування (testis probandi) в кримінальній справі. На цій стадії, підозрюваний мав право спростувати висунені підозри. Якщо підозрюваний визнавав себе винуватим, це не звільняло війта від обов’язку перевірки обставин викладених у доносі.

З визнанням підозрюваного обвинуваченим, починалася друга стадія слідства -- спеціальна інквізиція. На ній проводилася перевірка доказів шляхом допиту обвинуваченого, який проводив війт в присутності двох лавників і писаря. Основним елементом допиту були тортури, які здійснював кат. Перед їх початком війт з’ясовував в обвинуваченого чи визнає себе винним у тому, що інкримінують. Якщо обвинувачений визнавав вину, тоді його покази заносились до протоколу і тортури не застосовувались. Заслухавши покази обвинуваченого, війт їх перевіряв шляхом співставлення щоб не вийшло так, що ув’язнений визнаючи себе винним в одному злочині, прикриває інший, більш тяжчий, злякався тортур або переслідує ще якусь мету. Заборонялося піддавати тортурам лікарів, шляхтичів, державних урядовців, представників міських органів влади, осіб молодше чотирнадцяти років, осіб старших сімдесяти років, психічно хворих, розумово відсталих, вагітних жінок. Вид тортур визначав війт з врахуванням ступеня суспільної небезпеки і заподіяної злочином шкоди. В ході допиту можна було ставити запитання, що стосувались виключно події злочину. Так, при допиті обвинувачених у вбивстві, розбоях, грабежах, війт з’ясовував такі обставини: причини, що спонукали обвинуваченого вчинити злочин; день, час і місце його вчинення; засоби за допомогою яких злочин вчинено; співучасники; місце укриття тіла чи знарядь убивства; спосіб вчинення вбивства; місце переховування викрадених речей.

При розслідуванні злочину вчиненого групою осіб, першим допитували того, хто погоджувався добровільно дати покази. Якщо співучасниками злочину виступали батько з сином, то першим допитували сина, сподіваючись, що батько через свої почуття до сина зламається та надасть правдиві покази. Коли співучасниками були чоловік та дружина, то першою допитували дружину, яка вважалася фізично менш витривалішою. Запитання, що ставились при застосуванні тортур, за змістом були подібні до тих, що були на стадії генеральної інквізиції. Відібрані під час допиту покази ретельно записуватись писарем до протоколу допиту та перевірялись. Якщо було встановлено, що подані обвинуваченим покази не відповідають фактичним обставинам справи, тоді це кваліфікувалось як дача неправдивих свідчень і було підставою для проведення повторного допиту із застосуванням більш суворих тортур. Повторний допит проводився при виявленні нових доказів у справі. Після проведення допиту і встановлення вини обвинуваченого справа передавалася до суду. З цього моменту починалася третя стадія інквізиційного процесу -- судовий розгляд справи. Він складався з двох етапів: розпорядчого засідання і судного дня. В ході розпорядчого засідання, війт з лавниками ретельно досліджував докази подані учасниками процесу та зібрані на стадіях генеральної та спеціальної інквізиції за результатами чого визначався вид покарання для підсудного та встановлювався судний день. При цьому, був присутній писар, який записував висловлені суддями міркування по матеріалах справи та на підставі них складав проект вироку. Якщо судді не доходили згоди в питаннях кваліфікації злочину та визначенні виду покарання, тоді справу могли відправити на дослідування або звертались за роз’ясненнями до суду вищої інстанції чи фахівців у галузі права. Судді лавничого суду Львова, як правило, звертались за правовими роз’ясненнями до юристів міста чи Краківського суду.

Закон не встановлював чітких термінів для розгляду справи. Дата судового засідання призначалась на вимогу потерпілого або обвинуваченого. У Львові кримінальні справи розглядалися на гайному викладному війтівсько-лавничому суді (judicia exposita banita), який засідав один раз на п’ятнадцять днів та гайному гарячому суді (judicia ardua criminalia seu manudlis facti) - засідання відбувалися щодня.

Судовий розгляд відбувався публічно. Про початок судового засідання лавничого суду повідомляли за допомогою міських дзвонів. Засідання починалося з моменту появи у залі суду війта з лавниками. В цей час підсудний був при’язаний до пренгера навпроти ратуші. Так робили з метою загальної превенції, а також щоб задекларувати чия справа розглядається.

