3.Вірменський статут 1519 р. Та його вплив на правовий статус вірменських громад

Загострення взаємовідносин між магістратом та вірменською громадою Львова в 1518 р. зумовило те, що король Сигізмунд І видав кілька привілеїв, які чітко регламентували компетенцію магістрату та вірменського суду. Винесення смертного вироку вірменину Івашку Тихновичу та загроза постійного протистояння між міським урядом та національною громадою стали підставою для видання королівського наказу про переклад на українську або ж латинською мовами вірменського права, яким користувався вірменський суд.

Іншою причиною кодифікації чинного вірменського права, очевидно, було й те, що в процесі здійснення судочинства виникали проблеми з тлумаченням окремих норм, написаних вірмено-кипчацькою мовою, мало зрозумілою для суддів. Наслідком кодифікації стало укладення та завершення „Вірменського статуту 1519 р.”, відомого як „Статут львівських вірмен” або ж „Вірменський статут” („Statuta Iuris Armenici”), що його затвердив Сигізмунд І 5 березня 1519 р. Доповненням до статуту 1519 р. став складений у ХVІ ст. „Порядок судів та справ вірменського права”, однак він не набув чинності, оскільки не був затверджений королівською владою.

Статут 1519 р. складався з двох частин: до першої (вступної) входило десять статей, до другої − 124. Головним джерелом Статуту був Судебник М. Гоша. Вірменський статут 1519 р. містив норми матеріального права, які регулювали правові відносини вірменської громади Львова. У Статуті 1519 р. було врегульовано правові відносини церковного, шлюбного, кримінального, фінансового, цивільного характеру. Незначну частину статей перероблено з урахуванням нових правових відносин, що склалися у Львові. Якщо статті значно відрізнялися від звичних у польському праві аналогів, то у Статуті 1519 p. часто знаходимо уточнююче зауваження: „Про вірменів цю постанову слід розуміти так”.

Вірменський статут 1519 р. за способом систематизації норм права справедливо вважають кодифікованим актом, що передбачав вирішення різноманітних судових спорів.

Вступна частина Статуту 1519 р. описувала передумови, причини та мету кодифікації правових норм. У кодексі наголошено, що головна причина його укладення – юрисдикційні суперечки між вірменською громадою та магістратом міста. Статут встановлював наступний порядок здійснення судочинства: „вірмени мають судитися львівським війтом з 6 старшими свого обряду, за винятком 4 статей, описаних в інших наших грамотах, за якими мають судитися за німецьким магдебурзьким правом, щоб (права) міському війтові та іншим людям, які з ним мали би справу, були відомі та оголошені, і не залишалося місця для двозначностей та викрутасів, наказали тим вірменам свої права на латинську мову перекласти і нам подати”.

Загалом вірменське право складалося з норм звичаєвого права, приписів королівських декретів і судової практики. Немає сумніву, що вірмени застосовували приписи свого звичаєвого права, перенесені на українські землі. Значний вплив на формування вірменського права здійснила також практика діяльності міських судів (норми магдебурзького права), а також українське звичаєве право.

Основна частина Статуту 1519 р. містить велику кількість норм кримінального та цивільного права. Для Статуту характерним було закріплення таких важливих принципів, як презумпція невинуватості (ст. 61 „Про покарання злодіїв”); індивідуалізація покарання (ст. 20 „Кожен повинен нести відповідальність та вину за свій вчинок”); врахування умислу обвинуваченого під час визначення покарання (ст. 76 „Про того, хто б випадково і ненавмисно вбив”) та ін.

До цивільно-правових норм Статуту належали норми про право власності (ст. 37 „Про вірне зберігання та вірну руку”); заставу (ст. 41 „Про заставлені речі”); купівлю-продаж (ст. 82 „Про право купця”); найм (оренду); позику (ст. 40 „Про того, хто б щось у іншого взяв у борг”) та ін.

Стаття 120 („Про форму і порядок проходження вірменського суду”) визначала склад суду вірменської громади. Суд повинен був складатися з судді та дванадцяти „мужів, досвідчених у вірменському праві”. У тому випадку, коли громада була нечисленною, допускалася участь шести або чотирьох представників громади.