Лекція №2 джерела права львова XVI–XVIII ст.

1. Нормативно-правові акти органів державної влади, як джерело права. Їх види та характеристика.

2. Ухвали міських органів влади

3. Застосування звичаєвого права в міських судах

4. Вплив канонічного права на діяльність кримінального суду

1. Нормативно-правові акти органів державної влади, як джерело права. Їх види та характеристика

Термін “джерела права” юридична наука трактує по-різному, залежно від того, у якому контексті він вживається – чи стосовно права в цілому, чи окремої норми або групи норм, чи відносно причин, які впливають на форму права. Тому важливо проводити чітку межу між цими поняттями.

Наприклад, український правознавець Р. Лащенко (1878–1929) стверджував, що джерелами права є ті сили, що його творять, а саме – звичай і закон.

Прихильник теорії юридичного позитивізму, австрійський філософ права Г. Кельзен (1881–1973) під джерелами права розумів усі методи правотворення, унаслідок яких виникають правові норми. Учений стверджував, що джерелом слід вважати лише норми державного права, на підставі яких творяться всі інші норми. Індивідуальні норми, звичаї не є джерелом права, оскільки вони не творяться на підставі вищих юридичних норм, а виникають із волі людини.

Представники соціологічної школи, акцентуючи на джерелах права, доводили, що право міститься не в законах, а в людському житті: “Істинне існування права (об’єктивного) не в статтях і параграфах законів, надрукованих в кодексах, не в судових рішеннях та інших постановах органів державної влади, що стосуються правових відносин, а в свідомості усього суспільства і окремих його членів. Тому джерелом права є людське суспільство. Право передовсім знаходиться у свідченнях минулого: законах, судовій практиці, літературі. Одним із важливих джерел його пізнання є судова практика, через яку можна дослідити, які норми-рішення перейшли в життя та як це сталося. Кожне судове рішення виражає наявну суспільну течію: найзаплутаніша схоластика, найочевидніше нерозуміння та свідоме порушення закону мають пізнавальну цінність хоча б уже тому, що вони є коефіцієнтами суспільних прагнень.

Згідно з психологічною теорією права, джерелом права виступає правова психіка індивіда. З приводу цього Л. Петражицький відзначав, що “будь-яке право, усі правові явища, зокрема й такі правові судження, що викликають згоду і схвалення інших, є суто і винятково індивідуальними явищами.

Представник теологічної концепції І. Грабовський під джерелами права розумів усі чинники, за допомогою яких право твориться та забезпечує своє існування. Творцями права є Бог і людина. Норми, встановлені Богом та потрактовані Церквою, є джерелами існування права (fontex existendi), а зовнішня форма їх викладу – джерелами пізнання права (fontex cognoscendi) .

Отже, визначаючи джерела об’єктивного права, представники різних шкіл головну увагу зосереджували на першопричинах його виникнення. Однак, незалежно від першопричин, юридичне право має певне зовнішнє оформлення. Його часто трактують як засіб встановлення правових норм (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий прецедент, нормативний договір). Якщо за джерело права вважати те, що його породжує, то слід відзначити, що джерела права різні для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб’єктів, які їх виконують. Під юридичними джерелами розуміють юридичну практику, правові настанови, правову науку.

У ХVI–XVIII ст. джерело права трактували як форму відображення права. Джерело права – це те, в чому право міститься і що називається статутами. Статути в широкому розумінні – усі нормативно-правові акти, видані органами влади, а у вузькому розумінні – документи, видані королем і затверджені сеймом.

Юрист ХVІІІ ст. Б. Ленґніх за формою вияву поділяв правові документи на два види: письмові й усні. Право писане – це право, зафіксоване письмово, яке можна прочитати, а неписане – те, яке ніколи не було оголошене, а використовується як звичай і рівне за юридичною силою з писаним правом.

Виходячи із зазначеного, за суб’єктами правотворення і юридичною силою джерела права ХVІ–ХVІІІ ст. можна поділити на: нормативно-правові акти, видані королем і сеймом (королівські статути, сеймові конституції, королівські привілеї, королівські декрети); правові акти, видані міською владою (міські ухвали); правові акти церкви, звичаєві норми; праці юристів.

У ХVІ – першій половині ХVІІІ ст. вищу юридичну силу мали королівські статути та сеймові конституції.