Вів судове засідання війт. На початку судового розгляду встановлював кількість та прізвища лавників, які з’явилися в засідання, з огляду на те, що кримінальні справи можна було розглядати при наявності не менше семи із дванадцяти лавників. Після цього, оголошував прізвище, ім’я, станову приналежність підсудного, та злочин в якому той обвинувачується. Далі, перевіряв явку потерпілого, прокуратора, інстигатора та свідків. Після з’ясування явки учасників судового процесу до зали судового засідання, возний, заводив підсудного. Головуючий, шляхом ставлення запитань, встановлював його особу, уточнював в інстигатора чи бажає він підтримувати обвинувачення в суді проти підсудного. Якщо інстигатор відмовлявся підтримувати обвинувачення, тоді справа закривалась. Судове засідання продовжувалося у випадку, коли підсудний вимагав розгляду справи.

Якщо судове засідання продовжувалося, то першим виступав інстигатор. Склавши присягу, робив промову за такою формою: “Пане Суддя в раніше поданій Вам скарзі потерпілий А. (прізвище та ім’я потерпілого) звинувачує злочинця В. (прізвище та ім’я обвинуваченого), який стоїть в даний момент перед судом, по обвинуваченню в злочині С.(вид злочину, докази), який він вчинив, і красно просить Вас ретельно дослідити всі представлені докази та протоколи і на їх підставі винести правильний вирок та покарати підсудного за злочин, в якому він був викритий згідно закону і справедливості”. Інстигатор міг проголосити дану промову, або подати її в письмовій формі з тим, щоб її зачитав писар. Заслухавши виступ інстигатора, війт надавав слово для виступу прокураторові підсудного. Захист останнього міг бути побудований у два способи. Перший - якщо підсудний при допиті повністю визнав свою вину або вона була доведена неспростовними доказами, то захисник міг просити тільки пом’якшення покарання. Другий -- якщо підсудний відмовлявся від показів даних при допиті або не визнавав своєї вини і не було достатньої доказовості його вини, міг просити визнати свого підзахисного невинуватим, звільнити його від сплат судового процесу і ставити питання про відшкодування завданої моральної шкоди безпідставними звинуваченнями. Мав право наводити нові докази невинуватості підзахисного та представляти нових свідків.

Після виступу прокуратора суд, міг відправити справу на дослідування або продовжити її розгляд. Якщо війт вирішив продовжити розгляд справи, тоді заслуховувались покази свідків, досліджувались висновки експертів. З дозволу головуючого, інстигатор і прокуратор могли ставити запитання свідкам. Можна припустити, що після того, як були представлені нові докази, судді відправлялись на нараду. Тут вони вирішували, чи залишити в силі раніше складений вирок або складали новий. Після наради війт та лавники поверталися до зали суду. Війт проголосивши вирок запитував у кожного з присутніх лавників чи погоджується він з таким покаранням. Крім цього, оголошувалося коли і де виконуватиметься вирок. Перед екзекуцією кожен засуджений мав право на зустріч зі священиком і родичами. Священик міг супроводжувати засудженого з в’язниці до місця страти, так би мовити, “прокладати дорогу до позбавлення від гріхів”.

Підсумовуючи викладене можна стверджувати, що кримінальний процес XVI-XVIIIст. будувався на засадах: вільного порушення кримінальної справи -- за заявою, доносом, слухами; доказовості -- вина могла бути доведена певними засобами доказування: показами свідків, добровільним зізнанням, речовими доказами; винуватості -- кожна особа на яку падала підозра вважалася винуватою; письмової фіксації слідчих дій; відповідальності суддів; вільного тлумачення правових норм; обов’язковості вироку; публічного виконання вироку.

Кримінальний судовий процес складався з таких стадій: генеральної інквізиції, спеціальної інквізиції, судового розгляду, виконання вироку.

Отже, норми людського права, що визначали кримінальний судовий процес в XVI-XVIII ст. не відповідали християнській доктрині права. Насамперед, порушувалися принципи законності, рівності та справедливості.

Функції обвинувачення, захисту і вирішення справи були об’єднані в одній особі. Ніякої змагальності не було. Суд виходив з презумпції винуватості обвинуваченого. Інквізиційний процес на перше місце ставив публічні інтереси і розглядав особу як засіб досягнення суспільно важливої мети – встановлення матеріальної істини в кримінальній справі. Головною ознакою процесу була жорстокість, причому як до обвинуваченого так і до потерпілого та свідків. Катування було основним засобом для здобуття доказів. Іншими словами, суддя добивався правди і вважав за неї те, що чув із висохших від крику та страждань вуст обвинуваченого.