У цей час, різницю між статутом і конституцією пояснювали так: “Статути наші від Казимира Великого аж до Сиґізмунда Августа латинською мовою писали. Називалися вони статутами, тобто правами, які ніби від самого короля за радою з сенатом виходять. Після того, як почали писати їх польською мовою, називали конституціями. Вони діяли на всій території держави і були обов’язковими до виконання для всіх суб’єктів права. Фактично королівські статути і сеймові конституції мали однакову юридичну силу, єдина відмінність між ними – мовний виклад. Статути короля Казимира ІІІ теж називалися Конституціями (Constitutiones).

Першим нормативним актом Польської держави, чиї окремі положення покладені в основу всіх наступних правових документів королівської влади, був Статут короля Казимира ІІІ від 11 березня 1347 р. – Віслицький статут. Р. Лащенко стверджував, що ця пам’ятка права заслуговує особливої уваги українських істориків права, оскільки Статут “містить у собі дуже багато норм, майже тотожних із нормами Руської Правди [124, c. 237]”, пов’язаних з організацією державної влади та суду. Тому джерелами до його написання могли були норми звичаєвого руського і польського права.

Статут розпочинається з передмови, в якій король визначає мету видання статуту: “Тим документом указуємо, щоб усі піддані нашого Польського королівства піклувались один про одного, не кривдили один одного, але справедливо допомагали. Написаний із позицій теологічної концепції права, він стверджує, що суддя, розглядаючи справу, повинен пам’ятати, що найвищим покаранням є Божа кара .

Приводом до порушення справи у суді, як зазначено в статуті, був позов, у якому мало бути вказано, яке право порушено. У статуті закладено принцип рівності сторін перед судом, незалежно від майнового стану і посади.

Статут виділяє такі види злочинів, як розбій (розд. 11), нанесення тілесних ушкоджень (розд. 100), крадіжка (розд. 88), вбивство (розд. 63, 66, 65), підпал (розд. 72), згвалтування (розд. 73) . Особливістю статуту є те, що він уніфікував систему права, визначив принцип дії права в просторі, термін давності за вчинені злочини.

Другим важливим документом короля Казимира ІІІ, який регламентував діяльність міських судів, був Статут 1356 р. про заборону міським судам, які перебували під юрисдикцією німецького права, звертатися за роз’яcненнями правових норм (т. зв. ортилями) за кордон. Вищою апеляційною інстанцією для міських судів став королівський суд, який ще називали Комісарським судом шести міст (Tribunal et Solium Maiestatis Regiae, Commissarii Sex Civitatum). Вироки цього суду обов’язково мав затвердити король.

Познанський воєвода Я. Остророг (1436–1501), коментуючи статут короля Казимира ІІІ про заборону міських судів звертатись з апеляціями та за роз’ясненнями до міст Галле і Магдебурга, писав, що “здавалося, ніби в цілій державі немає жодного справедливого і компетентного судді, ніби бракує розумних, розважливих і вчених мужів, тому в Магдебургу шукають істинне право, і роблять це брудні ремісники, люди найнижчої верстви ”.

У 1527 році король Сиґізмунд І Старий (1468–1548) затвердив Краківський статут, згідно з яким міська влада одержала право затримувати і притягати до відповідальності шляхтичів за вчинення умисного злочину в межах міста. Однак судовий розгляд та екзекуцію вироків мали здійснюватись за участю представника гродського суду. Його положення були уточнені та розширені Торунським статутом 1538 р., згідно з яким під юрисдикцію міських судів підпадали кримінальні справи про тяжкі злочини, що їх вчинили шляхтичі в межах міста, затримані під час їх здійснення. За таких обставин рада міста мала право, незважаючи на право недоторканності (neminem captivabimus), заарештувати підозрюваного. Злочини поділялися на два види: злочини проти особи і злочини проти міста.

Поряд із статутами, в питаннях компетенції міських судів, чільне місце посідають сеймові конституції. Нормативно-правові акти під такою назвою вперше згадуються у 1493 році. Ними сейм підтверджував надані містам права, встановлював податки та порядок їх сплати, оголошував амністію підданим інфамії^*, а також вирішував інші питання, що стосувалися організації та діяльності органів влади в державі. Значну увагу вальні сейми приділяли питанням судоустрою та судочинства, зокрема вирішенню питань процесуальної дієздатності шляхтичів в містах, підвідомчості та підсудності судових справ.

Король Сиґізмунд ІІ Август (1548–1572) у 1550 р. видав привілей, яким врегульовував вирішення спорів між шляхтичами і міщанами. По-перше, заборонялося писарям виправляти будь-які помилки в судових книгах, по-друге – під загрозою покарання звертатись до судів із скаргами у справах, які їм не підсудні. Норми привілею були деталізовані рішеннями конституції Варшавського сейму 1648 р. Шляхта, яка переховувала втікачів із королівських міст, наділених магдебурзьким правом, несла відповідальність на підставі Третього Литовського Статуту, а не кодексу магдебурзького права. Міські суди, які відкривали провадження в таких справах, сплачували штраф у розмірі однієї тисячі кіп литовських грошей особі, права якої були порушені.

Згідно з нормами конституції Пйотрковського сейму 1562–1563 рр. карні справи, порушені відносно волоцюг і жебраків, підпадали під юрисдикцію міського лавничого суду.

Питання підсудності справ врегулювувались рішеннями Варшавських генеральних конфедерацій 1587, 1632, 1641 рр. Кримінальні справи, у яких стороною є шляхтич, мали розглядатись однією третьою представників Ради міста і двома третіми членів каптурового суду в приміщенні ратуші міста. Конституцією конфедерації 1648 р. було уточнено дані положення. Зокрема вказувалось, що колегіальний порядок розгляду справ мав застосовуватися тільки в період міжкоролів’я (interrex).

Конституція Вального сейму 1588 р. визначила діяння, що кваліфікуються як злочини проти короля (crimine laesae Majestatis Regiae et perduellionis) . Тоді ж членів Львівського міського суду зрівняно в правах із членами Краківського і Позанського судів. Осіб, які вчинили розбій проти представників міської влади, карали згідно з тими нормами, які застосовувалися до осіб шляхетського стану. Це право було підтверджене Сеймовою конституцією 1611 р. У пункті 84 сеймової конституції 1588 р. та пункті 17 сеймової конституції 1611 р. було зазначено, що особи, які завдали матеріальної шкоди місту, псуючи міські гармати, мали бути покарані згідно з нормами Торунського статуту 1538 р.

На Вальному Варшавському сеймі 1601 р. одним із актуальних питань було з’ясування причин зростання злочинності у Львові. У конституції сейму відзначено, що у Львові різко зросла кількість злочинів, пов’язаних із нанесенням тілесних ушкоджень, убивств, згвалтувань. Депутати констатували, що однією із причин такого стану було те, що місто – великий торговельний центр, до якого з усієї держави та з-за кордону з’їжджається багато людей без певної професії та засобів до існування . Щоб запобігти злочинам, сейм постановив, що кожна особа, яка вчинить злочин у Львові чи на передмісті, повинна бути затримана міським або гродським урядом. Міський суд, погодивши свої дії з гродським судом, при розгляді справи мав керуватись Торунським статутом 1538 р. та винести вирок відповідно до тяжкості злочину.

Проблему зростання злочинності у Львові порушували на Вальних сеймах 1611 і 1620 рр. Зокрема в сеймових конституціях було зазначено, що для забезпечення правопорядку в Львові та зменшення злочинності міська влада зобов’язана закривати міські брами із заходом сонця та нікому їх не відчиняти. Під страхом покарання не дозволяли, без спеціального дозволу короля, “бити в бубни та хоругвами розмахувати ”. У пункті 77 конституції Варшавського сейму 1611 р. відзначено, що всі злочини, які будуть вчинені на території міста, мають розглядати міські суди, згідно з нормами магдебурзького права та привілеїв, наданих містові. Апеляції на декрети судів можна було подавати до короля. Конституцією Варшавського сейму 1613 р. внесено зміни до цього пункту, а саме: з юрисдикції міських судів вилучено кримінальні справи про розбої на дорогах та передано їх до компетенції гродських судів, незалежно від соціальної належності та правового статусу обвинуваченого.

Ще одним важливим джерелом до вивчення історії кримінального права і судочинства, що діяло в Львові, є королівські привілеї.

Королівські привілеї – це нормативно-правові документи, видані королем від власного імені, якими надавались певні права конкретній особі, групі осіб, територіальній громаді. Основною відмінністю між конституціями та привілеями було те, що привілеї видавав король без погодження з іншими соціальними станами, їх дія в просторі поширювалась на конкретно визначену територію, а в часі – на період правління короля, який їх видав. З елекцією нового короля всі видані до нього привілеї мали бути перезатверджені. Тому королівські привілеї були підзаконними актами стосовно сеймових конституцій. Привілеї на судову юрисдикцію визначали структуру, склад і компетенцію лавничого суду міста, категорії міщан, які не підлягали судовій юрисдикції Львова, королівських урядників.

Одним із перших привілеїв, наданих Львову, є привілей про надання магдебурзького права від 17.06.1356 р. короля Казимира ІІІ . Отримання німецького права означало звільнення міста і його мешканців, наділених міським правом, з-під загальнодержавної юрисдикції. Місто одержувало право на формування окремих органів управління і суду, незалежних від територіальної адміністрації . Від цього часу всі злочини, які вчинено на його території, були підсудні міському судові, що його очолював війт. Жителі міста та передмість підпорядковувалися раді міста і королеві. Члени ради, війт відповідали лише перед королем. Місто одержало право не тільки судити, а й виконувати судові вироки. У 1460 р. цей привілей підтвердив король Казимир IV Ягелончик .

28.12.1360 р. король Казимир ІІІ у Кракові видав Львову привілей, яким встановив термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені злочини та замах на злочин .

07.11.1378 р. вєлюнський і руський князь Владислав Опольський (1372–1378), перебуваючи у Львові, видав привілей, яким підтвердив право міста на урядування війта. Встановлювалось право лавничого суду на винесення смертних вироків. і розпорядження майном страчених, а також право райців обирати з-поміж себе війта.

08.11.1387 р. королева Ядвіга (1384–1386) підтвердила права, свободи і привілеї, надані Львову за часів правління Казимира ІІІ та Людовіка Угорського, додавши до них “що жодній людині в місті чи поза містом Львовом ніякого насильства будь-хто, будь-яким чином не повинен завдавати.

Питанням організації суду присвячені низка привілеїв короля Владислава Ягайла (1386–1434).

18. 10. 1387 р. під час перебування короля в Городку (містечко біля Львова) видано привілеї, якими підтверджено права, що їх надав Львову князь Владислав Опольський [12; c. 48–49]та королева Ядвіга .

29.09.1388 р. король видав привілей, згідно з яким підтверджено право райців обирати війта: “Даємо і наділяємо райців згаданого вище нашого міста Львова повною і всією владою, щоб могли в майбутньому за нашою згодою встановлювати, ставити і переобирати війта згідно з волею їх постанов, однак з умовою про придатність особи до такого уряду. Війтом – хай буде особа відома і поважна . Король залишав за собою право отримувати дохід із міського війтівства в сумі двох динаріїв .

Спадкоємець Владислава Ягайла, король Владислав ІІІ Варненчик (1434–1444) продовжив ліберальну політику своїх попередників щодо Львова. Він видав низку привілеїв, які сприяли економічному розвитку міста та посиленню впливу міських органів влади і суду . Зокрема, 16. 07. 1444 р. видано привілей, згідно з яким купці різних націй, які прибули до Львова, підпадали під юрисдикцію львівського лавничого суду, незалежно від того, хто ініціював порушення судового процесу за їх участю . Окрім того, було встановлено обов’язкову присутність війта, двох лавників, священика та писаря ради або лави під час складання заповітів громадян Львова. За недотримання цього припису заповіти визнавали недійсними.

17.07.1444 р. для зміцнення судової влади Львова та надання місту більшого імунітету від королівських урядовців король Владислав ІІІ видав привілей, яким заборонив воєводам Польського королівства та іншим урядовцям (dignitarzеm) втручатися в діяльність лавничого суду Львова; визнав його судом апеляційної інстанції для всіх судів міст, містечок і сіл Руської землі; надав право роз’яснювати норми магдебурзького права (право на ортилі); право на проведення розшукових заходів у всіх руських землях, щоб затримувати, ув’язнювати та карати осіб, які вчинили злочин.

02.10.1535 р. король Сиґізмунд І підтвердив, що судом апеляційної інстанції для міського суду Львова є королівський суд, розташований у Кракові. Король встановив порядок передачі справ із суду першої інстанції до апеляції. Зокрема в документі зазначено: “Надалі хай не доручають ці райці та урядовці львівського міського суду жодній стороні судових процесів будь-які акти, внесені в цей суд і в книги райців або віднесені тим міським судом для перевезення до нас або до будь-якого іншого місця вищого суду, але тільки спеціальному посланцеві, спеціально до нас визначеного ”. Цей порядок був підтверджений привілеями від 15.04.1552, 19.12.1562 рр.

28.01.1545 р. король підтвердив, що всі львівські міщани і передміщани та ті, котрі перебували під юрисдикцією міста, “не могли і не повинні викликатися до жодного суду воєводів, каштелянів, старост, підстарост, суддів, підсудків, польських земських та гродських (судів) чи будь-яких наших достойників та урядовців нашого королівства при звинуваченні з якоїсь причини, малої чи великої, кримінальної або цивільної, з будь-яких їхніх маєтків ”. Дані права були підтверджені привілеєм від 24.03.1553 р.

22.08.1566 р. король Сиґізмунд ІІ Август видав привілей Львову, яким санкціонував звичай про те, що розгляд судових справ міщан має відбуватися винятково в приміщенні ратуші. Було заборонено проводити розгляд справ, що належали до юрисдикції інших судів

10.04.1571 р. король на прохання львівських євреїв надав їм такі прерогативи: “коли б когось із них на якомусь вчинку, заставши, спіймали та до їхнього відповідного судді або відповідного чи невідповідного суду привели, не мають судитися жодним суддею в таких справах, ні бути в ув’язненні, але такого кожного (єврея) суддя і будь-який уряд повинен відіслати до нашого королівського суду, не вживаючи над ними при цьому жодної юрисдикції”; “від того-то суду, воєводського або його намісника, допущено кожному євреєві вільну апеляцію до нас у кожній справі відповідно до загального права”; евреї звільнялися від обов’язку супроводжувати осіб, засуджених на смерть, до місця страти .

Наступні королі Речі Посполитої в організації і діяльності судової влади Львова нічого нового не запроваджували. Зміст їхньої правотворчості зводився до підтвердження прав і свобод, наданих попередниками.

Із наданням Львову нобілітаційного привілею 08.08.1658 р. фактично закінчується епоха надання привілеїв містові. Львів зрівнювався в правах з Краковом і Вільном, усі міщани, за винятком євреїв, одержували шляхетські титули (nobilis et famatus) і права; місто отримало право участі в елекційному сеймі та підпису елекційних документів, участі в шляхетських сеймиках. Усі питання почали врегульовуватись сеймовими конституціями. Король без згоди сейму практично втратив право надання привілеїв, імунітетів, звільнень.

Ще одним джерелом права для дослідження діяльності лавничого суду Львова є королівські декрети.

Декрети видавав король для усунення правопорушень, допущених органами міської адміністрації, громадянами міста, а також в порядку апеляційного перегляду вироків лавничого суду Львова.

На початку XVI століття міська влада, яка була представлена здебільшого поляками, почала усувати русинів (православних) від міських урядів, перешкоджаючи їм публічно здійснювати релігійні обряди, не визнаючи за ними права виступати свідками у судових процесах, не визнаючи засобом доказування їхніх показів. Тому в 1521 році король Сиґізмунд І, розглянувши скаргу української (православної) громади Львова на раду міста, виніс декрет, згідно з яким русинів визнавали рівноправними з католиками учасниками судових процесів, вони одержали право складати присягу за власним вибором – у ратуші, костелі або церкві в присутності представника суду.

Серед королівських декретів варто виокремити ті, якими врегульовувались спори між містом та вірменською і єврейською громадами щодо підсудності кримінальних справ.

Визначення підсудності кримінальних справ та порядку їх розгляду за участю вірмен регулювали декрети: Яна Ольбрахта (1492–1501) 1493 р. , Сиґізмунда І Старого 1510 р., 1518 р. , 1521 р., 1523 р., Сиґізмунда ІІ Августа 1549 р. , 1563 р. Стефана Баторія (1576–1586) 1578 р. , Сиґізмунда ІІІ Вазу 1600 р. , Яна ІІІ Собеського (1674–1696) 1686 р.

Доволі численною у Львові була єврейська громада. Однак міський устрій за магдебурзьким правом у Центрально-Східній Європі забороняв будь-яку їхню участь у спільному з міщанами судочинстві. Євреї були поза міським правом, не підпадали під юрисдикцію міських органів влади, вважалися слугами короля і тому підпорядковувались королівським урядовцям, воєводі або старості. Правовий статус євреїв у міських громадах Польського королівства визначав статут калішського князя Болеслава Побожного 1264 р. Маючи право на вільне проживання, віровизнання, заняття ремеслами, власну юрисдикцію, незалежність від шляхти та захист проти насильства, єврейська громада Львова у відносинах із міською владою почувала себе досить впевнено. Така незалежність була однією із причин порушення ними встановленого у місті правопорядку, провокування різноманітних конфліктів, що часто викликало вороже ставлення до євреїв представників інших національних громад.

Нормативно-правовими актами, які приймали королі та Вальний сейм, врегульовувались питання, пов’язані з підсудністю справ, визначенням порядку апеляційного оскарження вироків, встановленням повноважень лавничого суду Львова (війта та лавників), особливостями судового розслідування кримінальних справ, у яких учасником були представники вірменської чи єврейської нації, відшкодуванням збитків, заподіяних злочином, та судових витрат.